Визначення антропології як науки

РЕФЕРАТ

з антропології

на тему:

“Визначення антропології як науки”

Антропологія — область наукового пізнання, у рамках якої вивчаються фундаментальні проблеми існування людини в природні та середовищі. Іншими словами: антропологія - це наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, навчання про антропогенез, расознавство.

Процес історико-еволюційного формування фізичного типу людини, первісного розвитку його трудової діяльності, мови, а також суспільства називається антропогенезом чи антропосоціогенезом.

Проблеми антропогенезу стали вивчатися в XVIII столітті. До цього часу панувало уявлення, що людина і народи завжди були і є такими, як їх створив творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалася ідея розвитку, еволюції, у тому числі і стосовно до людини і суспільства.

У середині XVIII століття К.Лінней поклав початок науковому представленню про походження людини. У своїй "Системі природи" (1735 р.) він відніс людину до тваринного світу, поміщаючи його у своїй класифікації поруч з людиноподібними мавпами. У XVIII столітті зароджується і наукова приматологія; так, у 1766 р. з'явилася наукова праця Ж.Бюффона про орангутанга. Голландський анатом П.Кампер показав глибоку подібність у будівлі основних органів людини і тварин.

У XVIII - першій половині XIX століття археологи, палеонтологи, етнографи нагромадили великий емпіричний матеріал, що ліг в основу навчання про антропогенез. Велику роль зіграли дослідження французького археолога Бушу де Перта. У 40-50-х рр. XIX століття він шукав кам'яні знаряддя і доводив, що їх використовувала первісна людина, що жила одночасно з мамонтом та ін. Ці відкриття спростовували біблійну хронологію, зустріли бурхливий опір. Тільки в 60-і рр. XIX століття ідеї Бушу де Перта визнали в науці.

Однак навіть Ламарк не зважувався довести до логічного завершення ідею еволюції тварин і людини і заперечувати роль бога в походженні людини (у своїй "Філософії зоології" він писав про інше походження людини, відмінне від походження від тварин).

Революційну роль у вченні про антропогенез зіграли ідеї Дарвіна. Він писав: "Той, хто не дивиться, подібно дикуну, на явища природи як на щось нескладне, не може більше думати, що людина була плодом окремого акта утворення".

Як з'явилася людина? Питання про походження людини хвилює людей з незапам'ятних часів. І це зрозуміло. Не знаючи власного походження не можливо довідатися власного призначення, знайти власний зміст, виправдання власному існуванню. Віддавна люди вели лік рокам і поколінням. Історія описує різні століття і події, які відбувалися. Різні науки описують «минуле» відбите на різних носіях. Археологія шукає залишки минулих часів у товщах земної поверхні. Історія відвоювала собі титул -«наука про минуле». Антропологія займає особливе місце.

З еволюційної теорії Ч. Дарвіна історія пошуків відповіді на вищепоставлені питання починає свій новий відлік. Нова теорія, що претендує на наукове підтвердження біологічного походження людини, перемінила теологічну теорію, що говорить, що саме Бог створив людину, у відповідності з рядками священного писання. Еволюційна теорія, в основі якої лежать роботи Чарльза Дарвіна «Походження видів» і «Походження людини» змінила погляд наступних поколінь учених на незмінність форм усього живих на планеті Земля.

Наука антропологія бере свою назву від грецьких слів anthropos – людина і logos – навчання.

Предметом антропології є вивчення варіацій фізичного типу людини в просторі і часі.

Яким же чином учені антропологи добувають знання про свій предмет досліджень? Насамперед археологія допомагає освітити ділянки ранньої історії людини. Знайдені археологічні знахідки залишків колишніх істот, що населяли землю, і їхніх знарядь праці, антропологи досліджують на предмет приналежності визначеному історичному періоду. Після чого, на підставі безлічі подібних знахідок вибудовується гіпотеза про історію того чи іншого виду живих істот. Звичайно, не останню роль у цьому грає багата уява дослідника, здатного припустити досить достовірний хід подій і спробувати відновити його зв'язавши різні факти воєдино і заповнити пробіли логічними міркуваннями і доказами.

Основну роль у таких побудовах наукових гіпотез і висновків грає уявлення про поступовий розвиток і зміну живих істот, у процесі їхньої адаптації до природного середовища проживання.

Еволюційна теорія складає основу парадигми сьогоднішньої науки антропології. Це найбільш обґрунтована і підкріплена фактами теорія походження всього живого на планеті Земля.

Та обставина, що ми сильно відрізняємося від більшості інших видів населяючих Землю, сильно вплинуло на підхід до питання еволюції. Накопичені археологічні свідчення дають відповідь на такі питання: як виглядали древні гомініди?; коли вони виникли?; де вони з'явилися?; як вони еволюціонували? Але основне питання чому? так і залишається як і раніше спірним.

«Еволюція – це процес рішення проблем», так говорить один з антропологів Р.Фоулі. Природний добір сприяє таким «рішенням», що краще справляються із задачами поставленими навколишнім середовищем. Так популяції і види пристосовуються до умов свого проживання. Виходить, «стати гомінідом» - виявилося кращим з погляду адаптації в порівнянні з іншими альтернативами доступними в той час.

Процес пристосування до природного середовища можна знайти відбитим як у викопних залишках, так і в особливостях нашої сьогоднішньої біології і поведінки. Ці риси, однак, сформувалися під впливом тих проблем, з якими зіштовхувалися перші гомініди.

Біологічна еволюція – складне явище, що складається з багатьох процесів, але в основі їх лежить механізм природного добору. У найбільш простому виді теорія еволюції стверджує, що ті особини, які залишають більше нащадків у порівнянні з іншими, будуть генетично краще представлені в наступних поколіннях і, отже, останні будуть особливо схожі з цими, що успішно розмножилися організмами.

Сила добору, а отже, напрямок і швидкість еволюції обмежуються ступенем і природою мінливості усередині популяції. Добір оперує фенотипами, тобто реальним морфологічним, фізіологічним, біохімічним і поведінковим проявом організму. Пристосованість фенотипу визначає успіх виживання і розмноження. Однак добір може діяти лише в тому випадку, якщо існує спосіб, за допомогою якого фенотипові ознаки можуть успадковуватися, тобто передаватися нащадкам, і, отже, продовжуватися в ряді поколінь. Без цього фенотипова пристосованість не мала би змісту. Генетичні основи життя впливають на силу природного добору. Справа в тому, що ген не змінюється в плині життя. Інформація може йти тільки в одному напрямку – від генотипу до фенотипу, але не навпаки. Так само, саме ген, у складі гаплоїдної гамети, передається від батьків дітям. І саме ген зберігає безупинний хід еволюції.

Нові гени з'являються в популяції головним чином у результаті мутацій. Саме мутації підтримують і збільшують рівень генетичної мінливості. Особливості фенотипу, отриманого в результаті мутації, будуть залежати від природи вихідного фенотипу. Саме ця властивість може забезпечити постійний характер еволюції. Дуже важливо відзначити одну обставину, що не всі наслідки мутації проявляться негайно й одночасно. Це означає тривалість процесу змін.

Конкуренція – така обов'язкова передумова природного добору. Саме у світлі обмеженості ресурсів ті з особин, що краще пристосовані до оволодіння ними, одержують переваги у відношенні розмноження, а отже, і переваги в процесі природного добору. Звідси, що б яка-небудь ознака потрапила під дію природного добору, потрібно, щоб ця ознака впливала на здатність особини до успішного розмноження. Розходження у фенотипах не роблять істотного впливу на шанси виживання особини, не можуть грати важливої ролі в еволюції.

Отже, стрижнем еволюційної теорії є принцип природного добору. При цьому, особини є основним матеріалом для еволюції і тому повинні розглядатися як аналітична одиниця адаптивної поведінки. На користь цього висновку може служити ще одні факт. При розгляді питання про те, що є одиницею добору, варто мати на увазі, що саме окремі особи адаптуються до навколишнього середовища, а не групи їх чи гени.

Результат природного добору – диференційоване виживання біологічних істот – сприяє розвитку адаптації. Термін «адаптація” може носити три значеннєвих відтінки. У першому випадку існує адаптація як процес, за допомогою якого організм міняється і пристосовується до умов навколишнього середовища. Друге значення стосується дійсних взаємин між організмом і середовищем його проживання. У третьому змісті адаптація означає ступінь відповідності між організмом і середовищем.

Адаптація досягається за допомогою зміни цілого ряду біологічних характеристик: біохімічних, фізіологічних, морфологічних і поведінкових. Усе це способи пристосування організму до вимог навколишнього середовища.

Адаптація може бути генетично детермінованим процесом, що виникає у відповідь на вимоги природного добору, чи фенотипової реакцією особи, що виникає в плині її життя у відповідь на деякі середовищні фактори.

У широкому змісті, під адаптацією розуміється гармонія організмів із середовищем проживання.

У вузькому ж змісті під адаптацією розуміються спеціальні властивості, здатні забезпечити виживання і розмноження організмів у конкретному середовищі.

Адаптація до одних факторів середовища не обов'язково залишиться пристосуванням в інших умовах.

Поява в популяції і біогеоценозі нового вдалого фенотипу чи особин – носіїв вдалих мутацій – ще не можна розглядати як адаптацію. Поява селективно коштовного генотипу є елементарним адаптаційним явищем. Про адаптацію можна говорити лише після виникнення спеціалізованої ознаки в популяції (виду) до елементів середовища. Досягається це при «підхопленні» добором елементарного адаптаційного явища і стійкій зміні генотипового складу популяції. Пристосування не виникають у готовому виді, а складаються в процесі багатоступінчастого добору вдалих варіантів з безлічі особин, що змінилися, у черзі поколінь.

В еволюційному змісті поняття «адаптація» повинне відноситися не стільки до окремої особини, скільки до популяції і виду. Зміни ж у межах окремої особини у відповідь на ті чи інші зміни навколишнього середовища відбуваються в межах успадкованою кожною особиною норми реакції.

Отже, антропологія - це наука про походження й еволюцію людини, утворення людських рас і про нормальні варіації фізичної будови людини.

Антропологія як самостійна наука сформувалася в середині XIX століття. Основні розділи антропології: морфологія людини, навчання про антропогенез, расознавство.

Проблеми антропогенезу стали вивчатися в XVIII столітті. До цього часу панувало уявлення, що людина і народи завжди були і є такими, як їх створив творець. Однак поступово в науці, культурі, суспільній свідомості утверджувалася ідея розвитку, еволюції, у тому числі і стосовно до людини і суспільства.

Список літератури:

1. Антропологія. Хрестоматія. / Під ред. В.Ю. Бахолдина, М.А. Дерягина. М., 1997.

2. Антропологія. Хрестоматія / Під ред. Т.Е.Россолимо, Л.Б.Рыбалов, И.А.Москвина-Тарханова. - Москв-Воронеж, 1998.