Архітектура Візантії

Реферат

АРХІТЕКТУРА ВІЗАНТІЇ

Історію розвитку архітектурних традицій Візантії можна розділити на три періоди. Перший, раннєвизантийский, період почався в V столітті і тривав до VIII століття, йому на зміну прийшов середнєвізантийський період, що продовжувався протягом семи століть, а потім, у XIII столітті, почався пізнєвізантийський період, що тягся до XV століття. Після цього на зміну візантійській культурі прийшла інша.

Часом найвищого розквіту вважається раннєвізантийський період, особливо 527—565 роки, що були часом правління імператора Юстиніан I. Саме тоді Візантія перетворилася у величезну імперію, що поширювалася на Адріатику, Італію, Південне Середземномор'я, Грецію, півострів Мала Азія і Передня Азія. Візантійські майстри, створюючи нові храми, палаци й інші будинки в античних традиціях, одночасно вносили нові ідеї, запозичені в завойованих країн.

При будівництві монументальних споруджень враховувався вплив християнської релігії на політичну і суспільну сфери життя суспільства. Тому найбільше значення придавалось зведенню храмів. Будівельники намагалися знайти оптимальні пропорції, що відповідають призначенню будинків, а також елементи декору, що підкреслюють значення в державі християнства і велич імператора.

Головним внеском Візантії в розвиток світової архітектури є створення купольних композицій храмів, що привели до появи нових типів будинків. Серед них необхідно назвати купольну базиліку, центрическую церква з куполом на восьми опорах, а також крестовокупольную систему. Перші два типи з'явилися ще в раннєвізантийський період, а останній — пізніше, у середнєвізантийський.

Як окремий тип будинків, точніше, комплексів необхідно виділити монастирі. Найбільший інтерес представляють монастирі, що знаходилися за міською рисою, іноді на деякім віддаленні від міста. Вони являли собою досить складні і добре укріплені комплекси, обнесені високими стінами. У центральній частині монастиря розташовувалася церква — найвище спорудження, які можна було побачити з будь-якої крапки на території монастиря і при наближенні до монастирських воріт.

Крім церкви, малася трапезна, призначена, як видно з назви, для прийняття братами (чи сестрами) монастиря їжі. Житлами служив будинок з довгими коридорами, з яких були численні проходи у вузькі кімнатки. Крім цього, на території монастиря розміщалися різні господарські і складські будівлі, а іноді — будинок бібліотеки. Усі спорудження розташовувалися на перший погляд хаотично, без усяких правил. Однак у дійсності вони будувалися з урахуванням рельєфу, що оточує природи й інших будівель і тому дивилися гармонійно, тобто були єдиною просторовою композицією — ансамблем.

Як уже було відзначено, архітектурні традиції Візантії склалися на основі традицій античного Рима. Особливо широко використовувалися правила зведення арочно-склепінних конструкцій. Однак, на відміну від римських будівельників, у візантійських не одержала популярності бетонна техніка. Замість бетону як будівельний матеріал використовували цегла і тесаний камінь.

Найбільше часто візантійські зодчі застосовували для будівництва плинфу — широка і плоска обпалена цегла розміром 35,5' 35,5' 5,1 див. У перекладі з грецького слово «р1ш1оз» означає «цегла». Для скріплення використовувався розчин з вапна і цемянки — дрібно стовченої цегли. Такий склад був досить міцним і стійким. Його укладали між цеглинами шаром товщиною в 1 див.

Камінь був більш популярним у східних районах імперії, точніше, у Сирії і Закавказзі, де малися кар'єри вапняку і туфу. Для полегшення ваги будинків стали використовуватися пористі кам'яні породи (пемза й ін.). Ці гірські породи обтісували і теж скріплювали розчином з вапна.

Іноді для додання стінам більшої міцності камінь і цегла чергували: укладали три-п'ять шарів цегли на розчині, потім два-три шаруючи каменю, також на розчині. У деяких випадках переважав не цеглу, а камінь.

Перекриття були всілякими, але при будівництві монументальних споруджень найчастіше виконували зводи: купольні, циліндричні, хрестові. При зведенні церков зі зводом, що спирається на квадратну підставу, досить часто застосовували тромпи, винайдені зодчими ахеменидского Ірану. На Сході, точніше, у Сирії і Закавказзі вперше стали зводити стрілчасті зводи й арки.

Багато церков раннєвизантийского періоду мали перекриття у формі купола, що спирався на окремо коштують опори за допомогою вітрильного зводу. Купола перших церков мали опори у виді вітрил і підпружних арок. Згодом додався ще один елемент конструкції — барабан. Його укладали на вітрила і підпружні арки, а вже на ньому спочивав купол. У стінах барабана, як правило, створювалися вікна, через які денне світло проникало в підкупольне простір.

Завдяки подібній до конструкції відпала необхідність зводити масивні стіни, що значно поліпшило інтер'єр і допомогло розширити внутрішній простір. Для досягнення того ж результату подпружні арки іноді підпиралися напівкуполами, що розташовувалися симетрично і складали з куполом єдине ціле. Подібні конструкції є одним з найважливіших досягнень, що відносяться до візантійської архітектури.

Хрестовим зводам спочатку придавалася вспарушена форма. Потім будівельники перестали виконувати діагональні ребра, і вспарушений звід прийняв вид вітрильного.

Як будівельні матеріали при спорудженні зводів застосовувалися цегла і камінь. Для зміцнення розпірок арок і зводів використовувалися металеві і дерев'яні затягування, що нерідко залишались навіть після закінчення будівництва. Купольні зводи мали розтяжні кільця зі штабового чи заліза дубових брусів. Покрівля виконувалася зі свинцевих чи аркушів черепиці.

У східних областях, де переважним будівельним матеріалом був камінь, зводи зводилися з застосуванням кружал. Крім тесаного каменю, широке застосування знайшов бутовий камінь (його теж скріплювали розчином). Розчин з вапна і цемянки дуже швидко схоплювався, завдяки чому не було необхідності риштувати. Це значно полегшувало спорудження зводів.

Досягши високої майстерності в спорудженні зводів, візантійські зодчі одержали можливість зводити не такі масивні опорні конструкції, як раніш. Зменшилася витрата матеріалу, використання людської праці, що привело до зниження матеріальних витрат.

Особливе значення приділялося мозаїкам. Вони виконувалися не тільки з каменю, але і з пофарбованих скляних сплавів, що називалися смальтами. Майстра часто комбінували матові, прозорі і позолочені смальти, а також кам'яні кубики і створювали в такий спосіб чудові мозаїки. А при правильному розподілі світла і тіні і вірно підібраному тлі (білий, золотий і т.д.) ефект, вироблений такою картинкою, ще більше підсилювався.

Розвиток архітектурних традицій привело до появи письмових рекомендацій. Наприклад, Исидор з Милета, що брав участь у будівництві собору Софії Константинопольської, написав коментар до праці Герона Олександрійського «Про конструювання зводів». На жаль, сама праця не збереглася до наших днів. Зодчий Анфимий із Тралл написав книгу «Про парадокси механіки». Єпископу Исидору належить праця «20 книг почала, тобто щирих знань», у якому він привів самі різні зведення по архітектурі і будівництву. Як основу він використовував знамениту працю Ветрувія «Десять книг про архітектуру», але, крім цього, включив і нові традиції, що з'явилися у візантійську епоху.

Раннєвизантийский період

Раннєвизантийский період характеризувався пошуком нових конструкцій і форм. Одночасно з цим відбувалося злиття грецьких, римських і східних принципів побудови монументальних споруджень. У результаті на території Візантії стали з'являтися церкви зі сводчато-купольными перекриттями і значним внутрішнім простором.

Фасади будинків облицьовувалися мармуровими відполірованими чи плитами прикрашалися кам'яними мозаїками і невеликими скульптурами. Внутрішні стіни, а найчастіше і підкупольні простори покривалися фресками. Ордерні елементи античного Рима ще були присутні, але вже не мали колишнього значення.

Створюватися ордерна аркада. Замість її усе більш популярної ставала аркада на колонах, що вперше була споруджена також на території Римської імперії. Однак, на відміну від римської, візантійська аркада включала тільки колону, що була опорою арки. Інші елементи ордера перестали виконуватися. Форма капітелі змінилася: тепер вона нагадувала напівкулю з усіченими сторонами і прикрашалася легким рельєфом. Стовбур найчастіше був монолітним.

Храм здобував риси базиліки, тобто мав витягнуту прямокутну форму, причому середній неф був відділений від малих не поруч колон, а аркадами на колонах. Такі васильки найбільше часто зводилися на півострові Мала Азія, у Сирії і Закавказзі. Споруджувалися храми з купольними перекриттями. Серед них найбільш удалими є церква в Эсре (510—515 роки) і церква «поза стінами» у Русафе в Месопотамії (569—589 роки). Одночасно з простими купольними сталі виконуватися перекриття, що представляють собою купола на чотирьох чи восьми опорах. Одна з перших церков з таким перекриттям була побудована в Босре в 513 році. Її купол спирався на чотири опори.

Інтерес викликає церква Сергія і Вакха в Константинополеві, зведена в 527 році. Вона являє собою центричне спорудження з куполом на восьми опорах і великим підкупольним простором.

У 532—537 роках у Константинополеві був побудований собор Святої Софії, згодом названий вершиною, перлиною візантійської творчості (мал. 59). Рис. 59. Храм Святої Софії в Константинополеві. Внутрішній вид. 532-537 роки. Архітектори Анфимий із Тралл і Исидор з Милета. Протягом наступного тисячоріччя ця грандіозна церква була основою для спорудження багатьох християнських і мусульманських соборів. Архітекторами були Анфимий і Исидор.

У спорудженні собору щодня протягом п'яти років брали участь по десятьох тисяч робітників. Для прикраси інтер'єра у великих кількостях використовувалися золото, срібло, дорогоцінні камені, перли і слоновая кіста. Наприклад, тільки на оформлення вівтаря треба було сорок тисяч фунтів (більш 16 тонн) срібла. З храму Сонця в Римі були привезені колони з порфіру. З усієї великої території Візантійської імперії привозилися колони і квадри самих рідких, красивих і дорогих порід мармуру.

Собор Святої Софії споконвічно був задуманий як найкрасивіше і приголомшливе будинок із усіх коли-небудь, що споруджувалися. Він повинний був стати головною церквою великої Візантійський імперії і придворним храмом імператора. Так і вийшов: собор був найкращим з візантійських церков, а імператор Юстиніан I з'являвся тут перед своїми підданими в оточенні священиків і наближених і робив незгладиме враження на глядачів.

Але все-таки присутніх найбільше уражав не вид блискаючої, урочистої процесії, а архітектура і декор храму. Наприклад, посли київського князя Володимира, відвідавши цей знаменитий храм, відчули себе «на небесах». Письменник Прокопій, що жив у раннєвизантийську епоху, писав: «...Храм панував над містом, як корабель над хвилями моря». Кожна людина, що відвідала його, розумів, що це «не створення людської могутності і мистецтва, але скоріше справа самого Божества», а присутній на службі почував, «що Бог тут, близько від нього і що йому подобається цей будинок, що він сам обрав для себе». Інший сучасник говорив, що собор «спочиває не на каменях, а спущений на золотому ланцюзі з висоти небес». Константинопольським собором любувалися не тільки візантийці і мандрівники того часу. Він продовжує викликати замилування і сьогодні.

Собор не тільки був кращим з пам'ятників візантійської культури, але і відігравав визначену роль у розвитку політичних відносин між Візантією й іншими країнами. Н. П. Кондаків, росіянин учений, довгий час який займався дослідженням Візантійської імперії, писав: «...Хоча художні факти належать до розряду невагомих, але не буде зайвим помітити, що Свята Софія зробила для імперії більше, ніж усі багато хто її війни, і не одні посли Володимира, споглядаючи величну і розкішну церкву, думали себе бути на небесах».

Собор Святої Софії являв собою купольну трьохнефну васильку, у якій з'єдналися риси двох самих цікавих споруджень античного Рима: Пантеону і васильки Костянтина. Довжина храму складала 74,8 м, ширина — 69,7 м.

Опорою куполу служили чотири масивних стовпи і трикутні вигнуті вітрила, виложені з цегли. Сам купол був установлений на висоті 50 м; його діаметр дорівнював 31 м. Несуща конструкція включала сорок радіальних ребер, укріплених на кам'яному кільці. Для полегшення купольної конструкції ребра викладалися зі шматків пемзи. Стовпа-опори були складені з вапнякових брил на вапняному розчині. У верхній частині стовпів для міцності містилися свинцеві прокладки.

У подовжньому напрямку купол підпирався напівкуполами глибиною близько 14 м. Вони розташовувалися в східній і західній стінах. Напівкупола, у свою чергу, переходили в ниши-экседры. Таким чином, собор являв собою складну систему купольного і напівкупольного простору, що плавно переходить у головний неф площею 1970 м². Бічні нефи Мали два яруси і відокремлювалися від головного нефа колонними аркадами. Товщина стін складала 1,1—1,5 м — небагато в порівнянні з іншими спорудженнями того періоду.

Собор Святої Софії призначався для проведення християнських служб, тому його внутрішнє оздоблення було набагато богаче, складніше і прекрасніше, ніж фасад. Найбільша увага при плануванні візантійські зодчі приділяли розподілу світла, тому що тільки при достатнім висвітленні люди, що знаходилися в храмі, могли добре розглянути внутрішні прикраси — фрески і мозаїки.

Для того щоб у храмі було достатнє світла, у стінах, нішах і в підставі купола було виконано сорок вікон. При цьому в присутніх створювалося враження, що храм не висвітлюється сонцем, а сам світиться. У дні великих християнських свят — на Різдво, Великдень, особливо якщо на вулиці була похмура погода, у храмі запалювалося штучне висвітлення: внутрішні приміщення висвітлювалися безліччю свіч, що встановлювалися в срібних канделябрах у виді дерев, усіляких лампах у формі кораблів і панікадилах.

У наші дні зовнішній вигляд собору сильно змінився. Щоб зміцнити купол, довелося побудувати величезні стовпи, що значно зіпсувало ретельно продуману архітектурну форму храму. А в XV столітті Константинополь захопили турки і прибудували до головної церкви Візантійської імперії павільйон і мінарети, перетворивши її в такий спосіб у мечеть. Змінився й інтер'єр храму — прекрасні мозаїки були покриті товстим шаром сповісти, золоті і срібні прикраси викрадені.

Інші спорудження, що відносяться до раннєвизантийському періоду, були не настільки грандіозними і величними. Однак їхнє будівництво велося досить швидкими темпами. Тільки в роки правління імператора Юстиніан по всій території держави була зведена безліч храмів, з них тридцять церков, багато прикрашених мармуром, золотом і сріблом, розташовувалися в Константинополеві і його околицях.

Серед безлічі культових споруджень можна виділити церква Сан-Витале в Равенне на Апеннінскому півострові, недалеко від узбережжя Адріатичн моря. Церква була освячена в 547 чи 548 році. Її стіни були покриті мозаїчними картинами на релігійні сюжети. Деякі мозаїки були алегоріями, прийнятими в той час: наприклад, горлиця, зображена в джерела, символізувала духовний порив душі, павич — царствена велич і т.д.

Арки підпиралися опорами з формою капітелей, властивої тільки для Візантії (вона була різьблений і нагадувала кошик). На капітелях лежали абаки зі скошеними краями, завдяки яким арки виглядали більш легенями.

Крім описаних вище церков, на території Візантії була побудована безліч інших прекрасних культових і світських споруджень. Але не усі вони збереглися до наших днів: деякі з них, як Софійськ собор, були перебудовані, інші зруйновані під час чи воєн природних катастроф.

Ранній період розвитку закінчився для Візантії не дуже вдало. Держава позбавилася багатьох земель: Єгипту, Іспанії, Північній Італії, Сирії, Палестини і Месопотамії. Небагато раніше, у VII столітті, у культурі Візантії наступив занепад, що продовжувався більш століття. Однак будівництво храмів, незважаючи ні на що, не припинилося. Самим удалим спорудженням VII століття можна назвати церква Святого Андрія.

Середневизантійський період

Середневизантійський період не був відзначений будівництвом монументальних споруджень. Їм на зміну прийшли маленькі церкви, що вміщали невелику кількість що моляться. Вони зводилися й у великих містах, і в селищах, і в селах, і в монастирях. Для їхнього будівництва була потрібна якась основа, що склалася тип храму з оптимальною купольною системою.

Таким універсальним спорудженням став храм із крестовокупольної системою. Подібні церкви зводилися ще в раннєвізантийський період у Закавказзі і Сирії. Тепер вони стали завойовувати популярність на всій території Візантійської імперії.

Такий храм у плані являв собою грецький хрест. У центральній частині хреста, називаної средокрестьем, установлювався барабан, на якому зводився купол. Опорою для купола служив квадрат з чотирьох опор, вітрил і подпружних арок. Крім головного купола, храм досить часто вінчали купола меншого розміру. Звичайно вони в кількості двох чи чотирьох штук розташовувалися з боків головного купола. Усі куполи храму створювалися невеликого розміру, тому розпір врівноважувався барабаном.

Храм будувався у виді базиліки з декількома нефами. Стіна головного нефа зі східної сторони являла собою напівкруглу чи грановану экседру (подібні ніші одержали назву апсид).

Перші храми такого типу стали зводитися з XI століття. Така одна з церков у Константинополеві (зараз у ній розташовується мечеть, тому спорудження носить мусульманську назву Календер-Джами). Вершиною розвитку хрестово-купольної системи є собор Сан-Марко, побудований у Венеції.

З появою цього собору зв'язана цікава історія. У 828 році у Венецію були привезені мощі одного з чотирьох євангелістів — святого Марка. Вони були урочисто внесені в місто і тимчасово поміщені в церкву Сан-Теодоро. Незабаром після цього правитель Венеції, дож Юстиніан Партециаке, заповідав побудувати на його засоби собор, що став би гідним сховищем останків цього святих.

У 829 році Джованни Партечипацио, брат дожа, приступив до будівництва. Для собору розчистили ділянка неподалік від Палацу дожів. Через три роки були зведені стіни і куполи. У 883 році були кінчені всі опоряджувальні роботи й у соборі стали регулярно проходити служби.

У 976 році під час повстання був спалений Палац дожів. Полум'я перекинулося на собор Сан-Марко і цілком знищило його. Через кілька років собор був відновлений новим правителем Венеції, дожем Петром Орсеолом Святим. Але на цьому перебудова собору не закінчилася. Новий дож Доменико Контарини, придя до влади, порахував, що собор Сан-Марко недостатньо красивий, не відповідає новітнім архітектурним досягненням, і наказав зруйнувати його і звести на цьому місці новий. Цей варіант собору і зберігся до наших днів.

Точну дату будівництва собору назвати досить складно. По одним джерелах, зведення стін васильки почалося в 1063 році, по іншим — на кілька років пізніше. Також не можна точно сказати, чи були кінчені всі роботи з будівництва й оформлення фасаду й інтер'єра при житті Доменико Контарини чи ж продовжувалися після його смерті. Ім'я архітектора теж залишилося невідомим. Вірогідно відомо лише те, що всі роботи продовжувалися біля десяти років. Освячення собору відбувалося в 1094 році.

Згодом цей храм став вважатися символом багатства і могутності Венеції. Протягом декількох століть купці, адмірали і просто багаті мандрівники привозили з далеких країн усілякі матеріали і рідкі твори мистецтва для прикраси собору Сан-Марко.

Спорудження має хрестоподібну форму, що поєднує в собі п'ять самостійних хрестово-купольних систем. Над кожним средокрестьем зведений купол: таким чином, храм вінчають п'ять куполів. Центральний купол небагато піднімається над іншими і має більший діаметр.

Головний фасад спорудження прикрашають п'ять аркових прорізів, над якими знаходиться балкон, Що Тягнеться уздовж головного фасаду і бічних сторін. У центральній частині балкона, над головною і самою широкою аркою, установлені чотири бронзових коні. За ними розташовані чотири восьмигранні колони з капітелями. Чотири портали головного фасаду декоровані мозаїками, що розповідають про викрадення тіла святого Марка і прибутті його у Венецію. П'ятий, центральний, портал прикрашають барельєфи, виконані майстрами венеціанської романської школи.

У лівій бічній стороні базиліки розташовується вхід у галерею, що носить назву «Врата Квітів». Сама галерея — атрій — являє собою черзі стрілчастих арок. Її довжина складає 62 м, ширина — 6м, висота — 7,35 м. Підлога виложений з мармурової мозаїки, стіни облицьовані мармуровими плитами. Арки підпираються колонами, матеріал для який привозився з різних країн. Галерея веде в собор.

Внутрішнє оздоблення собору не менш роскошно, чим зовнішнє оформлення. мал. 61. Інтер'єр собору Сан-Марко. Підлога, як і в галереї, виконаний з невеликих мармурових плиток різних квітів і має багатий малюнок. Стіни, арки і підкупольні простори прикрашені мозаїчними картинами.

Однак в основному хрестово-купольні храми, що будувалися в VIII— XIII століттях, не були такими грандіозними і багато оформленими. При розробці прикрас фасаду й обробці інтер'єра за основу бралися місцеві традиції. Наприклад, у східній частині держави храми відрізнялися строгістю і простотою. Церкви, що зводилися на території Греції, характеризувалися ясними, чіткими, гармонічними пропорціями, у яких почувався вплив античних традицій.

На формування типів церков чималий вплив робила політична обстановка в імперії. У 1054 році відбулася Велика схизма, тобто розкол єдиної християнської Церкви на західну і східну. Це подія, зрозуміло, уплинуло на зовнішній вигляд і обробку інтер'єра культових споруджень.

Відносини між Сходом і Заходом усе більше і більше загострювалися. У 1204 році хрестоносці захопили столицю Візантії — Константинополь. Результатом цієї події з'явився розділ території, і Візантійська імперія, що ніколи володіла величезним впливом, перестала існувати. ,

Пізднєвизантийський період

Після розпаду Візантійської імперії утворилося кілька латинських і грецьких держав. Одне з найбільш сильних грецьких держав — малоазійська Никейська імперія — стало вести боротьбу за возз'єднання Візантії, що увінчалася успіхом. У 1261 році столицею був знову проголошений Константинополь, а незабаром почався новий етап розвитку візантійської культури, у якій головна роль приділялася православному християнству. Це спричинило будівництво нових церков і монастирів.

Одним з найкрасивіших споруджень цього періоду є церква монастиря Хору, побудована в XIV столітті в Константинополеві (сьогодні вона зветься Кахриэ-Джами). Головною прикрасою цього собору є мозаїки і фрески, що у даний час мистецтвознавці відносять до шедеврів світового значення.

У Пізднєвизантийський період продовжували будувати храми з крестово-купольною системою. Така церква Апостолів у фесалониках. Її будівництво почалося наприкінці XIII, а закінчилося на початку XV століття. Вона являє собою п'ятикупольну васильку; під головним куполом знаходиться високий барабан, завдяки чому все спорудження має ярусна будівля. Галузі хреста з чотирьох сторін переходять у плавні напівкруглі площини — закомарі.

Інтер'єр храму відрізняється простотою і чіткою організацією простору незважаючи на відсутність хорів. В оформленні фасаду присутні складні цегельні прикраси, що згодом широко використовувалися сусідніми народами — сербами і болгарами.

У 1453 році турки захопили Константинополь, і Візантія перестала існувати. Однак набагато раніш паралельно з Візантійською імперією на території проживання слов'янських народів почали з'являтися й успішно розвиватися вогнища культури, що, незважаючи на величезний вплив Візантії, усе-таки не утрачали своїх традицій і самобутності.

Найбільший інтерес представляють спорудження, возводимі в Болгарії, Македонії, Сербії, а також на території Древньої Русі. Їх поєднувало ще і те, що всі ці народи прийняли православ'я, тому найбільш розповсюдженими будівлями були васильки, церкви, побудовані за правилами хрестово-купольної системи, а також купольні спорудження, що з'єднують у собі візантійські і місцеві архітектурні традиції. Південнослов'янські племена зводили хрестово-купольні храми зі зниженими кутами і храми, що не мають внутрішніх опор.

Оригінальні болгарські храми. Для них характерна декоративність, що досягалася чергуванням маленьких і великих арок, складених з цеглин. Для прикраси фасадів у великій кількості використовувалися кам'яні плити, поливні розетки, чашечки, усілякі візерунки. Велика увага болгари приділяли і внутрішньому оформленню храму. У країні сформувалася національна художня Школа, і кращі її представники прикрашали інтер'єри церков розписами. Найбільший інтерес викликають фрески церкви Святого Пантелеймона в Бояне.

Серби почали виконувати під барабанами східчасті арки, що переходили на фасадах у закомарі. Як приклад можна привести церква Богоматері в Грачанице, закінчену в 1321 році (мал. 62).

У композиції будівлі присутні невеликі куполи, що вінчають східчасті підстави, що переходять у знижені кутові осередки, що закінчувалися закомарами різного рівня. Обсяги спорудження збільшуються від периферії до центра. Згодом подібна композиція одержала широкий розвиток у Древній Русі.