Незнятий кадр незіграної ролі

НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ

(твір на конкурс до Міжнародного дня боротьби з наркоманією)

І все на світі треба пережити.

І кожен фініш – це, по суті, старт

І наперед не треба ворожити

І за минулим плакати неварт.

Ліна Костенко

...Сонце хилилося до заходу. Воно ніжною ліскою торкалося землі, голубило її, наче мама, що покарала дитину, а потім обнімає її і цілує ще гарячіше. Вітер брів між хмарами, загравав з ними – і ось-ось мав зірвати дощ. Пустунчик-вітерець залітав в усі шпаринки і закамарки, підслуховував різні таємниці. І ніхто навіть не здогадувався, скільки всього знає цей пустун. А він підступно виривав у людей їхні таємниці і потім шепотів їх перехожим на вухо. Та його чомусь ніхто не слухав. Того дня він ніби благав мене вислухати історію, через яку плакав дощ. І я послухала. Вислухала казку з щасливим кінцем. Та чи завжди в таких оповідань щасливі кінці?

... Був холодний зимовий день. Хмари плакали білосніжним снігом, що кришталевою пеленою огорнув все навкруги. В цей час в міському пологовому будинку вперше побачила світ Оля Бухаренко. Вона була дочкою інтелігенті, що пророкували їй щасливе і спокійне майбутнє вчителя. Та Оля стала журналісткою. Може, тому, що звикла робити все наперекір батькам, а може, і тому, що мала справжній дар до красного слова. З часом вона заслужила повагу серед колег і начальства. Тому їй завжди доручали найскладніші репортажі. Так і цього разу мала написати статтю про наркоманів.

Щоб виконати роботу сумлінно, вирішила поспілкуватися з цими людьми, зрозуміти їхній спосіб життя. Ось і зрозуміла. Зрозуміла, та надто пізно. Вколовшись вперше і поринувши в солодке напівзабуття, думала, що легко повернеться до звиклого способу життя. Та після першого разу швидко наступив другий, третій, а там і тридцятий.

Ломка нещадно мучила Олине тіло, залишаючи його лише після прийнятої дози. Коли сумна реальність на кінець дійшла до затуманеного розуму, заповнила все єство, хотілось кричати, битись головою до стіни, та було вже надто пізно. Тим часом Оля почала потроху продавати з дому речі, закинула роботу. Спочатку телефон надривався, силкуючись збудити Олю від повного марення, сну, та потім і він перестав тривожити непевне і крихке, немов гірський кришталь, задоволення. В Олі була давня, ще з шкільних років, подруга. Її звали Віта. Спочатку разом сиділи за партою, потім ділили першу любов. Інших би спільне захоплення розділило, а дівчат навпаки, зблизило. Може, тому Віта зразу все зрозуміла. Спочатку думала, що подолає Олину слабість вмовляннями. Та одного холодного ранку усвідомила і треба щось робити. Потім була приватна лікарня, довгі години болю, який захопив все тіло і не хотів його відпускати. Олі хотілось швидше вмерти, залишити цей жорстокий світ. Та смерть все не приходила...

... Хвилі навалювались одна на одну, піднімались горою вверх і бурхливим потоком кидались на корабель. Він здавався іграшкою, іграшкою, якою гралось, немов примхлива дитина, море і зовсім не хотіло відпускати. Люди, прибиті водою до палуби, здавалися лише маленькими цяточками на сірій пелені моря. І раптом моряки почули заповітне слово. Слово, яке вже і не мріяли почути: “Земля!” – стиха читала Віта вголос.

Оля немов прокинулась після довгого сну. Біль стала відступати і майже зовсім покинула її тіло. Раптом Оля зрозуміла, що жива. І їй дуже захотілось жити. Просто жити. Дивитись на сонце, на землю, людей. А ще писати. У дівчини прокинулась її минула жага до роботи.

... – За найкращу статтю нагороджується Бухаренок Ольга ...

Та Оля вже нічого не чула навкруги, і лише голос минулого тихо шепотів їй на вухо: “... І раптом моряки почули заповітне слово. Слово, яке вже і мріяли почути: Земля!..”

Таку казку розповів мені пустунчик – вітерець тихим вечором. Дощ пелюстками крапель цілував моє обличчя, та я не помічала його. Легковажний вітер, сам того не усвідомлюючи, змусив мене задуматись, з якою проблемою живемо ми, люди, пліч-о-пліч, і не помічаємо її. Тисячі такий трагедій-казок трапляється щодня, щосекунди, щохвилини. Люди проходять повз непорушного наркомана чи зламаний шприц, та ніхто навіть не задумається, що за кожним шприцом лежить людське життя. Від цих жахливих думок на устах завмирає тисяча питань. А потім приходить усвідомлення, що навіть жалітися нема кому.

Лише той же вітер готовий вислухати. Лише він. Кому вигідно купувати збіднілим наркоманам, що обкрадають самі себе, ліки? Кому вигідно лікувати, чи навіть просто піклуватися про них? Відповідь холодною кригою закрадається до самого серця. Нікому. Натомість багатьом вигідно нашпиговувати нещасних збіднілих людей наркотиками.

Ох, які безглузді ролі написав режисер життя! А може, причина в тому, що ми всю вину звалюємо на інших, на кого забажаєм, лише не на себе? Може, варто стати самому режисером свого життя? І писати свій сценарій. Історію щасливого існування.

А дощ все грав свою одвічну незрозумілу симфонію. Він шепотів комусь вже іншу казку, а люди почали писати сценарії. Сценарії свого життя. Може, там багато кадрів незіграних ролей. Та все-таки одну, напевно, знімуть. Я зроблю все можливе, щоб режисером була я.