Суверенітет як категорія конституційної теорії і практики

Конституціоналізм як багато-аспектне явище знаходить вияв у конституційній теорії, в суспільно-політичному русі за її реалізацію і в конституційній практиці. Особливий інтерес викликає зміст консти­туційних принципів (принципів кон­ституції), що становлять основу теорії і практики.

Конституційні принципи — це категорія політичної і правової свідо­мості. Вони не мають самостійного ре­гулюючого значення. Відбиваючись у змісті норм основних законів, консти­туційні принципи набувають характе­ру принципів конституції. Останні є формою нормативного закріплення конституційних принципів. Принци­пи конституції нерідко прямо вклю­чені до змісту основних законів, зафіксовані у вигляді так званих норм-принципів. Принципи консти­туції об'єктивують відповідну теорію, матеріалізують у правовій формі кон­ституційні принципи і тому звичайно однойменні з ними. Разом з тим кон­ституційні принципи є більш абст­рактними. Закріплюючи найбільш визнані в суспільстві політико-правові ідеї, вони виходять у своєму значенні за межі предмета конституційно-пра­вового регулювання і нерідко мають відношення до характеристики право­вої системи в цілому.

Зміст і формулювання принципів конкретизуються відповідно до державно-правового розвитку окре­мих країн, що пояснюється історичними і національними особливостями такого розвитку. Самі ж принципи тісно взаємопов'язані і доповнюють один одного. Водночас вони різняться не тільки за змістом, а й за пред­метним спрямуванням. Наприклад, принцип поділу влад передусім відне­сений до механізму здійснення державної влади, принцип федералізму — до її політико-територіальної організації.

Одним з найбільш загальних конституційних принципів (прин­ципів конституції) є принцип суверенітету. Поняття суверенітету відоме конституційній теорії і практиці всіх країн, хоч існують різні і досить да­лекі від його традиційного тлумачення. Звичайно принцип суверенітету асоціюється з визначенням самого сенсу державності. Це зумовлює його, по суті, універсальне політико-правове значення.

З проблемою суверенітету завжди було пов'язане визначення най­важливіших характеристик конституційного права, зокрема з'ясування питання про носія влади в державі та про межі її здійснення. Визнаною є точка зору, за якою серед усіх відповідних принципів принцип суве­ренітету є найбільш «політичним» за своїм характером. Це пояснюється не тільки особливостями його юридичного змісту, а й тим значенням, яке він відіграє у процесі здійснення внутрішньої і зовнішньої політики дер­жави. До того ж за своїм походженням суверенітет історично являв політичну ідею, яка лише з часом набула юридичного значення.

Поняття суверенітету вперше сформулював Жан Боден (XVI ст.), який запропонував засновану на принципі суверенітету концепцію держав­ної влади. За Ж. Боденом, суверенітет — це постійна й абсолютна, найви­ща і невідчужувана влада в державі, яка здійснюється як всередині країни, так і поза її межами. Ж. Боден визнавав носієм суверенітету не державу, а монарха. Такий підхід був зумовлений соціально-економічними і політич­ними реаліями періоду утворення централізованих абсолютистських дер­жав. У подальшому ідею суверенітету розвинули представники школи при­родного права, найбільш відомий з яких — Гуго Гроцій — розмежував по­няття суверенітету і його носія. Г. Гроцій розглядав суверенітет не як саму державну владу, а як її особливу властивість.

Аналіз розвитку політико-правової теорії засвідчує, що поняття суве­ренітету змінювало свій зміст залежно від особливостей конкретного історич­ного періоду. У другій половиш XVIII ст. за роки, що передували фран­цузькій революції, була сформульована концепція народного суверенітету. Найбільш широке обгрунтування ідеї народного суверенітету запропонував французький просвітитель XVIII ст. Ж. Ж. Руссо, який визнавав народ суб'єктом і носієм суверенної влади, джерелом повноважень усіх державнихорганів, Ж. Ж. Руссо прямо заперечував сумісність принципу народного су­веренітету і представницької демократії, вважаючи за неможливе виражен­ня загальної волі, або волі народу, засобами, заснованими на представництві.

Ідеї Ж. Ж. Руссо щодо несумісності принципу народного сувереніте­ту і представницької демократії мали своїх опонентів ще за часів францу­зької революції XVIII ст. Найбільш знаними серед них були такі мислителі і політичні діячі, як Шарль Монтеск'є та Еммануїл Сійєс. Вони прийняли ідею народного суверенітету, але тлумачили її по-своєму. Зокрема, Ш. Мон­теск'є писав, що народ не є компетентним ні щодо безпосередньої реалізації виконавчої влади, ні щодо прямої законотворчості. Ще категоричнішими були висловлювання Е. Сійєса. Він вважав, що переважна більшість грома­дян нездатна оцінювати зміст законів, оскільки, на його думку, їй не виста­чає освіти, щоб розуміти ці закони, і дозвілля, щоб їх вивчати.

Постійним елементом подальшого розвитку зарубіжної політико-правової теорії було зіставлення представницької і безпосередньої демо­кратії з позицій оцінки принципу народного суверенітету. Домінуючими були і залишаються погляди, згідно з якими цьому принципу відповіда­ють існуючі теорія і практика як безпосередньої, так і представницької демократії. Водночас принцип народного суверенітету іноді розглядається як своєрідний камуфляж державно-правових реалій. У зв'язку з цим де­які вчені вбачають загрозу створення передумов для «парламентського деспотизму». Такі наслідки, на їхню думку, можуть мати місце тоді, ко­ли у представницькому органі утворюється «випадкова більшість», яка діє, посилаючись на народну довіру, хоч практично її не має.

Сам же принцип народного суверенітету в загальному плані визна­ний в конституційній практиці абсолютної більшості зарубіжних країн. «Суверенітет належить народу, який реалізує його у формах і межах кон­ституції», — зазначається в ст. 1 Конституції Італії. Аналогічні або близькі за змістом формулювання містяться практично в усіх основних законах, прийнятих у XIX—XX ст. ст.

Іноді у відповідних конституційних положеннях замість народного суверенітету декларується національний суверенітет. Зокрема, в ст. 1 Конституції Іспанії зазначено, що «національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави». Подібний текст містить і ст. З Конституції Франції. Така заміна термінів не є випадковою і свідчить про сполученість понять народного, національ­ного і державного суверенітету.

Використання терміна «національний суверенітет» відображало процес формування в XVII—XIX ст.ст. національних держав. Нації, які на той час утворились, набували державних форм, тож не дивно, що майже відразу в зарубіжній політико-правовій науці поняття національного суверенітету стало сприйматись як першооснова державного суверенітету.

Що ж до прийнятого в науці поняття державного суверенітету, то во­но звичайно трактується як верховенство держави на своїй території і неза­лежність у міжнародних відносинах. Верховенство держави означає дію в ме­жах її території тільки однієї публічної влади, яка визначає повноваження усіх державних органів і посадових осіб, а також підлеглість цій владі всьо­го населення території. Незалежність держави в міжнародних відносинах — це її непідпорядкованість будь-якій зовнішній владі, владі інших держав.

Суверенітет виступає як необхідна політико-правова характеристи­ка держави. Поняття суверенітету відображає якісні риси держави. Вод­ночас воно прямо пов'язане з властивостями державної влади, тобто суве­ренітет — це вияв самої природи влади. Зв'язок між державним і народ­ним суверенітетом нерідко вбачають у тому, що народ є єдиним джерелом влади, яка звичайно здійснюється державою та її органами.

До сказаного слід додати, що в політико-правовій науці за рубежем принцип народного суверенітету не формулюється у вигляді загальної ідеї на­родовладдя. Подібна термінологія вважається надмірно абстрактною і в юри­дичній літературі практично не використовується. Замість цього тлумачать саме поняття народу, виходячи з того, що воно позначає виборчий корпус, тобто сукупність громадян, які мають право брати участь у виборах і рефе­рендумах. При цьому зміст принципу народного суверенітету зводиться до юридичного визначення відповідних прав, що прямо зафіксовано в багатьох конституціях. «Національний суверенітет належить народу, який здійснює його через своїх представників і шляхом референдуму», — зазначено в ст. З Конституції Франції. У ст. 20 Основного закону ФРН записано, що «держав­на влада здійснюється народом шляхом виборів та голосувань і через спеціальні органи законодавства, виконавчої влади та правосуддя».

Викладене трактування принципу народного суверенітету становить зміст одного із своєрідних постулатів конституційної теорії і практики за рубежем. Проте існують країни, де принцип народного суверенітету визна­но із застереженнями. Це передусім Великобританія та інші англомовні країни, що сприйняли головні ідеї британського конституціоналізму.

Особливу роль у конституційній теорії і практиці цих країн відіграє принцип суверенітету парламенту (парламентського верховенства). Сучасне його тлумачення запропонував Альберт Дайсі — відомий британський учений-юрист. Він розрізняв юридичний суверенітет, що мав належати парла­менту, і політичний суверенітет, носієм якого називався електорат (ви­борці). За А. Дайсі, зміст юридичного суверенітету виявляється в тому, що парламент має формально абсолютну законодавчу компетенцію.

На відміну від інших країн, де повноваження представницьких ор­ганів визначаються і тому обмежуються писаними конституціями, у Ве­ликобританії парламент з огляду на його суверенітет (верховенство) і в межах реальних можливостей може приймати, змінювати та скасовувати будь-які закони. Не може він приймати закони основного характеру, які б мали змінюватись або скасовуватися особливим порядком. Існує лише звичайна законодавча процедура. По суті ж ідеться не про абсолютну, су­веренну владу парламенту, а лише про його формальне верховенство в за­конодавчій сфері. Через це багато британських авторів вважає за краще говорити про принцип парламентського верховенства, а не суверенітету.

Слід зазначити, що в конституційній теорії Великобританії та ряду інших англомовних країн не знайшла собі місця традиційна для західної філософської і політико-правової думки ідея народного суверенітету. На об­меженість такого підходу до визначення суверенітету звертає увагу багато сучасних британських авторів. Деякі з них намагаються поєднати юридич­ний і політичний суверенітет за А. Дайсі. Інші пропонують доповнити фор­мулювання А. Дайсі новими елементами, такими як політичні партії, уряд тощо, і розглядати їх як наділені суверенітетом. Але у будь-якому випадку конституційна практика Великобританії та інших вказаних країн мало чим відрізняється від реалізації в державно-політичному житті ідей народного суверенітету там, де вони вважаються сприйнятими.