Білети 3

Білет 1.

1. Початки людської цивілізації на терені України. Територія України заселена людьми з найдавніших часів. Учені вважають, що понад мільйон років тому найдавніші люди (архантропи) прийшли на південь Європи. Близько 800 тис. років тому вони з'явилися в Закарпатті (стоянка Королеве), понад 300 тис. років — у Подністров'ї (Лука-Врублівецька), а потім в інших регіонах України. Процес розселення, освоєння людиною нових земель тривав на всіх етапах кам'яного віку, який археологи поділяють на давній кам'яний вік (палеоліт), середній кам'яний вік (мезоліт) і новий кам'яний вік (неоліт).

Найтривалішим етапом був палеоліт (від появи людини до 10—11 тисяч років тому). Первісні люди в цей час користу­валися примітивними знаряддями праці, які виготовляли з де­рева і каменю (загострені палиці, скребла, гостроконечники то­що). Вони займалися збиральництвом і полюванням. У пошу­ках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими. Цей період в історії людського суспільства багато дос­лідників характеризує як час первісного людського стада. На думку вчених, тільки завдяки колективному співіснуванню лю­дина змогла вижити в непростих кліматичних умовах. Знайдені матеріали свідчать, що первісні люди знали вогонь, уміли спо­руджувати житла, використовуючи кістки та шкіри тварин.

Крім згаданих, на території України найвідомішими стоян­ками епохи палеоліту були Коба, Холодний Грот, Заскельне (в Криму); Кодак і Орел (в Надпоріжжі); Деркул (на Сіверському Дінці); Антонівка (в Донбасі); УмІнка (під Одесою), Радомишль і Ракта (на Волині).

Близько 35—40 тис. років тому на зміну неандертальському приходить кроманьйонський тил, що дістав назву людини ро­зумної. З його появою дородову громаду замінює родова орга­нізація суспільства. Кожен рід включав кровноспоріднених чле­нів колективу. Спорідненість у роді визначалася за материн­ською лінією. Жінка виступала в ролі берегині сімейного вогнища. Усе це зумовило виникнення матріархату.

У пізньому палеоліті вже існує релігія, були обряди похован­ня. Поряд з релігією виникає палеолітичне мистецтво (риту­альні малюнки, рІзб'ярство).

Близько 10—11 тис. років тому палеоліт змінився мезолітом (IX—VI тис. до н. е.). У цей час з'являються великі знаряддя для обробки дерева — кам'яні сокири і тесла (макроліти), а також мікроліти (пластини завтовшки 1 мм). Їх використову­вали для вкладишєвих знарядь (наконечники списів, стріл, гарпунів, ножів).

У період мезоліту було винайдено лук і стріли; мисливство було провідною галуззю господарства, людина розпочала при­ручати тварин. Розвивається рибальство з використанням чов-нІв, сіток, гарпунів.

У мезоліті формується племінна організація, з'являються відмінності в способі життя різних груп людей.

Родоплемінний лад, що склався в мезолітичну епоху, роз­вивається упродовж нового кам'яного віку — неоліту (кінець VI—III тис. до н. е.). Саме в неолітичній епосі, на основі особливостей кераміки та крем'яних виробів, виготовлення яких збагатилося новими засобами (розпилювання, шліфу­вання, свердління), на території України вчені виділяють буго-дністровську, сурську, днІпро-донецьку, лінійно-стрічкову та млино-гребінцеву культури кераміки.

Дослідження пам'яток неолітичної епохи в Україні дали підстави для висновку, що саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробст­ва і скотарства).

Корінним зламом в Історії людства було освоєння металів. Першим металом, який використала людина, була мідь. Але ще довго мідь співіснувала з кам'яними виробами, тому цю епоху називають мідно-кам'янннм віком - енеолітом.

У період неоліту та енеоліту територію України заселяли дві основні групи племен: землероби, котрі освоїли Правобережжя, і скотарі, які мешкали в степових і лісостепових зонах Півдня і Південного сходу, тобто відбувався перший великий су­спільний поділ праці.

Змінюється соціальна структура суспільства: має місце май­нове розшарування, посилюється інститут батьківського права в роді. З цієї доби відомі перші заможні поховання. В епоху енеоліту з'являється обряд курганних поховань, що набув особ­ливого поширення в степовій частині Європи.

Велике значення для вивчення енеоліту в Україні має три­пільська культура, яка була відкрита наприкінці XIX ст. поблизу с. Трипілля на Київщині. Сфера Й поширення в IV— III тис. до н. е. — Лісостепове Правобережжя і Подністров'я,Волинь і Степове Причорномор'я. Основними галузями госпо­дарства трипільців були землеробство і скотарство. Знаряддя праці виготовляли переважно з каменю, рогу, кісток.

Трипільські племена займалися керамічним виробництвом господарського І побутового посуду, різного за формою, із спі­ральним орнаментом. Особливого розвитку набула пластика. Трипільці виліплювали з глини жіночі статуетки, фігури тва­рин, моделі жител. Свої будинки — одно- або двоповерхові — споруджували з глини на дерев'яному каркасі. Вони мали пря­мокутну форму розміром від 20 до 50 кв.м. Забудова поселень здійснювалась по колу. На поселенні Майданецьке на Черка­щині площею 300—400 га будинки стояли десятьма концент­ричними колами, розділеними вулицями; зафіксовано залишки близько 2 тис. жител. Такі самі поселення-гіганти, що їх умов­но називають «протомістами», виявлено поблизу сіл Доброводи і Талянка (Черкащина).

Розвиток суспільних відносин і знарядь праці в період ене­оліту сприяв створенню передумов для вступу людства в епоху бронзи. У межах Східної Європи її датують II—1 тис. до н. е. На півдні України вона змінюється скіфською добою раннього залізного віку. Бронзові знаряддя швидко витіснили мідні. Протягом ЇЇ тис. до н. е. на нинішніх українських землях існу­вало понад 10 археологічних культур, серед яких катакомбна, зрубна та культура багатоваликової кераміки. В епоху бронзи відбувався подальший розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, внаслідок чого суспільство поступово переходило від первіснообщинного ладу до станово-класового. Подальшого розвитку набували ремесла: бронзоливарне, гончарне, ткацьке, обробки каменю, різьб'ярське, плетіння. Так відбувався другий суспільний поділ праці — відокремлення ремесла від землероб­ства. Поглиблюється процес суспільного розшарування, що призводило до сутичок між різними племенами.

У ці часи зростає роль батьківського права в роду, що зу­мовлює встановлення патріархальних відносин. Шлюб став патріархальним, споруджують малі будівлі, придатні для про­живання однієї сім'ї, з'являється моногамна форма шлюбу.

У І тис. до н. е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. Перехід до залізного віку означав ство­рення передумов для розкладу родоплемінного ладу, хоча не всюди одразу виникло класове суспільство.

75. Конституція України - основний закон держави. Обставини прийняття та значення Конституції України.

Конституція - політичний, нормативно-правовий акт держави (0сновний Закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки ґромадан. Конституція могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права·

Конституції України як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. Їй притаманна підвищена стабільність. Існує підвищена відповідальність за порушення її норм.

Конституційний процес в Україні, як процес підготовки нової Конституції України, розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підгоіувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою,

Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р· Це було зумовлено обставинами перехідного періоду· Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення-Доопрацьований проект Конститції було подано в травні 1992 р·, а другий раз у жовтві 1993 р. до Верховної Ради. 3 різних причин, як об'єктивних так і суб'єктивних, всі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р·) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л.Кучма і 0.Мороз.

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

3 метою розв'язания конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р· Конституційна комісія схвалила проект· Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня ВРУ прийняла поданий проект· за основу. 5 травня 1996р. було створено Тимчасову спеціальну комісію ВРУ з доопрацювання проеку Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу і внесла доопрацьований варіант до ВРУ. Розпочалась робота по обговоренню. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня ВРУ не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимими затягування конституційного процесу, 26 червня Президент України підписав Указ, який призначав на вересень 1996 р· Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань - власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня нову Конституцію було прийнято.

Білет 2.

18. Нестерпний колоніальний гніт з боку Польщі призвів до загострення класової боротьби і повстань, які мали анти­феодальний і визвольний характер. Засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст. довело до збройних сутичок і сприяло поповненню запорізького товариства, до якого приставали незадоволсні польським режимом.

Польський уряд використовував козаків не тільки для обо­рони краю від татар, а й у війні з Москвою, після якої коза­ки знову повернули свої сили проти турків. Щоб відвести від себе загрозу турецького гніву, польський уряд звелів карати організаторів походів, але козаків це тільки роздратувало, І ко­ли на Січ прибув королівський посланець, вони втопили його в Дніпрі.

Весною 1586 р. козаки зірвали татарський похід на Україну, спалили Очаків, Козлів (Євпаторію), Білгород. Турки знову по­грожують війною, і польська влада звеліла нікого не пускати на Січ, не дозволяла вивозити туди припаси, а зловлених запо­рожців суворо карала. Та це не дало очікуваних наслідків. На­впаки, козацькі ватаги з'являються в Україні від Дніпра до Поділля, а людність, де заявляються січовики, сміливішає, не виконує панських наказів і пристає до козаків.

У збройній боротьбі народу за своє визволення, яка поча­лася 1591 р. повстанням Криштофа Косинського, виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було українське козацтво.

У 1590 р. гетьман реєстрового козацтва Криштоф Косинський, який походив Із шляхтичів, разом з іншими представ­никами козацької старшини одержав від короля пожалування на маєток Рокитне на Білоцерківщині. Але на ці землі заявив претензії князь Януш Острозький, староста білоцерківський, і домігся на них грамоти від короля. Тоді Косинський напри­кінці 1591 р. виступив проти Острозького.

Для придушення повстання король Сигізмунд III на почат­ку 1592 р. призначив комісію, що складалася переважно з магнатів — старост бранлавського, черкаського і барського, яка на чолі війська рушила на Трипілля, де засіли козаки. Упевнившись у своєму безсиллі розгромити повстанців, ко­місія оголосила козаків поза законом як бунтівників І ворогів держави.

Тим часом повстання розросталося. Воно охопило КиЇвщину і Брацлавщину й поширилося на Поділля та Волинь. Повстанці нападали не тільки на шляхетські маєтки, а й на міста. Широкого розмаху набуло повстання наприкінці 1592 І на і початку 1593 рр. Косинський вступив на Волинь, загін його швидко збільшувався.

Волинську шляхту очолив князь Острозький. 2 лютого 1593 р. він розбив військо Косинського під П'яткою. Між ко­заками і Острозьким була укладена угода, за якою козаки за-бов'язалися скинути Косинського з гетьманства і перебувати в повному послухові королю, не нападати на сусідні країни; за­лишатися за порогами; не чіпати маєтки князя Острозького й інших магнатів, що були під П'яткою; видати з своїх лав селян-утікачів І шляхетських слуг; повернути захоплену в шляхти зброю, майно, коней, худобу і дбати про те, щоб бути завжди в милості у князів і Речі Посполитої.

Проте козаки не скинули Косинського з гетьманства, а почали готуватися до нового виступу. У травні 1593 р. Ко­синський на чолі двохтисячного козацького війська виступив під Черкаси. Але тут він зазнав поразки від старости ка­нівського і черкаського Вишневецького і загинув. Козаки відступили на Запоріжжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом.

У 1594—1596 рр. розгортається нове повстання. Найви-датнішими ватажками повсталих у цей період були Григорій Лобода і Северин Наливайко. Навесні 1594 р. запорожці під проводом Лободи напали на Білгород, де зібралося турецьке військо для походу на Угорщину, зруйнували місто, знищили багато турків. Влітку 1594 р. до Молдавії рушив Наливайко на чолі двохтисячного козацького загону. Він напав на татар, що йшли на Угорщину, розгромив їх, захопив кілька тисяч коней.

Після походу Наливайко відрядив своїх посланців до За­порізької Січі з пропозицією діяти разом. У жовтні 1594 р. Наливайко і Лобода на чолі 12-тисячного війська здійснили спільний похід на Молдавію.

Повстання сприяло піднесенню антишляхетсько'і боротьби в Україні. Потужний антишляхетський рух розгорнувся в око­лицях м. Бар і на Брацлавщииі взимку 1594—1595 рр. під час перебування тут загонів Лободи і, Наливайка. Шляхтичі, ря­туючи своє життя, тікали.

Ще більшого розмаху набуло селянсько-козацьке повстання навесні 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Спочатку він пішов на Волинь, напав на м. Луцьк під час ярмарку, на який з'їхалося багато шляхти і купців, узяв велику контрибуцію з них, а згодом рушив у Білорусію, де захопив Слуцьк, Бобруйськ, Могильов та інші міста. Похід Наливайка в Білорусію сприяв піднесенню селянського руху в Білорусії і Литві.

Наприкінці січня 1596 р. Наливайко привів свої загони на Волинь, залишивши Могильов під тиском шляхетських військ на чолі з Радзивіллом. З боями він вийшов на Брацлавщину, а потім в уманські ліси. Ранньої весни 1596 р. Лобода під Києвом об'єднався Із загонами полковника М. Шаули, який повертався з Білорусії. Біля Білої Церкви всі три повстанські загони об'єдналися. У березні 1596 р. повстанці під натиском перева­жаючих сил противника відійшли до Дніпра. Біля Трипілля, в урочищі Гострий Камінь, відбувся бій, в якому обидві сторони зазнали великих втрат. Забравши свої сім'ї, повстанці відійш­ли за Дніпро, а потім рушили на схід. Польському гетьману П. Жолкєвському вдалося обійти повстанців і відрізати їм шлях до російського кордону. В урочищі Солониця біля м. Лубен повстанці спорудили табір, сподіваючись на допомогу запорож­ців. 16 травня 1596 р. Жолкєвський почав облогу табору, яка тривала близько двох тижнів. Під час переговорів повстанцям обіцяли амністії. Прихильники Лободи, якого наливайківці звинуватили в зраді і вбили, схопили Наливайка, Шаулу, де­яких інших керівників і видали їх польським шляхтичам. Після цього Жолкєвський забажав повернути утікачІв-крІпаків їхнім панам. Тоді повсталі вирішили боронитися до кінця.

Наливайка та інших шістьох ватажків повстання відправили до Варшави, де після страшних катувань у 1597 р. стратили. Лють поляків не знала меж. Варшавський сейм проголосив усіх козаків «ворогами держави» і наказав нищити їх.

Отже, селянсько-козацькі повстання 1591—1596 років, в яких українські народні маси виступали проти соціального і національного гніту, за визволення з-під влади шляхетської Польщі, хоч і зазнали поразки, але мали велике Історичне зна­чення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв із своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість.

Після придушення селянсько-козацьких повстань 1591— 1596 рр. польський уряд, магнати і шляхта продовжували за­хоплювати українські землі, збільшували панщину та оброк, закріпачували селян. Козаки були позбавлені всіх прав і оголо­шені поза законом. Однак ніщо не могло стримати визвольний рух українського народу та антифеодальну боротьбу трудящих.

Селяни і міщани не визнавали влади королівських старост і феодалів, відмовлялися виконувати панщину та інші повин­ності. Масові виступи селян, міщан і козаків були звичайним явищем. Особливо вони активізувалися взимку 1613—1614 рр. на БрацлавщинІ, а наприкінці 1615 — на початку 1616 років охопили значну територію Східної України. У 1618 р. повстан­ня перекинулися на Київщину і Волинь.

Про радикальність дій повсталих свідчать спеціальні сеймові документи Речі Посполитої, в яких говорилося, що повстанці не визнають польської адміністрації, самі визначають собі пра­ва, обирають керівників. У 1616 р. польський сейм констатував, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.

Дальше посилення феодально-кріпосницького гніту на те­риторії України було головною причиною селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст.

Останньою іскрою, що спричинила початок нового вели­кого селянсько-козацького повстання, була сутичка між реєст­ровими козаками на чолі з Григорієм Чорним і нереєстров-цями, гетьманом яких був Тарас Федорович (Трясило). Чорний зажадав, щоб нереєстровці вийшли з Січі і підкорилися йому. У березні 1630 р. Тарас Трясило з 10 тисячами кінних і піших козаків виступив з Січі. Запорожці підійшли до Черкас, ото­чили будинок Чорного, схопили його і, обвинувативши в зраді, стратили. Повстання незабаром охопило Лівобережжя і частину Правобережжя. Повстанці під проводом Тараса Федоровича за­йняли Канів, а згодом Переяслав. Коронний гетьман Конєц-польський на початку квітня виступив з Бара і попрямував на Київ, закликаючи шляхту приєднатися до очолюваного ним війська.

Під Переяславом повсталі вщент розгромили поляків. Сам Конєцпольський ледве врятувався. Загони повсталих налічува­ли близько ЗО тис. чоловік. Розгром коронних військ змусив Конєцпольського почати переговори з представниками замож­ного козацтва, яке пішло на компроміс. Козацька верхівка на­магалася шляхом угоди з урядом домогтися собі привілеїв. 29 травня 1630 р. було укладену угоду, за якою зберігалися основні умови Куруківського договору, укладеного 5 листопада 1625 р. між польським урядом і козаками, відповідно до якого козаки одержали амністію, реєстр було обмежено до 6000 чол. з річною платою 60000 злотих на військо, заборонено самос­тійні військові походи. Нова угода 1630 р. збільшувала реєстр до 8000 чоловік. Тарас Федорович з частиною козаків повер­нувся до Запоріжжя. Селянство, міщани, нереєстрові козаки були незадоволені і продовжували боротьбу.

Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII ст. підготував сили для рішучої боротьби проти шляхет­ської Речі Посполитої, визволення України від іноземного па­нування, утворення незалежної держави — Української козаць­кої республіки.

Петро Сагайдачний — гетьман українського реєстрового ко­зацтва, один з найвидатнІших діяшв вітчизняної історії. На­родився в селі Кульчицях на Самбірщині в сім'ї українського шляхтича. Навчався в Острозькій школі і школі Львівського братства. Служив домашнім учителем у київського судді Акса-ка, згодом пішов на Запорізьку Січ, де невдовзі виявив себе як талановитий керівник. На початку XVII ст. брав участь у похо­дах козаків на Молдавію, Лівонію. 1605 р. здобув фортецю Вар-ну, через рік вщент зруйнував невільницьке місто Кафу (нині Феодосія), розбив військо мусульман, спалив і потопив багато турецьких галер, визволивши з неволі тисячі українських бранців. 1618 р. брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією, 20-тисячне козацьке військо на чолі з Са­гайдачним взяло тоді кілька російських міст, оточило й мало не захопило Москву, проте з невідомих причин відступило. Очо­люване Сагайдачним 40-тисячне військо відіграло вирішальну роль у розгромі Річчю Посполитою 1621 р. 300-тисячної ту­рецької армії під Хотином. Автор «Історії Хотинської війни*» Я. Собеський писав: «Скільки очолював Сагайдачний запорізь­ке військо, всюди був овіяний славою подвигів на суходолі й на морі і мав незмінне щастя. Кілька разів погромив татар у степах перекопських і навів страх на Крим. Не менше уславили його морські походи — зруйнував кілька великих турецьких міст у Європі і азії, попалив околиці Константинополя. Взагалі був це чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легко­важив життям, у битві був перший, коли доводилося відсту­пати, — останній, був проворний, діяльний, в таборі сторож­кий, мало спав І не пиячив, на нарадах був обережний і у всяких розмовах неговіркий*.

У перервах між походами Сагайдачний виявляв турботу про українську культуру, освіту. Разом з усім Військом Запорізьким він вступив у Київське братство, сприяв відновленню в Украї­ні православної ієрархії, скасованої після Берестейської унії 1596 р. Перед смертю, що настала в квітні 1622 р. від отруєної стріли під час Хотинської битви, він заповів своє майно на освітні, наукові і благодійні цілі, а 1500 злотих подарував Київській І Львівській братським школам. Поховано славного лицаря України в Києві на Подолі при церкві Богоявленського братства.

Білет 3.

4. Основні слов”янські етнополітичні угрупування. Державність у східних слов”ян. Антська держава. Протягом довгого шляху становлення слов'яни пройшли кілька етапів, з яких переломним був період III ст. до н. е. — II ст. н. е., коли в правобережному лісостеповому Подніпров'ї на базі культур скіфського часу виникла зарубенецька культура, спільна для всього слов'янства рубежу нашої ери. У цей час слов'янство було осілим землеробським населенням з розви­неними ремеслами, ювелірною справою І торгівлею. Основні складові частини культури зарубенецьких племен були тим грунтом, на якому відбувався подальший історичний прогрес східнослов'янських племен.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населен­ня — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'я­вилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха­рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За зміс­том термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднан­ня і дало назву цілому народові. Суспільно-політичний лад ан­тів — так само, як і всіх слов'ян, — греки називали демок­ратією. «Ці племена, слов'яни і анти, — писав у VI ст. візантійський історик П. КесарІйський, — не підлягають одній людині, а з давніх-давен живуть у демократії: тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно».

Однак тут не йдеться про демократію грецького типу. У IV—VI ст. первісний лад у слов'ян Інтенсивно розпадався; з удосконаленням знарядь, зростанням продуктивності праці з'я­вилася можливість обробляти землю силами окремих сімей. Збагаченню їх сприяли також війни, розвиток торгівлі. Уже в цей час у антів утверджується майнова нерівність.

Держава антів проіснувала три століття (кінець IV — поча­ток VII ст.). У 602 р. вона впала під натиском аварів. Після цього антів у писемних джерелах вже не згадують.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були не­великими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, прове­дення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сот­нями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандІнави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади.Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі пи­тання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було не­значним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'ян­ські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні сло­в'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів. Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізо­ляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

У VIII—XI ст. виникають широкі політичні об'єднання східних слов'ян, в яких кілька племен утворювали так звані «надсоюзи». Арабський географ Джейхані згадує про існування в цей період трьох великих центрів, які очолювали окремі царі: Куявії, Славії і АртанІЇ. Куявія й Куява — це Київська земля з Києвом. Славія — земля Новгородська, де жили Ільменські слов'яни. Спірне питання з визначенням Артанії: одні бачили в ній то Рязань, то Тмуторокань, то Чернігів, то Білоозеро, то ростов Ярославський, хоч вирогіднішою є думка, за якою Ар-танія — це Ростово-Суздальська земля разом з землею, що тяжіла до Білоозера.

У VII—VIII ст. у середньому Подніпров'ї найбільшим таким «надсоюзом» було об'єднання полян. Центром його був Київ. Внаслідок їх інтенсивного розвитку виникла перша держава східних слов'ян, відома під назвою Русь (VIII ст.), а пізніше — руська земля (IX ст.), яка надалі (з кінця IX ст.) стає центром, політичним і територіальним ядром утворення єдиної держави східних слов'ян — Київської Русі.

Антська держава.

Антське об”єднання (Антська держава) мало певну структуру держави. Процес виникнення таких держав з родоплемінних відносин, виникнення класового суспільства вело до створення держави. Про такі об”єднання йдеться мова в давніх літописах. З них ми дізнаємося, що живучи серед войовничих народів у степах, анти самі привикали до войовничого життя, ходили на розбої разом з гунами й болгарами,. відзвичаювалися від хазяйства, а привикали більш до війни, закинули хліборобство, жили в лихих хижах, бідно і в недостатках, не мали залізної броні й зброї.

Білет 4.

3. Проблеми етногенезу слов”ян та їх стародавньої історії в сучасній науці. Проблема походження слов”ян є предметом жвавих дискусій, що точаться навколо питань території, де відбувався процес формування слов'янського народу і слов'янської мови, часу, коли слов'янство вперше виступило на історичній арені як етнічна спільність. Є кілька концепцій, з яких найпо­ширеніша така: витоки нашої слов'янської історії сягають що­найменше II тис. до н. е. У цей час з масиву племен, що ста­новили індоєвропейську мовно-культурну єдність, почала виділятися, поряд з іншими групами (германською, кельто-ІллІрійською, індоіранською та ін.), й слов'янська група племен з притаманними їй мовними, етнографічними і культурними особливостями.

Археологічні матеріали дають підстави стверджувати, що на території лісостепової правобережної України не було змін етнічного складу населення (правобережної його більшості) щонайменше з XIII—XII ст. до н. е. до перших століть нашої ери, коли в писемних джерелах згадується назва цього населен­ня — венеди. Венеди залишилися основним населенням і в пізніші часи, до середини І тис. н. е., коли поруч з ними з'я­вилися анти і склавши — дві групи слов'янського населення, які на той час виділялися з венедів.

Загальнослов'янську назву венедів дослідники вважають ха­рактерною для ранньої доби слов'янської спільності, тобто до часу розмежування слов'ян на західних, південних І східних (венедів, склавінів та антів), що відбулося в IV—VI ст. За зміс­том термін «венеди» пов'язують із слов'янським «вящий» — найбільший.

З IV ст. народи, які жили на землях між Дністром і Дніпром аж до Чорного моря, були відомі як анти. Назва антів донині не з'ясована: можливо, це одне племя, що утворило об'єднан­ня і дало назву цілому народові.

Починаючи з VII ст., в літературі вживають назву слов'яни. Цінним джерелом про розселення слов'ян по східноєвропей­ській рівнині є «Повість временних літ». Цей літопис містить перелік стабільно сформованих етнополітичних союзів племен: поляни, древляни, дреговичі, дуліби (волиняни, бужани), уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, вятичі, кривичі, радимичі, іль­менські словени.

У VII ст. східні слов”яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Радянські вчені обстоюють думку, що східні слов”яни (чи їх предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, содяться на думці, що східні слов”яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. До інших східно-слов”янських племен України належали древляни – на північному заході, сіверці – на північному сході,. уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

53. "Українізація": причини і наслідки.

Щоб визволення від денікінців не виглядало в очах українського народу черговою окупацією, керівництво РКП(б) у листопаді 1919 р. прийняло документ "Про радянську владу на Україні", затверджений як ре­золюція VIII Всеросійської партконференції. V ньому містився пункт, з якого пізніше почалася політика українізації: "Члени РКП на території Ук­раїни повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою".

Проте керівний склад КП(б)У не виявляв ба­жання торувати дорогу українізації. Адже вона змушувала б прикладати й особисті зусилля в ово­лодінні українською мовою. За даними 1923 р., тільки 797 з 11826 відповідальних працівників партійно-державного апарату республіки заявили, що знають її.

Д. Лебідь зробив спробу обгрунтувати відразу комуністичної еліти до української культури і мови теоретично і заявив про неминучість "боротьби двох культур". Мовляв, російська культура і мова в Україні пов'язані з містом і "найпрогресивнішим" у суспільстві робітничим класом, а українська куль­тура та мова — з селом і "відсталим" селянством. Звідси обов'язком комуністів, на думку Лебедя, було сприяння "природному процесу" перемоги російської культури та мови.

Раковський піддав ці відверто шовіністичні ви­словлювання нищівній критиці. Однак, тишком-нишком російськомовна більшість у ЦК КП(б)У і губкомах партії гнула свою лінію. Для цього досить було не виявляти спеціальної уваги до української культури. Пригнічувана століттями, вона занепада­ла без державної підтримки.

Національний склад апарату республіки теж був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома ва-

українців не перевищувала у ньому 35%. Особ­ливо незначною вона виявилася у керівних структу­рах державного апарату. Гак. у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% ук­раїнців.

У квітні 1923 р. відбувся XIII з'їзд РКП(б). у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укоренитися в національ­них республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у рес­публіках, патрія повинна була розмовляти з насе­ленням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що коренізація ма­ла побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.

З квітня 1925 по липень 1928 р. генеральним секретарем ЦК КП(б)У працював один з найб­лижчих співробітників Сталіна Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особ­ливо зловісну роль. Якраз при ньому політика ук­раїнізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923 — 1927 рр. зросла з 35 до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина кни­жок, журналів і газет стала видаватися українською мовою. З ініціативи М. Скрипника, який видавлю­вав усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані відкрилися українські школи, видавалися українські газети, працювало ук­раїнське радіомовлення.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. Членська маса і — неспівставно меншою мірою — еліта почали швид­ко поповнюватися за рахунок місцевих національ­ностей, передусім українців. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічува­лося 37958 членів партії, у тому числі 61,1% росіян, 20,1% українців, 11,4% євреїв, 2.6% по­ляків. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%. Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925 — 1934 рр. — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович. а після відкликання останньо­го у Москву — поляк С. Косіор.

Білет 5.

2. Державні утворення неслов”янських народів на терені України. Територія України в нову історичну добу — залізного ві­ку — була заселена різними за походженням і мовою племе­нами. Тут мешкали автохтонні землеробські племена — пра­щури слов'ян, іраномовні скотарські кочові племена; сюди пе­реселяються греки-колоністи.

З VII ст. по III ст. до н. е. жах на племена Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись в Північне Причорномор'я. Скіфи за­воювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найгрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н. е. він особисто відвідав Скіфію і описав її населення як своєрідний «караючий меч» для то­дішнього світу. Водночас віддавав їм належне як мудрому, працьовитому, лицарському народу, що прийшов у Північне Причорномор'я з неозорих просторів Азії. Скіфи були нащад­ками давніх цивілізацій, індоєвропейськими племенами. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царських скіфів, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфів-орачів, котрі мешкали між Дніпром і Дністром;

скіфів-землеробів, що жили в лісостеповій зоні, та скіфів-кочовиків, які оселилися в степах Причорномор'я.

Скіфська держава — перше політичне об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці. Продовженням її було Скіфське царство III ст. до н. е. із столицею у Неаполі-Скіфському в Криму (центром Скіфії у V—III ст. до н. с. було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіф­ськими царями.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств:

воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів пер-шопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користу­валися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і твор­цями всього сущого на Землі.

Геродот описав обряд поховання скіфського царя: перш ніж поховати свого царя на священній території — Геррах (При­дніпров'я, на рівні Дніпровських порогів), — скіфи возили йо­го забальзамоване тіло по всіх скіфських племенах, де над ним здійснювали обряд пам'яті. У Геррах тіло ховали в просторій гробниці разом з дружиною, найближчими слугами, кіньми та іи. Біля царя клали золоті речі, коштовні прикраси. Над гроб­ницями насипали величезні кургани — чим знатніший був цар, тим вищий курган. Це свідчить про майнове розшарування у

скіфів.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя — коней, м'ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скі­фії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.).

У III ст. до н. е. Скіфія занепала, а згодом — розпалася. До цього призвів ряд чинників: погіршення кліматичних умов, ви­сихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III—1 ст. до н. е. значну частину Скіфії завоювали сармати. Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з'явилися саме у скіфські ча­си. Скіфи створили самобутню культуру. Широко відомі па­м'ятники скіфської доби: кургани Чортомлик, Товста Могила, Куль-Оба. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

Протягом наступних 600 років (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) в Північному Причорномор'ї панували сармати, які прийшли з Волги, їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону.

Як і всі кочові володарі українських степів, сармати були не однорідним племенем, а слабо пов'язаним союзом споріднених і часто ворогуючих племен, таких як язиги, роксолани та алани, кожне з яких прагнуло панувати на українських землях. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спо­сіб життя.

Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич.

3 переселенням сарматів у Північне Причорномор'я розширилися їхні зв'язки з античними містами, зокрема з Ольвією. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. ' Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Проте спосіб життя сарматів і торгівельні зв”язки з багатьма народами (Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів. Їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

VIII—VII ст. до н. е. відомі в історії України як етап «ве­ликої грецької колонізації». Досліджуючи причини цього явища, вчені сформулювали дві основні концепції виникнен­ня грецьких міст-держав у Північному Причорномор'ї. Зокре­ма, так звана торгова концепція вважала грецькі колонії тор­говельними факторіями і розглядала грецьку колонізацію як торгову експансію. У свою чергу, автори аграрної концепції додержували думки, що колонізація була зумовлена насампе­ред нестачею придатної для землеробства землі в метрополії, і саме це було головною причиною освоєння еллінами нових земель.

Перша грецька колонія була збудована на острові Березань. Греки не наважилися відразу оселитися в незнайомій їм країні і віддали перевагу острову. У VI ст. до н. е. вже на самому узбережжі виникає ряд грецьких селищ, зокрема Тіра (на лимані Дністра), Ольвія (на березі Буга), Херсонес, Феодосія у Криму, Пантікапей — на місці Керчі, Фанагорія — на Тамані. Ці колонії були тісно зв'язані з метрополіями, від яких від­окремилися. Вони мали такий самий політичний лад, релігію, брали участь у спортивних змаганнях. З колоній метрополії одержували продукти: хліб, якого не вистачало в Греції, рибу, мед, віск, худобу. У свою чергу, греки привозили в колонії вино, маслини, металеві знаряддя, посуд.

Серед грецьких колоній найвідоміша Ольвія. Заснували ЇЇ колоністи з міста МІлета, яке було грецькою колонією на березі Малої Азії. Справжній розквіт північночорноморських міст по­чинається після перемоги греків над персами. У ті роки Ольвія перетворюється в багате, квітуче місто. Розкопки виявили май­дани, бруковані вулиці, мури, що оточували місто, великі те­атри, храми, стадіони, громадські та житлові будинки.

Ольвія була значним культурним осередком, мала розвинену місцеву промисловість. Тут виробляли зброю, кераміку, юве­лірні вироби, карбували власну монету. У V ст. до н. е. місто відвідав «батько Історії» Геродот. Його дуже цікавили ця неві­дома країна та її жителі.

Добре досліджений вченими також Херсонес. У ньому знай­дено широкі бруковані вулиці, майдани, цистерни для дощової води, каналізаційні труби, водогін. На вулицях стояли стели — мармурові плити з викарбуваними урядовими декретами. Єди­ним державним об'єднанням грецьких міст-держав було Бос-порське царство (столиця Пантікапей), яке виникло у V ст. до н. е. і охоплювало Керченський і Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до гирла Дону. На відмінувід демократично-республіканської Ольвії Пантікапей мав на-півмонархІчний лад. Він поширив свою владу на сусідні племе­на та ряд Інших грецьких колоній.

У ПантІкапеї знайдено монументальні гробниці із розма­льованими всередині стінами, багатим посудом та ювелірними прикрасами. Економічну основу Боспорського царства стано­вили розвинене землеробство, садівництво, виноградарство з використанням праці рабів. Жорстока експлуатація спри­чинила загострення класових суперечностей, що в кінцевому підсумку вилилося у велике повстання рабів під проводом Сав-мака (107 р. до н. е.). Повсталі захопили Пантікапей, Феодосію і військовий флот. Боспорська знать змушена була покликати на допомогу війська на чолі з понтійським царем МІтрідатом VI Євпатором, якому вдалося придушити повстання.

Високий рівень античної культури, котру принесли в Пів­нічне Причорномор'я грецькі переселенці, впливав на ду­ховний світ місцевого населення, з яким майже тисячоліття спілкувалися греки. Значна частина мешканців була грамот­ною. Діти навчалися в.гімназіях, ставилися театральні вистави, поширювалася література.

Воєнні дії скіфів у Криму, криза античних міст, пересування сарматських та інших кочових племен у Нижньому Побужжі та Подніпров'ї призвели до занепаду сільських округів античних міст — їхньої основної економічної бази, спровокували серйо­зні воєнні сутички. Нестабільна політична ситуація, постійні економічні негаразди, криваві війни, перманентні зміни полі­тичної верхівки були характерними ознаками життя населення Північного Причорномор'я в II—1 ст. до н. е., які й спри­чинили послаблення впливу греків на розвиток цього регіону.

У середині І ст. до н. с. Ольвія, Тіра, Херсонес вже входять до складу римської провінції — Нижньої Лизії. Держави Пів­нічного Причорномор'я були для Римської імперії своєрідним бар'єром від навали сарматІв та Інших кочових племен на її східні кордони.

Білет 6.

5. Передумови утворення Київської Русі. Теорії походження держави. У VI—VII ст. завершився останній період праслов'янської історії, коли відбувся надзвичайно важливий процес заселення півдня східноєвропейського регіону. Розселення слов'ян на широких просторах, їхні активні взаємозв'язки з іноетнічними племенами і народами зумовили культурну диференціацію слов'янського світу. З VII ст. настав новий етап слов'янської історії, коли внаслідок складних міграційних процесів почали формуватися середньовічні ллеменнІ об'єднання, відомі нам з «Повісті временних літ». На території України літопис фіксує факт проживання шести племінних об'єднань: волинян (Захід­на Волинь), білих хорватів (Буковина і Прикарпаття), древлян (Східна Волинь), полян (Київщина), сіверян (лівобережжя Дніпра) та уличів (нижнє Подніпров'я).

У VIII—IX ст. ці племінні союзи трансформувалися у пле­мінні княжіння. Сучасні дослідження дають змогу співвіднести Їх з певним історичним етапом — військової демократії — про­міжним періодом від первіснообщинного суспільства до класо­вого. Тоді вже була соціальна і майнова нерівність, але без легалізованого апарату примусу. Поступово занепадає роль ві­ча, на якому раніше вирішували найголовніші справи: тепер його скликають тоді, коли потрібно князеві. Втрачається зна­чення збройного ополчення, оскільки навколо князів формува­лася дружина — об'єднання постійних бойових соратників, друзів князя і професійних воїнів.

У східних слов”ян родова община переросла в територіальну, хоча її рештки у вигляді великих патріархальних сімей ще довго зберігалися. Утвердилася приватна власність індивідуальних сімей на засоби виробництва і продукцію. В общинному користуванні залишалося головне багатство землеробського суспільства – земля. Поряд зі землеробами-общинниками існували соціальні групи ремісників і купців. Родоплемінна верхівка з появою власності швидко збагачувалася, що дало їй змогу тримати загони професійних воїнів – дружинників.

Виділення дружини — важливий етап у створенні класового суспільства і перетворенні влади князя з родоплемінної в дер­жавну. За допомогою дружини князь завойовує нові землі, зби­рає данину. Голоси дружинників можуть бути вирішальними у питаннях війни чи миру та в розв'язанні інших важливих проб­лем. Найбільш знатні дружинники разом із придворною ари­стократією становили боярську раду, що була постійним дорад­чим органом при князеві. Поступово формувався клас великих землевласників — бояр, які отримували від князя за службу вотчини (великі земельні володіння, котрі бояри мали право передавати у спадщину). Більша частина селянства — смерди— була залежною тільки від князівської влади. Смерди сплачували князеві данину і виконували різні повинності.

Зміни у сфері суспільно-політичного розвитку східних сло­в'ян VIII—IX ст. зумовлювали подальший прогрес у галузі економіки, збільшення обсягів додаткового продукту. Особливо зростала продуктивність сільського господарства. У цей період Збільшуються розміри землеробських поселень, отже, й орних земель. Утвердилася двопільна система, значно поліпшилося "^хнічне забезпечення землеробства. Широкого поширення набули важке рало чи плуг. Важливі зрушення відбулися й у ре­меслі. Не тільки зріс його технічний рівень, а й визначилася його концепція на окремих поселеннях. Збільшення потенціалу ремесла створювало сприятливі передумови для виходу частини його продукції на широкий ринок.

Аналіз писемних і археологічних джерел дає змогу зробити висновок, що у VII—IX ст. значно зросли масштаби міжна­родних контактів Русі. Неоднозначне формувалися відносини з Хозарією, якій вдалося у цей час поширити свій вплив на час­тину східних слов'ян і обкласти їх даниною. Є свідчення про походи руських дружин на землі Візантії.

Відомо, що з середини VIII ст. на Русі з'являються варяги. Так називали народи Скандінавії, яких нестача придатної для обробітку землі штовхала до участі у далеких мандрівках, по­в'язаних з торгівлею, грабіжницькими нападами, піратством. У самій Скандінавії учасників завойовницьких морських походів того часу називали вікінгами, у Західній Європі — норманами (північними людьми). Саме вони проклали шлях через землі східних слов'ян до Візантії. Це був відомий шлях «з варяг у греки», який проходив через Фінську затоку, далі Невою і Ла­дозьким озером, а потім річкою Волхов через Ільменське озеро, річкою Ловать до верхів'я Дніпра І до Чорного моря. Варяги, прямуючи до ВізантІЇ, встановлювали контакти із слов'янами, вели з ними торгівлю, а часто й осідали на їх землях.

Таким чином, у VIII—IX ст. у слов'янскому середовищі набирали сили процеси соціальне -економічного, політичного і культурного життя, складалися передумови для формування державності на Русі. Назва «Русь» стосується землі полян та їх стародавнього центру — Києва. Саме тут більше, ніж деінде, на Східно-Європейській рівнині взагалі і на землях сучасної України зокрема, відчутною була потреба в утворенні постійних військових сил, міцної державної організації.

Київ з самого початку був значним торговим, культурним, військовим центром, у якому зосереджувалися матеріальні і культурні цінності різних племен і народів. Водночас, розташо­ваний на кордоні полянської землі, на вузькому клину між зем­лями сіверян і древлян, він потребував постійного захисту, міц­ної оборони. На цьому зосереджували свою увагу київські князі Асколвд і Дір, про яких сповіщає літописець Нестор.

Сучасні історики вважають, що в часи Аскольда І Діра в Східній Європі виникла перша слов'янська держава, яку можна називати Київським князівством. Сталося це приблизно в 40— 50-х роках IX ст. Вона була невеликою і охоплювала переважно Середнє Подніпров'я. Але її державний, економічний і воєн­ний потенціал був значний. Це доводить зовнішня політика, яку проводив Аскольд. Він започаткував збирання земель навколо Києва, що спричинило згуртування цих об'єднань у Давньоруській державі в наступному столітті. За врядування Аскольда були здійснені відомі походи проти Візантії. Є також свідчення про прийняття Аскольдом та його оточенням християнства.

Сучасні дослідники схиляються до висновку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега та його воїнів, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Тому можна вва­жати, що відбувся, по суті, політичний переворот, внаслідок якого на київський престол сіла нова людина.

Олег і його оточення фактично перейшли на службу ранньо-феодальнІй державі. Народний переказ про взяття Києва Олегом, насичений легендарними подробицями, висвітлює суть справи. Вперше в історії Південну Русь об'єднано з Північною, що було найважливішим етапом на шляху створення Давньо­руської держави.

Давньоруська державність формувалася в суспільстві, яке ще не було класовим, але в якому вже з'явилися перші паростки феодалізму. Для тієї перехідної стадії характерне «окняжнення» тих чи інших земель, тобто поширення на них влади князя. Час князювання Олега в Києві (882—912 рр.) характеризувався активізацією саме таких консолідаційних процесів. Саме тоді Київська Русь перетворилася на велику державу, яка об'єдну­вала більшу частину східнослов'янських племен — ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, а також сіверян, радимичів, визволених з-під влади хозар. Усі племена сплачували князю данину і надавали йому військову допомогу. Його влада поширювалась на Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Смо­ленськ, Полоцьк та інші міста. З того часу Київ став столицею східнослов'янського об'єднання — «матір'ю городам руським», а київський князь — «великим князем руським», «під рукою» якого були інші князі.

56. Насильницька колективізація в Україні. Голодомор 1932-1933 рр.

Примусові методи колективізації і масові репресії влади проти селянства посилювали соціальне напруження, загрозу виникнення селян ької війни в Україні та інших районах СРСР. Сталін та його и'очення вирішили зламати опір колективізації' шляхом винищення українського селянства, в якому вбачали оплот націоналізму і приватновласницької психо­логії. Почалася одна з найбільших трагедій українського народу — спланований і органі­зований голодомор. Внаслідок колективізації в Украі'ні почалося різке падіння продуктивності сільського господарства. Але союзний уряд встановлював для України не­помірні хлібозаготівельні плани, внаслідок чого вже наприкінці 193) р. з'явились симптоми голоду,

В серпні 1932 р. союзний уряд прийняв закон, який передбачав смертну кару за розкрадання "соціалістичної власності". Незабаром з'явився закон про боротьбу зі спеку­ляцією, який заборонив селянам обмінювати свої домашні речі на харчові продукти в міс­тах І передбачав за це ув'язнення в концтаборах від 5 до 10 років. На вокзалах і морських портах, де зберігалися гори зерна для відправки за кордон, виставлялись спеціальні зйгони з к/пеметдми, щоб не допускати сюди голодних селян.

Незважаючи на голод, наступ на українське селянство продовжувався. ЗО жовтня 1932 р. Молотов на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У оголосив "зобов'язання" України по хлібо­заготівельному плану (прийнятий в ЦК ВКП(б)!) — 282 мпн. пудів, інакше кажучи, з селян вимагалося витиснути стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня по жовтень (261 мли. пудів). Смертність від голоду почалася вже у перший місяць дій мопотовської комісії. Аналіз даних статистики 30-х років свідчить, що прямі втрати населення України від голоду вже в кінці 1932 р. становили приблизно 150 тче. чол. Наступного року голод набув ще б;пьших розмірів. В 1933 р. до організації голод/ в Україні доклали руку Лазар Каганооич, який слідом за Молотовим прибув сюди, а також генеральний секретар ЦК КП(б)У Ста­ніслав Косіор, голова Радкаркому Влас Чубар, уповноважений ЦК ВКП(б) Павло Постишев, який став фактичним диктатором у республіці.

Свого апогею голодомор в Україні досяг взимку 1 навесні 1933 р. Люди рятувались, як могли: Їли товчену кору дерев, солому, перемерзлу картоплю і капусту, котів, собак, щурів, в муках помираючи від тяжких шлункових захворювань. Були численні випадки лю­доїдства.

На початок 1927 р. в УСРР, згідно офіційних даних, проживало 29,04 мпн. жителів, на початок 1931 р. — 31,4, на початок 1933 р. — 31,9, на початок 1939 р. — 30,96. Населення України в 1927-1938 рр. - на 6,9%, в той час, як населення СРСР - на 15%, а РРФСР аж на 16,9%. За розрахунками Роберта Конквеста (США), в 1926 році в СРСР проживало 31,2 мли. українців (в УСРР — 22,7 та за межами республіки ~ 8,5). За переписом 1939 р. — в СРСР всього 28 млн, українців, Внаслідок голодомору в Україні загинуло близько 5 млн. осіб (18,8% усіх жителів), Історики С. Кульчицький (Україна) і С. Максудов (США) вважають, що втрати від голоду становили від 4,3 до 6 млн. чоловік.

Білет 7.

12. Характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі. У Київській державі сформувалася і досягла високого рівня її своєрідна і неповторна культура. Побудована на традиціях землеробської культури східних слов'ян, вона увібрала в себе кращі досягнення Заходу і Сходу.

За часів Володимира започатковують освіту, відкривають періпі школи. Літопис про це сповіщає так: «Послав і почав брати у визначних людей дітей і давати їх на книжну науку, а матері цих дітей плакали за ними, бо ще не утвердилися у вірі, плакали, як за мерцями». Князь Ярослав запроваджує обов'яз­кове навчання для молоді вищих станів, готуючи її для май­бутньої ДІЯЛЬНОСТІ.

Шкільну справу у свої руки взяла церква, що надало освіті певної однобічності. Навчали за допомогою богословської літе­ратури, передусім Псалтиря.

Не цуралися знань і князі. Так, Ярослав Мудрий заснував першу бібліотеку при Софії, Володимир Мономах написав лі­тературні повчальні твори, уславився як філософ волинський князь Володимир Василькович. Писемність поширювалась і се­ред простого люду. Це підтверджують знайдені в Новгороді «бе­рестяні грамоти» і велика кількість написів, які робили на своїх виробах ремісники. Математичні знання зводилися до чисто практичних — чотири дії, дроби, обчислювання відсотку.

Популярністю користувалися різного роду переклади з ла­тині і грецької мови. Це були візантійські хроніки, історія Олександра Македонського та ін. Спочатку оригінальні літе­ратурні твори являли собою переробку перекладацьких мотивів. Згодом вводяться місцеві сюжети — «Моління Данила Заточ-ника» (збірка життєвих і політичних порад новгородському князю Ярославу), славнозвісне «Слово про закон і благодать» київського митрополита Їларіона (середина XI ст.). Вершиною літературної творчості було «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст.), в якому широко представлено народну символіку, міфологію та звичаї, на основі котрих формулювалися основні моральні вимоги до захисників Русі, заклики до об'єднання роздроблених князівств у спільну боротьбу проти зовнішніх во­рогів, утверджувалися лицарські чесноти творців держави.

У монастирях ченці вели літописи. Найвідомішим серед них є «Повість временних літ», започаткована (близько 1039 р.) ченцем Києво-Печерського монастиря; продовжував літопис Никон, а впорядкував у 1112 р. Нестор.

Народ відтворював Історичні події у казках, билинах, піснях.

Великого поширення набули медичні знання, які почи-"акіть витісняти знахарство і ворожбитство. Згідно з літописом У Києво- Печорському монастирі в другій половині XI ст. перебували відомі лікарі — Дем'ян, Пресвітер та Агопіт Лічець. Поширюються й знання з географії. Найбільшу популярність мала праця чернігівця «Ходіння Даниїла», в якій автор описав землі, що бачив під час подорожі до Палестини (кінець XI— початок XII ст.).

Значного розвитку в Київській державі набула архітектура. Перебуваючи під впливом Візантії, Малої Азії І Балкан, давньо­руські архітектори виробили так званий візантійський стиль, відповідно до якого побудовано храм св. Софії в Києві, а також храми в Полоцьку, Чернігові, ВишгородІ, у київських монас­тирях — Видубецькому і Києво-Печерському. Про могутність оборонних споруд свідчать залишки Золотих воріт у Києві і замкового будівництва в Галичині.

Високого рівня досягає малярство. Про цс свідчать як ве­ликомасштабні високохудожні розписи церков, так і мініатюри в рукописах. Далеко за межами своєї батьківщини були відомі київські ювеліри, Іконописці, зброярі. Багато з ювелірних прийомів (чернь, фініфть, зернь) залишалися секретом київ­ських майстрів.

43. Суспільно-політичний і національний рух в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.

Українці, як і інші слов'янські народи, під впливом рево­люційних подій в Західній Європі в процесі свого національ­ного відродження подолали три головні етапи. На початково­му етапі невелика група людей, яких називали інтелігенцією, збирала Історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи зберегти самобутність українського народу. Другий, або культурницький, етап був періодом несподіваного «відрод­ження» місцевої мови, її дедалі ширшого використання в літе­ратурі й освіті. Третій, або політичний, етап характеризується зростанням національних організацій і висуненням національ­не орієнтованих вимог, в яких виявляється прагнення до са­мостійності, чи то повної, чи то автономної.

Після розгрому першої підпільної організації з українським спрямуванням — Кирило -Мефодіївського братства в Україні протягом десяти років не вдавалося створити нових національ­но-демократичних організацій. Звільнені із заслання М. Косто­маров, В. Білозерський, П. Куліш, а згодом і Т. Шевченко з'їхалися до Петербурга, де згуртували навкого себе своїх од­нодумців письменників, публіцистів і утворили так звану «Гро­маду».

У своїй програмі «Громада» всю увагу звернула на збережен­ня самостійності української національності і літератури, за­хищаючи українські позиції від наступу, що йшов з російської та польської сторін.

З допомогою багатих українців Тарнавського і Ґалаґана в Петербурзі було влаштовано українську друкарню. У 1861 р. за редакцією Білозерського почав виходити перший у царській Ро­сії український часопис «Основа». Він був засобом спілкування І збудником національної свідомості української інтелігенції, роз­киданій по всій Імперії. У світ вийшли твори Ї. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників.

Після скасування кріпацтва і деяких змін у суспільному жит­ті народницька інтелігенція знайшла змогу ширше розгорнути свою працю для народу. Почався рух за створення недільних шкіл дтя неписьменних, було надруковано ряд підручників для початкового навчання, зокрема, «Буквар южноруський» Шев­ченка, «Граматику» Куліша та ін. Учителями були, як правило, студенти і гімназисти старших класів.

Натхненна прикладом киян, українська інтелігенція Пол­тави, Чернігова, Харкова, Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл. Були налагоджені зв'язки з київською громадою і спільними зусиллями проводилася просвітницька діяльність. Громадовці розвивають культ козацт­ва, волелюбних запорожців та гайдамаків, що, на їх думку, сим­волізувало прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва й поклоніння всьому укра­їнському стало відомим під назвою українофільства.

На початку 1870 р. Антонович із своїми колегами Драгома-новим, Русовим, Зібером, Подолинським таємно заснували Ста-РУ Громаду, яка об'єднала інтелектуальну еліту з високим моральним авторитетом. У своїй діяльності громада утримувалася від політичних виступів. Найбільшу увагу звертала на розвиток науки і письменства.

Активна діяльність українофілів спричинила новий наступ царського уряду проти українського народу. Під загрозою реп­ресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо мети, тактики і навіть природи українознавства. Найгостріше відчули потребу в нових ідеях молодші члени київської громади, серед яких виділявся Драгоманов. Він визначив Ідео­логію київського центру словами: «в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм» в соціальних питаннях — демокра­тизм». Незважаючи на те, що його ідеї не дістали підтримки серед членів Старої Громади, вони закликали багатьох молод­ших представників інтелігенції виходити за межі культур­ницької діяльності, ставити ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми.

Вперше молоді, так звані «свідомі українці»- заявили про себе 890 р., коли вони вирішили організувати Братство Та~ расівців, головною метою якого було створення самостійної України. У 1893 р. у Львівській газеті «Правда» була проголо­шена програма братства — «Декларація молодих українців». Цей документ, пройнятий наступальним націоналізмом, кри­тикував українофілів за інтелектуальну залежність від росій­ської культури. Автори програми проголосили про свій намір бути істинно українською інтелігенцією. Вони зобов'язувалися розмовляти тільки українською мовою, виховувати своїх дітей в національному дусі, оберігати і боротися за права українсь­кого народу. У політиці їхньою метою було визнання українсь­кої нації як окремого народу в межах демократичної феде­ративної Росії.

Розвиток культури, активна діяльність старих і молодих чле­нів громади сприяли пожвавленню політичного руху в Україні. Молодь, яка зросла в атмосфері ширших поглядів, засуджува­ла бездіяльність старшого покоління і готувалася виявити свою активність. Це змусило старших діячів українського руху діяти енергійніше. У 1897 р. з ініціативи В. Антоновича і О. Кони-ського була заснована підпільна Всеукраїнська загальна орга­нізація (УЗО), що поставила собі за мсту об'єднати всіх укра­їнських діячів в одній організації. Вона відкрила літературне видавництво «Вік», організувала в Києві велику книгарню, влаштовувала Шевченківські свята та ювілеї Інших письмен­ників. Поява УЗО свідчила, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, але в характері йо­го діяльності виявлялося небажання відмовитися від культур­ництва і перейти до політичної роботи.

Усі ці організації працювали в підпіллі і не мали великого впливу, але їх заслуга в тому, що вони ширили свідомість мас і надавали українському відродженню політичного характеру.

Національне відродження Галичини започаткував револю­ційний рух 1848 р., що охопив усю Європу, зокрема й Австрію. Галицькі українці створюють свої організації, впроваджують українську мову в школах. У 1868 р. народовці заснували това­риство «Просвіта», яке спершу займалося виданням попу­лярних книжок, а потім організувало читальні й охопило своїм впливом широкі кола селянства. Українське громадське това­риство «Просвіта» ставило за мету поширювати освіту й утверд­жувати національну свідомість. Воно відіграло і сьогодні віді­грає помітну роль у вихованні української національної свідо­мості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу.

Таким чином, другу половину XIX ст. і особливо його кі­нець можна охарактеризувати як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність, як добу «соборності» України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці Заходу та Сходу для боротьби за волю, незалежність власної держави.

Світова промислова криза не обминула й Україну. У роки кризи зросло безробіття, посилилася експлуатація робітників, що загострило класову боротьбу.

Розвитку революційної свідомості робітників сприяла перша марксистська організація «Російська група соціал-демократів», створена в Києві у 1893 р. Її організатор Юрій Мельников за­снував ремісничу школу і поширював марксистські знання се­ред слухачів.

У 1897 р. київські соціал-демократи створили місцевий «Союз боротьби», яким керували Мельников, Ейдельман, Ту-чанський. Союз організував випуск прокламацій, поширював загальноросійську «Рабочую газету».

Перша спроба об'єднання російських та українських соціал-демократів в одну загальноросійську партію в 1896 р. у Києві була зірвана арештами. Тільки в Києві до в'язниць потрапили 142 члени Київського комітету РСДРГЇ.

Антисамодержавний рух поширювався серед студентів Київського університету. У 1901 р. уряд силоміць відправив у солдати 183 студенти. Це спричинило бурю протестів по всій Україні.

Ще з кінця XIX ст. в Україні виникають громади, які об'єд­налися в Українську загальну організацію. УЗО налічувало в своїх рядах 450 чол., з них 100 діяло в Києві. Тут вони засну­вали видавництво і книгарні. Діяльність УЗО підготувала грунт для утворення українських політичних партій. З ініціативи ко­лишніх діячів Київської громади восени 1904 р. виникає Укра­їнська демократична партія (УДП), до якої увійшли Тимченко, ЧехІвський, Чикаленком.

У Києві діяла Революційна українська партія (РУП). У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв М. Міхновського від РУПу відокремлюється невелика група, яка утворює Українську національну партію «Спілку». Більшість старого складу РУПу перейменовує себе в Українську соціал-демократичну робітни­чу партію. Члени цих нових партій критикували російських революціонерів за їх централізм. Водночас підтримували тісні стосунки з Польською соціалістичною партією і єврейським

Бундом.

З огляду на рішучі ДІЇ молодих українських політичних партій реорганізувалася УЗО, утворивши Українську ліберальну партію на чолі з Чикаленко.

Так українські політичні партії перешли від культурницької до політичної роботи серед мас.

У дні першої російської революції 1905—1907 рр. в Києві відбулися страйки 'робітників, службовців і студентів. На фаб­риках, заводах, в університеті, в політехнічному інституті, упарках і садах проходили багатолюдні мітинги і збори, на яких лунали заклики до революційної боротьби проти самодержав­ства.

Революційним виступам трудящих Києва співчувало бага­то солдатів і деякі офіцери урядових військ, що стояли в місті. 18 листопада 1905 р. солдати саперної бригади під ке­рівництвом підпоручика Б. Жаданівського відкрито виступили проти царського самодержавства. До саперів приєдналися ро­бітники Південноросійського машинобудівного заводу. Демон­страція солдатів і робітників рушила до Шулявки. На Га­лицькій площі (нині площа Перемоги) демонстрантів зустріли поліція й урядові війська. Сталася збройна сутичка, під час якої багато робітників і повсталих солдатів було вбито і поранено, ще більше заарештовано.

У відповідь на розстріл демонстрантів застрайкували робітники всього Києва. На Шулявці були створені бойові дружини, які під керівництвом Ради робітничих депутатів бага­то днів тримали район під своїм контролем.

Протягом 1905—Ї907 рр. Київ був одним з найбільших центрів революційної боротьби на Україні, яка не припинялася і в роки столипінської реакції.

Білет 8.

13. Основні риси та особливості розвитку українських земельу складі Великого князівства Литовського. У XIV ст. українські землі, що являли собою території, роздрібнені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом, підпали під владу кіль­кох феодальних країн. Зокрема, в 1349 р. Польщею була за­хоплена Галичина. У 1351—1352 рр. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-волинську землю. За перемир'ям 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля — під владою Литовської держави. Про­тягом 1370—1386 рр. Галичиною володіла уже Угорщина, а у 1387 р., за короля Ягайла, Галичина остаточно була приєднана до Польщі. Молдавське князівство захопило Бу­ковину.

В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литви на При­дніпров'я, що полегшувалося ослабленням Золотої Орди. У 1355—!356 рр. литовський князь Ольгерд завоював Черні­гове-Сіверщи ну, а в 1362 р. захопив і Київ і всю Київщину. Після того, як влітку 1362 р. військо Ольгерда на р. Сині Води (притока Південного Бугу) розгромило татарські вій­ська; Київщина І Поділля остаточно відійшли до Литви,

Ще раніше, за князя ГедимІна, в першій половині XIV ст. литовські феодали захопили Берестейщину, а згодом і Пінщину.

Населення цих територій не чинило опору литовським кня­зям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях пра­вила: «Ми старину не рушимо, а новини не вводимо». Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Самі руські землі— Чернігово-СІверщина, Київщина, Поділля — залишались авто­номними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, угоди. Православна церква теж збе­регла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюва­них князями—членами литовського великокнязівського роду.

Загарбавши південно-західні руські землі, Литва за кня­зювання Ольгерда намагалась встановити свою владу І над ПІвнічно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Москов­ського князівства, позиції якого зміцніли після КуликовськоЇ битви 8 вересня 1380 р., коли російське військо, до якого вхо­дили й загони з українських та білоруських земель, розгро­мило ординські війська хана Мамая.

Де занепокоїло литовського великого князя Ягайла (союз-»ика Мамая під час Куликової битви). Намагаючись запо­бігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських ї білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 р. у м. Крево уклав угоду про унію Литви з Польщею. Крім названих вище причин, Існувала ще загроза з боку Тевтонського ордену для цих країн. Польські феодали мріяли також використати унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло одружу­вався з польською королевою Ядвігою, ставав королем Поль­щі, зобов'язувався зробити католицизм державною релігією в Литві і назавжди приєднати до Польщі литовські, україн­ські та білоруські землі.

Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. За угодою, укладеною в 1392 р. в Острові, Вітовт був визнаний Польщею довічним правителем Литви. За його князювання залежність україн­ських і білоруських земель від Литви збільшилася, посили­лось пригноблення населення цих земель. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київ­ське, Подільське та ін.). Тут почали правити намісники князя. Земельними володіннями обдаровувалися на українських зем­лях литовські феодали і католицька церква.

Позиції Польщі в Литві зміцніли І після розгрому 15 лип­ня 1410 р. під Грюнвальдом Тевтонського ордену, який ви­знав себе васалом Польщі. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські бояри-католики зрівнювалися у правах з польською шляхтою. В Литві був уведений польський адміні­стративний поділ, зростав вплив католицької церкви.

Все це спричинило до активізації руху опору проти поль­ських феодалів у Литві. Очолив цей рух після смерті ВІтовта в 1430 р. великий князь литовський Свидригайло Ольгердович, який аж до 1435 р. чинив опір експансійній політиці Польщі в Литві і припинив цю боротьбу після поразки в бит­ві під Вількомиром 1 вересня 1435 р. з військами великого князя литовського Сигізмунда (брата Вітовта (1432—1440 рр.). Цього ж року литовські феодали обрали великим князем сина Ягайла — малолітнього Казимира (в Польщі королем був на цей час його брат Владислав III). У 1447 р. він став також королем Польщі під ім'ям Казимира IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.

Але боротьба проти полонізації українського і білорусько­го населення не припинилась. НайрІшучІше боролися Смо­ленська, Волинська землі і Київщина. Не залишалася осто­ронь і українська знать. Дехто з її представників, а саме князі Воротинські, Одоєвські, Бєльськї та ін., перейшли на бік Росії, яка в першій чверті XVI ст. приєднала до себе Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний про­тест проти наступу Польщі з метою заручитися підтримкою Москви у боротьбі з Польщею і католицизмом.

У свою чергу, завдяки підтримці польських феодалів, ли­товський уряд у 50-х роках XV ст. взяв курс на повну лікві­дацію автономії українських земель. У 1452 р. після смерті Свидригайла Волинське князівство припинило своє Існу­вання.

У 1458 р. за київського князя Семена Олельковича пра­вославна церква України та Білорусі була відокремлена від московської метрополії й перетворена на самостійну київську метрополію. Але намагання схилити православне населення до унії з католицизмом у XV ст. литовським правлячим колам не вдалося.

В 1471 р. було ліквідовано і Київське князівство. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені на воєводства. ЗемлІ-воєводства поділяли­ся на повіти, в котрих управляли старости. Посилилась експлуатація населення, яке поступово перетворювалось на кріпаків унаслідок зростання феодального землеволодіння. Орні та інші угіддя оброблялися челяддю феодала та навко­лишніми залежними селянами. Ведення господарства теж тісно було пов'язане з посиленням панщини. В 1557 р. шлях­та домоглася свого виняткового права на землю. Виник новий тип господарства — фільварки, орієнтований на виробництво хліба на продаж. Подальше посилення експлуатації селянства українським земель у складі Литви викликало загострення класової бо­ротьби. У липні 1431 р. вистудили селяни Белзької землі, в 1431—1434—селяни Бакотської землі на Поділлі.

Значного розмаху набуло повстання 1490—1492 рр. україн­ських і молдавських селян Буковини та Східної Галичини (Покуття), очолене Мухою. Всі ці виступи були жорстоко придушені,

Отже, протягом XIV—XVI ст. на українських землях у складі Литви відбулися істотні соціально-економічні зміни. СамЇ ж землі поступово перетворювалися в провінцію Польсько-Литовської держава.

2.Державотворчі процеси в Україні в умовах незалежності.

Основними віхами утвердження незалежності України були:

- липня 1990р. - прийняття Декларації про державний суверенітет України;

-24 серпня - прийня·гга Акта проголошення незалежності України;

-1 грудня 1991р· - підтвердження Акта прогоошення незалежності України на всеукраїнсьюму референдумі;

- 28 червня 199бр. - прийняття Конституції України.

Нова суспільна ситуація, що виникла в Україні після розпаду СРСР і проголошення незалежності України, поставила перед українським народом нові завдання і перш за все - будівництво власної суверенної держави, Серед них завдань:

-демонтаж тоталітарних політичних структур і будівництво правової демократичної держави ;

-трансформація централізованої державної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей ;

- національне відродження й оздоровлення міжнаціональних відносин в Україні;

- встановлення рівноправних зв'язків з далекими та ближніми сусідами. Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади -законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державниx владних структур. Поряд з цим нео6хідно забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної вдади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень. Однак багато з прийнятих парламентом ХІІ (1990 -1994рр·) і ХІП (1994 - 1998рр,) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосноиалість конкретного механізму реалізації, контролю за , виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави.

Нові парламентські вибори - березень 1998р.

Чимало проблем було у становленні і роботі виконавчої влади (вищий орган - Кабінет Міністрів України; центральні - міністерства, державні комітети і відомства; в облатях, містах, районах- державні адміністрації). Головна з них - нерішучість і непослідовність у здійсненні реформ.

Далеко не завершений процес формування й утвердження судової влади, що концентрується в особі Конституційного Суду, Верховного Суду, загальних, арбітражних та військових судів.

Главою держави є Президент України, Перший Президент незалежної України - Л.М. Кравчук (1991 -1994рр.),нинішиій- Л.Д.Кучма. Чергові президентські вибори-жовтень1999р.

Концентрованим виявом процесу державного будівництва, його проблем є стан справ з прииняттям нової Конституції України. Конституційний процес в Україні особливо пробуксовав. Коли в усіх бувших республіках були прийняті нові конституції, Україна до 1996 року жила за перелицьованим основним законом радянського зразка 1978р.

Основні етапи конституційного процесу в Україні такі:

· жовтень 1990р, - угворення Конетитуційної иомісії;

- червень 1991 р, - схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України;

- липень 1992р, - винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України;

- жовтень1993р.-подано доопрацьований проект Конституції України;

- листопад 1994р· - утворення нової Конституційної комісії;

- 8 червня 1995р· - прийнятя Консгитуційного договору' між Верховною Радою України та Президентом України;

-20березня 199бр.-проект нової Конституції України передано Верховній Раді Украіни;

- 28 червня 1996р, - 5-та сесія ВерховноїРади України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним.

Становлення Збройних Сил незалежиої України розпочалося восени 1991р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19жовтня 1993р.-воєнну доктрину України, яка виходить з того, що Україна не е потенційним противником жодної держави, а свою военну безпеку розглядає як стан воєнної захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи МВС, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки України.

Україна - багатопартійна держава, в якій зареєстровано понад 40 політичних партій. Серед громадських організацій і об'єднань - Федерація профспілок України, Український союз промисловців і підприємців, Спілка офіцерів України, Спілка незалежної української молоді тощо. Значно активізувалося за роки незалежності релігійне життя . Існує близько 80 конфесій, з яких майже 30 сформувалося в умовах незалежності. Серед найбільших - Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ- КП), Українська праврславна церква - Московський патріархат (УГЩ - МП), УАЛЦ, УПСПЦ, Союз євангельських християн - баптистів та ін. Є й нелегальні: сатаністи, Біле братство, сектантське об'єднання Муна та ін. Конституція України - ст35 (свобода віросповідання )·

Особливостями державмого будівництва в Україні є:

встановлення й утвердження незалежної держави відбувається в умовах незавершеності процесу формування української нації, недостатнього рівня иаціональної самосвідомості;

- в суспільстві досить слабкі демократичні традиції;

-тяжке соціально-економічне становище призвело до розчарування частини населення в ідеї суверенності, чим прагнуть скористатись відкриті і приховані противники незал|ежност·і.

Білет 9.

22, 23. Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави)етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Б 9, 2. Проблеми відбудови народного господарства. Деформація соціальної спрямованості акцій тоталітарної держави. Голод 1946-1947 рр.

Україна, Польща й Китай зазнали найбільших збитків у період війни. Зокрема, втрати України становили 42 % загальних збитків СРСР. Тактика «випаленої землі», застосована при відступі у 1941 р. Червоною армією та у 1944 р. відступаючими німецькими та союзними їм військами, нацистський окупаційний режим при­звели до небаченої руйнації усього економічного життя України.

Власне, відбудова розпочалася не по війні, а у міру визво­лення українських земель. У той час, як європейські уряди, отримавши допомогу за планом Маршалла, зуміли забезпечи­ти відносно нормальний за тих умов рівень життя населення, приступивши після цього до відбудовчих робіт, в Україні насе­лення, позбавлене елементарних умов для виживання, змушу­вали й далі «будувати комунізм». Головна увага, як і раніше, приділялася важкій промисловості й військовим галузям; кіль­кісні показники звично переважали над якісними.

Справа відбудови ускладнювалася тим, що:

— в Україні відновилися репресії, а у західних областях тривала війна режиму проти партизанів УПА;

— вивезені на Схід у роки війни підприємства було виріше­но не реевакуйовувати;

— карткова система, яка існувала до 1947р., забезпечувала лише напівголодне животіння населення, а 160 млн дол., що їх до квітня 1948р. направила в Україну Адміністрація допомоги та відбудови Об'єднаних Націй (ЮНРРА), було недостатньо й до того ж використовувалися вони владою на власний розсуд.

За цих умов українське населення, насамперед жінки та підлітки, виявляло небачені мужність і терпіння. До праці лю­дей надихала віра у те, що після війни відбудуться докорінні зміни суспільно-політичного ладу в Україні. Зокрема, поширю­валися чутки про скасування колгоспів.

До відбудовчої праці долучилися й близько 2,2 млн демобі­лізованих воїнів. Повернулися в Україну також 800 тис. так званих «остаобайтеріе», насильно вивезених на примусові роботи до Німеччини, та полонених. Після «фільтрації» органами держбезпеки чиЕгїало з них були звинувачені у «співробітництві з ворогом» й відправлені до концтаборів на півночі Росії.

Долаючи труднощі, український народ вже до травня 1945р. відновив до 30% довоєнних промислових потужнос­тей. У роки четвертої п'ятирічки (1946-1950 рр.) було віднов­лено роботу металургійних заводів Придніпров'я й Донбасу, відбудовано Дніпровську гідроелектростанцію (1947 р.), вугіль­ні шахти Донбасу (до 1950р.), залізорудні шахти Кривбасу. Було також відбудовано металургійні гіганти «Запоріжсталь» І «Азовсталь», Луганський паровозобудівний завод, Харківський тракторний. У 1945 р. було введено в дію Одеський автоскла­дальний завод, зводилися нові об'єкти.

Значно менших успіхів було досягнуто у сільському госпо­дарстві. Відсутність техніки, мінеральних добрив, достатньої кількості робочої сили та виснаженість непомірною працею за роки війни людей не дозволяли нарощувати випуск сільсько­господарської продукції. Колгоспна система виявила свою цілковиту неспроможність до ефективного господарювання. До цього долучилися й природні чинники. Посуха 1946 р. призве­ла до того, що хліба в Україні зібрали у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. Загинуло багато худоби, зросли ціни на продовольст­во. Того року на одного українського селянина на рік виділя­лося лише по 34 кг хліба. І це притому, що для підтримки промосковських режимів у Східній Європі було відправлено 1,7млн пудів хліба (!). В Україні втретє після 1921 та 1932-1933рр. за більшовицького правління запанував голод, який особливо лютував у 1947р. Населення рятувалося тим, що виїздило у західні області, де не було колгоспів і, відповідно, й голоду, щоб виміняти харчі. За явно заниженими офіційними даними, за час приховуваного владою від світу голоду померли понад 101,6 тис. чоловік. Після переможної війни було за­фіксовано випадки канібалізму.

Відбудовчий період — яскрава і водночас трагічна сторінка української минувшини.

Білет 10.

31. Руїна (1660-1687 рр.).

«Правобережна Україна» — саме так у наукових колах на­звали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо­литої, вони перейшли під владу польської корони.

Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали на­зивати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. пра­вовий статус Правобережжя постійно змінювався.

розділившиновостворену козацьку республіку, кожна з су­сідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати пробле­му її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Поль­ське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.

Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської дер­жави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила пов­не виснаження економічних і людських ресурсів на Правобе­режжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не до­зволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждер­жавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Вар­шави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».

Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повер­нення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неод­норазово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважа­ючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та ма­лолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим кра­єм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргу­ментував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Го­ринь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під коро­лівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобереж­на Україна має належати козакам, які присягнули йому на вір­ність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти укра­їнськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.

Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мир­ним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобе­режної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського на­селення.

Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домов­леностей між обома державами полковник С. Палій «або доб­рим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь поль­ської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «бу­ферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі зем­лі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.

Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобе­режних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в ре­зультаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Са­ме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний україн­ський народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.

46. Універсали Центральної Ради. Їх історична оцінка.

1-й Універсал Центральної Ради і проголошення автономії України.

Наприкінці травня Центральна Рада вислала до Петрограду делегацію на чолі з В. Винниченком, М. Ковапевським, С. Делегація домагалася українізації війська, адміністрації, шкільництва, а також щоб Тимчасовий Уряд висловив своє принципове ставлення до можливості надання автономії України.

У відповідь на відмову Тимчасового уряду Центральна Рада видала свій Перший Уні­версал, ухвалений 10 (23) червня та проголошений на Другому Військовому з'їзді. В ньому заявлялося: "Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй Землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають — вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські Збори (Сейм). Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Вкраїні, мають право видавати тільки наші Українські Збори". В Універсалі наголошувалось, що Центральна Рада буде "творити новий лад вільної автоном­ної України".

Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд вислати до Києва свою делегацію в складі міністрів Терещенка та Церетелі. Пізніше до них приєднався міністр юстиції Ке-ренський. З українського боку участь в переговорах брали: М. Грушевський, В.Винничен­ко, С.Петлюра. Результатом стало визнання Центральної Ради крайовим органом управління на Україні.

Шовіністичні кола Росії були шоковані «нахабством» україн­ців — 1 Універсалом. Тимчасовий уряд та преса наввипередки змагалися у звинуваченнях України у «зраді», «сепаратизмі», «прориві фронту» та інших смертних гріхах.

29 червня 1917 р. до Києва прибула делегація ТУ у складі М. Терещенка і 1. Церетелі, до яких згодом долучився і О. Керенський. Після двох днів дебатів було знайдено компроміс. Петроградські міністри погодилися, щоб УЦР виробила статут автономії України з умовою, що його буде подано на остаточ­не затвердження Всеросійських установчих зборів. Отже, було вироблено текст нового Універсалу, який мав бути оголоше­ний одночасно з Декларацією ТУ в один і той же день.

У Петрограді відбулося бурхливе засідання ТУ, на якому М. Терещенко й І. Церетелі звітували про свою поїздку до Києва. Більшість ТУ все ж проголосувала за угоду з Україною. Текст угоди був телеграфований В. Винниченку 3 (16) липня. Теле­грама підтверджувала повноваження Генерального Секретарі­ату як крайового уряду з розширенням його складу за рахунок представників меншин. ТУ також підтвердив свою прихильність до «розроблення Центральною радою проекту національно-політичного статусу України у такому розумінні, в якому сама Рада буде вважати це відповідним інтересам краю». Не пого­дився ТУ лише з одним — українізацією війська: «Що торкаєть­ся військових українських комітетів на місцях, то вони здійс­нюють свої повноваження на загальних основах», «Тимчасове Правительство... уважає недопустимими заходи, котрі б могли нарушити єдність організації й управління армією».

У відповідь на телеграму ТУ УЦР 3(16) липня 1917 р. вида­ла свій II Універсал. Того ж дня у залі Педагогічного музею на урочистому засіданні УЦР В. Винниченко оголосив II Універсал і Декларацію ТУ.

Основні положення Універсалу:

1. ТУ визнавав право України на автономію; 2. ТУ визнавав УЦР та Генеральний секретаріат як органи державної влади в Україні; 3. УЦР змушена була погодитися на те, що остаточно пи­тання про форму автономії буде вирішено Всеросійськими Установчими зборами; 4. УЦР ще раз наголосила, що Україна не претендує на пов­ну державну незалежність;

5. УЦР приймала умови ТУ про розширення її складу за ра­хунок представників національних меншин України й розро­бить проекти законів про українську автономію для їх розгляду Установчими зборами Росії; 6. Щодо армії, то в Універсалі було зазначено: «Що ж тор­кається комплектування українських військових частин, Цент­ральна Українська Рада матиме своїх представників при кабі­неті міністрів війки, в генеральнім штабі й при верховному головнокомандувачу для участі при комплектуванні окремих частин виключно українцями».

II Універсал був неоднозначне зустрінутий українцями. Чи­мало з них розцінили його як зраду, назвавши «другим Пере­яславом». Гострій, почасти справедливій, критиці піддав його лідер українських націоналістів М. Міхновський. Більше користі з українсько-російського договору (а саме таким були II Універсал у поєднанні з Декларацією ТУ) отримали росія­ни. Визнаючи право українців на автономію, ТУ не давав їм нічого зверх того, що вони вже і без його благословення здобули. Біль­ше того, УЦР навіть відмовилася від певної свободи дій. Так, зокрема, УЦР запевнила, що вона налаштована рішуче «проти замірів самовільного здійснення автономії України» до скликання Установчих зборів. До того ж, УЦР добровільно віддавала Тимчасовому урядові право затвердження членів українського Генерального секре­таріату, яке раніше належало їй. Отже, у політичному розумінні це був крок назад у розвитку української революції. Водночас це був компроміс.

III Універсал Центральної ради

Вперше ідею проголошення УЦР було висунуто М. Грушевським у вступній промові у день відкриття з'їзду. Україна вже відійшла від Росії, зберігаючи з нею лише формальний федеративний зв'язок, і завдання полягало лише в тому, щоб юридичне оформити цей факт.

III Універсал було прийнято 7 (за новим стилем — 20-го) листопада. М. Грушевський відкрив урочисте засідання УЦР і після вступного слова зачитав текст Універсалу:

1. Заявлялося, що Україна не відокремлюється від Росії, але вся влада в Україні відтепер належить лише УЦР та Гене­ральному Секретаріату; 2. Україна стає Українською Народною Республікою; 3. До її території належать землі, населені здебільшого українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтав­щина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточно питання про приєднання до України Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших суміжних з Украї­ною територій з переважаючим українським населенням мало вирішуватися шляхом переговорів; 4. На території УНР поміщицьке землеволодіння, право власності на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі скасовувалося. Генеральний Секретаріат зобов'язувався негайно прийняти закон про розпорядження цими землями земельними комітетами до Українських Установчих Зборів; 5. В Україні проголошувався 8-годинний робочий день; 6. Запроваджувався державний контроль над виробництвом; 7. Україна виступає за негайне укладення миру між воюю­чими сторонами; 8. Скасовувалася смертна кара й оголошувалася амністія; 9. В Україні повинен бути створений дійсно незалежний суд; 10. Україна визнає національно-персональну автономію для меншин; 11. На 27 грудня (9 січня за новим стилем) призначалися вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, які планувалося скликати 9 (22) січня 1918 р.

Після зачитання тексту після невеликої перерви на пропо­зицію фракції українських есерів III Універсал було поставлено на поіменне голосування в Центральній раді. Це було вперше. З 50 членів Малої Ради (Комітет Центральної Ради) у залі були присутні 46. З них за Універсал проголосували 42, проти — жоден, утрималися — 4 члени Ради: 2 російські есери, 1 — меншовик, 1 — представник польського Централу.

IV Універсал Центральної ради та його істо­ричне значення.

Центральна рада ні організаційно, ні психологічно виявила­ся не готовою до відбиття агресії радянської Росії після відо­мого ультиматуму Леніна—Грецького від 3 грудня 1917 р. За умов загального наступу більшовицьких військ, підривної дія­льності не заборонених Центральною радою харківського «уряду» й більшовицької партії потрібно було підняти загальнонаціо­нальний пафос народу, націлити його на боротьбу за свою дер­жавність. Зробити це було непросто, оскільки національній оух на той час переживав не піднесення, а навпаки, — спад.

На початку 1918р. Центральна рада стала схилятися до ідеї проголошення повної незалежності України. Зробити це варто було також у зв'язку з необхідністю підписання мирного договору з Центральними державами. Впродовж грудня 1917 р. за проголошення незалежності неодноразово виступали М. Кова-левський, М. Шаповал, С. Шелухін та інші лідери української революції. В січні 1918р. представник Одеси на засіданні Малої Ради, наголосивши, що «більшовизм росте, як пошесть», за­пропонував безвідкладно проголосити самостійність УНР.

У вступному слові перед читанням тексту IV Універсалу в Малій Раді М. Грушевський виокремив два мотиви прийняття цього документа: «Дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

IV Універсал було датовано 9 (22) січня, а проголошено — 11 (24) січня 1918р. На його початку зазначалися проблеми, з якими зіткнулася УНР (економічна криза, злочинність, зрив виборів до Українських Установчих Зборів, російська інтервен­ція, що призвела до вбивств, руйнувань та пограбунку держа­ви, а також потреба в укладенні миру). Щоб зняти ці пробле­ми, УЦР проголошує: «Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверен­ною державою Українського Народу».

Україна заявляла про готовність жити у злагоді з усіма сусід­німи державами за умови їх невтручання у внутрішні справи УНР.

Раді Народних Міністрів (Генеральний Секретаріат було пе­рейменовано) доручалось якнайшвидше завершити мирні переговори, очистити Україну від російських військ.

Після війни ставилося завдання розбудови місцевого само­врядування й розробки закону про передачу землі народу без викупу, «прийнявши за основу скасування власності й соціалі­зацію землі». Передбачалося, що вже з початком весняних робіт земельні комітети передадуть землю селянам. Раді Міні­стрів також доручалося перевести підприємства на випуск мирної продукції й ліквідувати безробіття. Оголошувалася державна монополія й контроль за торгівлею. Над усіма бан­ками мав бути встановлений державний контроль. Також уряд мав боротися з усіма антиукраїнськими й антидержавними силами, насамперед тими, хто намагається «знову піддати усі вольні народи під одно царське ярмо — Росії».

IV Універсал підтверджував усі демократичні права та сво­боди, проголошені у III Універсалі, доповнивши їх правом мен­шин на національно-персональну автономію.

Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він проголосив Україну незалежною державою, завершував важливий етап складного й суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, що відтепер вирвався з ілюзор­ного сподівання на можливість існування Української держави на засадах автономії чи федералізму.

IV Універсал відкрив нову сторінку змагань українського на­роду за свободу, який відтепер рішуче заявив, що метою його боротьби є незалежна держава, яка стоїть на сторожі інтересів народу.

Білет 11.

14. Входження українських земель до складу Речі Посполитої. 1 липня 1569 р. в Любліні укладено Польсько-литовську унію, за якою обидві держави об'єднувалися в одну — Річ Пос­политу, що повинна була мати спільного главу держави, обра­ного на спільному сеймі; рада і сейми мали бути спільними для Литви й Польщі; угоди й дипломатичні відносини з іншими державами визнавалися їх спільною справою; вводилася єдина монета; поляки діставали право володіти маєтностями в Литві, литовці — в Польщі.

За Люблінською угодою, щоб зберегти свою державність, Литва передавала Польщі українські землі, які входили до її складу: Східну Галичину, Волинь, Поділля, Київщину, частину Лівобережжя (Полтавщина). Згодом ці території були поділені на Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Руське (Східна Галичина) воєводства. Частина українських земель вхо­дила до складу Белзького воєводства. Поза межами Польщі за­лишилася Закарпатська Україна — в складі Угорщини, частина Буковини опинилася під владою Молдавії, Чернігівщина вхо­дила до складу Московської держави.

З укладенням Люблінської унії закінчується литовсько-русь­ка доба в історії України. Правовою базою в Речі Посполитій був Литовський статут. Він мав три редакції — 1529 р., 1566 р. І 1588 р. — і був головним збірником права в Україні, зокрема основним джерелом права на Гетьманщині; на Правобережжі діяв до 1840 р. За соціальною структурою панів-магнатів було зрівняно в правах із шляхтою. Володіючи великими маєтками, магнати зберігали привілейоване становище.

З приходом польської шляхти відбуваються значні зміни в національній і релігійній сферах. Після 1569 р. різко посили­лося не лише соціальне, а й національне, релігійне і культурне гноблення. Доля українського народу як етнічної спільності була поставлена на карту: «Тепер усім правили поляки, а укра­їнці не мали ні в чім голосу», — зазначав М. Грушевський, оцінюючи наслідки Люблінської унії.

Язловецькі, Замойські, Синявські, Калиновські та інші маг­натські роди зайняли величезні простори української землі, створюючи справжні латифундії. Вони були необмеженими гос­подарями своїх регіонів, безжалісно експлуатували природні багатства української землі. Католицька та уніатська церкви та­кож були власниками великих земельних володінь. М. Грушев­ський зазначав, що польська шляхта, яка сидить на українській землі І живе працею українського селянина, «звикла в той же час ігнорувати все туземне, дивиться на український народ як на голо-гів польської народності, на ного мову, традиції, пра­во — як на щось незмірне нижче у зрівнянні з польським».

Зростання великої феодальної власності на землю зміцню­вало кріпацтво. Діяли й польське феодальне право, й Литовські статути, але право власності на землю за цими документами належало тільки шляхетському стану. За Литовським статутом 1588 р. селянство остаточно закріпачене і повністю залежало від влади феодала. Згідно із законами, прийнятими в другій половині XVI ст., селянам заборонялось переходити на інше місце без дозволу феодала-власника, утверджувалася необмеже­на панщина в помістях землевласника.

Таким чином, феодальне законодавство захищало експлуа­тацію селянства феодалами І шляхтою.

З посиленням польської експлуатації в Україні, зокрема за часів правління Сигізмунда III, провідні верстви українського суспільства дедалі більше запозичують латинський обряд, що призводить до збіднення і втрати інтелектуальних сил нації. Єзуїти, які з'являються в Україні, стають головним чинником її денаціоналізації.

За цієї трагічної ситуації, в якій опинилася в Україні пра­вославна церква, вона була поставлена перед вибором: продов­жувати нерівну боротьбу за своє існування чи піти на унію з Римом, щоб зберегти традиційний православно-візантійський обряд. Зрештою, історичний сенс вибору зводився до драма­тичної дилеми: рятувати церкву, жертвуючи національною са­мобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, ре-формуючи церкву? Обрали друге. У 1596 р. на Берестейському соборі було проголошено з'єднання православної церкви з рим­ською із збереженням обрядових і канонічних особливостей.

Чи вдалося досягти головної мети, яку поставили ініціатори й творці унії 1596 р.? Чи була унія з римо-католицькою церк­вою вирішальним чинником національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в католицтво?

Православні, як правило, акцентують увагу на насильниць­кому способі запровадження унії та боротьбі з нею українсько­го народу. Греко-католики, навпаки, виділяють те позитивне, що дала унія, оцінюючи її як важливий чинник української історії. Історія засвідчує, те, що довелося сповна пережити пра­вославним, не меншою мірою вистраждали І греко-католики. Уроки історії церкви в Україні дають нам можливість зробити висновок: не може бути добре греко-католикам, якщо зле пра­вославним, і навпаки. Ці дві церкви тісно пов'язані між собою єдиною долею українського народу.

Унія, як метод і форма об'єднання церков, не досягла ме­ти — не сприяла об'єднанню православних і католиків. Проте як метод і форма збереження національної ідентичності укра­їнського народу в умовах іноземної окупації, національного й релігійно-церковного гноблення виправдала себе.

Як засвідчили наступні події, нестерпний польський коло­ніальний гніт (соціальний та національно-релігійний) призвів до посилення національно-визвольної і класової боротьби українського народу наприкінці XVI ст. У народних повстан­нях, жорстоко придушених шляхетською Польщею (виступи під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Г. Лободи та ін.), українці набували досвід боротьби, гартували волю і національ­ну самосвідомість.

Білет 12.

11. Вплив монголо-татарського іга на динаміку суспільного розвитку руських земель.

У літературі часто перебільшували значення цієї навали Бату для української колонізації. Справарекомендувалася так, що татарська навала звернула Київську землю і взагалі середнє Подніпров'я в зроблену пустелю, знищивши величезну масу населення і розігнавши, примусивши до виселення інше, так що ці землі надовго запустели і пізніше нановоколонизировались, що Київ цілком запустів і т.д. У дійсності до такої скрути не дійшло; хоча спустошення було дуже значно і підірвало ще більш економічний побут Подніпров'я і взагалі України, але до дійсного запустіння воно, безсумнівно, не довело. Подібні погроми і навіть більш важкі, що тривають, повторювані переживало українське населення і раніш; тутешні міста піддавалися кількаразовим розгромам, але ні до якого запустіння це не призводило, і як тільки гроза проходила, старі жителі і нові колоністи були зі своїх захистків і тих більш захищених природою місцевостей, на котрі ці погроми не поширювалися. І наступне сусідство Татарської орди не було будь-чим більш страшним або важким, чим сусідство орди Печенежской або Половецької. У якості декілька організованої держави, що считали вос-точноу край якийсьобласть своїми підвладними землями. Татарська

орда мала причини бути порівняно сдержанною стосовно них - наскільки, зрозуміло, вистачало на це дисципліни усередині самої орди.

Важніше був вплив нового чинника на політичні і суспільні відносини України. Київ ще більш падає після погрому 1240 р.; Переяслав і Чернігів, сусідні центри - також. Життя тут відсувається на північ, у ліси Північної України. Це особливо помітно в Северской землі. Економічний спад і розкладання державного ладу, про яке промова нижче, спадкняжої влади і придворного життя викликають зниження культури і духовного життя в середньому Подніпров'я, що служили осередком культурного життя за старих часів. Перенесення митрополичьей резиденції з Києва у великоросійські землі, у сусідство нового державного центру (1299 р.) служить симптомом цього спаду. Подробиця про те, як Данило галицький вибирав найбільше видатні речі з київських церков для своїх нових резиденцій,- інша дрібна, але характерна риса. Культурне життя, відливала на північ і на захід.

Користуючи загальною панікою, зробленої татарами в 1240 р., населення й особливо міські общини починають розбивати рамки князівсько-дружинного укладу. Вони віддають перевагу залежати безпосередньо від татар, чим від князів, давати данину татарам («репетувати пшеницю і просо татарам», як іронічно говорить про неї ворожий цьому прямуванню галицький літописець), чим нести тяготи княжої адміністрації, сплачувати данини князю, брати участь у стомливих війнах князів між собою і терпіти вічні руйнування під час княжихусобиц⁵'. Ні погрози, ні руйнування від князів, переляканих цим грізним для них прямуванням, не могли вплинути на населення і повернути його до старихвідношень. Земля разлагалась на окремі общини, що управлялися своїми дрібними князями або радою старців, поверталася до старогостана суспільної роздробленості, що передувала утворенню централізованої Київської держави.

Скільки-небудь визначені вказівки щодо цього цікавого прямування ми маємо тільки для київських земель, прикордонних із Волинню: отут воно цікавило сучасного автора га-лицкой літопису - єдиної, яку ми маємо для цього часу з українських земель; і в зв'язку з борьбою Данило з цим прямуванням він повідомив про нього деякі зведення. Літописець згадує про «людей татарських» або «людях, що сидять за татарами» на великому просторі в басейні Случі, Тетерева і верхнього плину Південного Бугу, але ці дані їм мимохідь указівки, звичайно, не обіймають усього району згаданого прямування. По всіхрозуміннях воно охопило також усю південну частину Київської землі, мабуть, з округами самого Києва, Переяславскую, може бути - південну частину Чернігівської землі. Цим пояснюється, чому в Києві і Переяславі після татарської навали 1240 р. ми вже не бачимо і не знаємо нікого з князів династії ВолодимираВеликого - їх тут і не було цілком ймовірно, принаймні досить довгий час.

У Чернігівській землі князівсько-дружинний лад уцелел особливо в північних, поліських його частинах, але тут він дуже измельчал. Внаслідок великої багатолюдності династії земля роздрібнилася на величезну множину дрібних князівств, із яких майже нікому з князів не вдавалося утворити більш значних і тривких володінь, значної держави; може бути, і татарська політика впливала в цьому ж напрямку, не дозволяючи кому-небудь із князів посилитися й утворити більш значне володіння *. Державне життя в традиції князівсько-дружинного укладу в другій половині XIII в. у повній силі збереглися майже винятково в Західної Україні, у державі Галицко-Волынском.

44. Україна в роки першої світової війни.

1.1 серпня 1914 року розпочалася перша світова війна. Україна не залишалась осторонь цієї трагедії. Значна територія й опинилася в при­фронтовій смузі, а в Галичині, Буковині, Прикарпатті розгорнулися бойові дії. Тим більше, що Україна стала центром територіальних зазіхань з боку протиборствуючих сторін; Російської імперії та Авст-ро-Угорської, далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина.

2. Неоднозначне зустріла звістку про війну громадськість цих регіонів: одна частина українства підтримала Росію, інша — Австро-Угорщину. В серпні 1914 року у Львові було утворено міжпартійний блок — Головну Українську Раду, яка виступила ініціатором форму­вання українських військових частин на боці Австрії. З українців Га­личини було сформовано легіон Українських січових стрільців, який взяв участь у військових діях в районі Стрия, на Тужоцькому перевалі в Карпатах, пізніше він воював у Поділлі.

3. Одночасно група емігрантів із Східної України (Д. Донцов, В. До­рошенко, М. Меленевський) створили у Відні «Союз визволення Ук­раїни», який поставив за мету боротьбу за створення самостійної Ук­раїни і вважав доцільним для досягнення цієї мети співробітництво з Німеччиною та Австро-Угорщиною.

4. В Наддніпрянській Україні члени Товариства українських посту­повців виступили з закликом виступити на захист Росії. З цією метою був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського сою­зу земств і міст, в складі якого працювали відомі діячі українського ру­ху А. Ніковський, Д. Дорошенко, А. Вязлов. У 1916 р. С. Петлюру було призначено помічником уповноваженого Союзу земств на Західному фронті.

5. По-різному поставились до війни політичні партії: місцеві ор­ганізації загальноросійських партій підтримали війну (крім більшови­ків). Таку ж позицію зайняли українські політичні партії — ТУП, «Спілка». Українська соціал-демократична партія з питань війни не змогла виробити єдину тактику: група членів на чолі з С. Петлюрою виступили на підтримку царського уряду у війні; деякі інші на чолі з В. Винниченком зсудили війну; ще одна частина на чолі з В. Дорошен­ком підтримала австро-угорсько-німецький союз. Позиція політичних партій в Австро-Угорщині була однозначною: вони активно підтримували австрійський уряд у війні з Росією.6. В 1914 р. воєнні дії проходили на території Галичини. Там роз­горнувся наступ російської армії, яка зайняла Львів, Чернівці, Пере­мишль та інші міста. В 1915 р. розпочався контрнаступ німецьких та австро-угорських військ, російські війська змушені були відступити. Однак в березні 1916 року командуючим Південно-Західним фронтомбуло призначено генерала Брусилова, який знову розпочав успішний наступ російських військ у Карпатах, відомий як «брусиловський прорив», в результаті якого царська армія зайняла Чернівці, Коло­мию, Луцьк.

7. На окупованих територіях Західної України було створено гене­рал-губернаторство на чолі з графом Г. Бобринським, який повів політику репресій та переслідувань проти українства: закривались ук­раїнські видання, переслідувались греко-католики, заарештували і вис­лали до Суздаля митрополита А. Шептицького. Навіть консерватор П. Мілюков змушений був визнати політику царського уряду в Західній Україні як «європейський скандал».

Але і австро-угорська адміністрація зі вступом на ці території вдава­лася до нових репресій проти тих, хто, на її погляд, симпатизував Росії:

десятки тисяч українців опинились в концентраційних таборах — Те-~ лергоф, Терезієштадт, Гмюнді.

8. Війна негативно вплинула на господарство України; скоротилось промислове виробництво, особливо в харчовій та легкій галузях, значна частина території постраждала від ведення бойових дій, скоротились посівні площі, падав життєвий рівень населення, зростала кількість людських втрат. Результатом цього було наростання економічної кризи та соціального невдоволення.

9. Війна ще більше загострила існуючі протиріччя в російському суспільстві і підштовхнула суспільство до нової революції.

Білет 13.

21. Походження українського козацтва. Його типовість та унікальність.

На півдні Київського воєводства з другої половини XVI ст. різко прискорюється процес формування нової суспільної верстви – козацтва. Його витоки дослідники пов’язують з минулим Київської держави і лицарством княжих часів. Щоправ­да, мова йде не про сформоване соціальне явище, а лише про його джерела, так зване «побутове козацтво». Зокрема, М. Грушевський в історії козаччини вбачав найменше два ступені розвитку цього явища: перший — зародковий, «побутовий», що виявився в антимонгольських змаганнях проти хижих степів, другий — створення козацтва як справді організованої суспіль­ної верстви XV—XVI ст.

Саме до представників такого «побутового козацтва» сучасні українські дослідники козаччини відносять бродників і берладників, які ще за часи Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну структуру і в певні моменти виявилися неабиякою соціально-політичною силою. Характеризуючи со­ціальний стан бродників-берладників, джерела називають їх «руськими біженцями», «галицькими вигонцями». Отже, йдеть­ся про руське населення, здебільшого кріпаків-утікачів, зму­шених шукати притулку і захисту за межами території Київсь­кої держави. Цілком можливо, що після навали орд Батия бродники з'являються в літописах під іншими назвами. Зокре­ма, відомий дослідник цієї доби М. Котляр вважає, що термін «козак» виник саме в цей час. Він походить з тюркської мови, звідки перейшов до монгольської І означає людину самітню, не зв'язану ні з домівкою, ні з сім'єю. На Україні це слово закрі­пилося в розумінні «вільна людина, незалежна від феодала й уряду», український воїн, що боронить волю І незалежність на­роду.

Досліджуючи другий етап розвитку українського козацтва, як якісно новий стан українського суспільства, вчені визнача­ють такі причини І джерела його формування:

економічні (нестача власної орної землі, народна колоні­зація вільних земель Подніпров'я і «дикого поля» — степів поза дніпровськими порогами);

соціальні (посилення феодальної експлуатації українського населення з боку литовських і польських магнатів, шляхти, оформлення кріпосної залежності селянина від феодала);

політичні (цілеспрямована політика польської прикордонної адміністрації поставити козацтво на службу для охорони пів­денних рубежів від татарської небезпеки);

національно-стратсгічні (постійна небезпека з боку Кримсь­кого ханства; (політика полонізації українського населення і наступ католицької церкви на права православної).

Джерелом формування нової верстви українського суспіль­ства було місцеве подніпровське населення, яке жило на те­риторії Південної України і Середнього Подніпров'я в умовах постійної загрози з боку кримських татар. Це були міщани — жителі замків-фортець, що знаходилися на межі з «диким полем». Серед них були сміливці, котрі навесні йшли в південні степи на промисли, де займалися рибальством, мисливством, бортництвом. Восени вони поверталися додому, платячи ста­ростам десяту частину власної здобичі.Цих сміливих людей називали «уходниками». З роками вони почали об'єднуватися в громади, ватаги і будувати в різних місцях «дикого поля» укріп­лення-городки, або січі, зроблені з січених або рублених колод. Саме міщани -уходники й започаткували українське козацтво як нову верству українського суспільства.

Другим соціальним джерелом українського козацтва було селянство. З приходом на українські землі литовських і поль­ських феодалів значно посилюється експлуатація селян, а Із створенням фільварків й масове закріпачення. Однією з най­поширеніших форм протесту селян стають втечі в степ, де вони поповнювали ряди козацтва.

Протягом першої половини XVI ст. козацтво на Україні кількісно зростало і набиралося сил. Феодали-магнати, прикор­донні старости намагалися поширити свою владу на цих вільних людей, ще більшою небезпекою були турки і татари. Ось чому козаки жили по-військовому, у постійній готовності дати відсіч ворогові. У середині XVI ст. за дніпровими поро­гами склалася особлива військово-територіальна політична ор­ганізація українського козацтва — Запорізька Січ. Вважають, що перша Запорізька Січ була заснована в 1550 р. на острові Хортиця відомим українським князем Дмитром Вишневсць-ким, у народі прозваним Байдою.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави)етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

Б 13, 2. Спроби лібералізації суспільно-політичного життя Украї­ни в другій половині 50-х - на поч. 60-х рр.

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 р. в Москві йшла боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. До влади прийшов Микита Хрущов. Великим досягненням Хру­щова як політичного діяча була відмова від авторитарних методів у політиці, почалася лік­відація таборів, стали повертатися додому сотні тисяч жертв репресій. Але Хрущов був сином сталінської епохи, причетним до багатьох її злочинів, часто використовував старі методи. Так, починаючи з 1957 р., проводилась посилена антирелігійна акція, закривались сотні храмів. В Києві навіть відбулась демонстрація віруючих з протестами проти закриття Андріївської церкви.

З початку 1954 р. почалася велика пропагандистська компанія у зв'язку з трьохсот­річчям Переяславської ради. Єдиним здобутком цієї компанії було рішення від 12 лютого 1954 р- Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до УРСР, яке було ініційоване Верховною Радою РРФСР.

Короткий період ревізії політики сталінської епохи був використаний в Україні для висунення культурно-національних домагань. Значно зросло число українців у складі ке­рівник органів УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення засмічень і кальок з російської мови, реабілітація заборонених діячів, заповнення "білих плям" в літе­ратурі і театрі. Було Створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію Будів­ництва й Архітектури у Києві, Спілку Журналістів України.

Кульмінаційним моментом періоду стає доповідь Хрущова на XX з'їзді КПРС, в якій він виступив з критикою культу особи Сталіна та застосування репресивних методів у країні. Спроба Хрущова відмовитись від політики попередників спричинила до деякої лібералізації суспільного життя (т.з. "хрущовська відлига"). З 1956 по 1963 р. на Україні було повністю реабілізовано 250 тис. чол. Серед них В. Затонський, Е. Квірінг. С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар [хоча вони теж були причетними до масових репресій). Разом з тим не були реабілітовані М.Скрипник, М. Хвильовий, М. Куліш, Лесь Курбас та ін.

Восени 1961 р. партія прийняла третю програму, яка проголошувала можливість по­будови комунізму за 20 років, тобто до 1980 р. На Україні ця програма була підтримана вищим партійним керівництвом (М. ПІдгорним та П. Шелестом). Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та податковій політиці. Однією з найважливіших реформ "ве­ликого десятиліття" була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба рефор­мувань. В жовтні 1964 р. Хрущова звільнено від обов'язків Першого Секретаря ЦК КПРС і Голови Ради Міністрів СРСР.

Білет 14.

22, 23. Українська козацька християнська республіка: кордони, територія, устрій; дипломатичні та військово-політичні зносини.

Життя запорізького козацтва грунтувалось на глибоко де­мократичних принципах: рівність у праві володіння землями, право вільного вступу до лав козацтва незалежно від соціальної і національної приналежності, релігійних переконань, участі в органах самоврядування тощо. Феномен Запорізької Січі в то­му, що саме тут уперше державотворча функція перейшла без­посередньо до представників простого народу.

Запорізька Січ як політичне утворення була фактично за­родком майбутньої української держави, продовженням тради­ції українського народу, яка перервалася після сходження з по­літичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розу­мінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в те­риторіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав За­порізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів СІчі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на сі­чових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, цс — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого се­редовища обирали старшину, одержували грошове І хлібне за­безпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис., з них десята частина, постійно змінюючись, була січовою залогою, у той час як інші брали участь у походах або займалися промислами. Від лицарства різко відрізнялися сІмейні козаки, їх допускали в Запоріжжя, але вони жили за територією Січі, на хуторах, де займалися хліборобством, ско­тарством, торгівлею. Звали їх підлеглими посполитих січових козаків.

Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрід­ного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особли­вістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кан­дидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керів­ників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу госпо­дарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово скла­лася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, ота­ман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновни­ки — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлу­мач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.

Неординарним у Запорізькій Січі був і такий важливий інструмент військове -адміністративної влади, як правова сис­тема. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти коро­лівської влади, Магдебурзьке право), то в Запорізькій Січі най­важливіше значення мало звичаєве козацьке право, котре явля­ло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин.

Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспіль­них питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинното демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.

Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наро­стання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі.

Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: ма­теріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів.

Існування Запорізької СІчІ як самостійної сили було ви­знано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було ви­гідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за ме­жами України.

У різні періоди свого існування Запорізька Січ ніколи не була республікою в собі. Усупереч Історичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі.

У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Пос­политої утворилася інша республіка. Багаторічне функцІювання Запорізької СІчІ по суті становило наступний (після Галицько-Волинської держави)етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноматнІші сфери життя і значною мірою зумовив тен­денції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.

2. Суперечночті та перспективи соціально-політичного та економічного розвитку сучасної України.

Білет 15.

19. Визвольна війна українського народу, основні її етапи.

Соціально-економічні проблеми, загострення суперечностей, економічні проблеми, закріпачення селянства, релігійний гніт – все це лягло в основу вибуху національних сил, який вже готувався до революції. Ця війна стала подією переломного значення. Літописці відображали Хмельницького як найвизначнішу подію українського народу. Одні історики Росії зображали Хмельницького, як об’єднувача Русі, а його дії, як приєднання, об’єднання Малоросії до царської Росії. У 1648 р. український народ повстав проти шляхетського поневолення, за свободу. Почалась війна, яка поклала початок новому періоду в історії українського народу. Народна революція охопила майже всі верстви українського суспільства, але головними і вирішальними були селянські маси, Запорізьке козацтво. Запорізьке козацтво було головною об’єднаною силою у війні, найбільш озброєною. Важливу роль відігравало духовенство упродовж усієї війни. Важливе його значення і під час підписання Переяславської Ради. Хмельницький очолив боротьбу українського народу. Він був видатним діячем, полководцем, дипломатом, освіченою людиною. На початку XVII ст. починають гуртуватися прихильники навколо Хмельницького, після чого польська шляхта переслідує і затримує його , але він втікає. Потім організовує повстання, показавши себе як організатора, тактика. В січні 1648 повстанці під Хмельницьким розгромили польський гарнізон і обрали Богдана гетьманом. Польський уряд вирішує придушити повстання. Потоцький (гетьман Польщі) відправляє на Січ великий гарнізон. Хмельницький вирушає назустріч польському війську. Але перед цим він заключає мир з татарами з метою заручитися підтримкою татар і мати безпечний тил. Перша битва. Народна армія перемогла на Жовтих водах і під Корсунем (16 і 26 травня 1648). Після перемоги козакам належить багато зброї, тяглової сили. Найголовнішим є попадання в полон Потоцького і Каліновського з усім своїм штатом. Хмельницький повною мірою використав ці перемоги. В цей час хвиля народних виступів з”являються на Лівобережжі, Київщині, Поділлі, Волині Галичині, аж до Карпат. Частина козацького війська не поділяло тактичних планів Хмельницького і часто не підтримувало його. Хмельницькому вдалося з цього розрізненого, неорганізованого війська створити міцну армію. На вересень 1648 р. було сформовано 35 козацьких полків (понад 80000 селян і козаків), тобто армія стає організованою. Після тих перемог шляхетська армія готується до нових війн з Україною. Так, польський уряд звернувся до Російського уряду. Але дізнавшись про це, Хмельницький вирушає з армією з Білої Церкви на Поділля. 23 вересня 1648 р. селянсько-козацькі війська розбили польські війська під Білявцями. Після битви під Білявцями Хмельницький вирушив на Галичину. Народні маси Галичини радо зустріли Хмельницького, нові люди всупили до війська. Після облоги Львова Хмельницький укладає перемир”я з Яном Козимиром і обіцяє польському королю виконати його прохання і відвернути свої війська від Львова.

Еаприкінці 1648 р. після великих успіхів військо Хмельницького виступає до столиці України. Кияни урочисто вітають Хмельницького. Так завершився перший період народно-визвольної війни. Цей період закінчився великими перемогами тому, що

1. цей період зміцнив сили і дух українського народу.

2. було визволено від польської шляхти частину земель України, на визвольній території була усунена шляхетська влада.

3. почалось формування самостійної української державності.

Реалізація планів Хмельницького утруднювалось через внутрішні і зовнішні обставини:

Польський уряд, магнати робили все, щоб продовжити війну і знову оволодіти українськими землями.

Союз з Кримом був ненадійним. татари досить насторожено сприймали перемоги Хмельницького і не хотіли сильної армії.

Внутрішні сили України не були організовані. Виникали суперечності між гетьманом та козацькою старшиною. Все це впливало на єдність і могутність армії.

Другий період.

Влітку 1649. знову починається війна. Польський король очолив похід на Україну. В кінці червня 1649 р. армія Хмельницького оточила велику частину польського війська під містечком Збараж. Довго тримало в облозі, а Хмельницький, залишивши велику частину війська, вирушає на збори. В серпні 1649 року відбувається важлива битва. Шляхетське військо зазнає поразки, але татарський хан, який був союзником Хмельницького, сам зажадав від нього припинити битву і розпочати переговори.

18. 08.49 – уклад Зборівського уговору, який встановлював козацький реєстр, оголошував амністію учасникам повстання, дозволяло гетьманську владу на Київщині, Чернігівщині, Братиславщині, дозволяв лише православних на урядові посади, скасовував унію.Одразу на початку виникло багато суперечок між козаками і польською шляхтою. Головні сили обох сторін зійшлися у вирішальній битві в червні 1651 р. під Берестечком на Волині. Чисельність армій була приблизно однаковою: близько 150 тис. з польського боку і 100 тис. козаків, яких підтримувало 50 тис. татар. Б. Хмель­ницький, який умілим маневром на початку битви почав за­ходити на правий фланг польського війська, мав шанси виграти бій. Але у вирішальний момент татари раптово відступили, не витримавши вогню польської артилерії, і залишили лівий фланг козацької армії (окремі історики вважають, що такий сценарій ведення бою був розписаний до його початку). Б. Хмельниць­кий хотів Їх повернути, проте був захоплений у полон Кримським ханом. Козацьке військо залишилося без керівника. Ко­мандування взяв на себе Іван Богун, який в умовах паніки, що охопила козацький табір, зумів вивести залишки війська з-піднавальних ударів поляків. Втрати повстанців були значними:

тільки в болоті під час відступу загинуло близько ЗО тис. чоло­вік. Залишки козацької армії встигли відступити на Київщину.

У цей час з півночі на Україну наступала литовська армія на чолі з Радзивілом. Вона захопила Чернігів і наблизилася до Києва. Б. Хмельницький зібрав рештки полків, мобілізував сві­жі сили і вже на початку осені 1651 р. стояв проти об'єднаних польсько-литовських сил під Білою Церквою. Польське коман­дування вирішило почати переговори. 28 вересня 1651 р. було підписано принизливий для України Білоцерківський договір, за яким число реєстрових козаків зменшувалося до 20 тис., козацькою територією визнавалося тільки Київське воєводство. Гетьман зобов'язувався розірвати свою спілку з татарами і не вести закордонних зносин. ПІдтвержувалися права православ­ної церкви й проголошувалася амністія всім учасникам пов­стання. Білоцерківська угода мала ще більш умовний характер, чим Зборівська, але обом сторонам потрібен був перепочинок.

Після битви під Берестечком і важкого Білоцерківського до­говору становище вдалося виправити в травні 1652 р., коли в бою під Батогом на Поділлі було знищено 20-тисячну польську армію. У цій битві загинув гетьман Калиновський. Склалася непевна ситуація — НІ миру, ні війни. Загальне виснаження народу примусило Хмельницького зав'язати ближчі відносини з Москвою й шукати в неї опори. У Москві вже літом 1653 р. обмірковували питання, чи приймати Україну лід протекцію царя. У цей час король Ян Казимир вирушив у похід на Украї­ну. Козацько-татарське військо оточило його коло містечка Жвансць над Дністром. Від поразки поляки врятувалися за­вдяки черговій зраді кримського хана, який уклав з ними се­паратне перемир'я. У грудні 1653 р. сторони домовилися про скасування Білоцерківського договору 1651 р. та відновлення чинності ЗборівськоЇ угоди 1649 р.

Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистача­ло, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернув­ся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бу-турліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася аа вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою пра вовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

Б 15, 2. Зовнішня політика УНР. Угода в Брест-Литовську.

Директорія УНР була створена представниками українських соціалістичних партій в середині листопада 1918 р. Директорія УНР була радикальним урядом соціалістичного спрямування і це визначало її внутрішню та зовнішню політику. В зовнішній політиці Директорія УНР не домоглася значних успіхів. Їй не вдалося домовитися про мир з Радянською Росією, хоч переговори про його укладення велись з кінця грудня 1918 р. Не зумівши домовитись з більшовиками про визнання незалежності УНР, Директорія звернулась до представників Антанти, війська якої висадились у південних містах України. Директорія просила допомогти у боротьбі з більшовиками.

Можна виділити щонайменше три головні причини укла­дення УНР мирного договору з Німеччиною та ЇЇ союзниками:

1. Вкрай загрозлива для України ситуація, яка склалася на­прикінці 1317— на початку 1918 р. у зв'язку зі вторгненням в неї трьох російських більшовицьких армій (М. Муравйова, Р. Берзіна та І. Кудинського), вимагала від українського керів­ництва вивільнення сил, що перебували на Східному фронті, для відсічі агресії;

2. Підписання Росією у Бересті перемир'я з Центральними державами мало великий пропагандистський вплив, й керівни­ки УНР, щоб не втратити підтримки українських вояків і циві­льного населення, змушені були із запізненням наслщуваги більшовиків і домагатися миру;

3. Спроби Центральної ради порозумітися з Антантою, якій вона симпатизувала, не були підтримані останньою.

Отож, нічого іншого, по суті, не залишалося, а договір, до того ж, дозволяв Україні стати повноправним суб'єктом міжна­родного права.

Українська делегація (В. Голубович ~ голова, М. Любин-ський, М. Левитський та О. Севрюк) перед відбуттям до Берес­тя (Брест-Литовська} отримала від М. Грушевського завдання домагатися визнання за Україною українських земель, що належали Росії (Підляшшя, Посяння та Холмщина) й Австро-Угорщині (Східна Галичина, Буковина. Закарпаття).

Через два дні після початку сепаратних переговорів між Росією та державами німецького блоку (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина} Генеральний Секретаріат 11 (24) грудня надіслав їх учасникам ноту про те, що УНР стає на шлях проведення самостійної зовнішньої політики і пропо­нує воюючим державам укласти мир без анексій та контрибу­цій з урахуванням права націй на самовизначення.

Повноваження прибулої на переговори української делега­ції були визнані усіма, у тому числі й керівником російської делегації Л. Троцьким.

Умовою визнання Центральними державами УНР самостій­ною державою було, по-перше, підписання мирного договору, по-друге, проголошення українським урядом повної державної незалежності України. Питання про збройну, допомогу Україні до підписання договору офіційно не розглядалося, але україн­ській делегації було заявлено, що угода з УНР можлива лише за присутності в Києві Центральної ради;

Найдраматичніший на переговорах момент настав тоді, ко­ли після перерви до Берестя разом з росіянами прибули пред­ставники радянського уряду України на чолі з Ю. Медведєвим. Проте Їхні повноваження не було визнано.

Після повідомлення про прийняття Центральною радою IV Універсалу глава австро-угорськоі делегації граф О. Чернін від імені 4-х держав заявив про визнання ними УНР суверен­ною державою. Це була подія історичного значення — вперше Україна стала повноправним суб'єктом міжнародного права.

Підписання договору відбулося в ніч з 26 на 27 січня (з 8 на 9 лютого} 1918 р., коли Центральна рада під натиском росій­ського наступу вже залишила Київ (через пошкодження теле­графного апарата звістка про це дійшла до Берестя із запіз­ненням). За угодою, що складалася з 10 статей, кордони між УНР та Австро-Угорщиною залишалися такими, якими вони були між останньою та Росією на час початку війни, а Холм­щина, Посяння та Підляшшя визнавалися за Україною. Стан війни між УНР та Німеччиною та ЇЇ союзниками припинявся. Питання про військову допомогу УНР з боку Німеччини та Авст­ро-Угорщини на переговорах не стояло і у тексті договору не було відображено. Уже після його підписання М. Любинський від імені Центральної ради звернувся за нею до Німеччини, прохаючи направити в Україну галицькі частини й ті, що були сформовані з полонених українських вояків. Посилаючись на те, що це займе багато часу, Німеччина запропонувала напра­вити в Україну свої регулярні частини, які не підуть далі укра­їнсько-російського кордону. Проте це була лише усна домов­леність, якою Німеччина знехтувала.

Економічні статті договору передбачали паритетний обмін товарами з боку Німеччини й продовольством — з боку УНР. Най вразливішим було те, що Україна взяла на себе конкретні зобов'язання поставити до Німеччини та Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2 750 тис. пудів худоби у живій вазі та ін. Насправді ж Німеччина не виконала своїх зобов'язань, вдав­шись до фактичного пограбунку України.

Після того, як Росія підписала 'сепаратний мирний договір з Центральними державами, вона змушена була визнати незалеж­ність УНР й виводити свої війська з України. Без їх підтримки ста­ло очевидним, що більшовики з харківського «радянського уряду України» не являють із себе сили. Більшовицький «народний комісаріат» саморозпустився, й у квітні 1918 р. радянська влада в Україні впала. До Києва вступили німецькі та українські частини.

Історичне значення Берестейського договору полягає у тому, що він став значним здобутком української дипломатії, який започаткував міжнародне дипломатичне визнання Україн­ської держави.

Білет 16.

26, 27. Українсько-російський договір 1654 р., історична та правова оцінка.

Перед Хмельницьким постала проблема: або капітулювати перед Польщею, оскільки сил на тривалу боротьбу не вистача­ло, або шукати порятунку в союзі з Росією. Коли він звернув­ся 1653 р. з конкретними пропозиціями тісного союзу України з Москвою проти Польщі, за яким цар мав здійснювати над Україною протекторат, Земський собор у жовтні 1653 р. виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну «під свою високу руку задля православної віри». На Україну було вислано спеціальне посольство під проводом боярина Бу-турліна, яке прибуло до Переяслава для зустрічі з гетьманом.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у “березневих статтях” Хмельницького та “Жалуваній грамоті” царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.

Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала Їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонува­лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі Історики, як росіянин Ве-недикт МякотІн та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджу­валася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомо­гу і т. д. Інший український Історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — під­дав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обо­в'язковою.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

64. Правозахисний рух в Україні.

Після смерті Сталіна, як вважають, в Україні починає зароджуватись пра-возахисний рух та громодянський опір правлячому режиму· Перший документ цього руху — «Відкритий лист до ООН», що його передали в 1955 р· українські політичні в'язні з таборів у Мордовії·

Молоде покоління українських інтелектуалів (письменники, художники, режисери, актори), які щиро повірили в оголошений М·Хрущовим на ХХ з'їзді КПРС курс на десталінізацію суспільного житгя, своєю творчістю протестували проти пануючої задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність·

Важливою формою руху протесту були підпільні групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав, але й самостійності Україні. В 1953-1959 рр.виникли: Український національний комітет (унк), Український націо-нальний фронт (УНФ), Об'єднана Партія Визволення України та ін. Слід зазначити, що відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами безпеки і над якими відбувся суд· За даними КДБ, протягом 1954-1959 рр· в Україні було ліквідовано 183 "націоналістичних та антирадянських угруповань", за "анти-радянську діяльність" було притягнуто до судової відповідальності 1879 осіб.

Українська Робітничо-Селянська Спілка {УРСС) серед цих груп мала дещо ширшу основу· Створена у 1958 р· на Львівщині групою юристів під проводом Левка Лук'яненка (працював штатним пропагандистом Радехівського райкому КПУ), ця організація вперше у післявоєнній історії склала грунтовну програму, де йшла мова про легальну боротьбу за вихід України з СРСР· Україна мала «стати абсолютно ні від кого незалежною самостійною державою»· Перед-бачалися самостійність України з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм» та "завоюванням демократичних прав». Сп1лка мала намір перетво-ритися у партію, але перед її другим з'їздом було арештовано керівників, а організацію розгромлено. У травні 1961 р· у Львівському обласному суді відбувся процес над УРСС· ЛЛук'яненка бупо засуджено до смертної кари, яку пізніше було замінено п'ятнадцятирічним ув'язненням.

На початку 60·х років відбулись судові процеси над дисидентами з Донець-ка, Зопор1жжя, Рівного, Тернополя, Чернівців, Луганська, Києва· В 1962-1963 рр· були піддані «проробкам», з подачі Хрущова, представники творчої інтелігенції. На Україні в пресі критикувались за «формалістичні викрутаси» Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Іван Драч та ін· Головними акціями , проведеними дисидентами, були: виступи біля пам'ятника Т.Г.Шевченкові в Києві, конференція з питань культури української мови в Київському університеті. Багато дисидентів ставили вимоги лише часткового поліпшення існуючої системи, але й цього було достатньо щоб потрапити під пильне око КДБ.

Члени українського правозахисного руху та громадянського опору виступа-ли також в обороні інших народів, зокрема, проти дискримінації євреїв, кримських татар·

Білет 17.

24. Становлення української козацько-гетьманської держави, її політичний устрій та конституційні засади. (конспект есть).

Наприкінці 1648 — на початку 1649 рр. гетьман тріумфаль­но повертається до Києва. У цей час відбуваються історичні зміни в поглядах Б. Хмельницького як ватажка народного пов­стання. Перемоги 1648 р. над польськими військами дали змогу українцям зрозуміти свою силу. Відбувається зближення ко­зацької верхівки з православною церквою. Духовенство та інте­лігенція переконують гетьмана в необхідності захисту інтересів не лише козацької верстви, а всього українства. Гетьман стає керманичем українського народу; на нього тепер покладено значно ширші обов'язки.

Таким чином, якщо раніше гетьман міг покластися хіба що на право «військового захвату» в Україні, не маючи династич­них прав на управління, то тепер він проголошує польському посольству, що сам Бог дав йому право бути «єдиновладцем і самодержцем руським».

На початку 1649 р. Б. Хмельницький офіційно оголосив свої наміри стосовно перспектив і кінцевої мети війни з поляками. Це сталося 10 лютого 1649 р. під час переговорів у Переяславі з королівським посольством. Відповідь гетьмана на умови пе­ремир'я, запропоновані польськими послами, сучасні дослід­ники оцінюють як програму розбудови української держави. Водночас утворена Українська держава розглядалася як спад­коємиця Київської Русі.

У Зборівському мирі впер­ше в історії українсько-польських відносин Україна одержувала з боку Польщі визнання певної самостійності як козацька дер­жава.

Визвольна війна сприяла розбудові української держави. На звільнених землях 1648 р. було утворено центральні і місцеві органи влади, запроваджувався новий адміністративно-терито­ріальний поділ. Особливістю козацької держави був її війсь­ковий характер. Він зумовлювався необхідністю виборювати незалежність і традиціями Війська Запорізького. Найвищим за­конодавчим органом була Генеральна Рада — загальна рада всього війська. Виконавча і судова влада зосереджувалася в ру­ках гетьмана. Він скликав Генеральну та старшинську ради, видавав універсали, брав участь у судочинстві, організовував фінансову систему, за рішенням ради розпочинав війну, вів переговори, керував дипломатичними зв'язками, був головно­командуючим збройних сил. Генеральна старшина допомагала гетьману керувати державою.

Територія козацької республіки згідно з умовами Зборів-ського договору складалася з Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств (200 тис. кв. кілометрів). Населення становило близько 1,4—1,6 млн. осіб. Столицею й гетьмансь­кою резиденцією було м. Чигирин. Уся територія поділялася на 16 полків. Полки — на 10—20, а часом більше сотень. Міста мали Магдебурзьке право. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків — обрані ними отамани. Військове-адміністративну владу на території полків І сотень здійснювали полковники і сотники, яких оби­рали ради. Було ліквідовано велике І середнє землеволодіння, фільварко-панщинну систему господарства, кріпацтво. Форму­валася козацька, селянська і державна власність на землю. Було проголошено особисту свободу абсолютної більшості селян і міщан, які мали змогу вільно вступати до козацького стану.

Гетьманська держава мала сильну армію. Її було створено в перший рік війни шляхом об'єднання розрізнених селянських і козацьких загонів. Армія налічувала близько 60-80 тис. козаків і була організована за полково-сотенним територіальним по­ділом: певна територія виставляла кілька сотень козаків, які об'єднувалися в полк. Військо складалося з різних верств насе­лення, більшу частину становило «покозачене» селянство і міське населення. Проте ядром армії було реєстрове й запо­різьке козацтво.

У козацькій державі функціонувала своя фінансова система. Керівництво здійснював Б. Хмельницький. Головними джере­лами прибутку держави були земля, сільськогосподарські про­мисли та їх оренда, торгівля, загальні податки, якими обкла­дали (крім козаків) населення. Серед грошових знаків в обігу були польські монети, пізніше — московські й турецькі гроші. У 1649 р., на думку дослідників, розпочалося карбування націо­нальної монети.

У козацькій державі діяла своя система судочинства. Вона складалася з Генерального, полкових і сотенних судів. У містах діяли міські, а також церковні суди.

Б. Хмельницький з перших місяців війни особливу увагу приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було укладено військово-політичний союз з Кримським ханством, Трансильванією, встановлено дружні відносини з ВалахІєю, Венецією. Завдяки вдалій зовнішній політиці гетьманського уряду козаць­ка держава зміцнила позиції на міжнародній арені.

Після перших великих перемог над польським військом, здобутих у 1648—1649 рр., формування Української козацької республіки Б. Хмельницький, розуміючи, що війна не скінчи­лася, спрямовує титанічні зусилля на зміцнення новоствореноЇ держави, ЇЇ міжнародне визнання. Тому 1650 р. характеризував­ся насамперед Інтенсивною дипломатичною діяльністю гетьма­на України, її головною метою був пошук надійних союзників у боротьбі проти Польщі. Саме цю мету переслідував Б. Хмель­ницький, налагоджуючи дружні взаємини з Волощиною, Тран-сильванією, Молдавією, Кримом, Туреччиною, Росією.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

50. Історичне значеним та уроки боротьби українського народ в 1917.1920рр.

Українська національна революція 1917-1920рр. має дуже велике історичне значення. Після тривалого історичного періо­ду русифікації, національного та соціального гноблення упер­ше в XX ст. український народ створив свою незалежну дер­жаву і, кілька років підтримуючи її існування, продемонстрував своє тверде прагнення до самостійного розвитку. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилась на всі верстви українського суспільства. Створен­ня та діяльність національних урядів привчала жителів міст і сіл України відчувати себе українцями. Це стосувалося як захід­них, так і східних регіонів. Тому за якихось 4 роки процес на­ціонального будівництва зробив величезний крок уперед. У цьому розумінні український народ йшов тим магістральним шляхом історичного прогресу, яким йшли інші народи, що здобули державну незалежність в XX ст.

Проте на шляху українського державотворення постали мо­гутні зовнішні сили. Несприятливі міжнародні умови, в яких розвивалася українська національна революція, мали під со­бою об'єктивну основу. До 1917 р. України як геополітичноі реальності не існувало, і тільки загибель Російської імперії привела до появи УНР. Однак утворення національної україн­ської держави було зустрінуто вороже. У світовій війні, яка тривала, країни Атланти були союзниками білогвардійців. По­збавлені вибору в ті дні, коли здійснювалося зайняття тери­торії УНР радянськими військами, її лідери змушені були шукати підтримку у ворогів Атланти — центральних держав. Цей союзник витіснив радянські війська, але сам став оку­пантом.

Поразка Німеччини і розпад Австро-Угорщини дали ук­раїнській революції новий історичний шанс. УНР відродила­ся, виникла ЗУНР, і обидві українські держави формально об'єдналися. Однак країни-переможниці беззастережно під­тримували Польщу, яка претендувала на основну частину західноукраїнських земель, і не виступала проти головного гасла білогвардійців — відновлення єдиної й неподільної Росії. В умовах, що склалися, лідери УНР потрапили у між­народну ізоляцію і були безсилі перед збройними силами радянської Росії, яка перемогла білогвардійців і уклала мир з Польщею.

Багаторічна боротьба УНР за виживання закінчилася пораз­кою. Але вона — і тільки вона! — поклала до життя УРСР. Без цієї боротьби з неминучістю виникав інший варіант організації радянської влади в Україні — механічне злиття з радянською Росією.

Хоча радянська форма української державності виявилася фіктивною, на географічній карті світу все-таки з'явилася краї­на з чітко окресленими кордонами. Це був найважливіший наслідок національно-визвольної боротьби українського народу.

Ще одним важливим наслідком цієї боротьби було те, що вона стала прикладом для наступних поколінь українців. Без героїчних подій 1917-1920 рр. було б неможливе проголо­шення державної незалежності у 1991 р.

Разом з тим поразка національної революції у 1917-1920 рр. змушує зробити певні висновки і винести історичні уроки цієї боротьби.

Головний урок полягає в необхідності єдності всіх націо­нально-патріотичних сил для досягнення спільної мети — не­залежності. Саме відсутність такої єдності була основною внут­рішньою причиною поразки.

Другий урок, що випливає з першого, полягає в необхідно­сті взаємних поступок, компромісів різних національно-пат­ріотичних сил, без чого єдність їхніх дій неможлива.

Третій урок полягає в тому, що досягнення незалежності неможливе без глибоких соціально-економічних реформ, які відкриють перспективу покращення життя основної маси насе­лення.

Четвертий урок полягає в необхідності враховувати зовніш­ньополітичну ситуацію, добиватися підтримки незалежності України основними зарубіжними країнами.

Білет 18.

Б 18, 1. Спроби відродження незалежності України. Гетьман І. Мазепа.

В історії України особливе місце належить гетьману Іванові Мазепі (1687— 1709 рр.). Державний діяч, дипломат, полководець, він здобув освіту у Києво-Могилянській академії і в Падуанському університеті, володів вісьмома мовами і зробив надзвичайно багато для духовного відродження українського народу.

Роки його гетьманування припадають на царювання Пет­ра І, роль якого в росії останнім часом занадто ідеалізується. Ряд вчених при цьому ігнорує той факт, що Петро І свої реформи здійснював злочинними, терористичними методами.

Він пройшов вишкіл у німецькій пуританській церкві. Він власноручно закатував свого сина Олексія. Він зробив Росію, а разом з нею і український народ заложниками прой­дисвітів і політичних авантюристів, починаючи з Меньшико-ва, цариці Анни, БІрона І кінчаючи Катериною II та її оточен­ням, які зробили Україну кріпосницькою.

От з таким царем довелося мати справу І, Мазепі і в його особі всій Україні.

Уже починаючи з так званих Коломацьких статей, підпи­саних у містечку Коломаку між козацькою старшиною І пред­ставниками Росії, позиції останньої зміцніли в Україні за рахунок обмеження гетьманської влади. Мазепа переконався в тому, що Петро І нищить основи української державності і вирішив використати умови, створені Північною війною (1700—1721 рр.) для розв'язання державницьких проблем ін­шим шляхом. Вдало скориставшись козацьким повстанням на Правобережжі проти поляків на чолі з Семеном Палієм і вторгненням у Польщу Карла XII, гетьман зайняв своїм військом Правобережну Україну І тим самим знову об'єднав обидві її частини.

У стосунках з Карлом XII Мазепа наголошував, що Украї­на повинна бути незалежною державою з довічною владою гетьмана, її територію мають складати відвойовані від росії землі, що належали колись українському народові.

Проте українські війська для організованого спротиву Ро­сії не були готові. Далося взнаки і те, що в ході Північної війни багато тисяч українців загинули на фортифікаційних роботах у Фінляндії, Ліфляндії, Литві, Польщі, Саксонії, на будівництві каналів і Петербурга. Тільки на спорудженні Петропавлівської фортеці і деяких інших будівель Петербурга загинуло близько 100 тисяч чоловік, з яких значну частину становили українці.

Коли восени 1708 р. шведські війська прийшли в Украї­ну, Мазепа приєднався до них лише з кількатисячним заго­ном. Головні козацькі сили перебували тоді в Росії та Біло­русі, допомагаючи царю боротися зі шведами.

Царський уряд зіграв і на невдоволенні народних мас со­ціальною політикою Мазепи щодо селянства. Одночасно цар­ське військо почало кривавий похід проти прихильників геть­мана. Досить сказати, що князь Меиьшиков вирізав зі своїм військом 6 тисяч чоловіків, жінок, дітей гетьманської столи­ці Батурина.

Вце це призвело до дезорієнтації народних мас, які зали­шилися пасивними у війні, що велася на території України. Тільки Запорозька Січ на чолі з кошовим Костем Гордієн­ком приєдналася до гетьмана (8 тис. запорожців). Тим часом Петро І наказав старшині, що не підтримала Мазепу, обрати нового гетьмана, яким 11 листопада 1708 р. став Іван Скоро­падський.

27 червня 1709 р. відбулася відома Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Вважається, що до поразки призвела кількісна перевага російських військ, а також те, що Карл XII внаслідок поранення не міг особисто керувати боєм. І. Мазепа з частиною шведсько-українського війська зміг вирватися з оточення й досягти території Туреччини, де він І помер в Бендерах 21 вересня 1709 р. (2 жовтня за но­вим стилем). Полтавська битва стала національною ката­строфою для українського народу — початком колоніальної залежності України.

Білет 19.

51. Основні події національно-демократнчної революції в період УНР.

Непослідовна політика гетьмана П. Скоропадського при­скорила падіння його влади. 14 листопада 1918 р. Український національний союз утворив для керівництва антигетьманським повстанням тимчасовий верховний орган під назвою Директо­рія у складі п'яти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Андрієвський, А. Макаренко та Ф. Швець. Обраного заочно С. Петлюру було затверджено Головним Отаманом Армії УНР. Проголошення П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. феде­рації з небільшовицькою (у майбутньому) Росією прискорило початок повстання. 14 листопада С. Петлюра, а днем пізніше решта членів Директорії прибули до Білої Церкви, очоливши виступ дислокованих там Січових Стрільців під орудою полков­ника Є. Коновальця. Розбивши 18 листопада на станції Мото-вилівка під Фастовом віддані гетьману війська, армія УНР (по­над 100, а за деякими даними — близько 300 тис. чол.) за умов угоди Директорії з командуванням німецьких військ у ре­зультаті запеклих дводенних боїв здобула Київ. 19 грудня 1918р.

І до української столиці урочисто прибула Директорія. Вже | 26 грудня було проголошено відновлення УНР й призначено її

новий уряд (Раду Народних Міністрів) на чолі з В. Чехівським. ' Вступивши до Києва, Директорія прийняла Декларацію, у ' якій проголошувалося про повалення поміїїіицько-монархічного гетьманського панування та ліквідацію органів влади Геть-I манату. Було відновлено дію законів УНР й ухвалено нові: усі ^: дрібні й трудові селянські господарства залишалися їхнім влас­никам, а решта земель переходила у власність мало- і беззе­мельних селян без викупу, відновлювався 8-годинний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспі­лок, закон про автокефалію Української Православної Церкви та ін. Після формальної Злуки УНР і ЗУНР до складу Директорії : увійшов також представник ЗУНР Є. Петрушевич. Соціалістичні гасла й розподільницька діяльність Директорії були негативно : сприйняті заможною частиною українського суспільства. І Директорія декларувала себе тимчасовою верховною вла­дою революційної доби до скликання Трудового конгресу : України. Обраний у січні 1919 р., Трудовий конгрес уповнова-і жив Директорію на подальше верховне управління Україною. І Та у цьому їй перешкоджали складні зовнішні умови й розкол, ^: що намітився у її рядах. Найбільшу зовнішню небезпеку стано­вили більшовики, які наприкінці листопада — на початку грудня 1918 р. без оголошення війни розпочали інтервенцію в Украї­ну, денікінці та війська Антанти. 16 січня 1919р. Директорія оголосила РСФРР війну, але вже на початку лютого змушена була залишити Київ більшовикам. Невдачею закінчилися і спроби порозумітися з командуванням військ Антанти, які зай­няли майже увесь Південь України. На знак протесту проти ведення з ними переговорів 10 (за іншими даними— 11) лю­того В. Винниченко вийшов зі складу Директорії, залишивши свої повноваження С. Петлюрі. Зберігався й уряд УНР — Рада Народних Міністрів, склад якого призначала Директорія. Почер­гово його очолювали В. Чеховський, С. Остапенко, Б. Мартос, І. Мазепа, В. Прокопович, але це не давало порядку в державі. Зі складу Директорії, крім В. Винниченка, також вийшли А. Анд­рієвський, Ф. Швець та А. Макаренко й одноособова влада зосередилася в руках С. Петлюри. Правовий статус Директорії регулювався спеціальним законом, за яким Директорія в особі її Голови (тобто С. Петлюри) 32мала затверджувати прийняті Державною Народною Радою закони, а також угоди з інозем­ними державами. Проте сам закон про Державну Народну Раду було схвалено лише 12 листопада 1920 р. — напередодні формального розпуску Директорії.

Останню спробу зберегти УНР С. Петлюра здійснив, уклав­ши Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільний похід у

зайняту більшовиками Україну, яка, по суті, прирікала на заги- І бель ЗУНР. Після короткочасного успіку польсько-украінських військ у війні проти радянської Росії, яка закінчилася Ризьким мирним договором 1921 р., Директорія остаточно втратила контроль над Україною. У листопаді 1920 р. Директорія припини­ла своє існування, а С. Петлюра змушений був емігрувати за кордон. Туди відбув і уряд УНР. Після загибелі в Парижі С. Петлюри (1926 р.) формально влада в неіснуючій вже на тоді УНР перейшла до голови уряду УНР за кордоном А. Лівицького.

Білет 20.

40. Українська ідея М. Грушевського.

Грушевський досліджує не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етногрфію, правові засади – все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Саме така історчниа концепція дала змогу її автору дійти висновку, що кожен з трьох народів, які утворили свої територіальні об”єднання на терені колишньої Київської русі, - українці, росіяни й білоруси, - мав свої глибокі відмінності при наявності загальних і спільних елементів.

Вчений заперечує схему великодержавних учених, за якою історія Володимира-Московського князівства XIII— XIV ст. сполучалася з Історією полудневих племен Київської держави. М. Грушевський доводить, що київський період в історії українсько-руської народності штучно, шляхом маніпулювання одними лише генеалогічними «преємствами» пов'язується з Володимиро-Московським князівством, що це були різні держави, з різним рівнем розвитку культури й са­мого етносу.

За такою концепцією штучного прилучення «київського періоду» до державної й культурної історії великоруського на­роду, вважає вчений, «українсько-руська народність виходить на арену історії в XV—XVI вв. якби щось нове, мовби її перед тим там не було, або вона історичного життя не мала».

Грушевський доводить, що український народ, саме народ, а не генеалогічна схема князівського спадкування державної влади, є прямим спадкоємцем історії українсько-руської на­родності періоду Київської Русі. А щоб ця раціональна схема стала зрозумілою для кожного, Грушевський пропонує під­порядкувати історію державності історії народу, суспільності, ставлячи на перше місце не політичне, державне життя, а еко­номічні, культурні та інші чинники.

Оскільки українсько-руська народність протягом ряду сто­літь не мала свого національного державного утворення, а перебувала під впливом різних державних організацій, це зумовило специфіку її національного життя, звівши політич­ний фактор на підрядну роль «попри факторів економічних, культурних, національних». Таким же шляхом, стверджує Грушевський, розвивалася й історія братнього білоруського народу, що став основою формування Князівства Литовського. Щоб вірно зрозуміти історію українсько-руського та білору­ського народів, Грушевський пропонує позбавитися практики пришивання її клаптиками до історії великоруського народу, «попрощатися з фікцією, що «русска історія», підмінювана на кожному кроці великоруською, то історія «общерусска».

М. Грушевський вважав, що найбільш раціональним бу­ло б зображення історії кожної народності окремо, в її ге­нетичнім «преємстві». Водночас він не виключає можливості синхроністичного відображення історії трьох братніх народів, «подібно як укладаються історії всесвітні».

Вчений переконливо обґрунтовує, що історія України розвивається через Галицьке-Волинське князівство, яке після розгрому Києва татаро-монголами не було підкорене східними завойовниками І не зазнало таких великих змін, так, як це сталося з Володимире-Московським князівством. Згодом в історії України наступає литовсько-польський період, що за­вершується XVI ст. Окремо виділена визвольна війна україн­ського народу проти польського панування в середині XVII ст. Далі, досліджуючи період Гетьманщини, історик небезпідстав­но стверджує, що на Правобережжі старшина «тихенько обкарнала... чи позволила московському правительству обкарнати... останки українських політичних прав, і вірно сповняла всякі бажання московських політиків».

Особливе місце у схемі М. Грушевського відводиться Ма­зепі й Орлику — гетьманам, які стояли на чолі руху україн­ської козацької старшини й певної частини козаків до націо­нального визволення.

Звичайно, не з усіма концептуальними підходами автора можна погодитися, та в цьому немає й потреби. Окремі його висновки доповнюються або навіть спростовуються останніми відкриттями в історичній науці. Але ж в цілому, незважаючи на дискусійність окремих проблем, підручник дає змогу вчи­телю й учневі познайомитись із складом думок М. Грушев­ського, величезним фактичним ілюстративним матеріалом про героїчні й трагічні сторінки в історії українського народу.

55. Особливості здійснення нової економічної політики в Україні

У перші після жовтневого перевороту роки більшовики сві­домо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання «все­світньої революції», у результаті якої пролетаріат індустріальне розвинених країн Заходу в обмін на «братерську інтернаціо­нальну допомогу» мав постачати їм промислові товари й уста­ткування, а коли революція так і не розпочалася — на конфіс-каційні методи «воєнного комунізму». Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1922 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селян­ський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змі­нять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повс- На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В. Леніна було прийнято рішення про «тимчасовий відступ» і запрова­дження нової (у порівнянні з «воєнним комунізмом») політи­ки — НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:

— відродження знищеної свого часу більшовиками грошо­во-фінансової системи і ринкових відносин взагалі;

— легалізацію приватного сектора виробництва (щоправда, ключові галузі режим залишав під своїм контролем) й приват­ної торгівлі;

— залучення іноземного капіталу для відродження промис­ловості й дозвіл на іноземні концесії;

— створення у промисловості госпрозрахункових об'єд­нань — трестів;

— заміну у сільському господарстві продовольчої розкладки чітко визначеним продовольчим податком й розвиток сільської кооперації.

В. Ленін та його оточення не мали чіткого плану здійснення НЕПу й навіть не уявляли, скільки це може зайняти часу, але іншого виходу у них практично не було. Перед ними постало гамлетівське «бути чи не бути».

Комуністичне керівництво України оперативно зреагувало на рішення Х з'їзду РКП(б) й надзвичайна сесія ВУЦВК продуб­лювала його постанову «Про заміну розкладки натуральним податком», а раднарком УСРР декретував на 1921 р. продпо-даток в обсязі 117 млн пудів замість визначеної на цей період розкладки у 160 млн пудів (від здачі хліба у рахунок розкладки 1920 р. селяни не звільнялися).

Особливістю впровадження НЕПу в Україні, особливо на селі, було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промис­ловість. Було, зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств, економічний потенціал яких був незначним. В Україні було ліквідовано затратні главки й створено 78 трестів: 3 союзні, 21 республіканський і 54 губернських. Оскільки більшість під­приємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва. Держава не кредитувала й не відповідала за наслідки госпо­дарської діяльності трестів, що спонукало їх керівництво вияв­ляти ініціативу й підприємливість у виробництві й збуті продук­ції. У результаті приріст валової продукції у трестах склав до середини 20-х років 40-100 %.

На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, 8 основному досягла довоєн­ного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р. Дальшому її прогресу перешкоджала комуністич­на політична система, адже влада перевела на госпрозрахунок лише трести, а підприємства, не кажучи вже про кожного конк­ретного працівника, не знали результатів своєї діяльності й не були напряму зацікавлені в нарощуванні виробництва. До того ж значна частина продукції й прибутків з України вилучалися й кінець кінцем, як визначив тоді молодий економіст М. Волобуєе, українська промисловість стала колоніальним придатком центру.

Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розви­неною, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах НЕПу створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, «Селодо-помога». До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільського­сподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні — 3,5 %, бідняцькі — 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками — створити на укра­їнському селі прошарок населення, підданого більшовикам.

Проте заміна збитковими колгоспами і радгоспами приват­ного селянського господарювання не могла дати бажаного ре­зультату, й хоча на середину 20-х років валовий збір зерна в Україні досяг довоєнного рівня, на ринок його поступило набага­то менше. До того ж навіть голодного 1922 р. більшовики прода­ли за кордон 13,5 млн пудів українського хліба, вирученими кош­тами за який Москва розпорядилася на власний розсуд.

Позитивним здобутком НЕПу в Україні стало зростання кредитної кооперації. Сформована мережа сільськогосподар­ського кредиту складалася з Укрсільбанку, його місцевих філій та тисяч сільськогосподарських кредитних спілок і товариств. Було засновано спеціалізовані кредитні товариства «Добро­бут», «Кооптах», «Плодоспілка» та інші, які навіть експортували конкурентоздатну на європейському ринку продукцію. У ціло­му, до кінця 20-х років кооперацією в Україні було охоплено 3,1 з 5,1 млн існуючих тоді господарств.

Таким чином, нова економічна політика сприяла економіч­ному відродженню української економіки, яке, на жаль, було призупинене сталінським «стрибком в індустріалізацію».

Білет 21.

33. Гайдамацький рух в Україні. Коліївщина.

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII ст. був гайдамацький та опришківський рух.

Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учасників на­ціонально-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині сто­ліття охопили Київщину.

Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селя­ни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млинів і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.

Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених по­літичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості пев­них кіл стереотипу українця — «різуна».

Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий націо­нально-визвольний та антикріпосницький рух українського на­роду, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, захист прав православної церкви.

Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шля­хетських угруповань за польську корону та вступ на Правобе­режжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримки Августа III в боротьбі проти Станіслава Лещинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі росії, і

Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Мо­торний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паво-лоч, Погребище, Таращу і навіть Броди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шля­хетським каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазна­ли великих втрат, більшість ватажків загинула.

У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Борода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях.

Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха роз­громив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, ХодорІв та Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамаць­кі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, було жорстоко придушене польськими військами.

Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.

1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився на великі тери­торії України і залучив до боротьби значну частину україн­ського народу.

У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «ко­ліївщина». Приводом була поява російських військ на Правобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадження католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронинський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Чер­каси, Корсунь, Богуслав, Лисянку і підійшли до Умані — добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтого козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 черв­ня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші ра­йони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівські органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку зем­лю, скасовували повинності, відновлювали православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до росії з проханням об'єднати сили і придушити гайдамацький рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Той обманом запросив ке­рівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жор­стоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслано на каторгу до Сибіру.

Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поне­волювачів.

Після придушення повстання виступи селян не припиня­лися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювали раптові напади на панські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти,

Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закІнчились поразками. Їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил, розрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.

Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалеж ностІ, навіть замінІли назву, національно-визвольна боротьб свідчила: український народ зберігає ідею незалежності, праї нення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

49. Державотворчі плани гетьмана П.Скоропадського.

Центральна рада, яка після Берестейського миру повернулася в Україну разом з німецькими військами, невдовзі вступила в конфлікт зі своїм союзником. До цього було дві головні причини:

1) вона протестувала проти безсоромного пограбунку нім­цями України всупереч статтям угоди у Бресті та проти втру­чання німецької адміністрації у внутрішні справи країни;

2) німецькому військовому командуванню не подобалася соціалістична риторика керівництва УЦР.

Врешті-решт, було вирішено замінити неугодну Центральну раду на лояльну до Берліна політичну фігуру. Нею було обрано російського генерала, нащадка славного українського геть­манського роду Скоропадських Павла Скоропадського. 29 квітня 1918р. в Україні відбувся державний переворот — на з'їзді Хліборобського Конгресу П. Скоропадського було прого­лошено Гетьманом України. Центральну раду, яка ще встигла прийняти Конституцію УНР й обрати Президентом України М. Грушевського, було розпущено. По суті, в Україні відбулася зміна республіканської форми правління на монархічну.

Першими кроками гетьмана були:

— ліквідація УНР та проголошення Української держави;

— перебрання гетьманом до своїх рук усіх трьох гілок вла­ди: законодавчої, виконавчої та судової;

— проголошення недоторканності приватної власності;

— формування нового уряду — Ради міністрів, який послі­довно очолили М. Василенко та ф. Лизогуб (українські партії не прийняли пропозиції П. Скоропадського делегувати до уряду своїх представників).

У галузі внутрішньої політики основні заходи гетьманату зводилися до такого:

1. Аграрна політика гетьмана базувалася на відновленні приватної власності на землю, що передбачало повернення II, а також майна, колишнім власникам. На основі аграрного за­конопроекту передбачалося наділити частину селян («справж­ніх хліборобів») землею з державних фондів та тією, що її було викуплено у крупних приватних власників землі. Така політика спричинила цілком природне невдоволення селянства, яке на законних підставах набуло землю за законодавством УНР. У відповідь П. Скоропадський направив у село каральні експе­диції, які жорстоко розправилися з незадоволеними.

2. Політика у військовій галузі була спрямована на роз­будову збройних сил України. Передбачалося переформувати військові частини, створені за часів УНР, довівши їх чисель­ність до 300 тис., а також створити український військово-морський флот. Також було здійснено спробу відродити як окремий стан українське козацтво та ополчення на випадок воєнних дій (Універсал від 16 жовтня 1918р.).

3. За короткий час П. Скоропадський створив умови для на­ціонально-культурного відродження в Україні. Зокрема, було здійснено українізацію державного апарату (вимоги вести діловодство українською мовою, яка визнавалася за державну, та послуговуватися нею при виконанні службових обов'язків), засновано український університет у Кам'янці-Подільському та Києві, Національну Академію наук, яку очолив В. Вернадський, Національну бібліотеку, Національний архів, Національну гале­рею мистецтв, Український історичний музей, Український національний театр та «Молодий театр» Л. Курбаса тощо. Було відкрито близько 150 українських гімназій, видано кілька мільйо­нів українських підручників.

4. Докладалися зусилля для створення банківсько-фінан­сової системи.

5. Було впорядковано судочинство, упорядковано заліз­ничний рух.

6. У галузі промисловості проводилася денаціоналізація, обмежувалась діяльність профспілок, страйки заборонялися. Ігноруючи закони, тривалість робочого дня та розміри зарпла­ти визначали власники підприємств.

На міжнародній арені гетьман докладав зусиль для урегу­лювання прикордонної проблеми з Росією та Румунією, проте на завершення цих справ у нього не вистачило часу. Було значно розширено міжнародні зв'язки України, яка вже мала дипломатичні відносини на рівні посольств з 12 державами.Політика гетьмана не знайшла підтримки в широких верст­вах суспільства, а тим більше — з боку політичних партій. Проти П. Скоропадського сформувалась опозиція, яка після про­голошення ним 14 листопада 1918р. «Грамоти» про федера­цію України з Росією, за якою скасовувалась незалежність України, того ж дня утворила Директорію й повела наступ проти гетьмача. 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зрікся влади й залишив межі України, що й поклало кінець періоду гетьманату.

Білет 22.

39. Українська ідея в державотворчій теорії М. Драгоманова.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дворянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм батька Драгоманова. Ще до навчання- в Київському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. В український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом. Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави, він вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (створених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, У своїй відомій статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не для України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною».

Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між. ним і набагато консервативні-шими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

52. Входження України до складу СРСР: політнко-правовий аспект.

Ще влітку 1919 р. під приводом "зміцнення воєнно-політичного союзу" добилися злиг-тя найголовніших наркоматів Росії 1 національних республік. Після закінчення війни праців­ники центрального партійно-державного апарату посилили намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. В грудні 1920 року між Росіск/ та Украіі-юю було підписано договір про воєнний і господарський союз, що передбачай об'єднання с&л-.і наркоматів обох держав І входження їх до складу уряду російської Федерації. На V му Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий-березень 1921 року) проти цього договору виступили представники опозиційних партій (УКП та українських лівих есерів). Проте з'їзд ратифік/-вав договір.

Деякий час українському радянському урядові на чолі з X. Раковським вдавалося зберігати певну автономність (наприклад, в укладанні міжнародних договорів, здійсненні зовнішньої торгівлі), Контроль центру над національними республіками забезпечувався двома централізованими силами: Червоною Армією і РКП(б), складовою частиною якої була КП(б)У.

В 1922 р. під приводом необхідності спільної боротьби проти "внутрішньої контрре­волюції та міжнародного імперіалізму" об'єднання сил в "соціалістичному будівництві", лінія на централізацію управління всіма республіками активізувалась. Комісія ЦК РКП(б) на чолі з Сталіним розробила проект договору про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками. Передбачалось, що Україна, Білорусія і Закавказька Федерація увійдуть д.^ складу росії на правах автономних республік. Серед керівництва УСРР не було одностай­ності щодо цього. Так, Дмитро Мануїльський (за висловом Сталіна — "липовий украі'нець") підтримував сталінський план "автономізації", а М. Скрипник, X. Раковський були проти.

Проти "автономізації" виступив Ленін. З його ініціативи на жовтневому пленумі ЦК РКП(б) в 1922 р. було вирішено, що РСФРР, ЗСФРР, Україна та Білорусія утворять м=і рівних правах нову федерацію.

10 грудня на УИ-му Всеукраїнському з'їзді Рад схвалено Декларацію про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звер­нувся до з'їздів Рад інших республік негайно оформити створення СРСР.

ЗО грудня 1922 р. у Москві відкрився 1 з'їзд Рад СРСР, який в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Було створено Центральний Виконав­чий Комітет СРСР і обрано 4-х голів ЦВК (від України — Г. Петровський). Процес консти­туційного оформлення СРСР продовжувався в 1923 році. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР остаточно затверджено Конституцію СРСР. В травні 1925 р. приймяго нобий текст Конституції УСРР.

В процесі створення СРСР план федеративного об'єднання республік було підмінено "автономізацією". Республіка фактично втратила свою незалежність і поступово перетворилися у звичайні адміністративні одиниці унітарної держави. На багато десятиріч доля українського народу була поставлена в залежність від політики центру, який ототожнювався з ЦК ВКП(б), союзним урядом та союзними відомствами.

Білет 23.

Б 23, 1. Реформи 60-70-х рр. ХІХ ст. в Російській імперії та їх соціально-економічні наслідки для України.

19 лютого 1861 р. маніфест Олександра II проголосив ска­сування кріпосного права. Цю важливу соціально-економічну реформу готувала заздалегідь створена комісія, до складу якої входили дворяни, зокрема з України (Г. Ґалаґан, В. Тарнавсь-кий та ін.). Царський маніфест подав реформу як «добровільне пожертвування благородного дворянства», як благоденство для народу. Насправді, виконуючи бажання поміщиків, уряд під­готував новий грабіжницький захід, що розорив мільйони се­лянських сімей.

Згідно з реформою скасовувалася особиста залежність селя­нина від поміщика. Селяни дістали особисту свободу. Віднині поміщик не мав права купувати, продавати, дарувати селян, тобто розпоряджатися ними як річчю. Селяни могли тепер вступати в шлюб без дозволу поміщика, самостійно укладати договори і торговельні угоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу або в навчальні заклади. Вони мали право придбати рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряд­жатися і спадкувати його за законами.

Селянин здобув громадянські права. Проте уряд зробив усе, аби ускладнити селянам можливість користуватися «дарова­ними» правами, притіснити їх свободу.

За одержані земельні наділи, що, як правило, були мен­шими ніж попередні (крім Правобережної України) і най­гіршими, селяни повинні заплатити поміщику викуп. У зв'язку з відсутністю грошей вони змушені були брати їх у борг у дер­жави, а потім сплачувати з відсотками одержану позичку про­тягом 49 років. Так селянин потрапляв у залежність І від по­міщика, якому треба було відразу платити 20 % викупу, і від держави.

Викупна операція давала поміщикам великі капітали, щоб вони змогли перевести своє господарство на капіталістичні рейки. Водночас ускладнювала перебудову селянського госпо­дарства, бо прибутки селян йшли не в господарство, а на ви­плату викупу і податків. До викупної операції селяни вважалися тимчасовозобов'язаними і за користування наділами повинні були виконувати старі повинності — панщину або податок. Проте окремі зміни у взаємовідносини поміщиків із селянами були внесені реформою відразу:точно встановлювався розмір повинностей, поміщик позбавлявся права встановлюати різні додаткові повинності. Він мав справу не з окремим селянином, а з усім селянським миром, тобто із селом. Запроваджувалась загальноросійська система селянського управління: сільські гро­мади, об'єднані у волості, та кругова порука за сплату податків.

Після скасування кріпосного права, коли мільйони селян вже не підлягали владі поміщиків, гостро постало питання про реформу управління, впровадження законності й порядку в адміністративну діяльність. У 1864 р. були створені виборні ор­гани влади в масштабі губернії і повіту — «земські установи». Вони займалися тільки господарськими і культурними спра­вами на території повіту й губернії, відали будівництвом шляхів місцевого значення, охороною здоров'я, народною освітою, опікою, в'язницями тощо. Згідно із законом зеїмства були не тільки виборними, а й загал ьностановими: до їх складу входили представники дворянства, буржуазії І селянства. Фактично про­відну роль у земствах відігравали поміщики. Нагляд за земст­вами мали здійснювати губернатор і міністр внутрішніх справ, які могли кожну їх ухвалу припинити. Одночасно проведено реформу міських рад: вибори відбувалися в трьох куріях, на основі маєткового цензу, так що перевагу діставало заможне міщанство. До компетенції міських рад входили аналогічні як і земств, справи впорядкування міст, торгівлі і промисловості, гігієни тощо.

Ще гострішою була потреба в удосконаленні системи судо­чинства. У 1864 р. проведено судову реформу. Дорсформний суд був становий (тобто кожний стан мав свій окремий суд) і негласним. Суд залежав від адміністрації. Судова реформа 1864 р. проголошувала незалежність суду від адміністрації; суд­дю призначав уряд, але зняти з посади міг тільки суд. Запро­ваджувався загальностановий суд, тобто єдиний для всього на­селення. На судових засіданнях могли бути представники проси і публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, оборону — адвокат (присяжний пові­рений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд;

окружний суд; судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створювали Верховний кримінальний суд.

Важливі зміни відбувалися в системі освіти. Реформи 60-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удоскона­лили програму навчання й надали університетам більшу авто­номію. Головну увагу було звернено на поширення серед на­родних мас освіти: створення популярної літератури, видання підручників, організацію школи. П. Куліш організував у Петер­бурзі видання народних книжок і шкільних підручників. По­чали організовувати нові школи, зокрема для дорослих відкри­вали освітні курси по неділях, через що й самі школи називали «недільними».

Велике значення мала реформа 1874 р., за якою запровад­жувалася загальна військова повинність: усі чоловіки 21-річного віку, придатні для військової служби, повинні були відбувати військову повинність. У піхоті строк служби встанов­лено тривалістю б років з наступним зарахуванням у запас на 9 років. У флоті служба тривала 7 років і 3 роки в запасі. Для осіб з освітою встановлено менші строки служби. Поліпшило­ся навчання військ і підготовка офіцсрних кадрів. Армію було оснащено сучасними видами зброї, створено паровий війсь­ковий флот. У 1862 р. було проведено фінансову реформу, що центра­лізувала управління грошовим господарством у руках міністер­ства фінансів.

Білет 24.

38. Кирило-Мефодіївське товариство: програмні документи.

Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р.

До товариства входили молоді представники української ін­телігенції на чолі з істориком, ад'юнкт-професором Київсько­го університету Миколою Костомаровим, учителем з Полтави Василем Білозсрським, службовцем канцелярії генерал-губер­натора Миколою Гулаком. Пізніше до них приєдналися Панте­леймон Куліш і Тарас Шевченко. Це був цвіт тогочасної інте­лігенції, за родом фахових занять більшість з них була на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років, за походженням — з дрібномаєткових дворян. Вони захоплюва­лися ідеями романтизму і демократії, свідомо ставили перед собою завдання дати громадянству нову політичну програму.

Нелегальна політична організація була названа на честь ві­домих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Найважливіші положення програми «братчики» виклали у творі під назвою «Книга буття українського народу». Вони за­кликали до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, мріяли, що прийде час, коли вся слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні ца­ревича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Братство ставило завдання перебудувати суспільство на за­садах християнства, ліквідувати кріпацтво, стани, поширюва­ти освіту й об'єднати всі слов'янські народі в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну роль відводилося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сейм. Усі слов'янські на-роди мали б право вільно розвивати свою культуру. Але брат­ство не включало в програму питання повної незалежності України.

Загалом на поглядах Кирило-Мефодіївського братства по­значилася програма Товариства об'єднаних слов'ян, проте бу­ло й нове: Ідея месіанізму українського народу. М. Костома­ров у «Книзі буття українського народу» писав, що голос України «звав усю Слов'янщину на свободу і братство, ро­зійшовся по світі слов'янському... і встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів... І встане Слов'ян­щина... І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Со­юзі Слов'янськім...».

Серед членів товариства не було єдності думок. Переважна більшість із них, за винятком Т. Шевченка та ще кількох «братчиків», мала сумнів у здатності своїх «м'яких» і «поетич­них» співвітчизників існувати незалежно. Погоджуючись щодо загальних напрямів, учасники товариства розходилися в пи­танні про те, що вважати першочерговим і головнішим. Для М. Костомарова це були єдність І братерство слов'ян, Т. Шев­ченко палко обстоював соціальне та національне звільнення українців, П. Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. більшість висловлювалася за еволюційні методи досягнення поставленої мети, Т. Шевченко і М. Гулак вважали, що лише шляхом революційних змін можна здійснити задумане. Загалом, членів братства об'єднувала ідея боротьби за долю України та її народу. Від Кирило-Мефодіївського това­риства починає свою історію новий український політичний рух. Братство Існувало недовго. На початку 1847 р. внаслідок доносу студента Петрова члени товариства були заарештовані. Більшу частину Їх заслано до різних міст Росії, найгірша доля спіткала Т. Шевченка: його заслано до Оренбурга без права писати й малювати.

Ідеї братства поширювалися серед тогочасної інтелігенції і. особливо завдячуючи генію Т. Шевченка, серед простого наро­ду. Те, що інші намагалися вкласти в параграфи статутів, вії-висловлював в образах своєї поезії. Обурення Шевченка соці­альною несправедливістю переплітається з його ненавистю де національного гноблення України. Він закликав до самовизна­чення України, змусив своїх колег побачити не лише барвист звичаї народу, а його страждання. М. Драгоманов наголошував що Шевченко настільки великий чоловік для українства, щ< зовсім не диво, коли на нього так часто оглядаються українці коли зайде розмова про українську справу.

Кирило-Мефодіївське братство було першою в історії УкраЇ ни нелегальною антикріпацькою політичною організацією, як;

ставила за мету національне і соціальне визволення українське го народу, возз'єднання його в єдиній соборній державі з одно часним створенням федерації (скоріше мова шла про конфеде рацію) слов'янських країн.

68. Характерні риси та особливості становлення багатопартійної системи в Україні.

Багатопартійність є однією з суттєвих ознак розвиненої по­літичної системи суспільства й існує лише в демократичних країнах з чітким правовим регулюванням соціального і полі­тичного життя та з наявністю громадянського суспільства. У сучасному світі існують три типи багатопартійноі системи:

біпартизм (визначальну роль відіграють дві провідні партії, які, перемагаючи на виборах, почергово перебувають при владі); система «двох з половиною партій» (для отримання більшості в парламенті й сформування уряду одна з двох полі­тичних партій вступає в коаліцію з третьою); поліпартизм {наявність багатьох приблизно рівних за силою партій).

В Україні після розгрому більшовиками у 20-х роках усіх, за винятком КП(б)У, політичних партій, існувала лише комуністич­на партія України — республіканська філія КПРС. Зародження ж багатопартійної системи в Україні своїм корінням сягає гор-бачовської «перебудови» і «гласності» (1985-1991 рр.) й при­пало на рубіж 90-х років. Питання про етапи становлення ба­гатопартійності в нашій країні є досить дискусійним, але не викликає сумніву, що початок цього процесу припав на кінець 80-х—початок 90-х років.

У 1988 р. питання про заснування альтернативних КПРС політичних партій ще не стояло на порядку денному, але на­віть прийняття на початку літа Українською Гельсінською спіл­кою (УГС) спільної «Декларації принципів» виводило УГС з розряду традиційних правозахисних організацій. Восени 1988 р. у Спілці письменників України було висунуто ідею створення Народного Руху України за перебудову.

У 1989 — на початку 1990 рр. відбувалося становлення Руху й фактична легалізація політичного плюралізму. 16 лютого 1989 р. у газеті «Літературна Україна» було видруковано про­ект програми Руху, а вже у вересні відбувся установчий з'їзд НРУ. На перших порах Рух об'єднав представників різних по­глядів: від комуністів-реформаторів до анти комуністі в з УГС. Значну роль в популяризації ідей НРУ відіграли перші в Україні теледебати його лідерів з секретарем ЦК «ПУЛ. Кравчуком.

У березні —• квітні 1990 р. після виборів до Верховної Ради УРСР Демократичний блок України, де провідну роль відігра­вав Рух, створив у ній парламентську опозицію — Народну Раду. У квітні 1990 р. було проголошено створення Української республіканської партії (УРП), Української християнське-де­мократичної партії (УХДП), восени того ж року відбулися уста­новчі з'їзди соціал-демократів, селянських демократів, народ­них демократів, Народної партії, Партії «зелених», Партії демо­кратичного відродження України (ПДВУ), Демократичної партії (ДемПУ). У жовтні під тиском студентів та інших демократич­них сил Верховна Рада УРСР зняла статтю б Конституції про керівну і спрямовуючу роль КПРС в суспільстві. З КПУ, у якій утворилося реформістське крило «Демократична платформа», на грудень 1990 р. вийшли 220 тис. чол., а вступили лише 38 тис.

Після проголошення у 1991 р. незалежності України й за­борони за сприяння державному перевороту компартії біль­шість членів КПУ вступили до Соціалістичної партії України (СПУ), зареєстрованої у листопаді 1981 р., Селянської партії (СелПУ), що юридичне оформилася у березні 1992 р. та до новоутвореної у жовтні 1993 р. КПУ.

У другій половині 90-х років відбувалося становлення, ре­формування й перегрупування в партійних рядах. НРУ з широ­кого громадського руху набрав рис політичної партії з фіксо­ваним членством. Активізація партійної діяльності припала на час виборів до Верховної Ради (березень 1994 р.), коли кожна партія намагалася провести до парламенту якнайбільше своїх представників та симпатиків.

На сьогодні в Україні існують понад 40 політичних партій. Політологи розходяться у думках про те, як їх диференціюва­ти. Дехто традиційно намагається поділити їх на «правих», «лівих» та «центр», відносячи до перших «Державну самостій­ність України», Конгрес українських націоналістів (КУН), Орга­нізацію українських націоналістів в Україні (ОУНВУ), Соціал-національну партію України (СНПУ), Українську консервативну республіканську партію (УКРП), Українську національну кон­сервативну партію (УНКП), УРП тощо. До «лівих» вони відносять партії комуністичної орієнтації й прихильників союзу з росією: КПУ, Партія комуністів (більшовиків) України (КП(б)У), СПУ, СелПУ та інші. Відповідно ряд партій, у тому числі НРУ, ДемПУ, Ліберально-демократичну партію України (ЛДПУ), Народ­но-демократичну (НДПУ), Соціал-демократичну (СДПУ), Соціал-демократичну партію України (об'єднану) та ін. відносять до «центру». Такий поділ не можна вважати бездоганним й чимало партій не визнають своєї приналежності до тієї чи іншої групи.

У сучасній українській політології існує також думка про те, що у сучасних умовах поділ на «правих» 5 «лівих» є анахроніз­мом. !ї прихильники виділяють п'ять основних критеріїв дифе­ренціації політичних партій за їх ставленням до: ідеї незалеж­ності України; історії перебування України у складі Росії та СРСР; самої сучасної Росії й СНД; форми державного устрою України; організації влади й політичного режиму; цілей, форм і методів ринкових реформ.

Новим і, можливо, вирішальним етапом у становленні бага-топартійної системи в Україні стало прийняття нової Конститу­ції України й Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. Зокрема, останнім передбаче­но обрання 225 з 450 народних депутатів за списками канди­датів від політичних партій і виборчих блоків. Після закінчення терміну подачі документів для реєстрації, Центральна виборча комісія України постановила внести до виборчих бюлетенів по багатомандатному загальнодержавному виборчому округу ЗО політичних партій і блоків. (При підготовці до друку цих матеріалів ще не були відомими результати виборів до Верхо­вної Ради України у березні 1998 р., тому, готуючись до іспи­ту, необхідно опрацювати підсумки виборів, зокрема ре­зультати, що їх здобули політичні партії і блоки).

Білет 25.

35. Характерні риси та особливості вступу російського царизму на автономні права України у ХVІІІ ст.

Взаємодія зовнішніх і внутрішніх чинників у період руїни спричинила процес ліквідації української державності. Росій­ський царизм намагався перетворити Україну на звичайну про­вінцію єдиної Російської держави. Цьому сприяло поширення в Європі XVIII ст. принципу та політичної практики абсолю­тизму, теоретиком і реалізатором якої в Росії був Петро І.

Петро І після «зради Мазепи» твердо вирішив прибрати Україну до рук, щоб назавжди уникнути небезпеки її сепара­тизму. Цар скасовує порядок виборності полковників і старши­ни й сам призначає Їх переважно з росіян. Живе тіло українсь­кої людності знесилюється відрядженням тисяч козаків на будівництво каналів навколо Ладозького озера, між Волгою і Доном, військових укріплень на Каспії, на Кавказі, до місць військових кампаній Росії.

Значного утиску й розорення за часів Петра І зазнала укра­їнська торгівля — з одного боку, через занепад господарств, на яких не було кому працювати, з другого, — через усілякі обме­ження торговельних шляхів і митних правил. Практично при­пинився вивіз товарів у Західну Європу, обмежувався Імпорт товарів в Україну. Царизм прагнув зруйнувати український економічний організм і перетворити його на колоніальний при­даток імперії.

Відчутним ударом для українства були утиски в галузі куль­турного життя. Ще раніше Київську митрополію підпоряд-кували Московському патріархату, а десятки кращих духовних осіб української церкви примусово чи добровільно переїхали до Москви.

Політику Петра І щодо України продовжували наступні са­модержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорсто­кістю і фанатичною впертістю. Остаточно автономні права України ліквідовано за часів Катерини II.

Колонізаторській політиці російського уряду була на пере­шкоді активна діяльність Кирила Розумовського — останнього гетьмана Лівобережної України (1750—1764 рр.). Йому вдалося провести судову реформу, обмежити вплив царської адмініст­рації, взяти під свою руку Київ та Запорізьку Січ І розпочати модернізацію козацького війська. Однак його намагання зро­бити гетьманську владу спадковою та повернути старшині втра­чені вольності не мали успіху. 10 листопада 1764 р. Катерина II остаточно ліквідувала інститут гетьманщини.

Управління Україною Катерина передала Малоросійській Колегії під проводом генерал-губернатора Румянцева. Як послі­довна прибічниця абсолютизму, цариця твердо виступала проти будь-якої автономії — української, фінської, лівонської. Гене­рал-губернатор Румянцев почав свої реформи статистичним описом України, що був основою для нової системи оподатку­вання: замість данини в натурі він впровадив податок грішми, спершу від двору, пізніше від душі. Щодо селянства, то указом Катерини II з 1783 р. заведено загальне кріпацтво — заборону переходу селян.

Внаслідок нової російсько-турецької війни українські землі, І насамперед Запорізька Січ, опинилися в російському оточен­ні. У 1775 р. Січ було знищено. Було скасовано автономні ус­танови. У 1781 р. Гетьманщину поділено на три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське, що ра­зом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У губер­ніях заведено загальноросІйські адміністрацій™ і судові уста­нови. У 1783 р. скасовано старий військовий устрій, а козаць­кі полки були переформовані на 10 регулярних карабінерних полків російської армії з 6-річним строком служби. У 1785 р. опубліковано «грамоту про вольність дворянства», яка давала українській шляхті самоврядування — губернські і повітові дворянські зібрання з правом петиції до царя. З давнього уст­рою Гетьманщини залишилися тільки старі закони — Литов­ський Статут і Магдебурзьке право.

Таким чином, ліквідацією Запорізької Січі як останнього осередку української державності та наступними актами^ цар­ського уряду Україна остаточно була інкорпорована Росією. Водночас насильницька ліквідація форм і ознак автономії України не могла знищити головного — традицій та ідей неза­лежної Української держави. Вони завжди відроджувалися в літературі, мистецтві, народних переказах і піснях, різних фор­мах суспільно-політичного руху.

Масові репресії та депортації населення у 1944 — на поч. 50-х рр.

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась на Україну відразу ж після вигнання німецьких окупантів. В кінці 1943 — на початку 1944 р. приймались рішення про висилку за межі України "пособників німецьким окупантам". В березні 1944 р. Державний Комітет Оборони (ДКО) прийняв постанову про виселення із західних областей УРСР родин активних учасників ОУН, УПА, УНРА на північ і схід СРСР (Архангельська, Кіровська, Молотовська області, Комі АРСР і т.д.). На початку січня 1945 р. було прийнято рішення, за яким підлягали виселенню громадяни польської національності. Всього було виселено в 1944--52 рр· із західних о6ластей України близько 203 тис оунівців і членів їх сімей, "куркулів", "андерсівців" (військовослуж6овців польської армії) та ін. Багато із «спецпереселенців» померло під час перевезення та різних хвороб.

10 травня 1944 р. (вже на другий день після вигнання німців з Кримського півострова) Лаврентій Берія повідомив Й.Сталіна про розроблений НКВС СРСР проект рішення ДКО про виселення всіх татар з території Криму. 11 травня Сталін підписав цей документ. Вночі 18 травня почалася насильницька депортація кримських татар. За дві доби за межі півострова було виселено понад 180 тис осіб. 2 червня 1944 р. Сталін підписав ще одну директиву ДКО про депортацію з території Криму греків, вірменів і болгар. В кінці червня того ж року з Криму бупо виселено всіх місцевих жителів, які мали турецьке або грецьке громадянство. Пізніше на спецпоселеня направпялись репатріанти, демобілізовані воїни та ін. Депортовані з Криму були віднесені до категорії спецпоселенців, виселених навічно. Вони були переважно розселені на території Узбецької РСР. Всього на час прибуття на спецпоселення нараховувалось понад 228 тис депортованиx.

8 вересня 1944 р. було підписано угоду між Польським Комітетом Національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення з території Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя. Українців змушували терором до виїзду з Польщі. Близько 5 тис іх загинуло. На початок серпня 1946 р., коли було офіційно оголошено про закінчення «репатріації», на територію України було переселено понад 480 тис осіб.

Дещо відновлене украінське національно-культурне життя зазнало удару в період «ждановщини» (1946-1949). В липн1 1946 р, ЦК ВКП{б) звинуватило керівництво КП(б)У в недостсітній увазі до ідеологічної підготовки кадрів в сфері науки, літератури і мистецтва. В зв'язку з цим з'явилась постанова пленуму ЦК КП(б)У 15-17 серпня 1946 р. про небезпеку українського націоналізму, яка засудила «Нарис історії украінської літератури» (1945 р·), критиковано і зміне-но редокційний склад журналів «Вітчизна», «Перець». Засуджено «1сторію України» (1943 р.), відновлено кампанію проти «школи М.Грушевського». Наприкінці 1946 р. затверджено новий, наближений до російського, український правопис, схва-лений в 1945 р. постоновою Ради Міністрів УРСР. В 1947 р. піддалися критиці за «націоналістичні ухили» рильський, Яновський, Сосюра, Корнійчук. Сосюру критикували за вірш «Любіть Украіну!». В редакційній статті газети «Правда» 2 липня 1951 р. з приводу цього вірша говорилось, що підписатися під ним міг би «будь-який недруг українського народу... скажімо, Петлюра, Бандера та ін.».

Білет 26.

36. Розподіли Речі Посполитої та Австрійської імперій.

Кінець XVIII ст. характеризується зростанням могутності Російської імперії, яка загарбала більшу частину українських земель, перетворивши позбавлену автономних прав Україну в звичайну губернію Росії.. У Польщі панувала анархія. В її внутрішні справи постійно втручалися сусіди, головним чином Росія. У 1743 р. розгорнулася боротьба за право на престол між Станіславом Лещинським і Августом Саксонським. Російський уряд увів свої війська, підтримавши останнього. Влада пере­йшла до рук'магнатів, які вели боротьбу між собою. Велика і багата Польща була позбавлена можливостей налагодити свої фінансові справи, створити міцне військо. З XVII ст. час від часу з'являються проекти знищення Польщі як держави і роз­поділу її території між сусідами.

У 1763 р. Катерина II, ввівши війська до Польщі, посадила на королівський престол польського магната Станіслава-Авгус-та Понятовського. З того часу фактичним правителем Польщі став резидент Росії при польському дворі. Король почав здій­снювати адміністративні і фінансові реформи, що спричинило незадоволення магнатів, котрі утворили антикоролівську кон­федерацію в Радомі (1767 р.). Відкрите втручання Росії в польські справи, підтримка православних «дисидентів» було поштовхом до утворення в м. Бар нової шляхетської конфеде­рації, що спиралася на підтримку Австрії І Франції. Річ Пос­полита перетворилася на арену гострої боротьби різних угрупо­вань, підтримуваних європейськими державами. У цих умовах пропозиція пруського короля ФрідрІха II про поділ польських земель знайшла сприятливий грунт. У 1772 р. Пруссія, Австрія і Росія підписали акт про поділ польських земель, за яким від Польщі були відокремлені Помор'я Куяви, частина Вслико-ттольщі, Малопольща і Галичина, Східна Білорусія. До Австрії відійшла частина Галичини, а згодом була приєднана Буковина.

У наступні роки королю і прибічникам реформ вдалося про­вести суттєві заходи, що зміцнювали державу. У 1791 р. ухва­лено конституцію. У відповідь консервативні шляхетські кола утворили в 1792 р. Тарговицьку конфедерацію І закликали на допомогу російську армію. Прийшло російське військо, і слаб­ка польська армія залишила Правобережну Україну. У 1793 р. Росія примусила короля віддати їй Київщину, Поділля та знач­ну частішу Волині й Білорусії. Прусія дістала більшу частину Великої Польщі і Данії. Польщу відрізали від моря.

Так у 1793 р. Польщу поділили вдруге, що спричинило виз­вольне повстання, яке очолив військовий інженер Т. Костюш-ко. Патріотична шляхта, міщани І селянство спочатку добилися успіху, але незабаром були розгромлені російською і пруською арміями. У 1795 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили третій поділ Польщі, після чого вона втратила державність. Пруссія взяла собі Велику Польщу з Варшавою, а Австрія — Малу Польщу з Краковом і Любліном, Росія — решту Волині і Лит­ву. Під владою Росії опинилися переважно непольські етнічні землі, на яких основну масу землевласників становили польсь­ка шляхта і магнати. Таким чином, Росія оволоділа всіма укра­їнськими землями, крім Буковини і Галичини.

Б 26, 2. Західноукраїнські землі між двома світовими війнами (1921-1939 рр.).

У міжвоєнний період західноукраїнські землі знаходилися у складі трьох держав: Галичина, Волинь, Полісся та Холмщина у складі Польщі, Закарпаття — Чехословаччини, Буковина-Румунії. Соціально-економічне становище цих територій у складі вище зазначених держав було дещо різне, але мало й багато спільного. Це були в переважній більшості аграрні регіо­ни. Близько 80 % населення західноукраїнських земель займа­лись сільським господарством. Проведені на початку 20-х років урядами цих країн аграрні реформи принципово не змі­нили аграрних відносин в цих регіонах. Селяни землі не отри­мали. Так, 33,8 % всіх оброблюваних земель Західної України належало поміщикам, 8% державі, 2,1 % церкві, 48,8% се­лянських господарств мали лише 2 га землі кожне, а близько 1 мли селян були безземельні або малоземельні. На Закар­патті 74 % сільських господарств мали до 5 га землі. На Буко­вині було 115 тисяч безземельних і малоземельних госпо­дарств.

Ситуація погіршувалася тим, що польський, румунський та чеський уряди активно переселяли своїх громадян на західно­українські землі. Протягом 20-х років лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. своїх переселенців. Це були військові цивільні поселення. Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунсь­ких, а в Закарпатті 19 тис. га для чеських колоністів.

Значну роль у господарстві західноукраїнських земель віді­гравав кооперативний рух. Кількість кооперативів швидко зрос­тала. Якщо в Галичині в 1921 році нараховувалось 580, то в 1939р. вже 4 тис. кооперативів, вони об'єднували понад 700 тис. чоловік.

В промисловості ситуація теж була досить складною. Уряди Польщі, Румунії, Чехословаччини відводили західноукраїнським регіонам роль споживача готової продукції, яка вироблялась в центральних районах, і постачальника сировини та дешевої робочої сили. Незважаючи на це, українські підприємці досить успішно конкурували в багатьох галузях промисловості і торгі­влі, розширювали вплив на банківське-кредитну систему. За міжвоєнний період в кілька разів зросли капітали національних об'єднань «Народна торгівля», «Маслосоюз», «Центробанк» та інші. Усе більше українців ставали власниками фабрик, заво­дів, житлових будинків.

Українці в Польщі складали дві окремі громади. Понад З млн українців Східної Галичини, що раніше входила до скла­ду Австро-Угорщини, переважно належали до греко-католиць­кої церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими.

На території Галичини діяли такі організації, як «Просвіта», що у 1938 р. мала 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театральних гуртків, 140 духових оркестрів, 1105 хорів, 533 гуртки «Молодої просвіти» та багато інших (страхових, спортивних, ігрових). Товариство згуртувало понад півмільйона активних членів. Діяли й інші організації: «Сокіл» та «Луч» для сільської молоді, «Пласт» для міських дітей. У 1920 році було створено жіночу організацію Союз українок, яка через 10 років налічувала понад 45 тис. членів. Ця організація проводила широку освітню, благодійну та культурну діяльність.

Освітня система на західноукраїнських землях була досить розгалуженою. Польський уряд дбав про освіту лише на почат­ковому рівні, особливо е таких відсталих краях як Волинь, Полісся та Холмщина. Ще гірша ситуація складалася для українців у Румунії. Уже в 1926-27 навчальному році на Буко­вині не залишилося жодної української початкової школи — вони були зрумунізовані. Закон про народні школи вимагав, щоб громадяни «румунського походження», що «забули» свою рідну мову, віддавали дітей у державні або приватні школи, де викладання велося румунською мовою. Українців змушували змінювати прізвища на румунські. На початку 30-х років була заборонена навіть назва — українці. Середня освіта Існувала в переважній більшості для поляків. У 1931 році одна польська гімназія припадала на 116 тис. поляків, а одна українська — на 230 тис. українців. Зазнавали українці дискримінації й на рівні вищої освіти. Дещо інше становище було у Закарпатті. У вся­кому разі доля до закарпатців на цей раз була значно «прихи­льнішою», ніж, наприклад, до населення Буковини та Східної Галичини й Волині, загарбаних відповідно Румунією та Поль­щею. Чеський уряд у території, населені українцями, вкладав більше коштів, ніж вилучав. З 1919 до 1939 року, наприклад, державні інвестиції на розвиток Закарпаття становили близько 1,6 млрд крон. При підтримці урядових і громадських кіл Чехо­словаччини та за ініціативою визначних представників україн­ської еміграції в 20-30-х рр. в республіці були створені й ус­пішно діяли десятки українських наукових установ, навчальних закладів, організацій, спілок і видавництв: «Український віль­ний університет», «Українська господарська академія», «Укра­їнський високий педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова», «Українська студія пластичного мистецтва», Музей визвольної боротьби України, Український громадський видавничий фонд та ін., в яких об'єдналися кращі сили української інтелігенції, що своєю творчою працею збагатили українську та світову науку й культуру. Більше того, в міжвоєнні роки Прага поряд Із Харковом, Києвом І Львовом стала центром українського куль­турного, наукового і навіть громадсько-політичного життя й до 1945 року залишалася найзначнішим осередком української еміграції в Європі.

Міжвоєнний період (1921-1939 рр.) у Західній Україні по­значений напруженою політичною боротьбою. У ній брали участь різні верстви населення. Політичні режими, що існували в країнах, до яких входили західноукраїнські землі (Польща, Чехословаччина, Румунія), допускали певну свободу політичної діяльності, тому політична боротьба найяскравіше виявлялася в діяльності партій.

Найбільшою політичною партією на підконтрольних Польщі територіях Західної України було Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО) — партія центристського спрямування, що орієнтувалася на здобуття Україною незале­жності, не вдаючись при цьому до терористичних актів, на демократичний розвиток України.

Свій вплив УНДО здійснювала у товариствах «Просвіта», «Рідна школа», «Союз Українок», «Сокіл», «Луч» та інші. Його представники були обрані до польського сейму (17 депутатів) й сенату (3 депутати). Щоденні українські газети Польщі — «Діло» та «Новий час» — видавалися УНДО.

Другою за впливом була в Галичині Радикальна партія, що прагнула поєднати принципи демократичного соціалізму з перспективою національного відродження України, ЇЇ незалеж­ного Існування. Здобуття незалежності радикали вважали не­обхідною передумовою земельної та інших реформ.

Частина західноукраїнського суспільства схилялася до возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. Їхні інтереси відбивала Компартія Західної України (КПЗУ), яка була складовою частиною Компартії Польщі. Вве­дення в Радянській Україні НЕПу і українізація сприяли поси­ленню в західній Україні прорадянських настроїв і зростання авторитету КПЗУ. Пізніше, коли почалися масова колективіза­ція, голодомор, масові репресії, вплив КПЗУ швидко впав. Деякі члени КПЗУ виступали проти антиукраїнських акцій ста­лінського керівництва. Це було однією з причин розпуску КПЗУ, рішення про яке прийняв Комінтерн за прямою вказів­кою керівництва ВКП(б). Існували також українська соціал-демократична партія (УСДП) та Українська соціал-радикальна партія (УСРП). УСДП видавала часописи «Вперед», «Професій­ний вісник». У практичній діяльності нерідко блокувалися з УПДО й УСРП, співробітничала з польською соціалістичною партією.

Значна частина населення Західної України після поразки у визвольній боротьбі почала втрачати віру в традиційні цінності дйдної демократії та надії мирними методами, з допомогою дддідних країн досягти незалежності України. Серед політиків, особливо молодих, зростали нетерпіння, схильність до без­компромісних, крайніх методів боротьби, включаючи терор. З щ участю в 1929 р. у Відні на З'їзді офіцерського об'єднання — української військової організації і радикальних студентських груп було утворено організацію українських націоналістів /ОУН). Керівником ОУН до 1938 р. був колишній командир корпусу січових стрільців полковник Є, Коновалець. А після його вбивства агентами НКВС — А. Мельник. Ідеологічною основою ОУН був «Інтегральний націоналізм», який розробив д. Донцов.

Напередодні 1939 р. в ОУН було 20 тис. членів. ОУН вико­ристовувала різноманітні методи боротьби. Серед найдієвіших вважалися акти саботажу, терору, експропріації. Після вбивст­ва оун:вцями в 1934р. міністра внутрішніх справ Польщі Б. Перацького були заарештовані майбутні лідери ОУН — С. бандера І М. Лебєдь.

На Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, по­літичне життя мало свої особливості. Суто української партії, що діяла цілком самостійно, тут не було. Політичні групи За­карпаття діяли під «дахом» близьких їм політичних партій. Ра­зом з тим вони схилялися до певних національно-культурних традицій, що історично склалися в краї: русофільства (його прихильники вважали, що карпатоукраїнці — це частина росій­ського населення, яка денаціоналізувалася під впливом певних Історичних умов); русинства (течія, що вважала жителів краю окремим слов'янським народом); українофільства.

Українська течія була найвпливовішою, бо вона найглибше відбивала настрої і традиції українців Закарпаття.

На окупованих Румунією землях України склалися менш сприятливі умови для діяльності українських політичних партій і громадських об'єднань. Вони діяли підпільно і напівпІдпільно. Коли в 1938 р. до влади в Румунії прийшли військові, а діяль­ність політичних партій була повністю заборонена, свої органі­зації зберегли лише добре законспіровані радикальні націона­лістичні групи.

Таким чином, у центрі політичного життя західноукраїнсько­го суспільства стояли такі головні питання: визначення шляхів паціонального визволення України, побудови суверенної укра­їнської держави, утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Білет 27.

37. Україна в ХІХ ст. Спроби модернізації суспільного життя.

Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблю­валося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхли-віше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Най­більш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення скла­дали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпе­реконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвІдченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25 % шахтарів і ЗО % металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобереж­жя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед Інтелігенції. У 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів і майже 10 % письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походжен­ням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило:

чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 %. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цеп показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.— до 16 %. Модернізація явно залишала українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукра­їнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкри­тими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промисловість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливар­них заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50 % перевищува­ла заробітки в росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення укра­їнських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміні­стративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців і 45 % фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських селян через неродючість грунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходили Їх у містах. Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, девони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місце­вого населення.

Іншим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупні­ших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня чисельність на Україні зросла до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилю­вали російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистика­ми, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в уні­верситетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психо­логічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві Їм млявість І консерватизм. Але Історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київ­ської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не ро­сіяни) , переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допо­магають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII— XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, Їхня мова й культура. Водночас корінне україн­ське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати ЇЇ родючість. Це не лише обмежувало можливості Їхнього пересування, а й позбав­ляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко при­стосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни переїжджали на сотні миль до заводів Півдня, українські селяни — навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з заводами,— воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й полі­тичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.

Іншою важливою рисою соціально-економічної модернізації стали породжені нею великі зрушення в етнічному складі населення. Доки господарство країни було майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р. українці складали майже 90% мешканців краю, а їх відсоток на Лівобережжі сягав аж 95. Але у ХІХ ст. відбувалася помітна зміна: частка українців у складі населення впала до 80 %, тоді як число росіян, євреїв та інших меншостей різко збільшилося. Великою мірою ця зміна стала наслідком прискорення темпів комерційного і промислового розвитку, який в основному був пов’язаний з неукраїнськими націями.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці ХІХ ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці залишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українці у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує і сьогодні.

Б 27, 2. Суспільно-політичне життя в Україні наприкінці 40-х – на початку 50-х рр.

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайно суперечливий характер. Ключові позиції залишалися у комуністичної партії, яка на­лічувала на січень 1946 р, 320 тис. чол.

Партійну організацію і деякий час уряд республіки очо­лював М. Хрущов—здібний організатор, який водночас уособлював у собі командно-адміністративну систему.

Ліорально-політична ситуація в Україні визначалася у повоєнні роки дальшим посиленням культу особи Сталіна. Розпочинався новий виток репресій: проти військових і вій­ськовополонених, проти діячів науки І культури, державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося, коли в березні 1947 р. з ініціативи Сталіна першим секрета­рем ЦК КП(б)У став Л. Каганович. Затримався він на цін посаді до грудня 1947 р., коли Сталін зрозумів, що його висуванець спровокував глибокий конфлікт Із громадськістю республіки Поступово створюючи враження, ніби у республі­ці «не все гаразд», Кагановнч почав вимагати скликання пленуму ЦК з порядком денним: «Боротьба проти націона­лізму як головної небезпеки в КП(б)У». Однак М, Хрущову вдалося стабілізувати політичну ситуацію в Україні.

Ускладнювали становище у сфері суспільно-політичних відносин і кадрові проблеми, особливо в західних областях України, куди направлялися великі групи спеціалістів, інте­лігенції із східних областей, не знаючи місцевої специфіки, мови. До того ж там тривала братовбивча війна 1945—1950рр., в якій загинуло не менше півмільйона чоловік. Постраждали як місцеве українське, так і польське населення. Ускладню­вав обстановку в регіоні і беріЇвський репресивний апарат, який жорстоко переслідував місцевих жителів за підтримку ОУН-УГЇА. всіляко намагався їх залякати. За 1946—1949 рр. цим апаратом до Сибіру було заслано близько 500 тис. за­хідних українців- Жертвами його стали понад 40 тис. поляків і майже стільки ж українців та росіян. Крім того, в боях з бандерівськими загонами загинуло понад 25 тис. військово­службовців Червоної Армії, прикордонних та внутрішніх військ. Спробою розв'язання українсько-польських проблем було переселення з Польщі в Україну близько 500 тис. укра­їнців І з України в Польщу понад 800 тис. поляків. Була ліквідована уніатська церква, звинувачена у співробітництві з німецькою окупаційною владою. Жорстокий гніт дедалі по­силювався. І лише після смерті Сталіна в 1953 р. з'явилася надія на демократизацію життя в країні.

В цьому плані велике значення мала ліквідація антидер­жавної змови на чолі з БерІєю.

В Україні було здійснено ряд заходів Щодо реорганіза­ції управління господарством, створено союзно-республікан­ські міністерства. Скоротилися штати адміністративно-управ­лінського апарату, що дало можливість вивільнити понад 60 тис. працівників.

Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів державної безпеки. Поліпшилася робота місцевих рад.

У 1954 р. в республіці відзначалося 300-рІччя возз'єднання України з Росією. Верховна Рада СРСР своїм указом у лю­тому 1954 р. включила Кримську область до складу України. Це було продемонстровано як «свідчення дружби російсько­го народу». Однак тут залишалися складні проблеми. Незва­жаючи на територіальну і етнічну спорідненість України і Криму, півострів був ще й Історичного батьківщиною крим­ських татар, яких Сталін депортував звідти в 1944 р. Крім того, за даними перепису 1959 р., в Криму проживало близько 860 тис. росіян І лише 260 тис. українців. Ця обставина з часом надзвичайно ускладнила політичну ситуацію в Криму, яку на свою користь використовували різні політичні сили і партії Росії та України.

Всі ці та інші проблеми надавали суспільно-політичному життю тих років суперечливого і складного характеру.

Білет 28.

31. Руїна (1660-1687 рр.).

«Правобережна Україна» — саме так у наукових колах на­звали землі Волині, Київщини І Поділля, де на захід від Дніпра споконвіків проживали українці. Однойменні з цими землями воєводства існували протягом XV—XVI ст. у складі Великого князівства Литовського, згодом, після утворення Речі Поспо­литої, вони перейшли під владу польської корони.

Внаслідок революційних подій середини XVII ст. територія Правобережної України стала серцевиною молодої Української держави. Після її політичного розколу в 60-х рр. землі, які відійшли під управління правобережного гетьмана, почали на­зивати в тогочасних документах «тогобічною», «чигиринською», а трохи згодом — «польською» Україною. За міжнародними договорами останньої чверті XVII — початку XVIII ст. пра­вовий статус Правобережжя постійно змінювався.

розділившиновостворену козацьку республіку, кожна з су­сідніх країн — Річ Посполита, Московська держава, Османська імперія та Кримське ханство — намагалася розв'язати пробле­му її «спадщини» на свою користь, що призводить до занепаду державного життя на правобережних землях. Внаслідок Поль­ське-турецької війни 1673—1676 рр. територія Правобережної України була захоплена і розподілена між королем і султаном.

Війна 1676—1681 рр., в якій проти Туреччини І Кримського ханства виступали об'єднані військові сили Московської дер­жави і Лівобережної України (Гетьманщини), спричинила пов­не виснаження економічних і людських ресурсів на Правобе­режжі. За компромісним рішенням ворогуючих сторін 1681 р. було укладено Бахчисарайський договір, за яким на території Середнього Подніпров'я, від Дніпра до Бугу, українцям не до­зволялося ніякого поселення робити. Таким чином, міждер­жавні угоди узаконювали загарбницькі дії урядів Москви, Вар­шави, Константинополя та Бахчисараю щодо Правобережної України й тим самим, за висловом історика Д. Дорошенка, «санкціонувати пустелю в самім серці багатого краю».

Єдиною політичною силою, яка мала повне право на повер­нення цієї території під свою владу, була Гетьманщина. «Нам, Війську Запорізькому, та сторона Дніпра належить», — неод­норазово заявляли полякам лівобережні гетьмани, виступаючи з самостійними зовнішньополітичними намірами у вирішенні долі втрачених земель. Проте європейська дипломатія, зважа­ючи на залежність українських правителів від московських ца-рІв, уміло перегравала їх в складній дипломатичній грі. Спротив І. Самойловича не завадив королю Яну III Собеському та ма­лолітнім царям Петру й Ївану укласти «Вічний мир» (1686 р.), що на чверть віку залишав територію Правобережної України у сфері впливу польського монарха, а подніпровські козацькі землі знову оголошував пусткою.

Звичайно, кожен з «претендентів» мав політичну доктрину, яка обґрунтовувала прагнення оволодіти сплюндрованим кра­єм. Польща і Московія висували тезу про «дідичні» польські чи «споконвічні» російські землі. Крім того, царський уряд аргу­ментував свої наміри тим, що «Хмельницькому... по Случ і Го­ринь на кілька десятків миль від Києва землі буде віддано, і після смерті Хмельницького і до цього часу (1684 р.) під коро­лівськими володіннями ніколи ці містечка не були». Польський король відповідав, що за попередніми трактатами Правобереж­на Україна має належати козакам, які присягнули йому на вір­ність. Туреччина обґрунтовувала своє бажання оволодіти укра­їнськими землями укладеним у попередні роки договором з гетьманом П. Дорошенком.

Після Карловицького конгресу (1698—1699 рр.), який мир­ним шляхом мав розв'язати питання приналежності спірних територій, Польща відбирала у турків втрачені землі Правобе­режної України. Щоб усунути турецьку загрозу, варшавський сейм 1699 р. постановив знищити правобережний козацький устрій. Це незабаром спричинило повстання українського на­селення.

Виступ під проводом С. Палія був жорстоко придушений спільними польсько-російськими зусиллями. На основі домов­леностей між обома державами полковник С. Палій «або доб­рим, або злим способом мав повернути фортеці і міста, які в нещодавнім українськім замішанні взяв»» до володінь поль­ської корони. Проте до 1708 р. Київщина та окремі частини Волині й Поділля перебували під правлінням лівобережного гетьмана 1. Мазепи.

Система міждержавних договорів 1711—1714 рр. остаточно визначила правовий статус українського Правобережжя. Петро І відмовився від претензій на «тогобічну Україну». Натомість султан, який знову вирішив втрутитися в українські справи, віддавав її під владу гетьмана П. Орлика, що був наступником Мазепи. Згодом Ахмед III відмовився від планів створення «бу­ферної» української держави і за угодою з російським царем дозволив польському коронному війську зайняти козацькі зем­лі від Случа до Дніпра. Перед тим на Лівобережжя виселили мешканців усіх правобережних полків. Півстолітня боротьба Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства за право володіння Правобережною Україною завершилася на користь польського короля, хоча втручання Туреччини і Криму в життя українських земель Польщі тривало протягом усього XVIII ст.

Отже, міжнародна ситуація другої половини XVII—XVIII ст. не сприяла становленню української державності на правобе­режних землях. Країни східноєвропейського регіону робили все можливе, щоб територіальне розколоти Україну. Лише в ре­зультаті імперської політики росії наприкінці XVIII ст. землі Київщини, Волині і Поділля об'єдналися з Лівобережжям. Са­ме таким шляхом зміг з'єднатися багатостраждальний україн­ський народ, який понад століття перебував поміж «чотирьох вогнів». Але з'єднався він вже в «єдиній і неподільній» імперії російських самодержців.

45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1

Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму­ватися нові революційні органи влади. Найавтори­тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро­мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе­ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина" Товариства українських по­ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан­тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля­ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали:Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо­кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове­дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре­золюції, підготовлені Центральною Радою, і на­самперед про автономію України. Для чіткого ви­значення основних політичних гасел М. Грушевсь­кий наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — чле­нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонст­рували одностайність програмної вимоги національ­но-територіальної автономії України, а також при­хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон­гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.

Бажаючи довести, що декларовані Універса­лом слова „однині будемо творити наше жит­тя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генераль­ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви­ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де­

легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь­ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по­ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле­гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук­раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону­вання автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з україн­цями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо­кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя­ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий­маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра­да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні­версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек­ти законів про автономний устрій України для вне­сення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав пере­могою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Поро­зуміння Української Центральної Ради з Російсь­ким центральним урядом, — писав М.Грушевський, —відкрило собою нову сторінку

Білет 29.

7. Зовнішньополітичні пріоритети Київської Русі. Київські князі в європейській політиці. У зовнішній політиці Київської держави можна виділити такі основні напрями:

1) боротьба за об'єднання східнослов'янських племен в єди­ну державу;

2) боротьба з кочовиками і сусідніми державами за свою незалежність;

3) відносини з Візантією;

4) династичні зовнішні зв'язки.

І. Київські князі вели боротьбу за об'єднання навколо Києва слов'янських племен. Так, князь Олег у 80-тІ рр. IX ст. приєднав до Київської Русі племінні союзи древлян, сіверян, радимичів, уличів, тиверців. Князь Святослав приєднав землі в'ятичів у 964 р. Ставши Великим київським князем, Воло­димир розгорнув енергійну діяльність щодо зміцнення державності. Досягненню мети сприяли його походи 981—993 рр. на ятвячів, в'ятичів, білих хорватів, внаслідок яких усі східно­слов'янські племена були об'єднані навколо Києва.

За врядування князя Володимира завершився тривалий процес формування території Давньоруської держави. Визна­чилися кордони Київської Русі, які в основному збігалися з етнічними межами східних слов'ян. Тільки незначну частину Її населення становили неслов'янські народи: на півночі — чудь, зесь, меря, на півдні — племена торків.

2. В історичній науці є кілька різних точок зору щодо ролі кочівників в історії давньоруського народу. Звичайно, було б неслраведливим спрощенням вбачати у взаємовідносинах Київської Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонольського періоду лише негативний аспект. Їхня історія знає й :вітлі сторінки, які містять мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв'язки, взаємовплив культур, мирне входження тюркських племен у державно-територх-льну й етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано у писемних а археологічних джерелах і не підлягає сумніву.

І все-таки треба визнати, що загалом відносини КиЇвської 'усі зі своїми кочовими сусідами були антагоністичними. При-нна об'єктивна. Вона полягає, насамперед, у характері господарювання двох сусідніх народів. Кочовики не знали кордонів. спосіб ведення господарства змушував їх шукати нові життєві ростори. Неабияке значення мало й пограбування сусідів, на зму спеціалізувалася військово-дружинна верхівка кочовиків.

Стримуючи тиск кочовиків, Давньоруська держава забезпечува­ла не тільки свій історичний розвиток, а й захищала від кочо­вих орд Західну і Південну Європу.

Так, князь Ігор у 915—920 рр. виступає проти печенігів, здійснює походи у Закавказзя. У 965 р. князь Святослав роз­громив Хозарський каганат і оволодів важливим шляхом по р. Волга. На півдні виникає велика руська колонія-князівство Тмуторокань. У 985 р. князь Володимир переміг Дунайську Болгарію, уклав з нею мир. У 1036 р. князь Ярослав здолав печенігів, але з'явився новий ворог — половці. Боротьбу проти половців продовжив Володимир Мономах. Перше вторгнення половців на Русь відбулося в 1068 р. За пропозицією Воло­димира Мономаха в 1103 р. руські князі домовилися про спільну боротьбу з половцями. Походи відбувалися майже що­річно. Особливо вдалими були походи 1103, 1107, 1111 рр. Саме внаслідок останнього походу половці змушені були відійти аж до Грузії. За своє правління Володимир Мономах організував багато великих походів, неодноразово укладав угоди з полов­цями, полонив половецьких князів.

Смерть Володимира 1125 р. ознаменувала завершення цілої епохи в історії Київської Русі. Через кілька років ця держава втратила цілісність.

3. Особливо слід виділити взаємовідносини Київської Русі з Візантією. Укладення з нею угод було актом великої Історичної цінності, свідчило про утвердження Київської Русі як рівного партнера імперії.

За літописами відомо про похід 80-тисячного війська князя Олега на Візантію 907 р., результатом якого була угода між державами, почесна І вигідна для Русі. У 911 р. укладено нову угоду, що значно доповнювала попередню.

Продовжуючи політику боротьби проти засилля Візантії в Причорномор'ї, князь Ігор двічі здійснив походи на Візантію:

перший, 941 р., завершився невдачею, другий, 944 р., укладен­ням договору, за яким Русь позбавлялася багатьох привілеїв, обумовлених договорами 907 і 911 рр.

Княгиня Ольга 957 р. відвідала Константинополь, де вела переговори з імператором. У 971 р. після невдалого походу кня­зя Святослава на Балкани було підписано мирну угоду, за якою київський князь відмовився від претензій на візантійські во­лодіння в Криму і на Дунаї.

Коли 988 р. за князя Володимира на Русі було прийнято 'Фистиянство, це сприяло посиленню політичних і культурних ^'язків з Візантією.

У 1043 р. спалахнула русько-вІзантійська війна, спричинена ворожістю до Київської держави нового Імператора Констян-'піна. Морський похід на Царгород закінчився невдало. Але Ярослав знайшов союзників на Заході, й Костянтину довелося розпочати мирні переговори. Русі була надана компенсація за військові втрати.

Це була остання війна русичів проти Візантії. Київ надалі підтримував з Візантією дружні відносини.

4. У середньовічній Європі ознакою престижу й могутності правлячого роду була готовність інших провідних династій вступити з ним у шлюбні зв'язки, які відігравали велику роль у зміцненні політичних, економічних і культурних контактів між державами. Зокрема, дружні відносини Русі з Польщею І Швецією Володимир закріпив, одруживши своїх синів Свято-полка і Ярослава на дочках Болеслава Хороброго і Олава Скот-конунга. У майбутній боротьбі за стіл великого князя брати спиратимуться на підтримку Польщі і Скандінавії. На захист Святополка виступив польський князь Болеслав, а у війську Ярослава були норманські дружини.

Сам Ярослав був одружений з донькою шведського короля Інгігердою (Іриною). Його сестра Марія-Доброгаіва була дружиною польського короля Казимира.

У візантійського імператора Костянтина виникла потреба в допомозі з боку Русі для боротьби проти печенігів, і він пішої на зближення з нею. Щоб задобрити Ярослава, імператор видав дочку Анастасію за Всеволода — улюбленого сина киЇвського князя. Від цього шлюбу народився видатний у майбутньом державний діяч Володимир Мономах. Згідно з новою руське візантійською угодою у Візантії перебував постійний руський військовий корпус.

Другий син Ярослава одружився на дочці польського короля, інші два — з німецькими княжнами. За Іноземних правителів були видані дочки Ярослава: Анастасія — за угорського короля, Єлизавета — за норвезького королевича Гарольда Сміливого, Анна стала дружиною французького короля Генріха І.

Такі династичні зв'язки сприяли прилученню Русі до європейськоЇ політики.

Київ став перерехрестям культурних, політичних для тодішнього світу.

Б 29, 2. Німецький окупаційний і національно-визвольний рух в Україні. Дії ОУН-УПА.

На території України, окупованої німеЦЬко-фашистськими військами, з перших днів окупанії розгортається антифашистська боротьба.

Антифашистський рух опору в Україні включав:

— радянське комуністичне підпілля та партизанський рух;

— український самостІйнииький підпільний та парги-занський рухи;

— польський рух опору.

Найбільшими Центрами польського підпілля були м.Вільно та Львів. У польських партизанських загонах на територіЇУкраїни брали участь 2150 бійщв. Головним наданням цього руху було повернення західноукраїнських земель до складу відновленої Польської держави.

В умовах блискавичною просування німецьких військ в тилу у них опинились цілі підрозділи радянських військ. Вони і егали базою радянського партизанського руху. На перших етапах він був виявом боротьби за самозбереження. Лише після утворення Українського штабу партизанського руху на чолі зТ.Строкачем ЗО травня 1942р. він набирає організовані ших форм. УШПР налагодив координаиію дій партизанських загонів з операиіями Червоної армії та постачання партизан за допомогою авіанії.

Всього на території У РСР діяло понад 60 партизанських з'єднань, близько 2 тисяч загонів та груп. Найбільші партизанські з'єднання діяли на пограниччі України та Білорусії, саме тут оформилось п'ять великих з'єднань. Найвідомішими з них були з'єднання Сабурова, Федорова, Ковпака. Вони влаштовували діверсії на комунікаЦІях ворога, громили штаби, гарнізони, здійснювали рейди на окупованих територіях РРФСР, України та Білорусії. Тільки партизанське з'єднання під командуванням С.А. Ковпака протягом війни здійснило 7 рейдів, пройшовши загалом по тилах ворога 18 тис. кілометрів. Найвідомішою була операція "Сарненський хрест", котру провело з'єднання Ковпака. Найрезульта-тивнішою була так звана '"рейкова війна": тільки протягом літа-осені 1942р. партизани висадили в повітря 117 залізничних та шосейних мостів, пустили під укіс 158 ворожих ешелонів.

Партизанський рух був одним із важливих военно-стратегічних факторів у ході війни. Для боротьби з нимнімеЦьке командування виділило 120 тис. солдатів.

Крім радянського партизанського руху, в містах діяло комуністичне та комсомольське підпілля. Безстрашно діяли, наприклад, підпільна органІзаиія "Партизанська Іскра" вс-Кримки на Миколаївщині, яку очолював учитель В.Моргуненко, підпільні організаЦІї й м.Сталіно (донсцьк) на чолі з учителем історії С.Матьоніннм, у Ніжині, яку очолював Я.Батюк, у м-КраснодонІ — "Молода гвардія" та Ін.

На території України діяли антифашисти більше, ніж з 20-ти зарубіжних країн. УкраЇнщ — військовополонені брали участь в антифашистських рухах опору в країнах Європи. Визнаним наиіональним героєм ФрашіІЇстав лейтенант Червоної армії Василь Порик (уродж. Вінничини).

Крім радянського руху опору, билися з фашистськими окупантами й представники українського самостійниЦького руху, який діяв переважно на території Західної України. Перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Т.Боровеиь(вони не були зв'язані з ОУН), Сформований ним військовий загін "Поліська Січ" боровся в своєму регіоні з залишками Червоної армії. Коли німці спробували розпустити Цей загін Т.БоровсЦь (Бульба) обернув зброю проти них, а також проти радянських партизанів. У 1942р. на Волині виникають загони ОУН-Бандери та ОУН-Мельника.

Найбільш організованим військовим з'єднанням українського самостійниЦького руху була Українська повстанська армія (УПА). Створена ОУН-Бандери наприкінЦІ 1942р., діючи на просторах Волині, Полісся, Галичини боролася і проти німців, і проти радянських партизанів. Командиром армїї був Роман Шухевич (Чупринка). На початок 1944р. вона нараховувала 30-40 тисяч бІйиів. 11,я армія вступила в жорстокий конфлікт з польським населенням Волині. Полісся, Холмшини. а також з польською Армією Крайовою, яка прагнула зберегти свій контроль над цими землями. Після вступу на ці території військ Радянської армії, між силами УПА та радянськими військами розгортається відкрита війна, що після визволення цих територій від фашистської окупанії переросла в справжню громадянську війну в Західній Україні.

Після ліквідаиії крайового уряду Я.Стеиька легальною організащєю українства залишилась Українська Напіональна Рада, лідерами якої були Кость Левицькийта митрополит алісптицьки й. УНР прагнула відстоювати українські інтереси. Виступ митрополитаА.ШептиЦькогозмеморандумом про захист прав українців спричинив до того, що 4 березня 1942р. УНР було розпущено окупантами.

У Києві, після його окупащї, ОУН-Бандери створили також Українську Наиіональну Раду — нашональний та політично-громадський Центр. Важливою подією в його діяльності був випуск журналу '"Українське слово" (редактор Іван Рогач) та журналу "Літаври" (редактор Олена Теліга). Одночасно діяли так звані "'похідні групи", що проводили пропагандистську діяльність на окупованих територіях за соборну Україну. Однак діяльність українських структур, які праиювали на українську державність, не входила у плани окупантів. У грудні 1941р. вони заарештовують, а в лютому 1942р. розстрілюють у Києві групу українських наЦІоналісгів — Олену Телігу, Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін.НагірнкІшді 1942р. німці заборонили діяльність УНР у Києві, а згодом І у Львові, У липні 1944р. ОУН-Бандери та представники політичних партій України, представники східних україншв на таємному зібранні в м.Самборі утворили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка очолила боротьбу і проти СРСР, і проти німєцької "Нової Європи",

Активний партизанський рух. що включав і радянський рух опору, і український самостІйнииький рух опору, і польській рух опору, внесли вагомий вклад у боротьбупроти фашистських окупантів в Україні.

Білет 31.

45. Центральна Рада: організація, склад, взаємовідносини з 1

Перші телеграми про революційні події в Пет­рограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавства. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали форму­ватися нові революційні органи влади. Найавтори­тетнішим серед них була Рада об'єднаних гро­мадських організацій, її виконком очолив відомий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти у більшості українських міст. З — 5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу пе­ребрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Ук­раїні ці ради не відігравали провідної ролі й на вла­ду не претендували, тому про існування тут двов­ладдя не доводиться говорити. Зазначимо, цю ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначити­ся на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена у народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у раді робітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі „Родина" Товариства українських по­ступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання і програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.Ніковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан­тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні погля­ди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня відбулися вибори керівного ядра Центральної Ра­ди. Голевою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добував своє заслання. Заступниками голови стали:Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу і Д.Антонович — від українських соціал-демо­кратів. Крім того, було обрано секретаря та скарб­ника Ради. 7 березня, очевидно, і слід вважати да­тою створення Української Центральної Ради.

Відразу Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла вона одразу сформулювати й політичної платформи своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уря­ду „всіх прав, які тобі природно належать", обме­живши їх, проте, публічним використанням ук­раїнської мови в державних, судових та освітніх ус­тановах. Не йшлося у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих дома­ганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес ор­ганізаційного та ідейного становлення.

У подібному стані перебував увесь український національно-визвольний рух. Надто сильного уда­ру завдано було царизмом упродовж попередніх де­сятиліть українським організаціям, аби вони спро­моглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не забарилися. Вони були тісно пов'язані з поверненням в Україну чільного політичного і громадського діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого се­ред інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчи­ло хоча б те, що 1917 р. не було, либонь, випадку, аби той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого ставлення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в період розвитку рево­люції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з ліво­флангових у громадсько-політичному житті, посту-паючись ініціативою російським політичним

партіям і організаціям. Грушевський вирішив зла­мати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало прове­дення у Києві 19 березня української маніфестації. Стотисячна колона під національними синьо-жов­тими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало ре­золюції, підготовлені Центральною Радою, і на­самперед про автономію України. Для чіткого ви­значення основних політичних гасел М. Грушевсь­кий наприкінці березня — в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті „Велика хвиля", де, полемізуючи з поміркованим крилом українського руху — чле­нами ТУПу, заявив, що „нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і подавати їх наново правительству як наші домагання в данім моменті", й зажадав негайно пе­рейти від культурно-освітніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну програ­му Центральної Ради і завершити її організацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про йо­го скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовка конгресу активізувала українські політичні сили, які вирішили негайно провести свої партійні з'їзди. 25 — 26 березня це зробило Това­риство українських поступовців; воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на Союз автономістів-федералістів. 4 — 6 квітня у Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Ук­раїнської партії соціалістів-революціонерів і конфе­ренція Української соціал-демократичної робітничої партії. 6 — 7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які ство­рили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемонст­рували одностайність програмної вимоги національ­но-територіальної автономії України, а також при­хильність до ідей соціалізму. Консервативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою і проведенням Всеукраїнського національного кон­гресу, надавали йому ваги, політичної заангажова-ності та резонансу.

Бажаючи довести, що декларовані Універса­лом слова „однині будемо творити наше жит­тя" не пустопорожні, Комітет Центральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.11е-тлюру, В.Садовського, М.Стасюка, І.Стешенка. Проголошення Універсалу, створення Генераль­ного секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії справили відповідне враження і на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шукати ви­ходу із становища, що склалося не на його користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду - О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової де­

легації, тут-таки відверто заявив, що головна тема переговорів — налагодження взаємин з Централь­ною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні по­ступки, але зберігши своє реноме. Як заявила деле­гація, він не заперечуватиме проти автономії Ук­раїни, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціону­вання автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетелі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з україн­цями, аби довести країні, а можливо, й усьому світові, що „все тут робиться зі згоди центральної влади і для Установчих зборів". Центральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних декларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неукраїнської революційної демо­кратії в Україні й надати їй місця у Раді, що сприя­ло б перетворенню її із суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади.

Зі свого боку делегація обіцяла, що уряд, прий­маючи Закони стосовно України, узгоджуватиме їх з УЦР. Вона висловилася за створення крайового органу влади, фінансування його з державного бюджету, запровадження при Тимчасовому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозуміння і конструктивного діалогу, хоч це й вимагало від УЦР певного компромісу і відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла теле­грама з текстом урядової декларації, де мовилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а також про те, що уряд „прихильно поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Ра­да вважатиме це суголосним з інтересами краю". У відповідь Центральна Рада проголосила 2-й Уні­версал. Там, зокрема, зазначалося: „із задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єднання". Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єдиний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти „шляхом зміцнення нового ладу, утвореного революцією", підготувати „проек­ти законів про автономний устрій України для вне­сення їх на затвердження Установчим зборам". Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної автономії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмовитися від спроб „самочинного здійснювання автономії України". Переговори з урядом В.Винниченко назвав пере­могою українства, якій „було надано правової сили в юридичних актах державного характеру". „Поро­зуміння Української Центральної Ради з Російсь­ким центральним урядом, — писав М.Грушевський, —відкрило собою нову сторінку

Білет 32.

30. Порушення Росією договору 1654 р., його історична та правова оцінка.

31 грудня 1653 р. Росія оголосила війну Польщі. 18 січня 1654 р. відбулася публічна церемонія, під час якої гетьман і козацька старшина присяглися на тім» «щоб бути Їм із землями і городами під царською великою рукою невідступною. Ніякого письмового договору в Переяславі не було укладено. Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялася аа вироблення умов угоди. Був написаний проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, привезений у Москву на­прикінці березня переяславським полковником П. Тетерею І військовим суддею Самійлом Зарудним.

«Березневі статті», написані Хмельницьким і затверджені російським урядом, передбачали визнання за козацькою Украї­ною створеного в межах ЇЇ території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-еконо­мічних відносин, незалежності в проведенні внутрішньої по­літики. Єдиною сферою, де частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона повинна була виплачувати російській скарбниці певну суму грошей від своїх прибутків.

Українсько-російська угода 1654 – між російським царським урядом і українською козацькою старшиною, умови якої містилися у “березневих статтях” Хмельницького та “Жалуваній грамоті” царя гетьманові та Війську Запорозькому від 6 квітня 1654. Передбачала збереження в Україні існуючої системи влади та управління, встановлення козацького реєстру в 60 тис. осіб, право України на зовнішні зносини, російську збройну допомогу козакам у боротьбі з Польщею. Тим самим угода оформлювала створення своєрідної конфедерації, спрямованої проти зовнішнього ворога. Розірвана у вересні 1658 козацькою Україною, розчарованою у своїх надіях досягти у конфедеративному союзі з Росією возз’єднання українських етнічних земель у межах національної держави.

Підписання Переяславської угоди стало поворотним пунктом в історії України, Росії та всієї Східної Європи. Раніше ізольована й відстала Московія зробила гігантський крок уперед на шляху перетворення на велику державу. А доля України стала в усьому — доброму й лихому — невід'ємно пов'язаною з долею Росії.

Через конфлікти, що пізніше виникали між росіянами та українцями, оцінка угоди, яка поєднала Їхні країни, була предметом частих суперечок учених. Справа ускладнювалася тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонува­лося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (пом. 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (пом. 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі Історики, як росіянин Ве-недикт МякотІн та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджу­валася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи;

українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомо­гу і т. д. Інший український Історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.

Останнє тлумачення Переяславської угоди стоїть осібно від інших. У 1954 р. під час пишних святкувань 300-річчя українсько-російського союзу в СРСР було оголошено (щоправда, не вченими, а Комуністичною партією Радянського Союзу), що Переяславська угода стала кульмінаційним моментом у віковому прагненні українців та росіян до возз'єднання і що возз'єднання цих двох народів було основною метою повстання 1648 р. За офіційною радянською теорією, велич Хмельницького полягає в його розумінні, що «порятунок українського народу можливий лише в єдності з великим російським народом». Щоправда, в середині 1960-х років принаймні один радянський учений — Михайло Брайчевський — під­дав цей погляд сумніву (що мало катастрофічні наслідки для його кар'єри), однак для всіх радянських учених підтримка партійної інтерпретації угоди лишалася обо­в'язковою.

На думку відомого українського Історика В. Липинського, Богдан Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) зали­шався фактично єдиним і повноправним правителем Україн­ської козацької держави. усі питання ЇЇ життєдіяльності (внут­рішні і зовнішні) він розв'язував самостійно, не радячись з російським царем. Під час його гетьманства в московську скарб­ницю не надійшло жодної копійки,

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному розумінні мала щось більше, ніж зви­чайний протекторат. Вона одержала більші права, ніж Їх мали Молдавія, Волощина чи Кримське ханство в складі свого «про­тектора» — Османської імперії. Тому вірогідно, що згідно :

договором 1654 р., незважаючи на визнання верховенства корони Романових, Українська держава увійшла до складу Росі на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації.

Втім закріплені Переяславське -Московською угодою правовІ взаємовідносини між Україною і Росією залишилися зобов'язаинями на папері і не були здійснені на практиці.

Найбільшу лють української старшини викликало укладення у Вільнюсі в 1656 р. миру між московським царем і поляками без усякої на те згоди українців; більше то­го, спеціально послану українську делегацію навіть не допустили до переговорів. По-боюючися, що московити принесуть у жертву українські інтереси, гетьман і козацькі полковники відкрито звинуватили царя у зраді й порушенні Переяславської угоди. У роздратованому листі до царя Хмельницький порівнював поведінку московитів з поведінкою шведів: «Шведи — люди честі: пообіцявши дружбу і союз, вони дотри­муються слова. Проте цар, уклавши перемир'я з поляками і маючи намір повернути нас в їхні руки, вчинив з нами безсердечно».

2. Взаємозв”язки суверенної України з укпаїнською діаспорою.

Характер зв'язків зарубіжних українців з батьківською землею залежав від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів, на-самперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних по-колінь української діаспори. Та, незважаючи на пе-рипетії історії, українські поселенці в західному світі, зокрема за океаном, завжди прагнули до зріднення з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків: скажімо, понад 80% канадських українців народжені у Ка-наді, Це прагнення відбилося у рухах солідарності й допомоги українському народові, Вони були запо-чатковані ще у перші десятиліття перебування в діаспорі· Так, 1906 р, у Вінніпезі під час проведен-ня традиційних щорічних шевченківських свят, які, до речі, мають місце і сьогодні, були зібрані кошти в 1. зв, "Бойовий фонд" і передані землякам "старо-го краю"· Водночас український часопис США "Свобода" розгорнув кампанію щодо збирання коштів для політичних партій Галичини, 1913 р· ук-раїнці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, За короткий час в Канаді було зібрано 5,6 тис· до-ларів, а в Сполучених Штатах — 9,4 тис, В 1908 і 1910 рр· по всій Канаді українці започаткували мо-гутню кампанію солідарності з визвольною бороть-бою своїх земляків,

Окрема сторінка в літописі українців у США і Канаді — підтримка Лютневої революції 1917 р, в Росії та Україні, За тисячі кілометрів, в чужому, не завжди дружньому оточенні, вони з неослабною увагою прислухалися до вісток, що просочувалися через океан, про події 1917 р, Українські поселенці в Канаді та США вірили, що перемога над цариз-мом відкриє широкі можливості для вільного роз-витку українського народу, Цим пояснюється і підтримка ними жовтневого перевороту 1917 р, та соціалістичних ідеи, Через десятки років стане зро-зумілим: сподівання зарубіжних українців не справ-дилися, а тоді більшість з них, мабуть, щиро вірила в те, що соціалізм принесе жадану свободу, неза-лежність і щастя, Вітаючи визволення українського та інших народів Росії з-під ярма царського само-державства, вони висловлювали надію, що вільний український народ допоможе трудящим Західної України об'єднатися в єдиній державі,

3 новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Росії на початку 20-х рр· Українські робітники і фермери Канади, допомагаючи голо-дуючим Поволжя, одночасно збирали кошти і для голодуючих України· Для них було зібрано понад 10 тис· доларів, Таку ж суму зібрали й українці Сполу-чених Штатів,

Головним регіоном, куди спрямовувалася допо-мога української діаспори, була, звичайно ж, Західна Україна. Зарубіжні українці з неослабною увагою слідкували за національно-визвольною бо-ротьбою своїх земляків· 1 своїм обов'язком вважали надання їм матеріальної та моральної підтримки, 3 цією метою 1922 р, в Канаді був створений Ук-раїнський робітничо-фермерс^кий комітет за виз-волення Східної Галичини· Иого першою акцією стала камланія по збиранню коштів для допомоги політв'язням та їхнім родинам,

3 особливою силою міжнародна солідарність з народом нашої країни виявилася в роки Великої Вітчизняної війни, Одними з перших у рух солідар-ності включились українські канадці, організовую-чи комітети допомоги Батьківщині. Українське то-вариство допомоги Батьківщині (УТДБ) в Канаді було утворено вже 26 червня 1941 р, Иого відділен-ня розпочали активну діяльність по всій країні,

Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці, а в багатьох випадках вони висту-пили їхніми ініціаторами·

Отже, українська діаспора, передусім у Канаді та США, вписала у свою історію яскраві сторінки солідарності з колишньою батьківшиною· В скрутні часи українські іммігранти та їхні нащадки були по-руч з народом, від якого пішло їхнє коріння, Знаємо, як вболівали вони за долю України, допо-магали на початку ХХ ст., в 20—40-і рр· Про це з захопленням писала радянська преса, Та коли звер-нутися до вітчизняної наукової літератури і публіцистики 50-х — середини 80-х рр., то в цей період зарубіжні українці нібито й перестали дума-ти про Україну, Щоправда, інколи в нашій пресі все ж таки цитувалися схвальні відгуки про Україну ок-ремих осіб чи представників офіційних делегацій, які відвідували нашу республіку. Водночас замов-чувалося те, що в повоєнний період серед ук-раїнської діаспори існував рух солідарності й іншо-го характеру· Це була солідарність не з країною, а з тими людьми в Україні, які боролися проти то-талітарного режиму й постраждали від нього· Учас-никами цього руху, як правило, були представники повоєнної імміграції, які критично ставилися до Головна увага держави була прикута до так званих "базових" галузей, тоді як підприємства легкої та харчової промисловості простоювали чи працювали напівсили.

Панівне місце в народному господарстві посідають державні підприємства. Ці заводи чи виробничі об'єднання часто були монополістами у своїх галузях виробництва· Однак поряд з цим у процесі розбудови держави та переходу до ринку все більшого поширення набували асоціативні, приватні, кооперативні підприємства. Приватизація державної власності здійснювалася повільно і на відміну від сусідньої Росії, сутгєвого впливу на економіку не справляла.

Руйнівні процеси характеризували сільськогосподарське виробництво. 3 цього продовжували "викачувати" кошти, вироблену продукцію, видаючи юлосальні кредити, які дуже скоро знецінювалися. Більшість колгоспів і радгоспів перетворювалися на безнадійних боржників,а обсяги виробництва сільськогосподарської продукції з року в рік падали.

Вихід з рублевого простору вимагав творення незалежної державної власної фінансової системи та грошової одиниці, проте нічого, що б дало позитивні результати, зроблено не було· Темпи інфляції в УкраЇні були чи не найвищими в світі, виключаючи хіба шо країни, де палали війни. Затягування з введенням повноцінної української грошової одиниці (гривні), силові заходи монетарної політики в умовах постійного зростання бюджетних видапав, що часто мали популістський харакгер, вели до подальшого розбалансування фінансової системи.

Лише наприкінці 1995 р. вдалося стабілізувати фінансову систему, і в 1996 р, запровадили нову грошову одиницю - гривну. Це єдине вагоме досягнення України в економіці за роки незлежності.

Еюномічна криза негативно позначилася на соціальній сфері УКРАЇНИ. Погіршилися демографічні показники -знизилася народжуваність, зросла смертність, розпочалася депопуляція України· Все частіше лунають тривожні голоси, що коли не вжити заходів, то вже в першій половині ХХІ ст, реальністю може стати загроза самому існуванню України·

Знизився життевий рівень переважної більшості населення, інфляція повністю з'їла ті скромні запаси, які частина громадян накопичувала протягом життя. Цей процес населення розцінило як відкритий грабунок. Скорочення доходів населення, знецінення грошей, безробіття, незахищеність сімей, що мали дітей, пенсіонерів, посилювали в суспільстві стан соціальної депресії, викликали в масах незадоволення політикою держави, що на побутовому рівні часто зв'язувалося з результагами незалежності. Поширеним явищем, яке використовують ліві політичні сили, стала ностальгія за минулим.

Дестабілізації соціальних процесів сприяли високі темпи майнової та соціальної диференціації населення, різка поляризація населення на "нових багатіїв" та бідних, фактична відсутність "середнього класу", що є запорукою стабільності сусп1льства. Катастрофінио погіршувалася екологічна ситуація. На цьому фоні безперечною заслугою адміністрації Л.Кравчука стало збереження громадянсьиого миру, усунення, незважаючи на неодноразові провокації, відкритих соціально-політичних конфліктів. Традиційна для України стабільність у міжнаціональних відносинах забезпечує умови для вільного розвитку всіх націй і народностей.

Білет 33.

Українсько-російські відносини в умовах існування незалежних держав. Підписання у червні 1997 року широкомасштабного українсько-російського договору.

Проголошення Україною 24 серпня1991 р, політичної незалежності викликало активізацію її міжнародної діяльності. Однак, тільки після всеукраінського референдуму 1 грудня 1991 р., в ході якого народ України підтвердив Акт проголошення незалежності України, почалося дружне визнання нової держави світовим співтовариством. За грудень 1991 р, незалежність України визнали 68 держав: на другий день після референдуму про це оголосили Канада і Польща, 3 грудня - Угорщина, 4 грудня - Латвія і Литва, 5 грудня до них приєдналося одразу 5 країн - Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Xорватія. 25 грудня 1991 р· визнали Україну і незабаром встановили з нею дипломатичні відносини США. Особливо велике значення для України мало визнання її незалежності з боку Росії, хоч загалом відносини нашої держави зі своїм найближчим і наймогутнішим сусідом складаються нелегко.

Визнавши Україну одним з перших, уряд Б.Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру на всій території колишнього СРСР за допомогою механізму Співдружності Незалежних держав (СНД)· Утворену підписанням 8 грудня 1991 р. у Мінську угоди Співдружність Росія розглядала як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв'язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами, утвореними на території СРСР· 3 її точки зору, цей механізм мав на меті передусім сприяння більш успішному розв'язанню пекучих проблем, що виникли внасдідок розпаду СРСР· Парламент та уряд проводии в рамках СНД політику, яка повинна була забезпечувати реалізацію національних інтересів України, утвердження її державності. Наполегливе прагнення російського керівництва надати інститутам СНД державні функції випливало перш за все з його небажання втрачати контроль над тими українськими територіями, де проживало багаго росіян (в першу чергу Крим).Таке небажання яскраво проявилося вже під час підписання 19 листопада 1990р.першого російсько-українського договору, тобто більш як за рік до розпаду СРСР. 3 ініціативи російської сторони ключова 6-та стаття договору була сформульована двозначно. Йшлося про визнання і поважання територіальної цілісності Росії Україною та України роСІЄЮ не за всіх умов, а тільки в існуючих тепер у рамках СРСР кордонах· Через дві доби після проголошення Акта про незалежність України прессекретар Б.Єльцина заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв'язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Виступ по центральному телебаченню тодішнього мера Москви ТПопова, який поставив під сумнів суверенітет України щодо Криму і Одеської області, викликав кризу в російсько-українських відносинах·

Українське керівництво проводило у відносинах з Росією зважену політику, намагаючись вирішувати болючі питання методом переговорів. Однак воно не розглядало Крим як предмет українсько-російських відносин і розв'язувало існуючі на півострові проблеми та влаштування кримських татар, відновлення в лютому 1992 р. автономної республіки тощо.

Однак для російських законодавців кримська проблема й надалі залишалася гостро акіуальною· У липні 1993 р. російський парламент прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, який знаходиться на території України, статусу міста Російської Федерації. Рада Безпеки ООН визнала безпідставність цього кроку російських законодавщв. Юридичну неспроможність такого рішения змушений був підтвердити сам російський президент. Разом з тим Б.Єльцин майстерно переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Маючи головну базу в Севастополі, цей флот налічував близько 300 кораблів переважно застарілих юнструкцій (найсучасніші судна були виведені Росією з акваторії Чорного моря). Українська сгорона наполегливо домагалася розв'язання проблеми шляхом поділу флоту, а російська, навпаки, затягувала переговори, щоб мати привід для втручання у кримські справи на законних підставах. Адже існування флоту об'єктивно пов'язане з черговою інфраструктурою.

На неодноразових зустрічах з проблеми Чорноморського флоту, в т.ч. й на найвищому рівні, було досягнуто домовленості про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний період. Отже, перемогла точка зору російської сторони. Домовленість не розв'язувала проблеми, але зменшила напруженість між двома країнами. Проблеми поділу Чорноморського флоту, боргів, подвійного громадянства, надумана проблема "стаіусу м. Севастополя" призвели до значних труднощів в українсько-російських відносинах, до непомірного затягування переговорного процесу по великому Договору між Україною і Росією. Тільки у 1997 р. нові декілька перенесень візиту, коли розрахунки російських політиків на нежиттєвість української державності повністю провалилася, президент Росії Б.М.Єльцин приїхав у Київ. 30 травня 1997 р· сталася справді історична подія - підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною. У договорі вказувалося, що сторони "визнаюгь територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів· Чорноморський флот та інфраструктура були поділені порівну, але Росія викупала непотрібні Україні кораблі. Сума викупу і вартість 20-річної оренди бази в Севастополі покривалася боргом України за енергоносії. Однак, якщо Верховна Рада України вже ратифікувала широкомасштабний українсько-російський договір, то Державна Дума Росії ніяк не включить це питання до порядку денного. Дехто з російських політиків вважає, що ратифіковувати великий Договір з Україною недоцільно, поки Верховна Рада України не ратифікує пакет угод по Чорноморському флоту.

На початку 1998 р. В ході неформальної зустрічі в підмосковній резиденції глави російської держави БМЄльцин і Л.Д.Кучма зійшлися в тому, що Договір має бути ратифікований якомога швидше. Він уже й зараз позитивно впливає на українсько-російські відносини.

Білет 34.

Проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та її внутрішня і зовнішня політика

18 жовтня 1918 р. у Львові виникла Українська Націонольна Рада з депутатів австрійського парламенту, крайових сеймів Галичини та Буковини. Вона ухвалила резолюцію про утворення в майбутньому на українських землях, що перебували в складі Австро-Угорщини, Української держави. 28 жовтня у Кракові виникла польська Ліквідаційна комісія, яка заявила про намір перебрати владу у всій Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складались з поляків, присягнути на вірність Польщі.

Саме тому, в ніч на 1 листопада 1918 р. уЛьвові відбулось повстання українських частин, якими керував сотник українських січових стрільців Дмитро Вітовський. Польські військові сили були захоплені зненацька. Але незабаром вони оговтались і вже в другій половині дня в південно-західній частині міста почались бої. В ході військових сутичок з ворогом, галичани розпочали творення своєї держави. 9 листопада сформовоно уряд — Державний Секретаріат на чолі з Костем Левицьким, до якого увійшло ще 11 секретарів.13 листопада Українська Націонольна Рада затвердила «Тимчасовий основний закон», який дав назву новоствореній державі — Західно-Українська Народна Республіка.

20 листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська перейшли у наступ по всьому фронту у Львові. Українське командування прийняло рішення залишити Львів. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше — до Станіслава. 22-26 листопода відбулись вибори до Української Народної Ради. Президентом ЗУНР став Євген Петрушевич.

У важких умовах в цей час опинились українці Буковини, які 3 листопада на всенародному віче у Чернівцях заявили про возз'єднання з Україною· Проте вже 6 листопода в Буковину вступили румунські війська·

В січні 1919 р· перша сесія Української національної ради у Станіславі проголосила об'єднання ЗУНР з УНР в єдину державу. До Галичиии прибула місія Антанти, щоб припинити польсько-українську війну. За умовами перемир'я до Польщі мали відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Але військові дії продовжувалися. В березні 1919 р· Українська Галицька Армія, реорганізована на зразок регулярних армій (3 корпуси, по 4 бригади в кожному), втратило ініціативу. Нові умови перемир'я не змогли задовольнити Польщу, яка бажала повної окупації Галичини.

В травні в наступ проти УГА перейшли польські дивізії армії, які прибули з Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків на Заліщики. В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські повноваження, командуючим УГА, призначено колишнього царського генерала Олександра Грекова. 7 червня УҐА перейшла в наступ. В ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія Галичини. Проте сили були нерівними: 40-45 тисячам вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Наступ було зупинено, ворог перейшов в контрнаступ. 16 липня війська УГА разом з урядом відступили на східний берег р.3бруч - на територію УНР.

Обставини та значення об'єднання УНР і ЗУНР у1919р.

1 листопадо 1918 р. перемогло національне повстання у Львові. Лідери повстання відразу зіткнулися з проблемою відсічі польській агресії, яку підтримали держави Антанти. На початку листопада галицьке керівництво вислало до Київа повноважного представника (0сипа Назарука) для укладання угоди з гетьманом Скоропадським. Той схвально віднісся до галичан, і на прохання про допомогу запропонував направити "для маневрів" поблизу Збруча полк січових стрільців, які на той час перебували у Білій Церкві. Січовики мали "самостійно" перейти кордон і влитися до складу галицької армії. Це повинно було робитися для того, щоб уникнути міжнародних ускладнень. Але січові сгрільці відмовилися піти на допомогу Галичині, оскільки в цей час готувалося антигетьманське повстання, в якому їм мала належати головна роль.

9 листопада Українська Національна Рада (УНРада), як найвищий орган влади в Галичині, в наказі Держовному секретаріату дала завдання "поробити потрібні заходи для з'єднання всіх українських земель в одну державу''.

1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР та УНР уклали "Передвступний договір... між Українською Народною Республікою і Західноукраїнською Народною Республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю". Статті цього договору містили основи майбугньої злуки обох держов. Західноукраїнські землі повинні були отримати територіальну автономію у складі об'єднаної держави.

Вже на першому засіданні УНРади в Станіславі 3 січня 1919 р· було ухвалено "Передвступний договір" та доручено урядові завершити процес об'єднання. На цьому засіданні Євген Петрушевич заявив: "Від сьогоднішнього дня існує тільки одна Українська Народна Республіка"· УНРада сформувала делегацію для поїздки в Київ.

22 січня 1919 р. в Києві на Софіївському майдані було проголошено возз'єднання УНР та ЗУНР в єдину соборну державу («акст злуки»)· Наступного дня було оголошено відповідні постанови Трудового Конгресу. 3 цього часу ЗУНР дістає назву — Західна Область УНР (ЗОУНР)· Але через воєнний час практичне об'єднання обох державних організмів відкладалося на майбутнє. Це питання остаточно мали вирішити Всеукраїнські Установчі Збори.

Наприкінці січня 1919 р. Директорія отримала нові повноваження від Трудового Конгресу та нового, шостого члена, яким став президент ЗУНР Євген Петрушевич.

Спроба возз'єднання двох українських держав залишилася декларацією. Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території Галичини. Існування УНР також ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Фактично керівництво як УНР так і ЗУНР надалі продовжували діяти на власний розсуд. Лише на міжнародній арені були випадки плідної співпраці (спільні делегації, спільні звернення до міжнародної громадськості. Між лідерами обох держав існували протиріччя та взаємні підозри.

Білет 35.

17. Берестейська унія 1596 – злука католицької (Вселенської) церкви та православних єпископій України та Білорусі на умовах визнання католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина, додержання візантійського обряду та юліанського календаря.

22 червня 1595 дев”ять православних ієрархів, в тому числі митрополит Михайло Рогоза, підписали листа до папи Климента VIII, в якому заявили про готовність вести переговори щодо об’єднання з Римом на засадах визнання католицького “символу віри”, першості римського архієрея та про повноваження вести відповідні переговори єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького. 23 грудня ці єпископи склали перед римською курією та папою “символ віри. В той же ” день буллою Климента VIII було проголошено з’єднання та гарантовані права та привілеї українській церкви.

8-9 жовтня 1596 у м. Бересті в церкві св. Миколая зібрався собор, який визначив офіційне ставлення українських та білоруських єпископів до унії з Римом. Участь у ньому взяли митрополит Рогоза, єпископи, ігумени та архімандрити трьох із 12 монастирів, представники частини українського духовенства та шляхти; їх підтримували львівський, луцький та холмський католицькі єпископи, канцлер Речі Посполитої Лев Сапіга, литовський гетьман Христофор Миколай Радзивілл та православний староста Берестя Дмитро Галецький. Табір рішучих противників унії очолили фактичний керівник України князь Костянтин Острозький, єпископи Г. Балабан та З. Копистенський, архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор Тур, які спиралися на підтримку Никифора та Кирила Лукаріса – представників константинопольського та александрійського патріархів, а також представників братств і шляхти коронних земель. На соборі обидві протилежні сторони ухвалили взаємне засудження та прокляття.

Після Берестейського собору унію прийняли інші православні єпархії України та Білорусі: Ужгородська (1646), Перемиська (1692), Львівська (1700), Луцька (1702).

Таким чином розпочалася багаторічна уперта боротьба., яка винищувала культуру, все надбане українським народом. Увесь час висів тягар винищування у всіх сферах діяльності українського суспільства. Йшло соціально-релігійне гноблення православ”я, що викликало протест з боку українців.

Українці рішуче виступили проти уніацтва. Саме ця боротьба була складовою частиною національно-визвольного руху проти польської шляхти.

Те, що почалося як спроба поєднати християнські церкви, закінчилося їхнім подальшим роздрібненням, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька, як її згодом стали називати.

59. Радянізація західних областей України в 40-х - 50-х рр. Рух опору на західноукраїнських землях в П пол. 40-х - 50-х рр.

3 червня 1945 р. О.Довженко занотував у своєму щоденнику: „Об'єдналися усі ук­раїнські землі. Буде єдине стадо і єдині пастирі. Усі тепер будем однакові". І справді, з того ж 1945 р. сталінське керівництво прагнуло як найшшвидше реалізувати свою улюблену й апробовану в попередні роки тріаду „індустріалізація — колек­тивізація — культурна революція", прагнучи уніфікувати життя західноукраїнського регіону з 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли ухвалу „Про заходи по відбудові і даль­шому розвитку господарства Львівської, Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Во­линської, Чернівецької областей на 1945 р.". Вже цим документом було взято курс на реконструкцію і розвиток як традиційних для Західної України га­лузей промисловості (нафтовидобувна, газова та ін.), так і нових (машинобудівна, приладобудівна, металообробна та ін.). Протягом четвертої п'ятирічки з великих промислових підприємств СРСР у Західну Україну приїхало 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за перші п'ять повоєнних років чисельність робітників, зайнятих у промисло­вості, зросла із 138 тис. до 284 тис. чол. Особ­ливість індустріалізації західних областей полягала в тому, що темпи промислового розвитку тут були значно вищими, ніж у східних областях. Якщо пи­тома вага промислових підприємств західних облас­тей в усій промисловості України становила в 1940 р. 4,7%, то в 1948 — 12,6%. Питома вага робітників у промисловості відповідно зросла з 5,9% до 11,8%. Змінився національний склад робітництва, в якому на початок 50-х рр. українці становили 70% (до приєднання Західної України- 50%).

Ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась повільним розвитком харчової, легкої та інших галузей промисловості, які виробляли товари для людей. Ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно за більшовицькими стандартами колективізацію.

Застосовувались апробовані ще в 20—30-і рр. форсовано-примусові методи. Більшість колгоспів було насаджено у 1948—1949 рр. Якщо на почат­ку 1946 р. у західних областях нараховувалось 158 колгоспів, на початку 1948 — 1762, то на 1 листо­

пада 1949 р.— 6098. До середини 1950 р. у понад 7 тис. колгоспів було об'єднано майже 93%, а до середини 1951 р.— понад 95% селянських госпо­дарств. Влада постійно піклувалася, щоб до західних областей направлялися люди, здатні за­безпечити курс на колективізацію. До кінця 4-ї п ятирічки сюди надіслали 15 тис. чол., які вважа­лися фахівцями в галузі сільського господарства. Політичний контроль забезпечували політвідділи УІТС. У зв'язку з цим було ухвалено навіть спеціальну постанову ЦК ВКП(б) від 23 грудня 1949 р. „Про організацію політвідділів при МТС західних областей УРСР". Для роботи в них обко­ми партії направили 1,7 тис. партійних функціо­нерів,

Повсякденними під час проведення колек­тивізації стали порушення законності. Так, у Во­линській області тільки за перше півріччя 1947 р. офіційно зареєстровано 32 випадки таких порушень (побиття громадян, вилучення в них майна, неза­конні арешти, загроза зброєю тощо). Ситуація уск­ладнювалась тим, що процесу колективізації крива-во протидіяли УПА і підпілля ОУН. У свою чергу, це стимулювало каральну активність комуністичної системи, зокрема масове виселення так званих кур­кулів (заможних селян) та їх сімей.

Штучно колективізоване селянство зіткнулось із значними проблемами. Так, 1949 р. у 87 колгос­пах (4%) не видавали зовсім зерна на трудодні, грошей не видавали 504 (21%) господарствам. Це не спонукало до праці, тому селяни часто ухиляли­ся від роботи в колгоспах. У 1950 р. не виробили обов'язкового мінімуму трудоднів майже 45% кол­госпників, що було значно більше, ніж по всій Ук-раіні. Справи не поліпшились і після укрупнення господарств. У 1952 р. 30% колгоспів видали на трудодень колгоспникам менш ніж 1 кг зерна, а у 18% колгоспів хліба зовсім не одержали. Понад по­ловину господарств видали близько 1 крб. грошей на трудодень, а четверта частина господарств гро­шей взагалі не нарахувала. В той час комуністична пропаганда всіляко вихваляла „переваги" колгосп­ного ладу.

Вже у 1945/46 навчальному році в західних об­ластях налічувалось 6,5 тис. шкіл, які відвідували 1233 тис. учнів. Швидко зростала мережа се­мирічних і середніх шкіл. У першу повоєнну п'ятирічку кількість середніх шкіл збільшилась майже в 7 разів. У 1950/51 навчальному році тут працювали 24 вищих навчальних заклади (в тому числі 3 університети), в яких було близько 34 тис.

студентів, і 110 с' (близько 29 тис.у народилися в захід ла 37%, а в 1953

Разом з тим значно посилився і процес русифікації. Наприклад,на початку 1953 р. у вузах областей переважна більшість західних областей читалася російською мовою.

Білет 37.

9. Основні етапи розвитку Київської Русі. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.

Перший період , коли відбувалося виникнення й формування давньоруської держави ІХ-Х ст. В цей час з”являються перші згадки у візантійських східних джерелах про нашу державу. В середині ІХ ст. Київська Русь виходить на арену світовох історії, стверджуючи себе. Піднеснення Русі пов”язане з ім”ям Аскольда. Аскольдпроводив активну зовнішню політику. Київська Русь міцно утверджувалась на узбережжі Чорного моря (Руського моря). Політика була спрямована на захід, де знаходилися розвинуті країни. Аскольду належить перший літопис, який мав визначити місце Русі, як невід”ємну частину слов”ян.

З іменем Олега зв”язано відкиття Русі на цілий етап назад. Часи Олега, Ольги, Ігоря, Святослава були часами експансії, коли кордони Русі значно розширилися.

Тож цей період охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира (Святославовича)Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). За Володимира відбулося завершення об”єднання слав”янських земель. Володимир запровадив християнство як державну релігію(1088-1089 рр.).Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вер­шини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.

Останній період ( друга половина ХІ – ХІV ст.)характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та еко­номічний застій. Вже з другої половини ХІ століття відбувалися суперечки між князями , які завдавали спустошливості Київській Русі.

У 1097 році відбувся Люберецький з”їзд, що мав на меті покласти край міжусобній боротьбі. Але рішення з”їзду були порушені та не виконані.

З середини ХІІ ст. – роздроблення феодальної Русі. А це обумовило прискорення завоювання держави татаро-монголами. При них Князівства були роздроблені і підкорялися Золотому Ярму. Винятком було Галицько-Волинське князівство.

Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.

Становлення ринкових відносин у незалежній Україні

Зміни способу господарювання завжди проходять боляче, а відсутність чітко спланованих дій, рішучості до їх проведення, призводить до важких наслідків. Українська економіка в період утвердження незалежної держави зіткнулась із значною низкою труднощів:

1) відсутність завершеного циклу виробництва, адже економіка України являла собою лише частку загальносоюзного народногосподарського комплексу;

2) наявність величезних підприємств із застарілими технологіями та обладнанням (собівартість виробленої продукції яких перевищує світові ціни), їх велика енергоємкість. Про це свідчать два факти: а) економіка України на 90% залежить від імпорту нафти і газу, б) в 1991 р. в Україні споживалося електроенергії в 10 разів більше ніж у Франції на 1 долар валовового внутрішнього продукту (ВВП). Останніми роками виявилась цікава тенденція: при падінні виробництва, споживання енергії підприємствами не змешувалось;

3) відсутність висококваліфікованих кадрів загальнодержавного рівня, які в змозі виконувати складні завдання (невдале залучення на міністерські посади керівників обласного рівня (фінансів, сільського господарства та ін.) призводили до ще більшого погіршення в економіці); безвідповідальність та недбалість у залученні іноземних інвестицій; значний відті за кордон кадрів з науковими ступенями (близько 5 тис. за останні 4 роки); корумпованість чиновництва, на що звернув увагу навіть президент Світового Банку у листі до Л.Кучми;

4) криза банківської системи (коли такі міцні банки як «ІНКО», «Відродження», «Градобанк» збанкротували); відсутність у держави коштів для проведення структурних реформ, а також відсутність значних коштів в українських банках для інвестування в економіку, коли будь-який з найбільших банків Росії, Польщі, а тим більше розвинутих європейських країн має коштів більше ніж усі українські банки разом узяті. За роки незалежності Україна отримала лише 1,5 млрд. доларів США прямих інвестицій;

5) не вводиться в дію механізм банкрутства підприємств;

6) відстале сільське господарство і методи господарювання на землі (постійна вимога дотацій аграрним лоббі, котрі вже два рази кидали Україну у вир гіперінфляції. Затримка реформ на селі, в т.ч. вирішення питання власності на землю, гальмує розвиток сільського господарства); проблема власності земельних ділянок під підприємствами є чи не головною у плані залучення іноземних інвестицій;

7) величезна інфляція (інфляція у 1992 р. склала 2100%, в 1993 — 10256% («світовий рекорд»), в 1994 - 501%, в 1995 - 181%) та високі банківські ставки (в кінці 1993 р. вона складала 300% річних) робили неможливим накопичення коштів дпя подальшого інвестування їх у економіку. Це призвело до зниження життєвого рівня населення (у 1990 р. ВВП на душу населеня складав 2226 доларів, а в 1994 р. — 742 долари);

8) перехід до світових цін на сировину, особливо 20-ти разове зростання цін на нафту і газ протягом 1992-1993 років;

9)спад виробництва в Україні у 1993 р. склав 8%, в 1994 - 27.7%., в 1994 - 27,7%, в 1995-12%, в 1996 - 5,1%;

10) низька частка заробітньої плати у ВВП. До цього сл1д додати, що частка зарплати у собівортості продукції складає в Україні 6-8%, коли а СРСР воно складала 12-15%, а в розвинутих країнах перевищуе 50-60%. 3 кінця 1995 р. звичною стала кількамісячна затримка з виплатою зарплат і пенсій, що і без того збільшує напругу у суспільстві (справедливість цього твердження довели страйки шахтарів, вчителів, лікарів, студентів та ін.);

11)низькі темпи приватизації. Протягом 1992-94 років було приватизовано 2651 об'єкт. За домовленістю зі Світовим банком приватизованими вважаються ті підприемства, на яких продано 70 % і більше акцій. За 1995 р. було акціоновано таким шляхом 1017 підприємств — об'єктів великої приватизації. Прикладом вдалого господарювання може бути київське АТ «0болонь», донецьке АТ «Норд» та ін.

Починаючи з другої половини 1994 р. проведення ринкових реформ набрало нового змісту.

Курс на реформи накреслено в доповіді Президента Л.Кучми 11 жовтня

1994 р. про основні засади економічної та соціальної політики. Це було підкріплено указами Президента «Про вдосконалення валютного регулювання», «Про міри забезпечення валютного контролю», «Про міри по запобіганню експорту товарів, походячих з України по цінам, котрі можуть розглядатись як демпінгові». Великого резонансу дістав указ від 27 січня 1995 р. про фінансово-промислові групи.

Починаючи з листопада 1994 р. почалась лібералізація цінової політики. Була відкрита, після більш ніж річного закриття, Українська міжбанківська валютна біржа (УМВБ). Почав повноцінно розвиватись ринок цінних паперів. 11 серпня 1995 р. почала працювати Аграрна біржа. Введення торгів на ній позбавляє державу в1д щорічних емісійних вливань та пільгових кредитів у сільське господарство. Проведення змін дало можливість Україні отримувати кредити від міжнародних фінансових організацій. Це в свою чергу дозволило відстрочити на 13 років сплату боргів Росії і на 7 років Туркменістану за спожитий у 1992-1994рр.газ.

Зовнішній борг України на початок 1997 р. складає близько 9 млрд. доларів США (по 176 доларів на кожного громадянина України).

До позитивних зрушень сл1д віднести: вдало проведену у вересні 1996 р. грошову реформу, зменшення темпів інфляції (у 1996 р. до 39,7%), зниження обліковоі ставки Національного Банку України (на початку березня 1997 р. вона була знижена з 40 до 25% річних),що дає надії на мінімальне зростання виробництва у 1997 р.

Білет 38.

Радянсько-польська війна та її наслідки для України

Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські війська на кінець 1919 р. окупували майже всю Білорусію, Зах1дну Волинь. У квітні 1920 р. між представниками польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: загальну, торговельно-економічну та військову конвенції. Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підпяшшя, Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся то всю Гали-чину.

25 квітня 1920 р. без оголошення війни три польських армії (загальною чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію України . Разом з ними наступали дві дивізії військ УНР на чолі з Удовиченком то Безручком. До них 5 травня приєдналась також п'ятитисячна група, що повернулась з першого зимового походу. Ефект раптовості дозволив польським військам швидко зайня-ти велику територію — вже 6 травня польська армія та війська УНР вступили в Київ, 9 травня вони форсували Дніпро, але на цьому наступ припинився. Обіцяного представниками УНР всенародного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії (ЧУГА) в районі Вінниці підняли антибіпьшовицьке повстання, але були роззброєні поляками, а їхній особовий склад інтерновано. Лише один кіннотний полк ЧУГА, який вий-шов з Тирасполя, зміг з'єднатися з українськими військами.

Влітку 1920 р. уряд УНР утворив декілька конституційних комісій, які вироби-ли проект Конституції. Головою Директорії було затверджено вироблений комісією «3акон про Тимчасове Верховне управління та порядок законодав-ства в УНР». Функції Директорії виконував лише її Голова.

Співвідношення сил поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1-а Кінна Армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаївська дивізія, 26 травня радянські війська на Півдненно-3ахідному фронті перейшли в контр-наступ. Наприкінці червня війська Західного фронту вступили на територію Польщі і рушили на Варшову. Військо Південно-3ахідного фронту під командуванням Єгорова наступали на Львів. Наміри польського уряду розпо-чати мирні переговори, обмеживши східний кордон Польщі т.з. «лінією Керзо-на» (була запропонована міністром закордонних справ Великобританії), не були підтримані радянською стороною. Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі усі верстви суспільства. Негайну допомогу подали країни Антанти. Було нанесено могутній удар по стику фронтів Червоної Армії. В жовтні було укладено перемир'я.

Залишившись без союзників, армія УНР та нечисельні загони російських білогвардійців (т.з. 3-тя Руська армія) вели бої на Поділлі. 27 вересня частини УНР вступили в Проскурів. Наступ розвивався спочатку успішно, але невдовзі наступив перелом. 14 листопада уряд УНР залишив Кам'янець-Подільський та остаточно виїхав до Польщі. 21 листопада залишки армії УНР перейшли за р.3бруч та були інтерновані польськими властями. Деякий час в Польщі існували уряд та окремі струістури УНР.

18 березня 1921 р. між Польщею та Радянською Росією укладено Ризький договір· До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. За нею залишалась Східно Галичина.

Білет 39.

Політика більшовиків в Україні в 1919 р. «Воєнний комунізм»

6 січня 1919 року більшовицький «Тимчасовий робітничо-селянський уряд» (утворився 28 листопада 1918 р. в м.Суджа Курської губернії, на чолі з Георгієм П'ятаковим) відмовився від попередньої назви держави (УНР) та за аналогією з Радянською Росією встановив нову назву —Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).

В керівництві українських більшовиків існували суперечності, тому Ленін направив в Україну на посаду голови уряду (обійняв її 29 січня) Християна Раковського (болгарський революціонер, син поміщика, матеріально підтримував більшовиків, які перебували в еміграції в Швейцарії. В 1918 році очолював російську радянську делегацію на переговорах з представниками гетьмана у Києві.

Уряд став називатися Радою Народних Комісарів. У губернських центрах створювались Ради, у містах та повітах — Ревкоми. Опорою нової влади на селі стали не Ради, о комітети бідноти, які створювалися за російським зразком ( в РСФРР існували з 1918 р.).

На початку лютого було досягнуто угоди про спільні діі з рядом отаманів — Никифором Григор'євим, Нестором Махно та ін. 5 лютого війська Богунського і Таращанського полків під командуванням Миколи Щорса та Василя Боженка вступили в Київ. 18 березня радянські війська зайняли Вінницю, 6 квггня — Одесу·

В березні 1919 р. у Харкові відбувся 3-й з'їзд КП(б)У, який прийняв рішення: при опрацюванні Конституції УСРР за основу взяти Конституцію Росії. Пленум ЦК КП(б)У вперше утворив Політбюро ЦК КП(б)У. Секретарем ЦК КП(б)У був обраний Г.П'ятаков. 3'їзд оголосив курс на швидке і тверде угвердження диктатури пролетаріату. 6-10 березня, у Харкові відбувся 3-й Всеукраїнський з'їзд Рад. Вищим органом влади був визнаний Всеукраїнський з'їзд Рад, між з'їздами — Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК), який очолив Григорій Петровський. .

26 березня укладено угоду між Вищою радою народного господарства РСФРР та радою нородного господарства УСРР про проведення єдиної еконо-мічноі політики. 1 червня російський ВЦВК, спільно з представниками УСРР, Білорусії, Латвії, Литви, проголосив декрет, в якому керівництво п'ятьма галузями зосереджувалося в єдиних московських колегіях (військове командування, рад-наргоспи, залізниця, фінанси, праця).

Ще з січня 1919 р. на Україні починають розгортатися насильницькі експе-рименти в економіці, які вже давно тривали в Росіі: видано декрет про націоналізацію підприємств, запроваджено продовольчу розверстку з селянсь-ких господорств, ліквідовано товарообмін. Для кожної губернії, повіту було виз-начено к1лькісгь зерна, яку необхідно було здати державі. Радянські чиновники визначали від кого, чому і скільки передати для споживання і що виробляти. Ці заходи дістали назву політики "воєнного комунізму". Селянство опиралося насильному вилученню продовольчих запасів, створенню радгоспів і комун, у тому числі й збройним шляхом. Цей рух біпьшовики назвали «куркульським бандитизмом».

Білет 40.

Політика тоталітарної держави щодо релігії в Україні в 20-30-х рр.

Атеїстичне керівництво радянської держави та комуністичної партії ставилось до релігії і церкви в цілому вороже, намагалось всіляко обмежити їх вплив на суспільне життя. Патріарх Російської Провосповної Церкви Тихон, який піддав анафемі радянську владу, перебував під домашнім арештом в Донському монастирі (в Москві). Скориставшись голодом, як приводом, в 1922 р. було здійснено кампанію по вилученню церковних цінностей. Здійснювалися розстрі-ли багатьох священиків та віруючих, які перешкоджали цьому. У листі членам Політбюро ЦК РКП(б) в березні 1922 р. Ленін наголошував, що чим більше «представників реакційного духовенства» вдасться розстріляти, тим буде краще.

Частина духовенства, що шукала компромісу у взаєминах з радянською владою {«обновленці»), відмовилась визнавати патріарха Тихона. Виникає розкол в православній церкві. Влада надавала підтримку діям розкольників. На Україні в 1923 р. «обновленці» створюють Українську Православну Автокефальну Церкву (УПАЦ), в Білорусії виникає — БПАЦ і т.д. Пізніше з'являється малочисельна Українська Православна Церква (УПЦ).

В жовтн1 1921 р. виникає, після багатьох невдалих спроб (в 1919 та 1920рр.) справді незалежна національна церква — Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Перший митрополит УАПЦ — Василь Липківський був обраний на синоді та висвячений в традиціях ранніх християн (які, як відомо, самі обирали своїх єпископів. Він висвятив інших ієрархів УАПЦ. В кінці 20-х років УАПЦ була другою, п1спя РПЦ, за чисельністю парафій та в1руючих. В УАПЦ нараховувалось 34 єпископа та близько 3000 священиків і дияконів, УАПЦ стояло за відродження національної культури та обрядів. Вороги української церкви з презирством на-зивали духовенство УАПЦ «самосвятами», хоча вона була визнана Константино-польським патріархом та рядом помісних православних церков.

1 січня 1928 р. був введений в дію Адміністративний кодекс УСРР, який містив розділ «Правила про культи» (лише через рік подібний закон було прийнято в Радянській Росії), що означав відхід від декларованого раніше принципу відокремлення церкви від держави. На рубежі 20-30 років стоновище церкви стало нетерпимим. Особливих гонінь зазнала УАПЦ, митрополит якої ВЛипківський перебував з 1927 по 1936 р. п1д домашнім арештом (пізніше був засуджений та загинув в застінках НКВС). В зв'язку з процесом СВУ УАПЦ була звинувачена в антирадянській діяльності. Синод УАПЦ на початку 1930 р. приймає рішення про соморозпуск. Проте це не врятувало духовенство — було заарештовано митрополита Миколу Борецького (обраного на місце ВЛипківського) та більшість священиків. 3 єпископів врягувався лише один, який перебував в США. В 1941 р. було зафіксовано лише 270 осіб духовенства УАНЦ, яким вдалося вижити.

Друга п'ятирічка була оголошена «п'ятирічкою знищення релігії». В ході цього було знищено сотні храмів, в т.ч, пам'ятки світового значення {Михайлівський золотоверхий собор в Києві та ін.). В середині 30-х рок1в в Україні залишалось лише 9% церковних споруд (порівняно з 1913 р.).

Білет 41.

6. Русь-Україна в період політичної єдності Київської держави. Історики часто ділять політичну історію Київської Русі на три періоди.

Перший період — швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли на престол у Києві сів Олег, до смерті Святослава 972 р. У цей період було створене величезне господарське й політичне об'єднання, здатне й готове кинути виклик могутній Візантійській імперії.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (980—1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1036—1054 рр.). Це була доба зміцнення Києвом своїх завоювань і досягнення ним вер­шини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розквіту.

Останній період характеризують постійні руйнівні чвари між князями, зростаюча загроза нападів кочових племен та еко­номічний застій.

Як бачимо, другий період історії Київської держави був добою піднесення ЇЇ політичної й економічної могутності. На противагу територіальному зростанню попереднього періоду тут, як правило, переважає внутрішній розвиток.

У 980 р., в результаті жорстокої боротьби між братами, най­менший син Святослава Володимир став єдиновладним князем Русі. Він прибрав до своїх рук усі землі батька І продовжив збирання решти східнослов'янських племен навколо Києва. Провів ряд воєнних походів, відбивши в поляків ЧервенськІ міста — Перемишль, Белз, Червен та ін. Підкорив в'ятичів І радимичів. Держава за Володимира стала найбільшою в Європі І простяглася від Карпат до Кавказу й Волги. Отже, за князя Володимира було завершено об'єднання східнослов'янських зе­мель в єдину державу.

Однією з головних проблем для Руської держави лишалася боротьба з кочівниками. І захист своїх земель Володимир розумів правильніше й ширше, ніж його попередники. Він підго­тував для захисту своїх володінь з боку Степу цілу систему фортець-укріплень, валів, ровів.

Для управління державою Володимир замість племінних правителів повсюди посадив своїх синів, а біля них поставив довірених людей, які були за порадників. На зміну родопле­мінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави.

Для зміцнення зв'язків між окремими частинами держави і міжнародного визнання Володимир запровадив єдину, спільну для всієї Русі релігію. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовиявлення насе­лення Київської Русі. Запровадження християнства мало прог­ресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської держави, дуже зріс ЇЇ авторитет в Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя.

Після кількох років міжусобиць київський престол зайняв один з синів Володимира Ярослав (1019—1054 рр.). Він ще послідовніше й глибше продовжив державотворчу політику Володимира. Головну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проб­лемам, а також відбудові країни та захисту її кордонів. Він здійснив успішні походи проти Польщі, прибалтійських на­родів і остаточно розгромив печенізькі орди. Ярослав багато зробив для утвердження Києва в ролі головного політичного осередку країни. Він виступив ініціатором упорядкування зако­нодавства: створив перше писане зведення законів Київської Русі — «Руську правду». Цей кодекс яскраво висвітлив харак­тер Київської Русі як ранньофеодальної держави. Впорядкова­на, забезпечена законами Русь була широко відомою серед тодішніх держав, які шукали приязні І прихильності Великого князя Київської держави.

Завдяки розуму та енергії Володимира і Ярослава полі­тичний організм Руської землі склався І зміцнів. Доба їх кня­зювання позначена посиленням держави, зміцненням ЇЇ кордонів, інтенсивним будівництвом міст, піднесенням госпо­дарства, торгівлі, культури. У роки правління Володимира та Ярослава Русь досягла найвищого піку свого розвитку.

Після смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. київським князем став його син Ізяслав, який фактично правив із своїми братами князем чернігівським Святославом і Всеволодом переяславським. У 1072 р. вони зібрали у Вишгороді раду, підсумком якої стала «Правда Ярославичів” — загальнодер­жавний кодекс юридичних норм. З часом між ними почалися суперечності, шо було свідченням політичного дроблення дер­жави, адже зміцнення місцевої знаті впливало на зменшення влади центру.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський престол: Святослав у 3073—1076 рр., Ізяслав у 1076—1078 рр., Всеволод — у 1078—1093, рр. А в кінці XI — на початку XII ст. почали свою діяльність онуки Ярослава — Святополк Ізясла-вич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Для нормалізації своїх відносин і органі­зації боротьби з половцями вони в 1097 р. скликали в м. Любечі з'їзд князів, на якому було остаточно закріплено пере­розподіл власності на користь місцевих князів, що призвело в кінці XI—XII ст. до утвердження полІцентричної форми державної влади.

За Володимира Мономаха, особливо завдяки його «Уста­ву» або доповненню до «Руської правди» було дещо обмеже­но свавілля адміністрації, зміцніли міжнародні зв'язки, особ­ливо з Візантією,

Певною мірою зміцніли позиції Київської держави і за на­ступника Володимира Мономаха, його сина Мстислава (1125— 1132 рр.), який у своїй внутрішній І зовнішній політиці до­тримувався заповітів батька. Але в цілому прогресуюча со­ціально-економічна еволюція суспільства нашої держави дру­гої половини XII ст. викликала появу розвинутого етапу фео­дальної формації, що призвело до нової стадії розвитку Київ­ської Русі.