Карибська криза, становлення руху неприєднання

Карибська криза, посилення конфронтації у 60-х роках, становлення руху неприєднання

ПЛАН

1. Пошуки взаємних компромісів

2. Карибська криза

3. Посилення конфронтації у 60-х роках

4. Становлення руху неприєднання

Проблеми роззброєння були в центрі уваги всіх сесій Гене­ральної Асамблеї ООН другої половини 50-х років. Обидва воєнно-політичні блоки, втягнувшись у гонку озброєнь, нагромаджували знач­ні арсенали засобів масового знищення, і будь-яка випадковість мо­гла призвести до загибелі людської цивілізації.

Число ядерних держав зростало: у 1952 р. атомну бомбу було ви­пробувано у Великій Британії. Поява наприкінці 50-х років балістичних ракет з ядерними боєголовками, здатних за лічені хвилини долетіти до будь-якого пункту земної кулі, викликала справжню революцію у засо­бах ведення війни. Практично кожна міжнародна криза супро­воджувалася взаємними погрозами НАТО й ОВД застосувати ядерну зброю. І Захід, і Схід у міжнародних відносинах використовували атом­ну дипломатію, діяли з позиції сили. Радянсько-американське проти­стояння в атомній сфері водночас було стримуючим фактором для обох сто­рін. Усі усвідомлювали катастрофічні наслідки застосування ядерної зброї.

Політика взаємних підозр позначилася на напруженості міжнарод­них відносин. Ширився рух за мир та роззброєння. Правлячі кола супротивних блоків змушені були прислухатися до думки Світової гро­мадськості. У вересні 1960 р. вперше в історії ООН Генеральна Асам­блея розглядала питання про загальне і повне роззброєння. У виступі М. Хрущова на цьому форумі пролунали пропозиції про ліквідацію всіх армій, флотів, навіть військових навчальних закладів.

Свій план роззброєння висувала й американська сторона. В його осно­ві була ідея «відкритого неба», тобто контролю за етапами роззброєння із взаємним аерофотографуванням територій. Цю пропозицію Радянський Союз відхилив. Далі питання роззброєння перекочувало до численних комісій і підкомісій, не уповноважених приймати остаточні рішення.

Москва намагалася зображувати себе захисником усіх поневолені народів. На цій же сесії Генеральної Асамблеї ООН М. Хрущов заклик; до негайної та цілковитої ліквідації колоніалізму. У відповідь на це пре ставник США висловив здивування з приводу того, що цього вимагала країна, яка у XXст. найбільше розширила свою територію. В такому дусі виступили й інші делегати. Дебати навколо проблеми ліквідації колоніалізму замість очікуваного радянською стороною тріумфу перетворилися у звинувачення СРСР у веденні імперської політики.

В умовах радянсько-американського протистояння позитивний вплив на міжнародні відносини справляла політика країн Західної Європи. Наприкінці 50-х років відбувалося їх економічне і політичних зближення. У березні 1957 р. у Римі було підписано договір про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Його засновкиками стали Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург

На зламі 50-60-х років найболючішою проблемою Європи став Західний Берлін, який Москва намагалася взяти під свій контроль. З цією метою Радянський Союз обстоював необхідність надати Західне му Берліну статусу вільного міста. Однак Захід усвідомлював, наскільки «вільним» буде це місто, з усіх боків оточене територією НДР. У середині 1959 р. «берлінське питання» стало центральним на Женевсь­кій конференції міністрів закордонних справ СРСР, США, Велик;: Британії та Франції. Учасники переговорів погодились, що Західний Берлін не належатиме ні НДР, ні ФРН. Західні держави ладні були значно скоротити чисельність окупаційних військ і погоджувались на залучення ООН до контролю над діяльністю західноберлінських ор­ганів влади. Радянська ж делегація не була готовою до обговоренню цих пропозицій. Женевські переговори відклали, а радянська стороне запевнила, що не буде вдаватись до односторонніх дій.

1 травня I960 р. над територією СРСР було збито американський шпигунський літак У-2. Москва успішно використала цей випад?! для пропагандистської атаки на Захід. М. Хрущов відмовився прибу­ти на конференцію глав чотирьох великих держав, яка невдовзі мала відбутись у Парижі.

13 серпня 1961 р. власті НДР звели Берлінський мур, який пере­тнув німецьку столицю і став символом поділу Європи. Командуван­ня НАТО й ОВД підвело танки впритул до кордону двох німецької держав. Впродовж декількох днів танки двох блоків розділяла смуті у десяток метрів. Напруження зростало. В останній момент радянських машини було відведено.

Карибська криза 1962 р. стала кульмінацією збройного протистояння двох воєнно-політичних блоків. Між лідерами СРСР і К було досягнуто таємної домовленості про будівництво на Кубі ракетної ядерної бази. Ракети для неї завозили у трюмах кораблів торговельного флоту СРСР і Куби. Радянські військові починання не залишилися непоміченими. У жовтні 1962 р. американський розвідувальний літак сфотографував будівництво ракетних шахт на Кубі. Фотографії було опубліковано. Американські дипломати на засіданні Ради Безпеки ООН представи­ли їх як докази розміщення радянської ядерної зброї у безпосередній близькості від кордонів США. Радянські представники всупереч оче­видним фактам заперечували присутність на острові грізної зброї. Президент США Дж. Кеннеді оголосив про встановлення морської блокади Куби, а 24 жовтня, у день впровадження блокади, радянсь­кий уряд виступив із заявою, розцінивши наміри американців затри­мувати кораблі як «безпрецедентні та агресивні дії». У США та СРСР серед населення виникла паніка.

У Москві розуміли, що блокада призведе до економічної смерті Куби. Тому СРСР попередив, що у разі агресії проти Куби він завдасть «намогутнішого контрудару». Будь-якої хвилини могла статися трагічна розв'язка інциденту.

Генеральний секретар ООН передав урядам США та СРСР декіль­ка послань із закликом утриматися від дій, що могли б загострити ста­новище. Зокрема, у телеграмі на ім'я М. Хрущова він просив наказати радянським кораблям, які прямували на Кубу, змінити курс. Уранці 27 жовтня радянською ракетою класу «земля-повітря» над Кубою було збито американський літак-розвідник. Військові радники Дж. Кенне­ді запропонували негайно завдати Кубі повітряного удару. Президент ледве стримував натиск військових. Зі свого боку, радянські маршали підбурювали М. Хрущова до війни. В один із цих днів радянський лі­дер одержав листа від Ф. Кастро, у якому зазначалося, що настав слуш­ний момент під приводом самооборони назавжди покінчити з імперіа­лізмом.

Розв'язка Карибської кризи залежала від двох осіб - Дж. Кеннеді та М. Хрущова. Вони активно спілкувалися через офіційні й неофі­ційні канали. Московське радіо вранці 28 жовтня відкритим текстом передало послання М. Хрущова до Дж. Кеннеді. СРСР погодився за­брати з Куби ракетно-ядерну зброю в обмін на гарантії США про не­втручання у внутрішні справи Куби. Рішення передати послання від­критим текстом по радіо було прийнято у зв'язку з тим, що не виста­чало часу його зашифрувати і передати каналами зв'язку. Годинник, який відраховував секунди до війни, почав відлік перших секунд миру.

Супротивники виявили здатність до компромісу. Радянський Союз забрав з острова ракети й стратегічні бомбардувальники. У свою чер­гу США з 20 листопада зняли блокаду Куби, гарантувавши невтру­чання у її внутрішні справи, і погодилися відшкодувати СРСР втрату її бази ліквідацією своєї ракетної бази у Туреччині. Уроки Карибської кризи були взяті до уваги обома блоками. СРСР більше не загрожував застосуванням ядерної зброї у локальних конфліктах. Наприкінці грудня 1962 р. він висловився за мирне співіснування західної та ко­муністичної систем.

З'явилися нові підходи до проблем світової політики. І хоча Мао Цзедун заявив, що, з огляду на величезне населення, Китай виживе в атомній війні і побудує на планеті комунізм, дані світової науки спрос­товували таку можливість. Учені не бачили шансів для продовження життя на земній кулі на випадок термоядерного конфлікту. Вони вка­зували і на неприпустимість радіоактивного забруднення планети внаслідок випробувань ядерної зброї. Мільйони людей страждали не­виліковними хворобами через радіаційне забруднення. Тому 1963 р. СРСР, США та Велика Британія підписали у Москві Договір про за­борону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою. До нього приєдналися понад сто держав світу.

У 1963 р. Генеральна Асамблея ООН скріпила своїм рішенням ра­дянсько-американську домовленість не розміщувати у космічному просторі будь-які об'єкти з ядерною зброєю або іншими видами зброї масового знищення. У жовтні 1964 р. Пекін уперше здійснив випробу­вання власної атомної бомби і разом з Францією залишався поза ко­лом держав, які підписали Московський договір.

Міжнародні відносини у другій половині 60-х років позна­чилися посиленням конфронтації протилежних систем. Гостре проти­борство виникло на Індокитайському півострові. Там у 60-х роках ДРВ активно організувала та підтримала партизанський рух на території Республіки В'єтнам. Комуністи намагалися силоміць возз'єднати дві в'єтнамські держави. США втрутилися у перебіг подій на півострові, прагнучи стримати поширення комунізму у світі. Розпочалась амери­кансько-в'єтнамська війна.

Переважна більшість країн світу виступала за припинення війни Послідовну позицію у цьому питанні займав президент Франції Шарль де Голль. Під час поїздки по країнах Південно-Східної Азії він висло­вився за мирне врегулювання в'єтнамського конфлікту, першим кро­ком до якого мало бути виведення американських військ.

Іншою «гарячою точкою» на політичній карті світу залишався Близь­кий Схід. Єгипетська армія, озброєна комуністичним блоком, прагну­ла знищити Ізраїль. Впливовий лідер арабського світу Гамаль Абдель Насер заявив у 1967 p., що настав момент покінчити з Ізраїлем як дер­жавою, «скинути його у море». Упереджуючи неминучий збройний виступ арабських держав, Ізраїль 5 червня 1967 р. розпочав війну проте Єгипту, Сирії та Йорданії. Військові сили Ізраїлю досягли значних успіхів. За шість днів боїв вони окупували сектор Газа і Сінайськжй півострів, східну частину Єрусалима, Західний берег р. Йордан. сирійське місто Ель-Кунейтра і розташовані поблизу нього Голанські висоти.

Після подій 1967 р. Москва та її союзники відновили збройний потенціал арабів. Окремі військові підрозділи СРСР брали участь у війні на боці арабських країн. Війна мала затяжний характер і тривала до серпня 1070 p., коли супротивники підписали угоду про перемир'я.

Після складної дипломатичної боротьби Рада Безпеки ООН на про­позицію Великої Британії у листопаді 1967 р. ухвалила резолюцію, яка накреслила шляхи встановлення «справедливого та міцного миру на Близькому Сході». Передбачалося виведення ізраїльських військ з окупованих територій, взаємна відмова від претензій і припинення війни між арабськими країнами та Ізраїлем, забезпечення свободи судноплавства у регіоні, досягнення справедливого врегулювання про­блеми біженців, забезпечення територіальної недоторканності та політич­ної незалежності усіх держав регіону.

Інтервенція СРСР і його союзників у Чехо-Словаччину 1968 р. усклад­нила міжнародну ситуацію і, водночас, показала всьому світові кризу ко­муністичної системи. «Празька весна» 1968 p., паростки демократизації політичного життя Чехо-Словаччини були розцінені комуністичними іде­ологами як наступ імперіалістичних сил. У середині липня 1968 р. у Вар­шаві керівники п'яти держав Варшавського договору (СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі) засудили керівництво ЧССР. Пролунав заклик покінчити з «контрреволюцією», ввести до країни війська Варшавського договору/Радянські танки, підтримані військовими підрозділами Болга­рії, Угорщини, НДР, Польщі, 21 серпня вступили до Чехо-Словаччини. Розпочалася збройна інтервенція під гаслом захисту соціалізму.

Акція 1968 р. у Чехо-Словаччині продемонструвала відверті наміри Кремля тримати під контролем процес внутрішнього життя країн Цен­тральної і Східної Європи. Такі дії були названі на Заході «доктриною обмеженого суверенітету», або «доктриною Брежнєва». На словах за­перечуючи наявність такої доктрини, Москва трактувала свої відно­сини із східноєвропейськими країнами як колективну відповідальність за долю соціалізму. У 70-х роках залежне від СРСР становище керів­ництва «братніх країн» щорічно підтверджувала практика кримських зустрічей з майже обов'язковим відпочинком лідерів комуністичних держав у Радянському Союзі. Свою роль у закріпленні таких взаємо­відносин виконали і пільгові ціни на сировину та енергоносії, що над­ходили до східноєвропейських країн із СРСР;

Інтервенція комуністичних країн викликала обурення світової гро­мадськості. Чехословацькі події посилили напруженість у Європі, за­свідчивши глибоку кризу в «соціалістичному таборі». Це, зокрема, виявлялося у суперництві за лідерство в комуністичному русі між Мос­квою та Пекіном. Виявилися незгоди і щодо територіальних проблем, сталися збройні прикордонні сутички на китайсько-радянському кор­доні. Конфлікт міг перерости у термоядерну війну. Тогочасний міністр оборони СРСР маршал Андрій Гречко запропонував завдати Китаю упереджувального ядерного удару. У суперництві за кордони Радянсь­кий Союз мав вагомі аргументи — найновіші ракетно-артилерійські комплекси, після залпів яких китайські війська змушені були відсту­пити. Напруженість у міжнародних відносинах на Далекому Сході три­вала ще два десятиріччя.

Локальні збройні конфлікти були вкрай небезпечними для всього люд­ства. Супротивники, використовуючи найновіші види озброєнь, працю­вали над створенням власної атомної бомби, На середину 60-х років по­над 40 країн світу мали 600 атомних реакторів, що використовувалися для вироблення електроенергії, однак могли бути використані і для яде;: них досліджень. За цих умов невідкладного вирішення потребувала проблема заборони розповсюдження атомної зброї.

Впродовж другої половини 60-х рок .в завершилася підготовка проект-Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, і XXIIсесія Генеральної Асамблеї ООН переважною більшістю голосів схвалила його. Він був ви­критим для підписання усіма державами з 1 липня 1968 р. і у берези: 1970 р. набрав чинності. Договір став значним успіхом миролюбних сил. Активною складовою цих сил була впливова міжнародна організація - Рух неприєднання.