Такт і безтактність в стосунках медичних працівників

Такт і безтактність

в стосунках медичних працівників

У сучасній медицині область етичних питань позначається різноманітними термінами: "лікарська етика", "медична ети­ка", "медична деонтологія", "біоетика", "біомедична етика", "сестринська етика". Пояснення значення цих термінів можна дати, лише хоча б коротко виклавши історію їхнього виникнення.

Ще за 1500 років до н.е. лікарі Древньої Індії давали фа­хову клятву. Для європейської медицини велике значення має етика старогрецького лікаря Гіппократа (460-370 рр. до н.е.), особливо його знаменита "Клятва". Основні положення фахо­вої медичної етики Гіппократа такі:

1) повага до життя ("Я не дам нікому, хто просить в мене, смертельного засобу і не покажу шляху для здійснення поді­бного задуму, точно так само я не вручу ніякій жінці абор­тивного пессарія");

2) заборона на заподіяння шкоди хворому ("Я направлю режим хворих до їхньої вигоди, утримуючись від заподіяння всякої шкоди і кривди");

3) повага до особистості хворого ("У який би будинок я не ввійшов, я ввійду туди тільки для користі хворого, я буду да­лекий від усього навмисного, несправедливого і згубного, особ­ливо від любовних справ із жінками і чоловіками, вільними і рабами");

4) лікарська таємниця ("Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя людського із того, чого не варто розголошувати, я замовкну про це, вважаючи подібні речі таємницею");

5) повага до професії ("Клянуся поважати того, хто на­вчив мене лікарському мистецтву, нарівні з батьками ... Чисто і непорочно буду я проводити своє життя і своє мистецтво").

Етичним питанням медицини приділяли пильну увагу ба­гато корифеїв медицини.

Все майже 50-літнє життя в Росії німецького лікаря (рев­ного католика) Ф. І. Гааза (1780-1853), відомого своїм девізом "Поспішайте робити добро", - це справжній приклад мораль­ної геніальності в людській історії. Не випадково в 1994 р. було підняте питання про офіційну канонізацію римсько-католиць­кою церквою "святого доктора". Головний урок медичної ети­ки, залишений нам доктором Гаазом, який протягом чверті сторіччя був головним лікарем московських тюрем, полягає в тому, що і ув'язнені мають право на гуманне ставлення і які­сне медичне обслуговування. У грудні 1982 р. Генеральна Асам­блея ООН офіційно схвалила "Принципи медичної етики", що зробили такий підхід до ув'язнених нормою міжнародного права. Особлива роль М. І. Пирогова (1810-1881) у формуванні са­мостійної сестринської професії нам відома. В роки Кримської війни, коли М. І. Пирогов керував діяльністю прибулих у роз­ташування російської армії сестер милосердя, він вважав, що важливою функцією останніх є, зокрема, здійснення догляду за пацієнтами і передсмертна розрада поранених і хворих.

Частиною сестринської етики є деонтологія. Цей термін вперше вжитий Кантом, походить від грецького слова "deontos" - борг, належне - та "logos” - навчання і визначає принципи поводження медичного персоналу, спрямовані винятково на максимальне підвищення ефективності лікування і усунення шкідливих наслідків неповноцінної медичної роботи.

У наші дні вживаються обидва терміни - і "медична ети­ка", і "медична деонтологія". Етика була частиною філософії, мислення поетів, коли, наприклад, говориться "католицька" або "протестантська медична етика", це підкреслює вихід­ний світоглядний (у даному випадку - релігійний) аспект, обов'яз­ковий для лікарів і медичних сестер етичний принцип, норму і стандарт. Поняття медичної деонтології відбивають саме ці конкретні норми і стандарти.

Початок сучасного етапу медичної етики пов'язаний з Другою світовою війною. Після війни світ дізнався про злочини фашистської антимедицини - "акціях евтаназії", недобровільних медичних експериментах на військовополонених і т.д. У 1947 р. у вироку американського трибуналу нацистським ліка­рям був сформульований "Нюрнберзький кодекс" - свого роду етична абетка проведення медичних експериментів на людях. У цьому ж 1947 р. виникла Всесвітня медична асоціація (ВМА) - міжнародна урядова організація лікарів, яка прийняла в 1948 р. "Женевську декларацію", що є сучасним аналогом "Клятви Гіппократа", а в 1949 р. - "Міжнародний кодекс медичної ети­ки". Протягом півстоліття ВМА прийняла десятки етичних нор­мативних документів, які, по суті справи, і становлять сучас­ний зміст медичної етики, відображеної у вигляді строго сфор­мульованих норм (Декларацій, Заяв і т.д.).

Велика кількість нормативних документів з питань медич­ної етики зумовлена тим, що, по-перше, сучасний науково-технічний прогрес супроводжується в медицині появою цілком нових етичних проблем (наприклад, у трансплантології), по-друге, надання медичної допомоги в останні 20-30 років усе частіше розглядається під кутом зору гарантій, захисту прав людини. Протягом останньої чверті ХХ ст. у медицині сформу­валася Нова етика, в основу якої покладено "права пацієнта". Спочатку в США, а потім і в інших країнах для її визначення навіть стали вживати новий термін "біоетика".

Біоетику іноді визначають як вивчення етичних аспектів проблемних ситуацій у сучасній медицині - штучного заплід­нення, аборту, стерилізації, нового визначення смерті люди­ни (смерть мозку), евтаназії, трансплантації органів, медико-генетичного консультування, надання психіатричної допомоги і т.д. Важливо підкреслити, що в біоетичних дослідженнях беруть участь, крім спеціалістів-медиків, також філософи, богослови, юристи, соціологи і т.д. Тобто біоетика - це міждис­циплінарна область сучасних наукових досліджень. Особливу гостроту багатьом біоетичним публікаціям надає, ніби постійно присутня у них суперечка із самим Гіппократом (наприклад, із проблем евтаназії або штучного аборту).

Ще одне стисле визначення біоетики може бути таким - це дослідження проблеми прав людини в сучасній медицині. Оскільки захист, гарантії прав людини - це не тільки теоре­тичне питання, але і практичне, в міру розвитку біоетики йде процес її інституціоналізації, тобто формування особливих суспільних установ, покликаних забезпечити захист прав лю­дини в умовах сучасної медицини. Мова йде насамперед про етичні комітети, які здійснюють контрольні, консультативні функції при проведенні сучасних медико-біологічних дослід­жень, аналіз конкретних морально-етичних колізій, що вини­кають у сучасній клінічній практиці і т.д.

Основними принципами біомедичної етики є:

- принцип гуманності, поваги людської гідності особистості;

- принцип поваги моральної автономії особистості;

- принцип благодійності;

- принцип справедливості.

Моделі взаємовідносин медичних працівників і пацієнтів

У літературі з біомедичної етики широку популярність здо­була робота американського лікаря і біоетика Роберта Віча (1992), що описав чотири моделі взаємовідносин медичних пра­цівників і пацієнтів.

Батьківська, патерналістська (від лат. pater - батько) мо­дель характеризується тим, що медичний персонал ставиться до пацієнтів так, як батьки ставляться до своїх дітей. Тобто лікар або медична сестра самі визначають, у чому полягає благо пацієнта, в основному приймають важливі для пацієнта рішення і беруть, відповідно, велику частину відповідальності при цьому на себе. "Свята неправда" як приховування правди про діагноз від самого хворого і застосування "плацебо" (від лат. рlасео - подобатися), тобто фармакологічно нейтрального засобу, що видається за ефективнодіючі ліки - найбільш яск­раві приклади батьківського ставлення до пацієнтів.

Інженерна модель характеризується тим, що лікар або медична сестра зводять свою роль до того, щоб виявляти івідновлювати якісь функції, усувати злами в організмі пацієн­та. Міжособистий аспект взаємовідносин медичного персоналу і пацієнтів тут цілком або майже цілком ігнорується. Ця мо­дель може домінувати в кабінетах (відділеннях) рентгенологіч­ного обстеження, функціональної діагностики, у роботі з хво­рими в несвідомому стані в реанімаційних відділеннях.

Колегіальна модель характеризується повною взаємною довірою медичного персоналу і пацієнтів. Прямуючи до спільної мети, лікар і медична сестра стають "друзями" хворого. Сам Р.Віч вважає, що така модель суперечить соціальному реаліз­му. Думаємо, що вцілому це правильно, але не можна забу­вати і про винятки. Наприклад, у випадках деяких хронічних захворювань пацієнт повинен бути підготовлений не тільки до грамотної оцінки свого стану (рівня артеріального тиску, вмісту цукру в крові або сечі), але і до відповідних заходів самодопо­моги, наприклад, у кризових ситуаціях.

Контрактна модель у рідкісних випадках може виглядати як юридичне оформлений договір із пацієнтом (наприклад, як "Заява-зобов'язання донора сперми"). Значно ж частіше між медичним персоналом і пацієнтом встановлюється ніби неписа­на угода, відповідно якої лікар і медична сестра не просто вважають здоров'я хворого пріоритетною метою своєї фахової діяльності, але враховують також ситуації, коли сам пацієнт інакше розуміє це для себе, ніж медичні працівники. Наприк­лад, хвора на рак молочної залози відмовляється від рекомен­дованої їй лікарем радикальної операції з косметичних мірку­вань. По Р. Вічу, ця контрактна модель допускає послідовну повагу прав пацієнта.

Права пацієнтів

Перший кодекс прав пацієнта був прийнятий у 1972 р. у США. У 1981 р. ВМА прийняла "Лісабонську декларацію про права пацієнтів", де проголошують їх права на вибір лікаря (і обов'язково лікаря, який володіє фаховою підготовкою), на згоду або відмову щодо запропонованого лікування після одер­жання адекватної інформації; конфіденційність; гідну смерть; духовну або моральну розраду, у тому числі допомогу представника відповідної релігії. У 1995 р. ВМА в Балі (Індонезія) схвалила нову, розширену Декларацію про права пацієнтів.

Пацієнти мають право на повну інформацію про своє здо­ров'я, про всі аспекти запропонованих або проведених медич­них втручань.

У Законі спеціально підкреслюється, що пацієнт має пра­во на інформацію про ризик, який супроводжує медичне втру­чання і про наявні в арсеналі сучасної медицини альтерна­тивні підходи. Тут говориться, що пацієнт має право на знайо­мство з медичною документацією, що відображає його здоров'я, а також на надання йому копій медичних документів (якщо це не зачіпає ще чиїсь інтереси).

Інформація може бути прихована від пацієнта тільки у виняткових випадках, коли є обґрунтована причина вважати, що ця інформація, не виключаючи якого-небудь позитивного результату, нанесе пацієнту серйозної шкоди.

При поступленні в заклади охорони здоров'я пацієнт пови­нен одержати відомості про особу і професійний статус осіб, які надають медичну допомогу, доглядають за ним, та про правила заведеного порядку, які він буде виконувати під час свого перебування і лікування.

Кожен пацієнт має право отримати таку медичну допомо­гу, яка б відповідала його потребам. Пацієнт має право виби­рати і міняти свого особистого лікаря або іншу особу, яка на­дає допомогу, або медичний заклад.

Пацієнт має право відмовитися чи проявляти вагання щодо медичного втручання. Коли пацієнт нездатний висловити свою волю, а медичне втручання потрібно провести терміново, можна допустити, що пацієнт згоден на його проведення, за винят­ком випадків, коли очевидно із поперднього волевияву, що в даній ситуації згоди не було б одержано.

Фахова таємниця

Принаймні, із часів Гіппократа медичні працівники дава­ли обіцянку берегти таємниці, довірені їм хворими. Авіценна говорив: "Оберігай таємницю від усіх, які розпитують, поло­нянка твоя - твоя таємниця, якщо ти зберіг її, і ти бранець її, якщо вона розкрита".

У"Женевській декларації" ВМА (1948, 1968, 1983, 1994 pp.) говориться: "... урочисто клянуся... берегти довірені мені таємниці, навіть після смерті пацієнта".

З етичної точки зору поняття "медична таємниця" є: по-перше, підтвердженням принципу поваги до пацієнта, поваги його людської гідності, його законних прав, його особливого права на конфіденційність; по-друге, поширенням принципу неспричинення шкоди на всі сторони життєдіяльності, способу життя пацієнта, його добробуту, якому може завдати шкоди розголошення медичним працівником конфіденційної фахової інформації. На жаль, розголошення фахових таємниць часто відбувається через балакучість медиків. Тому вже зі студен­тських років майбутні медичні працівники повинні привчити себе до особливої моральної дисципліни в поводженні з фахо­вою інформацією. Це така ж важлива фахова риса, як і науко­ва підготовка і мануальна техніка. Висловлюючись старомодно про медичного працівника, який допустив розголошення фа­хової таємниці, варто говорити як про клятвопорушника.

Питання про фахову медичну таємницю не тільки етич­не, але і юридичне. У перші десятиліття радянської історії в нашій країні офіційно насаджувався нігілістичний "курс на знищення лікарської таємниці". В "Основах законодавства СРСР про охорону здоров'я", прийнятих у 1969 p., була стаття "Лікарська таємниця", де в принципі правильно говорилося, що лікарі й інші медичні працівники не мають права розголо­шувати відомості про хворобу, інтимні й сімейні сторони жит­тя хворих, а у випадках, коли того вимагали інтереси охорони здоров'я населення (наприклад, при погрозі ) або правосудді, керівники установ охорони здоров'я зобов'язані були переда­вати конфіденційну інформацію службовим каналом. У "Клятві лікаря Радянського Союзу" теж зберігалась етична норма "... берегти лікарську таємницю". У той же час протягом бага­тьох років, аж до 90-х років, у нашій країні відбувалося розго­лошення лікарської таємниці в найбільш масовому медичному документі - листку непрацездатності, і, по суті справи, це вважалося соціальною нормою.