Цивільні процесуальні норми у міжнародних договорах за участю України

Міжнародні договори є формою права, яка може містити цивільні процесуальні норми. Сьогодні питання про значення таких міжнародних договорів та їх зміст є особливо актуаль­ним. Ця актуальність зумовлюється, по-перше, інтеграцією держав у правовій, економічній та інших сферах відносин. Другою причиною є трансформація СРСР, Чехословаччини, Югославії та утворення незалежних держав, внаслідок чого приватно-правові відносини суб'єктів цих утворень втратили внутрішньонаціональний характер і стали міжнародними. То­му збільшилася кількість судових спорів з "іноземним елемен­том". Для цих правовідносин характерним є особливе регулю­вання. Воно виявляється у тому, що право, яке необхідно за­стосувати до правовідносин, визначається колізійною нормою;

підсудність спорів залежить від застосування правил міжна­родної підсудності; визнання та виконання іноземних судових рішень пов'язують з певними умовами, наприклад із застере­женням національного законодавства про дотримання публіч­ного порядку та наявністю міждержавного договору про вза­ємне визнання та виконання судових рішень.

Специфіка судочинства по справах з "іноземним елемен­том" полягає у необхідності подолати обмеження діяльності суду щодо території однієї держави, і "вийти" за її межі. Це дозволяють зробити уніфіковані правила міжнародних дого­ворів, спрямовані на усунення розбіжностей між матеріально-правовими нормами та колізійними прив'язками, що є у зако­нодавстві різних держав.

Організаційний механізм договірно-правового співробіт­ництва держав виявляється у прямій міждержавній уніфікації норм права. Тобто у міжнародних угодах зацікавленими дер­жавами або за їх ініціативою встановлюються завершені пра­вові норми, готові без конкретизації до застосування у системі внутрішнього права.

Міжнародні договори, які мають цивільні процесуальні норми, в залежності від предмета їх правового регулювання, можна поділити на такі групи. По-перше, це договори, щомістять певні принципові положення, наприклад Угода про принципи зближення господарського законодавства держав-учасниць Співдружності від 9 жовтня 1992p. (Бішкек), яка передбачає порядок розгляду господарських спорів. По-друге, це договори, що охоплюють значний комплекс питань, пов'яза­них з правовою допомогою з усіх категорій справ (цивільних, сімейних, кримінальних). Мова йде про двосторонні чи бага­тосторонні договори про надання правової допомоги. По-тре­тє, договори, присвячені окремим видам правової допомоги. На­приклад, Гаазька конвенція з питань цивільного процесу 1954p.; Угода держав СНД про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності 1992p.;

угоди, пов'язані з виконанням судових доручень з Францією (1936), Австрією (1970). По-четверте, договори, основним предметом регулювання яких є питання, не пов'язані з цивіль­ним процесом, проте вони містять окремі процесуальні норми. Такі норми є у консульських угодах, торгових договорах тощо. Наприклад, в Угоді про співробітництво у сфері інвестиційної діяльності від 24 грудня 1993p., укладеній державами-учасни­цями СНД, вказано правила визначення компетенції установ держав по розгляду інвестиційних спорів (ст. 7).

Оскільки норми міжнародних договорів є уніфікованими, це полегшує процесуальне провадження. Наприклад, міжна­родні двосторонні договори про правову допомогу регулюють отримання доказів з-за кордону; проведення експертизи за кордоном; встановлення місця проживання особи, місця її ро­боти, розмір отриманого нею за кордоном прибутку; визнання іноземних судових рішень та інше. Укладення таких договорів притаманне для держав Східної Європи. У 50—60-ті та 70—80-тіpp. Радянський Союз уклав майже два десятки таких договорів (наприклад, з Албанією, Болгарією, Грецією, Кубою, Тунісом). Їх вважають договорами першого та другого поко­лінь. Україна стала правонаступницею цих договорів відповід­но до ст. 12 Угоди про створення СНД, ст. 34 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів від23 серпня 1978p., а також статей 3,7 Закону України "Про правонаступництво України" від 12 вересня 1991p.

Ставши суверенною державою, Україна утворює власну до­говірно-правову базу з питань взаємної правової допомоги у цивільних та/чи сімейних і кримінальних справах. Порядок їх дії на території України визначає, зокрема. Закон "Про між­народні договори України". Як уже вказувалося, це договори, підписані з: Китаєм 1992p., Польщею 1993p., Литвою 1993p., Молдовою 1993 p., Грузією 1995 p., Латвією 1995p., Естонією1995p., Монголією 1995p., Узбекистаном 1998p. Мінська конвенція 1993p. стала результатом багатосторонньої регіо­нальної уніфікації.

Договори так званих першого та другого поколінь оновлю­ються систематично. Наприклад, опрацьовується проект Дого­вору між Україною та Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах (1998p.), уз­годжується текст Договору між Україною та Чеською Респуб­лікою про правову допомогу у цивільних справах (1998p.).

Норми зазначених договорів, а також тих, правонаступ­ницею яких стала Україна, регулюють правовий захист грома­дян договірних держав; порядок надання установами юстиції взаємної правової допомоги шляхом виконання окремих до­ручень; надання інформації з правових питань. Договори мають колізійні норми, спрямовані на визначення компетенції установ юстиції з цивільних і сімейних справ, норми про ви­знання і виконання судових рішень і прирівняних до них ак­тів, а також правила про дійсність документів, складених за кордоном.

У всіх договорах про правову допомогу передбачено прин­цип надання громадянам договірних держав національного ре­жиму у здійсненні їхніх прав та обов'язків. Цей принцип по­ширюється, зокрема, на забезпечення вільного доступу в суди іноземної договірної держави. Право вільного звернення до суду іншої держави конкретизується у спеціальних нормах, які проголошують звільнення громадян договірних держав від забезпечення судових витрат і від сплати судових витрат на тих же підставах і в тому ж обсязі, що й власними громадяна­ми договірної держави (наприклад, ст. 16, 21 Договору між СРСР та Корейською НДР про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 р.; ст. 16 Договору між Україною і Естонською Республікою про пра­вову допомогу та правові відносини у цивільних і криміналь­них справах 1995 р., ст. 2 Мінської конвенції 1993p.).

Договори декларують принцип застосування законодавства держави суду щодо процесуального провадження, допускаючи винятки з нього (ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР та Болгарією про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1967 р.; ч. 1 ст. 6 Договору між СРСР і Грецькою Республікою про правову допомогу у цивільних і криміналь­них справах 1982 р., ч. 1 ст. 8 Договору між Україною і Ли­товською Республікою про правову допомогу та правовідно­сини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993p.;

ч. 1 ст. 7 Договору між Україною і Республікою Польща проправову допомогу та правовідносини у цивільних і криміналь­них справах 1993 р.; ч. 1 ст. 8 Мінської конвенції 1993 р. та ін.).

Договори спеціально обумовлюють обсяг судових витрат, встановлюючи зокрема: надання безоплатної правової допомо­ги; звільнення від сплати мита; поширення пільг із сплати мита на всі процесуальні дії по певній справі, охоплюючи виконання рішення (наприклад, ст. 17 Договору між СРСР та Соціалістичною Республікою В'єтнам про правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1982 p.); витрати із складання довідок, перекладів, засвідчення документів, сплати завдатків (ч. 2 ст. 17, ст. 21 Договору між СРСР і Румунською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1958 p.); судові та нотаріальні мита (ст. 2 Мінської конвенції 1993 p.).

З іншого боку, слід зважати на те, що забезпечення інозем­цями судових витрат передбачене законодавством деяких дер­жав, наприклад ст. 1119 ЦПК Польщі. Відповідно до неї по­зивач-іноземець зобов'язаний внести на вимогу відповідача заставу для забезпечення сплати судових витрат. Однак гро­мадяни держав, які проживають або перебувають на території будь-якої з договірних держав, звільнені від цього обов'язку нормами договору про правову допомогу, як, наприклад, від­повідно до ст. 43 Договору між Україною і Республікою Поль­ща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах 1993p.

Інтереси відповідача захищаються у договорах іншим спо­собом: у них може бути встановлено норму про взаємне вико­нання рішень у частиш стягнення судових витрат зі сторони, яка була звільнена від таких витрат на підставі міжнародного договору чи взаємності, і щодо якої судове рішення набрало законної сили (наприклад, ст. 53 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відно­сини у цивільних і кримінальних справах 1993p.

Внутрішнє законодавство деяких держав звільняє іноземців від сплати судових витрат тільки на підставі міжнародної уго­ди або за умови взаємності (наприклад, 85 ЦПК Угорщини), або ж тільки за наявності взаємності (ст. 1129 1 ЦПК Поль­щі). Якщо умов для звільнення від витрат немає, то застосо­вують вимоги відповідного національного законодавства.

Вказане підтверджує приклад з практики Міжнародного комер­ційного арбітражного суду при ТПП України. Відповідно до рі­шення цього суду від 9 грудня 1993p. відповідач — польське приватне підприємство "База продовольчих і промислових товарів. Експорт-Імпорт" (Республіка Польща) - мав протягом місяця з дня отримання рішення сплатити птахофабриці "Рогатинська" (Україна) 9 тис. доларів США — вартість недопоставленого това­ру за бартерним договором та 360 доларів США - відшкодування витрат по сплаті арбітражного збору. Рішення суду визнав компе­тентний орган Польщі. Проте, на думку цього органу, рішення могло бути виконане тільки у випадку сплати витрат по виконан­ню рішення, що передбачено нормами ЦПК Республіки Польща.

Міжнародний комерційний арбітражний суд при ТПП України при винесенні рішення не обговорював процесуальні питання за законодавством іноземної держави. Міжнародні договори за учас­тю України та Польщі не-звільняють іноземця від вказаних ви­трат. Таким чином, сторона у справі — позивач (підприємство, зареєстроване в Україні), позов якого задоволений, для його ви­конання на території іноземної держави (за місцем знаходження відповідача чи його майна), повинен сплатити майже третину від задоволеної рішенням суду позовної вимоги. З точки зору міжна­родних угод, у тому числі й ст. ПІ Нью-Йоркської конвенції про визнання та приведення до виконання арбітражних рішень 1958 p. (учасниками якої е Україна та Польща), для виконання арбітраж­них рішень не повинні застосовуватися суттєво більш обтяжливі умови або більш високі мита чи збори, ніж ті, які передбачені для виконання внутрішніх арбітражних рішень. Водночас вимоги по сплаті витрат для виконання рішення не є протиправними. Але інтереси сторони, позов якої задоволене, навряд чи можна вважа­ти захищеними в повній мірі.

Оскільки у договорах про надання правової допомоги, укладених за участю України, чимало питань цивільного про­цесу врегульовані майже однаково, можна стверджувати, що Мінська конвенція 1993p. стала результатом уніфікації уже уніфікованих норм двосторонніх договорів. Звичайно, цей ба­гатосторонній договір не усуває можливості укладення дво­сторонніх договорів про правову допомогу з державами, які беруть у ньому участь. Міжнародна практика знає приклади, коли одні й ті ж держави були учасниками багатосторонньої конвенції та двосторонніх договорів з одних і тих же питань. Наприклад, чимало учасників Гаазької конвенції з питань ци­вільного процесу 1954 р., про яку мова йтиме далі, уклали між собою й двосторонні договори про правову допомогу. Так, свого часу СРСР, учасник цієї Конвенції, уклав двосторонні договори з Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, Фін­ляндією, колишніми Чехословаччиною та Югославією, які та­кож брали участь у Гаазькій конвенції. Чимало з цих договорівформацією про своє законодавство та практику міжнародного арбітражу. Сторони домовилися про надання взаємної допо­моги у веденні арбітражного процесу.