Історичний портрет Олекси Довбуша

Історичний портрет Олекси Довбуша.

Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі І сильні, корилися горді? Перед Довбушем!

Іван Франко

У сузір'ї національних героїв України яскраво сяє об­раз неповторного лицаря — Олекси Довбуша. Карпатське опришківство залишило помітний слід в Історії україн­ського народу. Ще й досі на Прикарпатті, Закарпатті й Буковині знаходимо печери, скелі, річки, долини, які на­род пов'язує з борцями проти кріпацтва — опришками та їх прославленими ватажками, що боролися за визволення поневоленого селянства..

Вивчаючи архівні документи, вчені досить чітко визначили соціальне походження Дов­буша. Вони писали, що батько Олекси — Василь Довбуш «сидів у 1739 р. з жінкою й дорослими дітьми у Печеніжині комірником у тамошнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець. Ті вівці пас на полонинах Олекса Жолоб зі своїми вівцями і чередою громади Марківки».

А Олекса та Іван Довбуші пасли на полонинах батькові вівці разом з вівцями селян Марківки, а вівці були «ці­лим маєтком їх батька, нічого іншого він не мав».

Про бідняцьке походження Олекси Довбуша перекон­ливо засвідчують історичні факти. Так, у Станіславі в 1739 р. добре знайомий родини Довбушів пастух Олекса Жолоб на запитання суддів відповідав, що «старий Добош мешкає в мого господаря Твердюка в комірному». В судових актах записано, що 26 липня 1739 р. перед Станіславською судовою лавою «був ставлений і питаний господар іменем Гаврило Твердюк, у котрого в комірному мешкає Василь Добош».

Отже, Василь Довбуш належав до найбіднішої верстви сільського населення — комірників, які не мали навіть своєї хати і змушені були тіснитися в найнятій комірці. Єдиним засобом існування, як засвідчують очевидці, бу­ли для родини Довбуша декілька овець, що паслися в че­реді Марковецької громади на гірських полонинах. Цю череду доглядав пастух, котрого селяни винаймали на рік за домовлену плату. Таким пастухом влітку 1739 р. був якийсь Олекса Жолоб, йому на зміну виходив Василь Довбуш, котрий також наймався у громади за пастуха і часто перебував на полонинах.

Довгий час не вдавалося встановити точний рік народ­ження Олекси Довбуша. Тільки на основі даних академіка М. Грушевського з'ясовано, що Довбуш народився в 1700р. Без сумніву, дитинство Олекса провів у злиднях. Малим хлопчиком не однієї весни піднімався Довбуш з батьком на полонини пасти вівці. Вже тоді він був свідком шах­райства, насильства й знущання з боку орендарів, котрі в гонитві за прибутками не зупинялися ні перед чим.

З судових матеріалів відомо, що Олекса мав брата Івана та дружину, котра стала учасницею походів 1741—1745 рр. Вона, правдопо­дібно, у 1741 р. перебувала в опришківському загоні, про це свідчить те, що на суді шляхта запитувала одного з побратимів Олекси, «де є жінка Довбуша».

Перш ніж розглядати діяльність ватажка опришків, не­обхідно звернути увагу на саме прізвище «Довбуш», Ад­же в історичних джерелах, усній народній творчості та ін­ших матеріалах воно звучить по-різному. Ще в 1840 р. К. Вуйціцький писав, що «названий був Добош для того, що його батько мав бути у війську добошем», тобто ба­рабанщиком. Такої думки дотримувалися й інші дослідники, хоч їх припущення не підкріплені жодними фак­тами.

Єдиними захисниками поневолених селян були тоді оп­ришки, звані в народі «чорними хлопцями». Про сміли­вих, дужих і справедливих опришків уже тоді народжу­валися перекази, легенди. Молодий Олекса, без сумніву, не лише чув від селян і гірських пастухів про опришків, а й міг бачити їх, зустрічати на полонинах, де вони часто зупинялися, щоб відпочити й добути від пастухів доклад­ні звістки про «шляхетський світ».

Олекса Довбуш, не маючи великого майна, за прик­ладом багатьох інших селян, розорених шляхтою, залишив батька, матір і пішов в опришки, щоб боротися за селян­ську правду. «Зібрався собі Олекса, — говориться в на­родному переказі, — і пішов розбивати тих панів, що хло­пам кривду робили.”Незвичайна сміливість, завзятість, неабиякі організа­торські здібності, ненависть до ворогів сприяли тому, що навколо Довбуша згуртовувалися опришки, з якими він робив успішні наскоки на шляхту й орендарів. За лицар­ство й чесність народ високо цінував Олексу. Навіть ідео­логи Австрійської монархії визнавали, що Довбуш «вва­жається не за звичайного грабіжника, хоч він убивав і нищив, але прямо за героя, якого народ має у великій по­шані...»

Виступ Олекси Довбуша — не епізод в історії селян­ської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний резуль­тат розвитку опришківства за 300 років. Дії Довбуша — найбільш яскрава сторінка і історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг.

Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. Проте можна припус­тити, що ватажок міг діяти й раніше, хоч це не зафіксо­вано в історичних матеріалах. У писаних джерелах за 1738 р. ми довідуємося про нього як про опришка, котрий очолює загін. Не може бути, щоб Довбуш перед тим не перебував у загоні простим опришком. Адже тільки стій­кого, перевіреного в боях побратима вибирали ватагом. А для цього потрібен був час. У 1738—1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Вже тоді-таки у рідному с. Печеніжині Довбуш потривожив шляхту. Селяни інколи навіть шукали захисту в Довбуша, бо вже в 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами..

Спочатку Олекса Довбуш діяв зі своїм братом Іваном. Вони ходили по всьому Покутті, нераз навідувалися в рід­не село а відходячи, залишали родичам грошову допомогу. Заходив інколи Олекса з братом і до поченіжинської корчми, де довідувався від селян про життя шляхти і події в околиці.

Навесні 1739 р. Олекса й Іван разом з опришками зу­пинилися в печеніжинській корчмі. Про що вони говори­ли, на якому грунті почалася суперечка, невідомо, але Іван і Олекса дуже посварилися. Мабуть, серйозною була незгода, бо від розмов перейшли до зброї. У бійці один з опришків був убитий, а Іван, охоплений сліпим гнівом, так вдарив брата топірцем по нозі, що Олекса на все життя залишився кривим.

З того часу назавжди розійшлися брати Довбуші. Олек­са і далі діяв зі своїм загоном у Галицькій землі, а Іван подався на захід, ка Бойківщину. Там він зібрав опришків і ще довго боровся зі шляхтою Болехівщини, Самбірщини, Перемишльщини і навіть досягав сяноцької землі.

Не виключено, що згодом Іван і Олекса помирилися та об'єднували свої загони для спільної боротьби у захід­ній частині Галицького Прикарпаття Не випадково Олек­са Довбуш у 1744 р. робить далекі походи під Турку і Дрогобич.Десь на заході Іван Довбуш загинув.

Після розлуки з Іваном навесні 1739 р. Олекса сам очолює загони покутських опришків. Особливо активно діяли опришки О. Довбуша в Коломийському повіті вліт­ку і восени 1738 р. їх опорним центром стали околиці Яблунівського ключа. Вже у ці роки виявився основний ха­рактер його діяльності. Головні удари Дозбуш спрямо­вує на найбільш ненависних народові панів. Виступ його набуває масового характеру.

У 1740-1741рр. Довбуш під натиском шляхетських війск змушений був

Залишити околиці Печеніжина і Яблунівщини, відступити у Верховину й отаборитися на деякий час на Буковецькій полонині, де дав своім хлопцям відпочинок. Звідси знову почав нападати на шляхетські маєтки не лише на Коломийщині, а й на Буковині, в Закарпатті.

Розправа Довбуша з різними економами, лихварями, орендарями у 1738-1745рр. Викликала серед простого люду захоплення і загальну симпатію. Селяни заслужено вважали Довбуша “своім спасителем”, висловлювали йому щиру подяку.

Після загибелі ватажка між шляхтою виникла суперечка: кожен хотів похвалитися перед гетьманом Потоцьким і коронною княжною Яблоновською, що саме з його допомогою вияв “вірність і хвалебний вчинок”, убивши відомого опришка. І не так важливо, хто саме підготував убивство. Важливий сам факт: шляхта це зробила. Це сталося 24 серпня 1745р.