Прихід до влади М С Горбачова випадковість чи необхідність

А. В. Кислицький, магістр історії

ПРИХІД ДО ВЛАДИ М. С. ГОРБАЧОВА: ВИПАДКОВІСТЬ ЧИ НЕОБХІДНІСТЬ?

(ПРО ВИТОКИ ПЕРЕБУДОВИ В СРСР)

Як відомо, після 18-річного правління Л. І. Брежнєва (1964—1982 рр.) до влади всього лише на 15 місяців прийшов компартійно-чекістський висуванець Ю. В. Андропов. Його правління відбилося в народній пам’яті неоднозначно. З одного боку,— це боротьба з корупцією серед партійно-державного апарату СРСР, а з іншого — боротьба за трудову дисципліну, котра в тих умовах являла собою позаекономічний метод примусу до праці. Про остаточне придушення дисидентського руху також неможливо забути. Зрештою, Юрій Володимирович помер у віці 69,5 років, зачепивши на початку 1984 р. інтереси навіть деяких своїх союзників і висуванців. (Свого часу про діяльність на посаді 1-го секретаря Ленінградського обкому Л. М. Зайкова [1983—1985] дещо розповів колишній 1-й заступник начальника УКДБ по Ленінградській області генерал-майор О. Д. Калугін [1980—1987]). Таким чином, Ю. В. Андропов виявився одинаком-ідеалістом, чиї методи правління призвели до його власної загибелі.

Ще менш тривалим виявилося правління ставленика консервативних брежнєвських кіл К. У. Черненка — всього лише 13 місяців. Фактично відбувся переворот з метою відновлення політичної стабільності. Костянтин Устинович зайняв у середині лютого 1984 р. посаду Гененерального секретаря ЦК КПРС, а через два місяці був обраний Головою Президії Верховної Ради СРСР. Насамперед, збереглися при владі керівні кадри Президії Верховної Ради СРСР (2/3 заступників Голови і 1/2 членів Президії) та Ради Міністрів СРСР (3/4 заступників Голови та міністрів). Найближчими особами до К. У. Черненка виявилися В. В. Кузнецов (перший заступник Голови Президії Верховної Ради СРСР [1977—1986]) та М. О. Тихонов (Голова Ради Міністрів СРСР [1980—1985]).

1984 рік виявився роком своєрідного міні-застою з усіма його атрибутами — подяками особисто Генеральному секретарю ЦК КПРС і реакцією на будь-які його пропозиції та зауваження з наступним їх одностайним схваленням, з численними нагородженнями золотою медаллю «Серп і Молот» та орденом Леніна, загальносоюзними нарадами, що мали урочистий характер, з установленням бюстів живим людям — Двічі Героям Соціалістичної Праці. Здавалося, що час зупинив свій рух.

Але всередині Радянського Союзу назрівала політико-економічна криза, до якої призвело задовге співправління Л. І. Брежнєва та О. М. Косигіна (1964—1980 рр.). Запобігти їй спробував Ю. В. Андропов, але отримав при цьому поразку. К. У. Черненко не переймався такими проблемами, а тим часом СРСР ввійшов у стадію економічної стагнації.

Йшов успішний розвиток військово-промислового комплексу, машинобудування, виробництва сталі, видобутку нафти і газу. Разом з тим спостерігалося відставання введення в дію виробничий потужностей для виробництва товарів широкого вжитку. Це стало причиною недостатнього виробництва, низької якості та невеликого асортименту цих товарів. Повільно йшли будівництво та реконструкція промислових підприємств, не вистачало обладнання. Та найвразливішим стало те, що машинобудування не могло вирішити завдання технічного переобладнання виробництва.

Якщо на Заході науково-технічний прогрес йшов і йде революційно, то в умовах планової соціалістичної економіки він йшов еволюційно. Засоби виробництва останній раз оновлювалися в СРСР в 1966—1970 рр. («золота п’ятирічка»). Коефіцієнт оновлення основних фондів неухильно знижувався.

В сільському господарстві становище також було невтішним. Маючи Південну Україну, Кубань, Ставропілля, Центрально-Черноземний район Росії та Цілину країна не могла самозабезпечитися зерном, здійснюючи його закупівлі в США і Канаді ще з 1962 р. Давалася взнаки нестача м’ясних і молочних продуктів при наявності таких регіонів, як: Північна Україна, Білорусія, Прибалтика, Нечерноземна зона Росії. Очевидною ставала неможливість задовольнити потреби населення в продуктах харчування за низької продуктивності та збитковості колгоспів і радгоспів. Тим більше, що колгоспно-радгоспна система господарювання втрачала головне — молодь. Тільки 1/5 десятикласників сільських шкіл вважали, що їх професія буде пов’язана з сільським господарством. Ще менше (1/6) десятикласників виразили намір поступити в навчальний заклад сільськогосподарського профілю. Переважна більшість (9/10) юнаків і дівчат бажали переїхати до міста.

Хоча в Радянському Союзі з середини 1950-х рр. регулярно здійснювалося масове житлове будівництво, на середину 1980-х рр. воно знаходилося в стані застою. Потреба громадян у благоустроєному житлі не була задоволена через власне державний сектор. Натомість зростали обсяги кооперативного будівництва як альтернативи державному.

Радянська торгівля, як зовнішня, так і внутрішня, також характеризувалася наявністю низки проблем. СРСР експортував сировину і напівфабрикати до країн Західної Європи, США і Канади, імпортуючи натомість готову промислову продукцію та харчові продукти. Не слід забувати і про монополію держави на зовнішню торгівлю, що діяла до 1989 р. В середині країни торгівля характеризувалася обманом покупців, порушенням правил торгівлі і продажем недоброякісних товарів у торгівельних підприємствах.

Змагання з США під гаслом «Наздогнати і перегнати!», яке здійснювалося в 1960-х — першій половині 1980-х рр. завершилося для СРСР невдало. Національний прибуток СРСР становив 2/3 національного прибутку США. Продуктивність праці в промисловості СРСР була майже вдвічі меншою, ніж у США, а в сільському господарстві — в 4,5 рази. Головною причиною цьому була зрівнялівка в оплаті праці. Невиконаною залишилася 3-тя Програма КПРС, в якій говорилося про розгорнуте будівництво комунізму в Радянському Союзі, котре мало, в основному, завершитися в 1980 році.

Ускладнювалися проблеми навчання і виховання підростаючого покоління, котре мало з 1980 р. жити при комунізмі. Радянська загальноосвітня школа орієнтувалася на навчання, виховання і розвиток людини посередніх здібностей. Не було можливостей для розвитку здібностей учнів за умови рівного старту. Відтак комсомольців (юнаків і дівчат віком 14—29 рр.) все частіше охоплювало споживацьке ставлення до життя, недисциплінованість, громадська пасивність, вседозволеність, утриманницькі настрої та егоїстичні амбіції. (Саме про це говорилося в констатуючій частині Постанови ЦК КПРС «Про поліпшення партійного керівництва комсомолом і посилення його ролі в комуністичному вихованні молоді» [1984 р.]). Молодь не бажала будувати комунізм і ставила під сумнів правильність побудованого соціалізму.

Відновлення політичної стабільності за К. У. Черненка виявилося нічим іншим, як загальмуванням чистки партійно-державного апарату, розпочатої за Ю. В. Андропова. Але обминути посилення боротьби з корупцією серед партійно-державного чиновництва сталося неможливим через побоювання остаточного занепаду політико-економічної системи Радянського Союзу. Тому за наказом ЦК КПРС на початку 1985 р. ЦК Компартії союзних республік провели Пленуми з питання кадрової політики КПРС на сучасному етапі. Було визнано, що для партійних працівників характерні споживацька психологія, приватновласницькі тенденції, порушення норм моралі і права, суттєві недоліки в керівництві народним господарством, безвідповідальність, земляцтво, приписки, хабарництво і розкрадання. Цікаво, що рішення листопадового (1982 р.) Пленуму ЦК КПРС про посилення партійної і державної дисципліни ніхто не скасовував. Для того, щоб добитися виконання цього рішення таким андроповським ставленикам у Політбюро і Секретаріаті ЦК КПРС, як Г. Алієву, М. С. Соломенцеву, В. І. Воротникову, В. М. Чебрикову, Є. К. Лигачову та М. І. Рижкову потрібна була кандидатура на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. Такою кандидатурою виявився М. С. Горбачов (секретар ЦК КПРС з питань сільського господарства), наймолодший член Політбюро ЦК КПРС. Йому доручалася роль відновлювача і продовжувача внутрішньої політики СРСР, здійснюваної за Ю. В. Андропова.

Щодо зовнішньої політики, то тут передбачалося відновити розрядку у відносинах з країнами Західної Європи, США і Канадою, поховану зі вступом радянських військ до Афганістану наприкінці 1979 року. Саме тому А. А. Громико запропонував у середині березня 1985 року (одразу після смерті К. У. Черненка) М. С. Горбачова на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС. Звичайно, що була присутня й особиста зацікавленість: збереження членства в Політбюро через очолення Президії Верховної Ради СРСР. Але найсуттєвішим був мотив усунення боротьби на два фронти: проти Заходу (особливо після загострення в кінці березня 1983 р. щодо америнканської протиракетної програми COI) і проти внутрішніх політико-економічних негараздів. Адже, як визнали вчені Академії суспільних наук при ЦК КПРС у 1990 р. на 1985 р. у Радянського Союзу були невтішні перспективи ослаблення позицій в внутрішній і зовнішній політиці в найближчі 10—15 років (тобто до 1995—2000 рр.). (Про загрозу розпаду в ці строки в разі продовження консервативної внутрішньо-політичної лінії вони не наважилися сказати. Навіть в умовах початку «параду суверенітетів»). Таким чином, М. С. Горбачова обрали на найвищу партійну посаду як особу, здатну реально оцінити політико-економічне та зовнішньо-політичне становище СРСР і висунути відповідну програму дій.

Що ж запропонував Михайло Сергійович? Насамперед — суттєве прискорення соціально-економічного прогресу через широке впровадження досягнень науково-технічної революції та приведення форм соціалістичного господарювання у відповідність з сучасними умовами та потребами. Одночасно передбачалося перебудувати управління і планування економіки, структурну та інвестиційну політику. Визнавалася необхідність надати пріоритетний характер розвитку машинобудування з метою швидкого переходу на виробництво нових поколінь машин та обладнання. Каталізаторами науково-технічного прогресу визначалися верстатобудування, приладобудування, електротехніка та електроніка. Прискорення науково-технічного прогресу і зростання ефективності виробництва поєднувалися з рішучим покращенням якості продукції. М. С. Горбачов визнав, що, на відміну від 1983 р., у 1984 р. була послаблена увага до питання про укріплення порядку та дисципліни. Тепер планувалося відновити і продовжити політику Ю. В. Андропова щодо подолання застою кадрів партійного і державного керівництва.

Гасло прискорення науково-технічного прогресу не було оригінальним: ще в 1983 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи щодо прискорення науково-технічного прогресу в народному господарстві». Навіть слово «перебудова» стосовно економіки вперше вжив М. І. Рижков, коли говорив про своєчасну перебудову виробництва на виготовлення нової продукції та корінну перебудову роботи підприємств, продукція яких залишається на складах (середина 1984 р.). Але, ще за Андропова прискорення сполучалося з боротьбою за трудову дисципліну, позаекономічним методом примусу до праці, то в період Горбачова взялися за подолання пияцтва та алкоголізму. Що ж стосується перебудови економіки в умовах, коли вона на 80% належала військово-промисловому комплексу, то прямо заявити про конверсію наважився також М. С. Горбачов (1988 р.). Подолати нерентабельність підприємств стало можливим тільки за допомогою держприймання (1987 р.).

Відновлення продовження політики Ю. В. Андропова щодо чистки партійних і державних керівників цікавило М. С. Горбачова з точки зору можливості позбавитися брежнєвських кадрів. (Всередині 1988 року почали заважати вже андроповські висуванці, котрі опиралися реформі політичної системи СРСР). О. К. Лигачов ще на початку квітня 1985 р. заявив, що лінія листопадового (1982 р.) Пленуму ЦК КПРС буде продовжена і розвинута. Сам же новообраний Генеральний секретар ЦК КПРС заявив наприкінці квітня того ж року (той самий квітневий Пленум) про деяке покращення обстановки в 1983 р. та про необхідність нових зусиль для швидкого руху вперед. Новий Генеральний секретар ЦК КПРС не одразу прагнув заявити про нову Генеральну лінію партії. Але досить симптоматичним стало призначення андроповського пропагандиста Б. І. Стукаліна (1982—1985 рр.) надзвичайним і повноважним послом до Угорщини. На його місце прийшов О. М. Яковлєв, який в 1970—1973 рр. фактично очолював Відділ пропаганди ЦК КПРС. 10 років (1973—1983) він провів у Канаді на посаді надзвичайного і повноважного посла. В період між застоєм і перебудовою (1983—1985 рр.) Олександр Миколайович очолював Інститут світової економіки та міжнародних відносин АН СРСР.

Таким чином, можна говорити про те, що кожен побачив у М. С. Горбачові ту особу, котру хотів побачити. Ставленики Ю. В. Андропова — відновлювача і продовжувача андроповської політики, а висуванці самого Михайла Сергійовича — лідера, котрий прийшов здійснити реформування політико-економічної системи СРСР. Але без сумніву можна сказати одне: М. С. Горбачов до кінця тримався за соціалізм (тільки в жовтні 1990 р. було заявлено про недоцільність подальшого проведення п’ятирічок) і за Радянський Союз (лише 25 грудня 1991 р. єдиний Президент СРСР змирився з розпадом СРСР, заявивши про припинення виконання президентських обов’язків).

Все ж таки, образно кажучи, якщо всі попередні Генеральні секретарі ЦК КПРС, які заявляли про себе хоча б спочатку як реформатори (М. С. Хрущов, Л. І. Брежнєв, Ю. В. Андропов), здійснювали поточний ремонт будівлі під назвою «Радянський Союз», то М. С. Горбачов зважився на капітальний. І не його вина, що з капітальним ремонтом забарилися, на думку Г. А. Арбатова, ще після смерті Й. В. Сталіна (1953 р.).