Церковна архітектура середньовіччя 2

Церковна архітектура середньовіччя

Доба середньовіччя – це досить тривалий історичний період, надзвичайно насичений подіями в культурному житті людства. Термін середні “середні віки” виникає в Італії ХV-ХVІ ст. Деякі італійські гуманісти під цим терміном розуміли період глибокого занепаду європейської культури, втілення догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. Період виразного домування середньовічної культури у Середземномор’ї умовне поділяють на три основні етапи:

· Раннє Середньовіччя – ІV-VІІІ ст.;

· Зріле Середньовіччя – ІХ-ХІІ ст.;

· Пізнє Середньовіччя – ХІІІ-ХV ст.

Найважливішим фактором формування і розвитку культури Середньовіччя стали християнська релігія і церква.

В архітектурі нові риси починають складатися з ІVст., коли виникають типи храмів, принципово відмінні від своїх античних попередників, - видовжені й часто поділені на поздовжні внутрішні площі церковні базиліки (з грецького “царський будинок”, за античності базиліки будували як цивільні приміщення громадського призначення) і поруч з ними центричні купольні споруди, квадратні або круглі (ротонди), що виконували функції баптистеріїв (хрещалень) або мортиріїв (місць поховання або лише поклоніння певним святим, переважно, мученикам). Оскільки західна архітектура раннього Середньовіччя перебувала в занепаді, провідну роль в архітектурному будівництві відіграло візантійське зодчество, що з VІ-VІІ ст. активно поширювалося і на Заході. З V ст. форми і способи побудови храмів починають усе більше варіюватися і ускладнюватися. До нашого часу збереглися кам’яні й цегляні храми V-VІ ст., в яких спостерігається значне розмаїття форм і планів при збереженні настрою зовнішньої монументальної суворості, яка ефективно контрастує з розкішшю образотворчого та декоративного вбрання інтер’єрів. Шедеври серед прямокутно-купальних базилік є храм Святої Софії в Константинополі )532-537, архітектори – Анфімій з Тралл та Ісидор з Білета, з ХVІ ст. – мечеть Айя-Софія, сучасний вигляд та інтер’єр).

Величезний купол зведено на чотирьох масивних стовпах за допомогою парусів (елементів конструкції у вигляді вигнутих трикутників). Вагу центрального купола частково приймають складні системи напівкуполів і колонад.

Мистецтво середньовіччя прийнято називати готичним, тому, що готика – це пошук синтезу між архітектурою, живописом і скульптурою.

Є такі знамениті готичні собори – Собор Паризької Богоматері (будівництво розпочато 1208 р.), Шарстрський (1260 р.), Амєнський (1258 р.), Кельнський (1248 р.), Страсбурзький (1276 р.), Міланський. Будівництво, добудова і часткова реконструкція більшості готичних соборів нерідко тривали протягом століть.

З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати церковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення вчасного безсилля і нікчемності.

У другій половині ХІІ ст. на Заході, перш за все і північній Франції, народжується інший архітектурний стиль – готичний. Для готики характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих стрімчастих шпилів, у стінах – величезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом. Численні гостро конусні арки, багатство скульптур, пишних оздоб – усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Амєні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.

Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часі Відродження і Реформації.