Імунітет держави та його види

Термін "імунітет" у перекладі з латинської мови означає звільнення від чогось. Імунітет держави у широкому застосу­ванні — це принцип, згідно з яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві під імуні­тетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті дер­жав, їх рівності. Це означає, що жодна з них не може здійсню­вати свою владу над іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як par in parem non habet im-perium — рівний над рівним не має влади.

Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави отримав своє походження з по­сольського права і сьогодні став загальновизнаним. Законо­давство та доктрина завжди намагалися визначити його сут­ність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних (універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про спеціальні місії 1969 p., Віденській кон­венції про представництво держав і їх відносини з міжнарод­ними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 p. Ці угоди регулюють чимало питань, пов'яза­них з представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім пред'явлення речевих позовів що­до приватного нерухомого майна, яке знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не володіє імуніте­том від імені акредитуючої держави з метою представництва;

пред'явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент пови­нен бути виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном, спадкоємцем чи "відказоодержувачем" як приватна особа, а не від імені акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 p.).

Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені вважають, що імунітет не має імперативного харак­теру (Я. Броунлі), інші ж вказують на його імперативний ха­рактер (М. Богуславський). Незважаючи на різницю у докт­рині стосовно імперативності чи диспозитивності норм про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й без­умовно грунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна держава є суб'єктом цивільно-пра­вового обігу. Це викликало протиріччя з питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у доктрині права.

Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету. Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої держави. Як вказувалося, імунітет дер­жави може розумітися як вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів іму­нітету: 1) судовий; 2) від попереднього забезпечення позову;

3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності). Судовий імунітет полягає в непідсудності дер­жави без її згоди судам іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem — рівний над рівним не має юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають. До дер­жав, як правило, не можуть бути пред'явлені позови у інозем­них судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпоряд­кували себе юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються безпосередньо проти іноземних дер­жав, та "непрямих" позовів, як наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у володінні іноземної держави.

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її майна. Імунітет від примусового вико­нання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення, винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид імунітету може виникнути, наприклад, у зв'язку з розглядом певної справи в суді.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави — тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода може бути ви­ражена державами на взаємних та добровільних засадах у зви­чаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема, у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня 1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники — Австрія, Бельгія, Юпр, ФРН, Великобританія).

Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра­вил стосовно імунітету державних суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня 1934 р. У зазна­ченій Конвенції беруть участь більше 20 держав.

Торговельні договори, зокрема — колишнього СРСР із схід­ноєвропейськими, західними та іншими державами, передба­чали норми про згоду на юрисдикцію судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми формулювали­ся у додатках до договорів про правовий статус торговельних представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть мати норми стосовно юрисдикції. Про це свід­чить, зокрема, ст. 38 Закону України "Про зовнішньоекономіч­ну діяльність", де вказано, що спори, які виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами та арбітражними судами України, а та­кож — за згодою сторін спору — Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською арбітражною комісією лри Торгово-промисловій палаті України та іншими органами ви­рішення спору, якщо це не суперечить чинним законам Украї­ни або передбачене міжнародними договорами України.

По-третє, згода може бути виражена у письмовому контрак­ті, тобто у документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному шляхом обміну листами, повідом­леннями по телетайпу, телеграфу або з використанням інших засобів електрозв'язку, що забезпечують фіксацію контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у яких одна сторона стверджує про наявність годи, а інша проти цього не заперечує. З метою реалізації ст. 38 Закону України

"Про зовнішньоекономічну діяльність", яка вказує на вибір суб'єктами правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається складення арбітражної угоди (арбітраж­ного застереження). В угоді має бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої заяви по суті спору, припинити прова­дження по справі та направити сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є недійсною, втратила чин­ність або не може бути виконана. Якщо ж позов пред'явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв'язання у суді. Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.

По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за до­говором може звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у су­часній міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні обсягу та сфери застосування цього принципу. У зв'язку з цим з 1978 p. Комісією міжнародного права ООН проводиться робота з питань юрисдикційного іму­нітету держав. Її результатом став збірник "Матеріали про юрисдикційні імунітети держав і їх власності" (Нью-Йорк, 1982 p.). Наступним етапом кодифікації та прогресивного роз­витку норм юрисдикційного комітету держав став проект ста­тей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності, прий­нятий у першому читанні Комісією міжнародного права 1986 p. Проте остаточна кодифікація цих норм можлива тіль­ки у разі прийняття відповідної конвенції, яка сьогодні є по­трібною для уникнення суттєвих протиріч у законодавстві та практиці держав.

Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча вияв її правосуб'єктності може бути різним.

Тому, як суб'єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як суверен, користуючись абсолютним іму­нітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлума­чення та застосування імунітету, яке полягає в тому, що заяв­ления позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав, які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що держава не перес­тає бути сувереном в економічному обігу, не відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціональ­ного (обмеженого) імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо, в зовнішньоторго­вельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не во­лодіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська) конвенція про імунітет держав 1972 p. Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії держа­ви. Вона містить перелік випадків, у яких держава не ко­ристується імунітетом (спори з трудових контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості, відшкодування шкоди та ін.). Незастосовується імунітет щодо контрактів, які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо виконання угод комерційного, фінансового, професійного ха­рактеру. Імунітет не визнається, якщо держава має комерцій­ну установу в державі суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави буде притаманна хоча б одна з умов: 1) дру­гою стороною у спорі є також держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного права.

На засадах теорії про функціональний (обмежений) імуні­тет грунтуються Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.). Акт про імунітет держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у канадських судах (Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави (Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про іму­нітет іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеже­ного імунітету застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії, Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення Конституційного суду цієї держави від 1962 та 1963 p.

Питання, пов'язані з імунітетом держави, її органів та пред­ставників, не вирішені остаточно. Наприклад, різним є став­лення до застосування імунітету у разі пред'явлення зустріч­ного позову. На думку багатьох учених (Є. Усенка, І. Перетерського, Л. Лунца), якщо згоди бути відповідачем по зустріч­ному позову держава, котра є позивачем по основному позову, не надала; то до зустрічного позову застосовують загальні пра­вила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає, що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не оз­начає визнання підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні положення про іму­нітет. Це правило підтримувалося у доктрині та застосовува­лося у судовій практиці.

Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, кот­ра пред'явила позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що грунтуються на тих же правовідносинах чи фак­тах, що і основний, вважається наданою. Це випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад, Віден­ської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p. (статті 31, 32)' та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської конвенції про імунітет держав 1972 p. (ст. 1). Наприклад, у п. 3 ст. 32 вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від юрисдикції від­повідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позо­вів, безпосередньо пов'язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції зазначає, що дипломатичний агент користуєть­ся імунітетом від цивільної юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє інтереси акредитуючої дер­жави. Тобто, права посилатися на імунітет щодо зустрічного позову позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1 Єв­ропейської конвенції 1972 p. зазначає, що договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави щодо зустрічного позову, якщо у його ос­нові є правовідносини чи факти, на яких базується основний позов.

Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та засто­сування імунітету в разі заявления зустрічного позову є ст. 10 за назвою "Зустрічні позови", що увійшла до згадуваного про­екту статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності 1986 p. Вирішення цього питання тут базується на тісному зв'язку понять "зустрічний позов" та "основний позов". Зуст­річний позов — це цивільно-правова вимога, яка порушується відповідачем у відповідь на перший, пред'явлений до нього у суді, основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції при розгляді, як­що позов, порушений нею у суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний позов.