Павличко Дмитро

Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — у селянській сім'ї. З розсипаних у віршах уламків спогадів, як із шматочків смальти, переважно похмурих, темних кольорів, можна відтворити мозаїку його дитинства.

Народився Дмитро, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, Шорсткий кептар за пелюшки» («Мені приходять телеграми»). Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з радістю й надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет.

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) тощо трапляються речі, оцінювані неоднозначно. Проте на честь поета слід сказати, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післяста-лінського періоду.

1958 року виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» У збірці, як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві розправи, депортації, табори...

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962), «Пелюстка і лоза» (1964) розширили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його подальше зростання.

Подорожі світом (Куба, Канада, Америка та інші країни), глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.

Чимало поезій Павличка покладено на музику, а славнозвісна пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

Не обминув поет своєю увагою й найменших читачів, яким подарував чудові книжечки — казку «Золоторогий Олень», «Дядько Дощ», «Де найкраще місце на землі» та ще декілька. Вони ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.

Його літературознавчі статті, есе, виступи з питань літератури склали три вагомі збірки — «Магістралями слова» (1977), «Над глибинами» (1983) та «Біля мужнього світла» (1988). Діапазон літературознавчих праць поета досить широкий. Це й статті з історії української літератури — насамперед про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про земляків-галичан М. Шашкевича, Ю.Федьковича, В. Стефаника, про сучасників О. Гончара, М. Рильського, А. Малишка, про молодших побратимів по перу.

Великою заслугою Д. Павличка є введення в літературне життя України творчості видатного поета-лемка, до цього у нас майже не знаного, Богдана-Ігоря Антонича, книгу якого «Пісня про незнищенність матерії» він упорядкував і видав ще 1967 року, супроводивши її ґрунтовною вступною статтею.

Утім, Павличко не обмежує рамки досліджень лише рідною літературою: його перу належать статті про Хосе Марті й Христо Ботева, про Шолом-Алейхема й Шолохова, про багатьох польських, білоруських, російських письменників.

А ще б треба сказати й про Павличка-перекладача, який увів у світ нашої духовності, нашої поезії і Хосе Марті, і Николу Вапцарова, і великого Шекспіра...

Сьогодні Павличко-письменник виступає ще в одній важливій для нашого часу іпостасі — політика, державного діяча, який пристрасно й рішуче відстоює інтереси суверенної України, її народу. І хоч державна діяльність забирає багато часу, так потрібного для творчої роботи, все ж з'являються, хоч і не дуже часто, й нові вірші поета — і ті, що «з шухляди», і щойно написані.