Головні принципи навчання

Принципи оптимізації та демократизації в процесі навчання. Індивідуалізація

Гуманізація національної системи освіти полягає в утвердженні особистості студента як найвищої соціальної цінності, у найповнішому розкритті її здібностей та задоволенні різноманітних освітніх потреб, забезпеченні пріоритетності загальнолюдських і громадянських цінностей, гармонії стосунків студента і довкілля на основі засвоєння широкого кола гуманітарних знань, сприянні його самоактуалізації в умовах професійної діяльності.

Процес гуманізації навчання тісно пов'язаний з гуманітаризацією національної системи освіти, яка зумовлена не тільки новим її баченням, а також певними аспектами розвитку сучасного світу в цілому, покликана формувати в учнів цілісну картину світу, духовність, культуру особистості. Вона також передбачає глибоке вивчення національної історії, народних традицій, культури українського народу та їх сприйняття й усвідомлення. Основні напрями гуманізації та гуманітаризації освіти визначені в Концепції національного виховання. Гуманізм у дидактичному процесі реалізується в суб'єктній діалогічній взаємодії викладача й студента.

Викладач винний:

- виховувати особистість, виявляючи чуйність і уважність до її слабких сторін, тактовно виправляти помилки, стимулювати і невстигаючих, і сильних студентів до подолання труднощів навчально-пізнавальної діяльності;

- збуджувати інтерес до загальнонаукових і професійних знань, розширення загального кругозорові і розвитку творчих здібностей, використання знань, навичок і вмінь у професійній діяльності;

- враховувати самобутність шкірного студента його соціальні, психічні, психофізіологічні особливості, життєві настанови, ставлення до навчально-пізнавальної діяльності;

- враховувати та стежити за розвитком шкірного студента як особистості;

- формувати персональну відповідальність студента за власні успіхи, успіхи навчальної групи і товаришів, навчального заставі;

- допомагати студентові пізнати самого собі (до 80-х років XX ст. була тенденція до пізнання людиною мікро-та макрокосмові, а тепер-самої собі), тобто сприяти реалізації сократівського принципові «Пізнай самого собі».

Перед педагогічним світом, та й не лише педагогічним, постає проблема «гуманізації» (олюднення) та гуманітаризації (переорієнтації на людину) освіти, відтак подолання технократизму, бездуховності й формалізму освіти.

Автором і засновником якого є російський вчений-дидакт Ю.К.Бабанський, полягає в навмисному виборі змісту, методів, форм і прийомів дидактичного впливу, які забезпечували б найкращий результат у навчанні. Проте оптимізація передбачає підвищення ефективності навчального процесу не будь-якими засобами, а найбільш доцільним, найбільш відповідним для конкретної ситуації їх комплексом.

Викладач, спираючися на власну обґрунтовану методику роботи, витрачає мало години на вирішення навчально-пізнавальних завдань, але отримує високий позитивний результат. Процес оптимізації можна зобразити за такою формулою: ПРО ~ V/t,(за Ю.К.Бабанським), де 0 — кількість робочого години; V-обсяг виконаної студентом роботи; t —кількість години, витраченого студентом. Формула оптимізації надає викладачеві можливість визначити реальну насиченість навчальних зайняти.

Основні правила цього принципу :

- комплексний підхід до визначення завдань навчання;

- конкретизація завдань навчання з урахуванням індивідуально-психічних особливостей студентів;

- чітке визначення змісту навчання шляхом виокремлення головного, міжпредметних координацій та раціонального структурування навчального матеріалу;

- добір таких методів і дидактичних засобів, які дають змогу найбільш успішно вирішувати поставлені завдання за визначений година;

- добір таких організаційних форм навчання, які дають змогу найбільш успішно вирішувати поставлені завдання за визначений година;

- диференційований та індивідуальний підхід до студентів у дидактичному процесі;

- створення розумів для ефективного вирішення поставлених дидактичних та інших завдань за визначений година;

- раціональне поєднання керування навчально-пізнавальною діяльністю і самоуправління студентів, оперативне регулювання і коригування перебігу дидактичного процесу;

- аналіз отриманих результатів навчання і витрат години за критеріями оптимальності (максимально можливі вданій ситуації результати та відповідність витраченого години чинним нормам) тощо.

До другої групи визначають ті, що відображають закономірності викладацької діяльності суб‘єктів навчального процесу та їхні методики. До них належати:

• Принцип демократизації в навчанні визначається змінами, що відбуваються в суспільному житті України, а також у системі освіти розвинених країн,

Особистісний (гуманістичний) підхід у навчанні передбачає обов'язковість демократичних взаємин між педагогом і студентом. Тільки за таких розумів можна формувати в молодих людей усвідомлену громадянську позицію, готовність до соціальної творчості, участі в демократичному суспільному управлінні, відповідальності за частку Батьківщини і світу.

Освіта в Україні сформувалася під впливом загальної радянської школи, яка орієнтувалася на авторитарну парадигму. Тому дидактика стала «бездітною» наукою, де всі було правильно й обґрунтовано, окрім почуттів і переживань студента — суб'єкта учіння, який є рівноправним учасником процесу навчання.

Демократизація суспільного життя в Україні детермінує демократизацію освітньої сфери, яка, своєю чергою, безпосередньо позитивно впливає на зміст і процедуру педагогічного процесу.

Демократизація навчального процесу передбачає оновлення змісту освіти, її наповнення загальнолюдськими та громадянськими цінностями, перебудову процесуальної сторони навчально-пізнавальної діяльності студентів, яка має бути спрямована на встановлення суб'єкт-суб'єктних взаємин між педагогами й студентами. Демократизація процесу навчання означає:

* звернення до людини, тобто до особистості студента як суб'єкта учіння;

* повагу до особистості студента як саморегулювальної, саморозвиткової та самодіяльної системи;

* співробітництво педагогів і студента як суб'єктів учіння, де останні є повноправними учасниками навчального процесу і творцями власного самовдосконалення;

* розкріпачення особистості студента, розвиток його внутрішньої свободи й почуття власної гідності;

*колективний аналіз навчально-пізнавальної діяльності та добір найбільш оптимальних розумів його вдосконалення;

* подолання формалізму і бюрократизмові в навчальному процесі;

*дбання про розвиток потенційних можливостей і здібностей студента як особистості;

* визнання єдності індивідуального і колективного почав у навчанні.

Демократизація навчального процесу має ґрунтуватися на взаємопов'язаній діяльності викладачів і студентів, яка базується на демократичних принципах спілкування. Власне, стиль спілкування педагогів, першогю чергою, визначає спрямованість дидактичного процесу. Є спеціальні прийоми та способи для розвитку такого спілкування. Це методи активізації навчально-пізнавальної діяльності, діалогічні методи навчання, де всі учасники спільно, творчо вирішують завдання.

• Принцип доступності й дохідливості викладання або принцип поступового збільшення труднощів.

Цей принцип нібито врівноважує терези принципів: складність змісту навчального матеріалу компенсується майстерним викладанням викладача. Основна вимога цього принципові — не допустити непосильного навчання для даної категорії студентів, проводити його таким чином, щоб студенти могли свідомо засвоювати загальнонаукові та професійні знання, практичні навички й уміння, повністю використовуючи свої інтелектуальні й фізичні можливості. В іншому разі дидактичний процес матиме тільки формальний характер, може призвести до втрати віри у свої здібності і, відповідно, формувати пасивне ставлення учнів до навчально-пізнавальної діяльності.

Принцип доступності й дохідливості залежить:

— від забезпечення доборові, групування і вивчення навчального матеріалу з урахуванням вимог навчальної програми та специфіки майбутнього фаху;

— урахування розумових, емоційно-вольових і фізичних можливостей студентів та наукових вимог до організації навчального процесу;

— правил послідовності: від простого до складного, від нижчого до вищого, від відомого до невідомого, від легені до важкого;

— урахування професійних знань, практичних навичок і вмінь студентів;

— урахування фактора години;

— поступового нарощування складності теоретичного і практичного матеріалу;

— проведення зайняти з максимальним напруженням як розумових, так і фізичних сил студентів;

— широкого застосування сучасної комп'ютерної та іншої тренувальної техніки для поглиблення розумових і фізичних здатностей студентів;

— надання індивідуальної допомоги студентам, які мають певні проблеми в навчанні;

— широкої організації змагань за досягнення високих результатів у навчальному процесі тощо.

• Принцип наочності в навчанні вважається похідним від принципові доступності: чим насиченим є унаочнення заняття, тім доступнішим буде пояснення нової тими. Сутність цього принципові можна передати висловом: «краще один раз побачити, ніж сто разів почути». Він спирається на провідну роль зорових аналізаторів у сприйманні зовнішнього світу (адже за їхньою допомогою людина отримує від 80 до 90 відсотків інформації). Тому навчальний матеріал потрібно подавати в найбільш в унаочненій формі.

Засновник цього принципові Я.В. Коменський стверджував, що необхідно здобувати мудрість не з книг, а з неба, землі, дубів і буків, а якщо мі маємо намір передавати студентові істинні й достовірні знання, те повинні навчати за допомогою особистого спостереження і чуттєвої наочності.

Основні правила принципу наочності:

* чітко визначити мету використання засобів наочності;

*.комплексно використовувати такі види наочності, які давали б найбільший ефект, алі ні в якому разі не зловживати ними;

* активно залучати суб'єктів до роботи із засобами наочності;

* керувати спостереженнями суб'єктів учіння; відкидати всі зайве, щоб не викликати додаткових асоціацій;

*застосовувати наочність на всіх етапах навчального процесу;

*демонструвати засоби наочності послідовно в міру подання навчального матеріалу;

*забезпечувати змістовність і естетичність їх оформлення;

*наочність має відповідати психологічним закономірностям сприймання;

*не використовувати засоби наочності як самоціль, а вдало доповнювати матеріал, що вивчається;

*не переоцінювати й не недооцінювати роль наочності в навчанні тощо.

Під годину навчання необхідно застосовувати різні види наочності — натуральну, образну, словесно-образну наочність (динамічну і статичну, пласку й об'ємну).

Наочність виконує такі функції:

- сприяє розумовому розвиткові суб'єктів учіння;

- допомагає виявити зв'язки між науковими знаннями й життєдіяльністю, теорією і практикою;

- полегшує навчально-пізнавальну діяльність студентів і сприяє формуванню в них інтересу до професійних знань;

- допомагає сприймати предмет, що вивчається, у його розмаїтті;

- сприяє формуванню мотивації пізнання довколишньої дійсності тощо.

Принцип наочності можна визначається, як сукупність норм, які випливають із закономірностей процесу навчання і стосуються пізнання дійсності на основі спостережень, мислення і практики на шляхові від конкретного до абстрактного, і навпаки.

Принцип раціонального поєднання колективних та індивідуальних форм і способів навчальної роботи. Індивідуалізація в дидактиці вважається важливим компонентом стратегії викладацької діяльності, як один з аспектів навчального процесу, як принцип, поза яким узагалі не можна говорити про вільний розвиток особистості. Отут мається на увазі: по-перше, намагання якнайповніше врахувати не тільки наявні надбання студента, а й напрям його розвитку, перспективу, його «потенційне Я»; друг^-другові-по-другу, повага до шкірного студента (навіть такого, який ще не виявив собі нічим позитивним) у якої з їм, як з партнером, суб'єктом, особистістю рахуються, конкретизуючи цілі навчання і визначаючи способи їх досягнення.

Смисл цього принципові полягає в тому, що викладач відповідно до колективного характерові навчального процесу, враховуючи індивідуально-психічні особливості суб'єктів учіння, може і винна застосовувати різноманітні методи й форми навчальної діяльності під година проведення як планових навчальних заходів, так і позапланових.

Упроваджуючи вимоги цього принципові в процес навчання, викладач винний мати на увазі труднощі, з якими він стикатиметься у своїй діяльності, зокрема:

- процесуальний бік навчання передбачає переважливо колективну форму навчально-пізнавальної діяльності, яка не завжди враховує індивідуально-психічні нахили, здібності й зацікавлення студентів;

- у вищому навчальному заставі навчаються студенти з різним рівнем інтелектуальних і фізичних здібностей, різною мотивацією до учіння.

Знання викладачами суперечностей цього принципові сприяє об'єктивному й оптимальному їх розв'язанню. Класичні приклади умілого використання такої методики-молодіжний колектив в А.С.Макаренка, чи міським колектив В.О.Сухомлинського та різні варіанти педагогіки співробітництва сучасних педагогів-новаторів.

Основні положення цього принципу:

*організація колективної навчально-пізнавальної діяльності з урахуванням особливостей психології студенського колективу і психіки студента відповідно до вимог психологічної та педагогічної наук;

*диференціація змістового компонента дидактичного процесу;

*усебічне знання індивідуально-психічних особливостей студентів та їх урахування під година організації як колективної, так й індивідуальної навчально-пізнавальної діяльності;

*оптимальне поєднання колективних та індивідуальних форм і методів навчально-пізнавальної діяльності суб'єктів учіння;

*широке застосування індивідуалізації навчання;

*надання переваги активним методам навчання;

*повсюдне використання прийомів взаємонавчання, взаємодопомоги студентів, надання допомоги відмінниками тім, хто відстає;

*знання різноманітних проявів соціально-психологічних явищ під година здійснення навчального процесу й уміле керування ними в дидактичних інтересах;

*педагогічний аналіз результатів навчання з наступним коригуванням тощо.

До третій групи визначають ті, що відображають закономірності начально - пізнавальної діяльності навчаємих(суб‘єктів учіння).

До них належати:

• Принцип мотивації навчально-пізнавальної діяльності студентів.

Аналіз досвіду сучасних педагогів-новаторів показує, що найефективнішим напрямом підвищення якості будь-якого навчання є створення таких психолого-педагогічних розумів, за яких студент спроможний зайняти активну особистісну позицію і найбільш повною мірою розкритися не тільки як об'єкт навчальної діяльності, а і як суб'єкт, що є найважливішою передумовою свідомого ставлення до навчання, і міцних, глибоких знань, і взаємовідносин у навчальній групі. Бути суб'єктом для студента означає його перетворення із пасивної істоти в активну, тобто в зацікавленого учасника власних навчально-пізнавальних дій.

Ідея опрацювання цього принципові належить сучасним вченим дидактам В.Оконю, Ю.К.Бабанському, психологові Л.І.Божович та іншім.

У психології щодо поняття «мотивація» немає єдиного підходу. Одні під мотивацією розуміють певні спонукання, які викликають активність організму і визначають її спрямованість (М.Ш.Магомед-Емінов), інші - сукупність факторів, які підтримують і направляють поведінку (Мадсен, Годфруа), ще інші — сукупність мотивів (К.К.Платонов, В.Д.Щадриков). Трудність визначення зрозуміти «мотив» і «мотивація» полягає в тому, що ці два поняття взаємопов'язані та взаємозумовлені, алі більш у дидактиці використовується третій підхід.

Мотивація навчальної діяльності складається із сукупності певних мотивів. А мотив — це предмет діяльності, за яким завжди стоїть певна потреба (О.М.Леонтьєв). Своєю чергою, потреба викликає певне переживання, інтерес, спонуку, надає смислу навчальній діяльності. Для того, щоб студент активно прилучався до навчально-пізнавальної діяльності, необхідно, щоб вона набула для нього особистісного смислу, викликала позитивні переживання, намагання і прагнення.

Склались різні критерії класифікації мотивів у системі навчання. Наприклад, за видом виокремлюють соціальні та пізнавальні мотиви. За ступенем усвідомленості студентом власних потреб в учінні — усвідомлені та неусвідомлені, за характером прояву — дійсні та хибні.

Для ефективної реалізації цього принципові можна сформулювати такі правила:

*формування широкого кругозорові щодо різноманітних проблем суспільного життя України;

*перетворення студентів у зацікавлених та активних учасників життєдіяльності навчальної групи;

*розвиток інтересу до конкретного фаху;

*зацікавлення студентів у результатах своєму учінні й демонстрація їх для досягнення успіху в професійній діяльності;

*визначення конкретних цілей і завдань навчальної діяльності, шкірного навчального заходові;

*надання особистісного смислу й конкретного змісту навчальній діяльності студентів;

*широке застосування активних методів навчання;

*особлива увага сучасним дидактичним концепціям;

*урахування пізнавальних мотивів і на їхній основі мотивів професійних досягнень тощо.

Принцип активності, свідомості та самостійності студентів є немовби похідним від принципові мотивації, у якому активність визначається важливіший умовою досягнення цілі-основоположною категорією дидактики.

Однією з розумів досягнення успіху в навчально – пізнавальній діяльності є активність студентів, в основі якої лежить змістовна мотивація, спрямована на долю в учінні. Ця активність виражається в тому, що студенти усвідомлюють цілі навчання, планують і організовують свою діяльність, уміють її контролювати, виявляють інтерес до професійних знань, ставлять питання та вміють їх вирішувати, це вияв ставлення студента до процесу навчання, яку характеризується прагненням досягти поставленої мети в межах заданого година.

В історії педагогіки є кілька варіантів вирішення цієї проблеми. Традиційна дидактика недооцінює активність студентів. Педоцентризм, навпаки, її переоцінює. Сучасна дидактика вищої школи спирається на активність суб'єктів учіння за керівної ролі суб'єктів викладання. Цей аспект підкреслюють педагогіка співробітництва, гуманістична педагогіка й особистісне-розвиткове навчання. Провідною ідеєю цих концепцій є формування суб'єкт-суб'єктних взаємин у навчальному процесі, де полягає самостійні навчально-пізнавальні дії суб'єктів учіння.

Активності та свідомості в навчанні можна досягти шляхом:

- створення в студентів позитивного уявлення про майбутню професійну діяльність;

- формування розуміння студентами смислу професійної освіти й, відповідно, на цій основі інтересу до професійних знань, навичок і вмінь;

- вироблення мотивації учіння та майбутньої професійної діяльності;

- спонукання студентів до правильної оцінки власних дій, учинків, виховання в них звичок самоаналізу й самоконтролеві та споживи самовдосконалення;

- створення під година навчання проблемних ситуацій, які потребують самостійних, творчих і активних дій, та залучення студентів до їх розв'язання;

- використання діалогічних методів навчання, які формують розвивають самостійність, творчість і активність студентів;

- стимулювання колективних форм роботи, взаємодії студентів в учінні;

- організації навчання в умовах змагання, стимулювання ініціативи і творчості;

- проблемності викладання навчального матеріалу;

-використання отриманих професійних знань, навичок і вмінь у практичній діяльності;

- диференціації навчального матеріалу відповідно до розумових і фізичних можливостей і здібностей студентів;

-уміння викладача відчувати психічний стан студентів тощо.

Література

1. Аркас Микола. Історія України – Русі. - К.: Вища шк., 2008.- 456 с.

2. Гессен С.И. Основи педагогіки: Введення в прикладну філософію: Навчальний посібник для вузів.-М.: Школа – Пресс, 2008. -448с.

3. Закон України <<Про внесення змін і доповнень до Законові Української РСР ”Про освіту”>>//Законі України / Верховна Рада України, Інститут законодавства. - К.,1997.-Т.10.-С.168-192.

4. Збірник законодавчих та нормативних актів про освіту. –ДО.: В освіти України, 1994.-Вип.1.-336 с.

5. Сучасні системи вищої освіти: порівняння для України / В.Зубко; Нац. Ун-т ”Києво-Могилянська академія ”. К.: КМ Academia, 2009.-290 с.