Війна Б. Хмельницького

Реферат на тему:

Війна Б. Хмельницького
Визвольна війна, що спалахнула в середині ХVII ст. в український землях, мала на меті визволення України з-під панування шляхетської Речі Посполитої, створення власної незалежної держави, формування у ній нового соціально-економічного ладу з дрібною (фермерського типу) козацькою власністю на землю.

Значну роль відігравало і релігійне протистояння (католицизм – православ’я), оскільки вимоги та цілі окремих суспільних сил приховувались під релігійною оболонкою. Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалось селянство, міщанство та духовенство. Війна почалася в лютому 1648 р. із захоплення повстанцями Запорозької Січі та обрання гетьманом Війська Запорізького Б.Хмельницького.

У середині XVIIст. надзвичайно ускладнилась соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ з 1583 по 1648 р. у 2,5 рази збільшив вивіз зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані процеси – зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані українські феодали намагались збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації селян. Особливо зростає панщина в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона досягла 5-6 днів на тиждень. Паралельно невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г.Біплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилось “гірше, ніж галерним невільникам”. Справді, влада пана була безмежною – він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система одночасно гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися у багатьох галузях промисловості, крім того, вона заважала формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх маєтків в оренду. Лише у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

У складній ситуації в цей час опинилось і міщанство, особливо в тих містах, які знаходились у приватній власності феодалів. Воно повинно було виконувати повинності та сплачувати податки – чинш (по 20-30 грошів з “диму”), церковну десятину та ін. Хоча на початку ХVIIст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалось. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Спираючись на право безмитного вивозу своїх товарів та на цілу низку монополій на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері.

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке було проміжним станом між шляхтою і селянством. Як і шляхта, за виконання військової служби козаки звільнялись від кріпацтва та панщини, тобто користувались індивідуальною свободою. Разом з тим вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати рівні права зі шляхтою. На середину 17 ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувались.

У середині 17 ст. критичним було становище і в політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалась. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона у цей час посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала римська курія. Папа Уран VIII (1623-1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їх віру, переслідування української мови та поширення українських книг.

У ході селянсько-козацький повстань першої половини 17 ст. український народ накопичував воєнний досвід, зростала його національна самосвідомість, посилювалась єдність козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формувалась психологічна готовність боротись до переможного кінця.

Серед причин, що робили можливим початок війни, було посилення і розширення сфери впливу Запорозької Січі, яка на той час була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

2. Як державотворчі пошук Б.Хмельницького вплинули на формування зовнішньополітичної лінії Війська Запорозького?

Успіхи повстанців на першому етапі Визвольної війни значною мірою пояснюються двома вдалими тактичними кроками гетьмана: залученням на свій бік реєстрового козацтва і укладенням союзу з кримськими татарами. Отже, розпочинаючи боротьбу проти Речі Посполитої, Б.Хмельницький застосував абсолютно нову модель боротьби, у якій зовнішньополітичний фактор був центральним.

Переговори з Кримським ханством були надзвичайно важливими для козацького ватажка, адже вони давали змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Саме тому гетьман сам вів переговори і навіть залишив у Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило близько 4 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Проте цей міліарний альянс був дуже ненадійним, бо Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об’єктом для грабунку, з іншого – певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не входили у плани татар. Вони мали на меті взаємо ослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських грабіжницьких набігів.

У цей період Б.Хмельницький та його прибічники боролись лише за політичну автономію для козацького регіону. Зборівська угода, яка, давалось би, фіксувала досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не знала протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Гетьман дедалі більше починає розуміти, що вирватись власними зусиллями з-під польського панування, ще й маючи ненадійного союзника – татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля. Тому Б.Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва у цей час зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту. Вже у другій половині 1650 р. було укладено угоду зі Стамбулом про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, торгувати без мита у турецьких володіннях. Наприкінці року Оттоманська Порта нормально прийняла Військо Запорозьке під свою протекцію.

Ще починаючи з 1648 р., Б.Хмельницький неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Цікаво, що він навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Не бажаючи розривати миру з Польщею, Москва зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань погодився прийняти Військо Запорозьке під свою руку.

Спочатку російські посли відмовились принести присягу за царя, оскільки відповідно до специфіки їх державного устрою самодержець своїм підданим не присягає, а потім боярин Бутурлін, який очолював російську делегацію, відмовився дати письмову гарантію збереження прав і вольностей України після того, як договір набере чинності. Оскільки усі переяславські рішення були усними, кожна з сторін могла трактувати їх довільно. Отже, події січня 1654 р. у Переяславі мали головним чином ритуально-символічний характер.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, центральною ідеєю яких було збереження української автономії. Проте окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялись дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654 р., цілком очевидно, що кожна із сторін вбачала в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вольності; Чигирин же бажав, використовуючи Росія як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудовувати власну незалежну державу.

Протягом кількох місяців Б.Хмельницький добивався від Москви обіцяної у договорі допомоги. Коли вона надійшла, час було вже втрачено. В результаті вторгнення польсько-татарський військ Брацлавщину було перетворено на пустелю (зруйновано 270 поселень, убито близько 10 тис. немовлят, взято у неволю 200 тис. чоловік). Отже, і промосковська орієнтацію на стала зміцнюючим фактором для української державності. Але на гетьмана чекав ще один важкий удар у зовнішньополітичній сфері. Побоюючись шведської загрози, навесні 1655 р. Москва і Варшава пішли на зближення. Наступного року було укладено московсько-польське Віленське перемир’я. Українських делегатів на переговори у Вільно не допустили, хоча там і ставилося питання про повернення України під владу короля.

Союз Москви з Варшавою унеможливлював російсько-український військовий союз і розв’язував гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель, що не увійшли до складу Війська Запорозького, убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці плани, гетьман активно почав консолідувати коаліцію в складі Швеції, Семигорода, Бранденбурга, України, Молдавії, Волощини та Литви. Дедалі помітніше місце у зовнішній політиці Війська Запорозького було відведено відносинам із Швецією. У червні 1657 р. до Чигирина прибуло шведське посольство з підтвердженням готовності до спільної боротьби проти Речі Посполитої. Але трагічне закінчення об’єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про катастрофу привела до того, що Б.Хмельницький розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657 р. помирає, так і не здійснивши своїх планів.

3. Чому П.Дорошенку не вдалося об’єднати українські землі у рамках однієї держави та відновити її незалежність?

60-80-ті рр. ХVII ст. увійшли в історію України як Руїна. На жаль, спадкоємці Б.Хмельницького не змогли успішно завершити його починань. Точкою відліку доби Руїни стало усунення в 1657 р. Ю.Хмельницького від влади. І.Виговський та його прибічники, що вчинили цю акцію, фактично здійснили державний переворот. Амбіції та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, ускладнення геополітичної ситуації призвели до катастрофи – поразки Визвольної війни. Доба Руїни принесла жахливе спустошення українських земель; загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.

Глибока криза державності викликала бажання у патріотичних сил зупинити ці руйнівні тенденції, об’єднати українські землі в єдину державу та відновити її незалежність. Лідером цих сил став правобережний гетьман П.Дорошенко, що прийшов до влади у серпні 1665 р.

Андрусівське перемир’я (20 січня 1667 р.) між Польщею та Росією укладене на 15,5 років, ставило під загрозу стратегічні об’єднавчі плани гетьмана. Відповідно до його умов територія козацької України поділялась на три частини: Лівобережжя закріплювалось за Росією, Правобережжя – за Польщею, а Запорожжя мало бути під їх спільним управлінням. В результаті українське територіальне питання набуло міжнародного характеру. Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, П.Дорошенко здійснює кілька реформаторських кроків. Він починає систематично скликати Військову раду, щоб забезпечити своїм починанням народну підтримку. Потім створює постійне наймане військо, так звані сердюцькі полки, щоб забезпечити незалежність від козацької старшини. Гетьман провів на кордоні нову митну лінію, почав випускати власну монету, став активно заселяти спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П.Дорошенка. Спираючись на підтримку татар, він намагався витіснити поляків з Правобережжя. Одночасно гетьман проводив переговори з Росією, метою яких було повернення у повному обсязі прав і вольностей Війську Запорозькому, возз’єднання у рамках єдиної держави всіх етнічних українських земель по Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир. Однак ці переговори закінчились безрезультатно.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, відчуваючи за спиною підтримку могутньої держави, П.Дорошенко разом з військом переходить на лівий берег Дніпра і після вбивства козаками І.Брюховецького у 1668 р. оголошує себе гетьманом усієї України. Мети було досягнуто, але цей успіх не міг бути тривалим, бо був результатом складних політичних комбінацій і майстерного балансування П.Дорошенка як у внутрішній, так і зовнішній політиці. Зведена гетьманом будова була надзвичайно слабкою конструкцією. і достатньо було вийняти бодай одну цеглину з її фундаменту, щоб вона похитнулась, чим і скористалися його недруги.

Аналізуючи перебіг подій цього часу, сучасний український письменник та історик В.Шевчук з болем пише: “Між собою українці воюють, здається, з більшим завзяттям, як із чужинцями, котрі приходять на їхню землю й успішно її грабують, плюндрують та поневолюють”.

Авторитет гетьмана дедалі більше падає, він втрачає підтримку мас, оскільки змушений виступати союзником турків та татар, які нещадно плюндрують Україну. У середині 1675 р. ситуація стає критичною, спроби знайти порозуміння з Росією та відмовитися від протурецької орієнтації закінчується безрезультатно, гетьмана покидають його соратники, родичі і навіть його надійна опора – сердюцькі збройні формування. До того ж у цей час помирай його радник та найближчий друг митрополит Й.Тукальський.

Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко у вересні 1676 р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатись Росії.