Соціальна стратифікація, її системи

РЕФЕРАТ

На тему:

Соціальна стратифікація, її системи

Еквівалентом вітчизняної теорії соціаль­ної структури є західна теорія соціальної стратифікації. Термін «стратифікація» (від латинського stratum — прошарок і facere — робити) запозичено з геології, де він означає вертикальне розшарування ґрунтових пластів. У соціології цей термін уперше був викорис­таний П. Сорокіним на означення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація — це визнання існування в суспільстві нерівності вертикального роз­шарування, вищих та нижчих прошарків — страт.

Страти — це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворен­ня страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивос­тями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). Нерівність, зумовлена природними відмінностями, є первинною формою нерівності, що прояв­ляється й у деяких тварин. У людей вона може стати основою по­яви нерівноправних відносин. Проте головною рисою людського суспільства є соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, зу­мовленими соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо.

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, воно ще й ієрархізоване. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг, інші — менше. Така соціальна нерівність при­вносить у життя людей багато несправедливості, тому ця проблема завжди цікавила соціологів. І, якщо те, що основою диференціації є нерівність людей, визнають усі вчені, то щодо визначальних чинників і критеріїв ієрархії їхні погляди не збігаються. Існує бага­то шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать.

Так, марксизм, під впливом якого формувалася вітчизняна соціо­логія, першопричиною нерівності вважає економічний чинник — відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ. Са­ме поява приватної власності, на думку марксистів, призвела до соціального розшарування суспільства, появи антагоністичних класів: власників (рабовласники, феодали, буржуазія) та класів, які не володіють власністю, (раби, пролетарі), або мають обме­жене право на власність (селяни). Інтелігенція, за марксистською концепцією — проміжний прошарок.

Функціоналізм пояснює нерівність виходячи з диференціації соціальних функцій, виконуваних різними прошарками, класа­ми, спільнотами. Функціонування й розвиток суспільства мож­ливі лише за умови поділу праці, коли кожна соціальна група, клас, спільнота виконують притаманні їм функції. Для нор­мальної життєдіяльності суспільства є необхідним виконання всіх функцій, але деякі з них більш важливі, а інші — менш. На основі ієрархії функцій складається відповідна ієрархія груп, класів, спільнот, що їх виконують. На верхівці ієрархії перебу­вають ті, що управляють, бо саме управлінська функція покли­кана об'єднати, скоординувати, створити умови для виконання всіх інших функцій.

Проте, чому якась функція має бути важливішою за інші, коли суспільство як цілісність не може існувати без жодної з функцій, без усієї їх множини; чому той чи той індивід має належати до вищої страти, коли він не бере безпосередньої участі в управлін­ні. Тому Т. Парсонс, визнаючи соціальну ієрархію за необхідний чинник, що забезпечує життєдіяльність соціальної системи, зв'язує її конфігурацію з існуючими в суспільстві цінностями. На його думку, соціальні прошарки розміщуються в ієрархічній по­слідовності залежно від системи цінностей, від уявлення, яке формується в суспільстві щодо кожного з індивідів, соціальних груп, прошарків; змінюються цінності — змінюється й послідов­ність їх розміщення.

М. Вебер, крім економічних стратифікаційних критеріїв (від­носини власності, рівень доходів), користується такими критері­ями, як соціальний престиж і належність до певних політичних партій. Соціальний престиж — це надбання індивідом (від на­родження чи завдяки особистим якостям) такого соціального ста­тусу, який дає йому змогу виконувати ту чи ту соціальну роль і посісти певне місце в соціальній ієрархії (наприклад, мати відпо­відні знання й уміння, щоб бути викладачем).

Місце соціального статусу в ієрархічній структурі суспільства ви­значається регулятивною нормативно-ціннісною системою. На пев­них щаблях ієрархії перебувають ті, чий статус відповідає чинним у суспільстві нормам і законам, а також сформованим у свідомості людей уявленням про відповідну значущість їхнього титулу, фаху.

Чіткіше критерії стратифікації визначив П. Сорокін. Він на­голошував, що в суспільстві наявні три основні форми стратифі­кації: економічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кількість критеріїв (зокрема додали рівень освіти).

У теорії соціальної дії наявну в суспільстві велику різноманіт­ність соціально-диференційних ознак Т. Парсонс спробував об'єднати в такі універсальні критерії соціальної стратифікації:

· якісні характеристики людей — відповідальність, компе­тентність та ін.;

· виконувані ролі — численні різновиди професійно-трудової діяльності;

· володіння власністю — матеріальними й духовними ціннос­тями, привілеями, культурними надбаннями тощо.

На різних етапах суспільного розвитку за соціально-диференційні критерії бралися різні ознаки. У ранній період більше користувались якісними характеристиками, у сучасному індуст­ріальному суспільстві — професійно-трудовими. Що стосується ознак власності, то вони були важливими завжди.

Отже, страта — це соціальний прошарок, група людей, об'єднаних якоюсь спільною соціальною ознакою.

У теоріях стратифікації вирізняється одномірна стратифіка­ція — вичленення страт, що здійснюється на основі якогось од­ного критерію, і багатомірна стратифікація, що здійснюється на основі багатьох критеріїв: доходу, багатства, влади, престиж­ності професії, освіти, типу житла тощо.

Дохід — кількість грошових надходжень сім'ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибут­ку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрача­ються на підтримування життя індивіда та його сім'ї, а залишки їх нагромаджуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може пере­даватися в спадщину, а отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним дже­релом доходів.

Влада, за М. Вебером, проявляється в здатності й можливості для індивіда чи групи нав'язувати свою волю, діяти на інших лю­дей незалежно від їх згоди чи незгоди на це. Влада інституалізована, її захищає закон. Конституцією передбачається розмежування політичної, економічної, виконавчої і судової влади (див. рис).

Види влади

Можновладці мають привілеї і доступ до соціальних благ, можливість приймати життєво важливі рішення, закони, котрі, як правило, вигідні тим, хто при владі. Люди, які мають економічну, політичну й релігійну владу, становлять еліту суспільства, котра визначає внутрішню й зовнішню державну політику, зважаючи при цьому передовсім на власні інтереси. У інших верств насе­лення такої можливості немає.

Одним із критеріїв стратифікації є престижність професії — порівняльна оцінка спільнотою чи групою і її членами значущос­ті певної професії, виду занять. Престиж (фр. prestige — авто­ритет, повага) — громадська оцінка суспільної вагомості індиві­да, соціальної групи, професійної категорії тощо. (Професія лікаря престижніша за професію інженера, професія інженера престижніша за професію прибиральниці.)

Усі професії, види занять, посади можна ранжирувати за рів­нем їхньої престижності, утворивши шкалу престижу. У США постійно, починаючи з 1947 року, за допомогою спеціальних методів (вивчення громадської думки, порівняння різних про­фесій, аналізу статистичних даних) вивчається динаміка прес­тижності професій. Отже, доходи, влада, престижність профе­сії, освіта визначають соціальне становище людини в сус­пільстві, її соціально-економічний стан. Цей показник є уза­гальненим критерієм стратифікації й характеризує, власне, рі­зницю в якості і стилі життя.

За розглянутими критеріями соціологи типологізують соці­альну стратифікацію на:

· економічну (за рівнем багатства й доходів);

· політичну (за рівнем доступу до політичної влади, за рангом посади);

· освітню (за рівнем освіти);

· професійну (за престижністю професії).

Кожну із цих страт можна зобразити у вигляді вертикальної ви­мірювальної шкали, де в економічній стратифікації окремими по­ділками позначено суму доходу за місяць чи рік, у політичній — ранг посади, в освітній — кількість років навчання, у професійній — престижність професії.

Вишикувавши в один ряд усі чотири шкали і позначивши на них місце, яке посідає конкретна людина, а потім з'єднавши всі позначки, отримаємо стратифікаційний профіль для конкретно­го індивіда, соціальної групи чи виду занять.

На Заході найчастіше користуються семирівневою вертикаль­ною стратифікацією:

1) вищий клас професіоналів, адміністраторів;

2) технічні спеціалісти середнього рівня;

3) комерсанти;

4) дрібна буржуазія;

5) техніки і робітники, що виконують управлінські функції;

6) кваліфіковані робітники;

7) некваліфіковані робітники.

Позначок на кожній вертикалі, що відповідає певному про­шарку, можна зробити безліч, але це ускладнить процедуру і ма­ло що дасть для пояснення стратифікаційної структури. Тому, на думку російського соціолога О. Ефендієва, досліджуючи соці­альну ієрархію суспільства в цілому, достатньо виділити три ос­новні рівні: вищий, середній і нижчий. Люди, що належать до вищого рівня за одним критерієм, здебільшого стоятимуть на цьому самому рівні й за іншими критеріями.

Багаті, як правило, обіймають найпрестижніші посади, у них високий рівень освіти і великий обсяг владних повноважень, висо­кі доходи. їх називають елітою суспільства. Це керівники держави, політичні діячі, бізнесмени, відомі діячі мистецтв.

До заможних прошарків, що з них складається середній клас, можна віднести лікарів, викладачів, кваліфікованих робітників, службовців. До найнижчого прошарку належать некваліфіковані робітники, безробітні, деякі категорії пенсіонерів тощо.

Розподіл населення за такими рівнями враховує в основному всі критерії нерівності. При цьому соціальна значущість кожного з рівнів визначається поширеними в суспільстві цінностями, нор­мами, установками, тобто регулятивною ціннісно-нормативною системою. У сучасному західному суспільстві пріоритетнішими є економічні критерії, у колишньому радянському суспільстві пе­реважали критерії політичні.

Соціальна стратифікація якісно й кількісно різниться в усіх суспільствах і за всіх часів.