Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи взятої під захист Невиконання судового р

Реферат на тему:

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист. Невиконання судового рішення

1. Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв’язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили шкоду здоров’ю особи, взятої під захист,—

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть особи, взятої під захист, або інші тяжкі наслідки,—

караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на той самий строк.

1. Основним безпосереднім об’єктом злочину є безпека особи, взятої під захист, та належне здійснення правосуддя. Додатковим обов’язковим його об’єктом може бути здоров я особи, а додатковим факультативним об’єктом — життя особи та інші блага.

2. Предметом злочину є відомості про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист. Це може бути інформація про особисту охорону, охорону житла і майна особи, взятої під захист, про зміну її місця роботи або навчання, про переселення в інше місце проживання, про зміну прізвища чи інших конфіденційних відомостей про цю особу тощо.

Закон передбачає забезпечення конфіденційності даних про осіб, взятих під захист.

3. Потерпілими від злочину можуть бути особа, взята під захист (про поняття таких осіб див. коментар до ст. 380), а також інші особи (зокрема особи, які здійснюють відповідні заходи захисту).

4. Об’єктивна сторона злочину характеризується 1) діянням — розголошенням зазначених вище відомостей; 2) наслідками у вигляді спричинення шкоди здоров ю особи, взятої під захист (ч 1 ст. 381), її смертю або іншими тяжкими наслідками (ч. 2 ст. 381); 3) причинним зв язком між вказаним діянням і наслідками.

Про поняття розголошення див. коментар до ст 328. Шкода здоров’ю передбачає завдання потерпілому тілесних ушкоджень, спричинення інщої фізичної шкоди.

5. Суб’єкт злочину спеціальний. Ним може бути: 1) службова особа, якою прийнято рішення про заходи безпеки; 2) особа, яка здійснює ці заходи; 3) службова особа, якій вказані рішення стали відомі у зв’язку з її службовим становищем; 4) особа, взята під захист.

6. Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережністю.

7. Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 381) є спричинення ним: 1) смерті особи, взятої під захист; 2) інших тяжких наслідків.

Іншими тяжкими наслідками слід визнавати спричинення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, його викрадення і тривале позбавлення волі, заподіяння великої матеріальної шкоди.

Невиконання судового рішення

1. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню —

карається штрафом від п’ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленним волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади Чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоро-нюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб,—

караються обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини —

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

1. Об’єктом злочину є порядок діяльності суду як органу правосуддя, що передбачає точне і своєчасне виконання його рішень. , 2. З об’єктивної сторони невиконання судового рішення може іирактеризуватися: 1) невиконанням службовою особою вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили; 2)І перешкоджанням службовою особою виконанню вироку, рішення, ухвали чи постанови суду, що набрали законної сили (ч. І ст. 382); 3) невиконанням службовою особою рішення Європейського суду з прав людини (ч. З ст. 382).

Невиконання судового рішення полягає у невжитті службовою особою, до якої звернуто виконання вироку, рішення, ухвали або Постанови суду, що набрали законної сили, передбачених законом Заходів щодо їх виконання. Невиконання може виражатися у прямій відмові виконати судове рішення або в ухиленні від його виконання. Відмова означає явне, відкрите, висловлене усно або пись-мбво небажання службової особи виконати судове рішення (наприклад, керівник підприємства відверто ігнорує рішення суду про заміну споживачеві придбаного ним неякісного товару на аналогічний товар належної якості). Ухилення — та сама відмова, яка має завуальований характер: службова особа відкрито не заявляє про відмову виконати судове рішення, але діє таким чином, що фактично унеможливлює його виконання.

Перешкоджання виконанню судового рішення передбачає протидію службової особи, наділеної законом певними повноваженнями щодо реалізації вимог, які у ньому містяться, з метою недопущення його реалізації. Така протидія може виражатися у прямій забороні своїм підлеглим виконувати вимоги державних виконавців державної виконавчої служби, погрозі застосувати до певних осіб, у тому числі і службових, насильства, спробі підкупити чи обманути їх з метою недопущення виконання судового рішення.

Відповідальність за ч. ч. 1 і 2 ст. 382 настає у випадку невиконання рішення лише одного органу державної влади — суду. Поняттям суд охоплюються всі існуючі в Україні суди, які входять до судової системи України: Конституційний Суд України і суди загальної юрисдикції, у т.ч. спеціалізовані. Під вказане поняття не підпадають товариські і третейські суди, Міжнародний комерційний арбітражний суд та Морська арбітражна комісія при Торгово-промисловій палаті України.

Європейський суд з прав людини, відповідальність за невиконання рішень якого передбачена ч. З ст. 382, — це міжнародний суд, створений Державами-учасницями Конвенції про захист прав і основних свобод людини з метою забезпечення виконання ними своїх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї. Відповідальність за невиконання рішення будь-якого іншого міжнародного суду КК не передбачає.

Рішення суду (у вузькому значенні) — це письмовий акт, який приймає господарський суд при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові), загальний суд при вирішенні цивільної справи, КС за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів ВР, актів Президента України, актів КМ, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Вирок суду — це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність відданої до суду особи. Вирок суду може бути двох видів — обвинувальний або виправдувальний. Обвинувальний вирок також встановлює міру покарання винному та визначає інші правові наслідки визнання особи винною. Ухвала суду — це: а) у кримінальному процесі — будь-яке рішення, крім вироку, яке виносить суд першої, апеляційної і касаційної інстанцій в судових засіданнях у колегіальному складі; б) у цивільному процесі — рішення суду першої інстанції, яким вирішуються питання, що виникають у зв’язку з розглядом цивільної справи по суті; в) в господарському процесі — рішення, яке виносить господарський суд, якщо господарський спір не вирішується по суті (відкладення розгляду справи, зупинення провадження у справі, залишення позову без розгляду тощо). Постанова суду— це рішення, яке виніс суддя одноособове, і рішення президії суду, ПВС. За результатами розгляду справ про адміністративні правопорушення суди виносять тільки постанови.

Як зазначено у диспозиції ч. 1 ст. 382, відповідальність настає у випадку невиконання чи перешкоджання виконанню службовою особою тільки таких судових рішень, які набрали законної сили, Вказівка на цю обставину є абсолютно обґрунтованою, оскільки судові рішення, що не набрали законної сили, не вважаються остаточними і можуть бути змінені. Незважаючи на те, що ч. З ст. 382 не містить аналогічної вказівки, так само і рішення Європейського суду з прав людини підлягають виконанню лише за умови, якщо вони є остаточними. Остаточне рішення, як правило, виносить відповідна палата, яка розглядає справу, а в передбачених зазначеною Конвенцією виняткових випадках — Велика палата Європейського суду з прав людини.

Відповідальність за ст. 382 може настати лише у випадку невиконання службовою особою правосудного судового рішення. Неправосудне судове рішення відповідно до законодавства України підлягає скасуванню, а постановлення завідомо неправосудного судового рішення тягне відповідальність судді за ст. 375.

Для наявності складу злочину, передбаченого ч. ч. 1 і 3 ст. 382, не потрібно, щоб невиконання судового рішення було злісним. Злочин є закінченим з моменту відмови виконати судове рішення (З початку ухилення від виконання судового рішення) або з моменту перешкоджання його виконанню. Для визначення моменту Закінчення цього злочину важливим є встановлення моменту йадходжешія судового рішення до службової особи, яка повинна його виконувати, і строку виконання судового рішення, який вста-вовлено законом або судом. Так, закон передбачає ряд випадків, коли рішення суду підлягає негайному виконанню (зокрема це сто-сується справ про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного працівника, про присудження працівникові заробіт-Йої плати) або коли негайне виконання рішення не допускається (наприклад, це стосується судових рішень у справах про виселення Громадян з жилих приміщень).

3. Суб’єктом злочину може бути лише службова особа, яка відповідно до повноважень повинна була вчинити дії по виконанню Судового рішення або завдяки своїм повноваженням мала можливость перешкодити останньому. Такими службовими особами могуть бути керівники та інші службові особи підприємств, установ, організацій, державні виконавці тощо.

Невиконання судового рішення іншою, крім службової, особою, може потягнути кримінальну (зокрема у випадках, передбачених ст. ст. 164, 165, 389, 390, 393, 395) або адміністративну відповідальність (ст. ст. 51-1, 185-6, 186-5 КАП).

4. Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

5. Кваліфікуючими ознаками злочину закон визначає: 1) вчинення його службовою особою, яка посідає відповідальне чи особливо відповідальне становище або 2) особою, раніше судимою за цей злочин, і 3) заподіяння істотної шкоди охоронюваним законом Правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб (ч. 2 ст. 382).

Про поняття службової особи, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, істотної шкоди охоронюваним закном правом і свободам громадян, державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб — див. коментар, викладений у Загальних положеннях до розділу XVIIОсобливої частини КК. Про поняття судимості див. коментар до ст. 88.

6. Злочинне невиконання судового рішення, відповідальність за яке передбачена ст. 382, слід відрізняти від правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 185-6 КАП (залишення посадовою особою без розгляду окремої ухвали суду чи окремої постанови судді або невжиття заходів до усунення зазначених в них порушень закону, а так само несвоєчасна відповідь на окрему ухвалу суду чи окрему Постанову судді) за предметом правопорушення (у ст. 382 КК йдеться про рішення, вирок, ухвалу або Постанову суду, тоді як у ст. 185-6 КАП — про окрему ухвалу суду або окрему постанову судді) і за ознаками об’єктивної сторони, і від правопорушення, передбаченого ст. 186-5 КАП (керівництво об’єднанням громадян, яке примусово розпущено за рішенням суду, але продовжує діяти, а так само участь у діяльності такого об’єднання) — за об’єктом, суб’єктом і об’єктивною стороною.

Конституція України (ст. ст. 60,124-13], 147-153).

Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. Ратифікована Україною 17липня 1997р..

КПК (ст: ст. 23-2, 32, 323, 327, 367, 340, 401, 403).

ГПК (ст. ст. 90, 115).

КАП (ст. 283).

ЦПК (ст. ст. 14, 23, 235).

Закон України “Про судоустрій України “ від 5 червня 1981 р. (ст. ст. 20—54, 64).

Закон України “Про Конституційний Суд України” від 16 жовтня 1996 р. (ст. ст. 69, 70).

Указ Президента України “Про утворення алелящ’йних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України №511/2001 від IIлипня 2001 р.

Постанова ПВС № 4 від 12 квітня 1996 р. “Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів” (п. 17).