Проблема мирного врегулювання з Японією після 2-ї світової війни

Реферат на тему:

Проблема мирного врегулювання з Японією після 2-ї світової війни.

1. Проблеми мирного врегулювання

2. Сан-Франциська мирна конференція 1951 року.

3. Радянсько-Японські відносини після Сан-Франциської конференції.

2 вересня 1945 року підписується капітуляція Японії, що означало закінчення 2-ї світової війни. Враховуючи те, що основна участь у війні з Японією була аамериканська (СРСР прифмав активну участь у розгромі Японії на територія Манчжурії лише на останньому етапі війни)вже 25 вересня 145 року з’являється документ Держдепартаменту США під назвою “Основні принципи політики США відносно Японії у початковий період окупації” Якщо відзначити, що окупаційними військами були на 98% війська США (символічний контингент був Австралійський і Великобританії), США запропонували СРСР прийняти учатсь в окупації але при умові командування окупацією генерала Макартура. Основна тема цього документу – здійснення окупаційної політики у Японії повинно були привести до створення там державної влади, яка буде підтримувати цілі США. Отже США не призовували, що основна мета окупаційного періоду – створення лояльної Японської держави. Але враховуючи те, що не лише США брали участь у війні з Японією, потрібно було створити якийсь міжнародний орган, який мав підготувати підписання угоди. Таким органом стала Далекосхідна консультативна комісія (ДКК), і була створена в жовтні 1945 року. До її складу входили: США, СРСР, Китай, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Канада та Нідерланди. Функції ДКК, як це було сформульовано, обмежувалось наданням рекомендацій головнокомандуючому генералу МакАртуру, тобто робота ДКК мала дорадчий характер. В грудні 1945 року в процесу роботи московської наради міністрів закордонних справ, статус та назва комісії змінилася: ДКК змінили на далекосхідна комісія, основною метою її стало формування принципів щодо післявоєнного врегулювання з Японією. Причому великі держави отримали право вето в комісії, щоправда воно стосувалося лише політичних питань.

Окрім ДК було створено Союзну раду для Японії. До неї входили США, СРСР, Китай і Великобританія. Ця організація і перебрала функції консультацій.

Незважаючи на всі створені організації, реальна влада належала головнокомандуючому. У лютому-квітні 1946 року обидві організації розпочали свою роботу.

В червні 1947 року з’являється перший серйозний документ Союзної Ради: “Основна політика відносно Японії після капітуляції”. Там було сказано, що основними завданнями і окупаційного режиму, і основних органів щодо Японії було створення демілітаризованої і демократичної Японії.

Ще одним досягненням роботи і ДК і СР була підготовка проекту конституції Японії. Тут слід відзначити, що на відміну від Німеччини, яка теж підписала капітуляцію і де вся влада перейшла до окупаційних військ, окупаційна влада в Японії вирішила залишити уряд. 3 травня 1947 року Конституція Японії вступила в силу. Велися бедати щодо статусу Японії, яка форма державного правління . До війни Японія була абсолютною монархією, і висувалися думки ліквідувати монархію взагалі. Однак було вирішено залишити Японію конституційною монархією. “Імператорська влада залишалася символом держави і Єдності народу”, як це було записано в Конституції. Дуже важливою, в плані післявоєнного врегулювання, була 9 стаття, яка проголошувала відмову Японії від створення власних збройних сил, і від війни як знаряддя національної політики.

Іншими серйозними документами, створеними спільно ДК та СР, були рішення Про покарання японських військових злочинців, Про реституції пограбованої власності, Про скорочення військово-промислового потенціалу Японії. Отже, робота цих двох органів та виконавчої влади була досить плідною, і Японія була безповоротно зорієнтована на демократичний шлях розвитку.

Проте мирний договір все ще не був підписаний. В 1948 році розпочинається висування проектів, як з боку СРСР, так і західних країн. І тут виникли принципові розбіжності. У процесі врегулювання із колишніми союзниками Німеччини цілі були однакові, незважаючи на територіальні питання, рішення було підписано досить швидко. В Японії, перш за все виникали суперечки щодо статусу Японії як промислової держави, яка могла стати конкурентом США. Тому пропозицією СРСР було не обмежувати розвиток Японської невійськової промисловості. США намагалися створити слабку з точки зору розвитку промисловості Японію.

Ще одним спірним питанням було територіальне питання. Ще в лютому 1945 року в Ялті Рузвельт звернувсядо Сталіна з пропозицією вступити у війну з Японією. І Сталін пообіцяв це зробити через декілька місяців після закінчення війни в Європі, але за умови, якщо США погодиться підтримати СРСР у поверненні так званих “північних японських територій”: Південного Сахаліну та Курильських островів. СРСР вступив у війну, і тепер він досить предметно натякав на домовленість. Але США не бажали підтримувати СРСР.

Проте США були зацікавлені у вирішенні проблем і колишніми колоніями (си підмантадтними територіями) Японії. На початку 1947 року США пропонують Раді безпеки ООН передати мандати на колишні підмандатні території Японії до США. Мова йшла про Каролінські, Маріанські і Маршалові острови. СРСР намагався ув’язати це питання із проблемою “північних територій”, але успіху не було досягнуто.

З 1947 по 1951 рік продовжується робота над мирним договором з Японією. Пам’ятаючи про серйозну дипломатичну перемогу СРСР у Дунайській конференції, Захілні країни повністю перейняли ініціативу. У травні 1951 року з’являється англо-американський проект мирного договору з Японією. Він був погодженим з усіма країнами, які входили у Союзну Раду, крім СРСР. СРСР намагався щось зробити, але єдиний фронт для вирішення Японської проблеми було створено. Тут же США пропонують у вересні 1951 року провести мирну конференцію у Сан-Франциско. Були запрошені всі зацікавлені держави (а їх було 51), але представників держав “з сумнівним державним устроєм” (як писали американські газети): Китайська Народна республіка (вважалося, що справжній уряд знаходився на Тайвані), Корейська народно-демократична республіка, Монгольська народна республіка і Демкратисна республіка В’єтнам[1], причому було розіслано меморандум з приводу того, як буде проходити конференція: “обговорення не буде – лише підписання”. Пам’ятаючи про меморандум США, радянська делегація відразу ж запропонувала поправки до 5 статей і 8 нових статей. Мова йшла про територіальні зміни, яких не було в англо-американському проекті договору (“північні теориторії”) і про визнання суверенітету КНР над Манчжурією. Але пропозиції СРСР навіть не обговорювались. І тут повторилася приблизна ситуація, як на Дунайській конференції. СРСР заявили, що такий договір не підпишуть, і договір було підписано без СРСР (Згадайте про дунайську конферерцію).

Сан-Франциський мирний договір означав, що

- припинявся стан війни з Японією;

- визнавався суверенітет Японії;

- Японія визнавала незалежність Кореї;

- Японія визнавала рішення Рада Безпеки щодо колишніх японських підмандатних територій;

- Японія відмовлялась від претензій на Курильські острови, на Південний Сахалін і Тайвань[2];

Крым того, як традиційно в мирних договорах, було зафіксовано обов’язок Японії випатити репарації, але розмір їх не був встановлений і мав вирішуватися у двосторонніх відносинах Японії із тими державами, яким була нанесена шкода.

Буквально через декілька годин після підписання угоди, делегати перейшли у сусідню будівлю (Офіцерський клуб), і була підписана Японо-Американська адміністративна угода. Тут були сформульовані умови розміщення і обслуговування на території Японії близько 600 американських військових баз та об’єктів. Причому на першому етапі на території цих баз і відносно американських військовослужбовців існував принцип “екстериторіальності”, тобто судити його повинні були за законами США.

Після підписання Сан-Францизької мирної угоди, Далекосхідна Комісія і Союзна Рада для Японії припиняли свою роботу. Але СРСР відмовився від цього і близько місяця наші представники ходили на роботу в Союзну Раду (анекдотична ситуація).

З одного боку СРСР доклав чимало зусиль для того, щоб перемогти у війні з Японією. З іншого боку сконцентрувавши свої зусилля, ССР виграв дипломатичну битву в Європі, створивши європейський соціалістичний табір, але повністю програв її в Японії. Це продовжувалось до 1955 року.

До влади на той час прийшов Хрущов, який намагався вирватись із дипломатичної блокади. Першим проявом стали радянсько-японські відносини. В червні 1955 року СРСР пропонує проект двостороннього мирного договору з Японією. В ньому йшлося про припинення стану війни, відновлення дипломатичних відносин, відмова від репарацій, але визнання Японією суверенітету СРСР над Курильськими островами. Японія погодилась на розгляд цієї пропозиції, вле за умов територіальної претензії Японії на Курильські острови і визнання СРСР права Японії на нерегульований лов риби на Далекому Сході. Радянський союз, зрозумівши, що Японія не погодиться на вирішення територіальної проблеми, йде на безпрецедентний компроміс (оскільки він був зацікавлений у встановленні дипломатичних відносин з Японією).

9 серпня 1955 року СРСР заявляє, що він готовий передати Японії 2 з 4-х островів (Хабомаї і Шикотам). 19 жовтня 1956 року з’являється спільна декларація про припинення стану війни, про відновлення дипломатичних та консульських відносин, і СРСР ще раз підтвердив, що після підписання мирної угоди, він поверне Японії 2 острови. Робота над текстом договору продовжувалася до 1960 року. І тут в січні 1960 року з’являється японо-американський договір про взаємну співпрацю і безпеку. Цей договір продовжував адміністративну угоду (термін існування американських баз продовжувався), крім того Японія дозволяла атомним кораблям США заходити в порти Японії. Останнє викликало негативну реакцію СРСР, і 27 січня 1960 року з’являється пам’ятна записка Радянського уряду: “Нова військова угода[3] не сумісна зі зміцненням незалежності і безпеки Японії…Все це обумовлює неможливість передачі островів…”

Історична довідка.

Відкрили Курильські острові російські мореплавці, а острів Сахалін – японці, але ні тим, ні іншим незручно було добиратися. У кінці 19 століття (приблизно 1872 рік) з’являється Петербурзький договір, за яким території обмінювались. Така ситуація існувала до Російсько-Японської війни, яку Росія програла. Було підписано досить принизливий договір для Росії Портмунський (?) договір, за яким Росія втрачала свій вплив в Китаї (Порт Артур, Порт Дальній), крім того всі південна частина Сахаліну переходила до Японії[4]. СРСР після завершення 2-ї світової війни мав право повернути собі територію Південного Сахаліну. Але проблема Курильських островів залишалася, хоча Японія і відмовилися від претензій на них. Коли у кінці 1980 років прийшла “перестройка”, СРСР був готовий обговорювати проблему передачі Курилів. З’являється грандіозний проект, де вони запропонували всім жителям Курилів, які погодяться, переходять разом з островами у підданство Японії; хто не захоче – може переїхати у нове місто, яке будується десь у Сибіру під ключ.

Сьогодні фактично ці острови належать Росії, але юридично все досить заплутано.

[1] Всі ці країни вважалися маріонетками СРСР.

[2] В договорі не було жодних зауважень щодо того, кому ці острови передавались.

[3] Мається на увазі угода між Японією та США.

[4] Граф Вітте за цю угоду отримав неофіційне ім’я (рос.) “граф Витте полусахалинский”.