Підготовка учнів до самостійних занять фізичними вправами

Дослідження, проведені А. Єфімовим у шести школах м. Києва, показа­ли, що від 38 до 55 % учнів 2-3 класів (залежно від школи) виконують усі навчальні нормативи та тестові вправи на оцінки "добре" та "відмінно". У 5-7 класах таких учнів — 28-36 %; серед школярів 10-11 класів, які не відвідують спортивні секції, цей відсоток зменшується до 25. Ним виявлено також зниження рівня фізкультурно-спортивної активності старшокласни­ків та інтересу до занять фізичною культурою. Так, якщо 56 % п'ятикласників відносять уроки фізкультури до улюблених предметів, то в 10-тих класах таких учнів лише 26 %. Тільки 5-9 % обстежених учнів відзначають особис­те та суспільно-економічне значення занять фізичною культурою. Спостереження виявили причини такого стану. До них належать: недостатня виховна та освітня спрямованість уроків фізичної культури; недосконала ме­тодика їх проведення; відсутність пропаганди здорового способу життя і формування фізкультурно-спортивних цінностей та інтересу учнів до за­нять фізичними вправами.

Результати аналізу передової практики шкіл та численних наукових до­сліджень свідчать, що процес формування в учнів потреби у фізичному вдосконаленні складається з низки взаємопов'язаних напрямів:

• виховання позитивного ставлення та інтересу до занять фізичними вправами;

• озброєння школярів спеціальними знаннями і вироблення на їхній основі переконань у необхідності систематичних занять фізичною культурою;

• формування відповідних умінь і навичок;

• залучення учнів до щоденних занять фізичною культурою. Розглянемо кожен напрям окремо, пам'ятаючи при цьому, що всі вони реа­лізуються в тісному взаємозв'язку в єдиному навчально-виховному процесі.

Виховання інтересу до занять

Ряд позицій, що торкаються цього питання, вже розглянуто нами у характе­ристиці завдань уроку. Так, педагог повинен: точно і доступно пояснити учням значення і зміст занять; у завдання вкладати особистий інтерес учня І давати йому змогу відчути результати його діяльності; доводити одночасно до свідо­мості дітей необхідність тривало і наполегливо працювати для досягнення результатів.

Пам'ятаймо, що діти позитивно ставляться до тієї людини, спілкування і взаємодія з якою викликала в них позитивні переживання і принесла радість. За негативних емоцій учні свідомо чи підсвідоме шукають можливості уник­нути зустрічі з явищами, процесами, людьми, які колись завдали їм неприємних переживань: не приходять на зустрічі, ухиляються від виконання обов'язків, пропускають заняття.

Потенційні можливості формування позитивних переживань приховані в са­мому процесі навчання. Джерелом радісних переживань с сам учитель: він випромінює енергію, бажання працювати. Вказівки вчителя, його зауваження, розпорядження, команди, сигнали можуть звучати енергійно або в'яло, мажорно або Індиферентне, і від цього залежить не тільки настрій, а й результати.

Уміння вчителя всіх бачити, його дотепність і веселість посилюють задо­волення від спілкування з ним. Так, школярі закохуються передусім у вчителя, а потім — у його предмет.

Отже, поведінка учнів, їхній інтерес до занять, активність і дисципліна значно залежать від ставлення до вчителя (див. табл. 1).

Таблиця 1

Основним джерелом радості на уроці повинен стати сам процес навчан­ня, подолання труднощів, опанування знань, розвиток здібностей І якостей школяра.

Найпоширенішими засобами стимулювання інтересу та активності учнів у процесі фізичного виховання є різні форми заохочень та покарань.

Заохочення полягають у позитивній оцінці навчальної діяльності та по­ведінки учнів і спрямовані на те, щоби викликати в усіх бажання до подальших досягнень, активності та зацікавленості у вивченні предмету.

Основними видами заохочення є сприяння, допомога, довіра вчителя, похвала, схвалення, усна подяка, подяка в наказі по школі, похвальна грамо­та, почесні доручення, лист-подяка батькам, фотографії на дошках пошани, публікації в газетах тощо.

Заохочення позитивно впливає лише тоді, коли воно є адекватним, публіч­ним і своєчасним, та за умови дотримання таких правил:

• заохочувати учнів лише за досягнення, які є результатом їхньої власної праці;

• за одне досягнення варто заохочувати не більше одного разу;

• хвалити треба діяльність і поведінку, а не розум і здібності;

• заохочення повинно бути диференційованим. Залежно від конкрет­них обставин та індивідуальних особливостей учнів, одні з них (слабкі, педагогічне запущені) можуть бути заохочені навіть за не­значні успіхи, а інші (сильні) — заохочуються менше і за більші успіхи;

• заохочення застосовується в таких "дозах", які стимулюють подаль­шу активність, або підтримують її на належному рівні; надлишок заохочень знижує активність учнів;

• заохочення повинно бути справедливим та аргументованим.

Заохочення — це бальзам для душі. Шукайте в кожній дитині щось добре і пам'ятайте, що люди, котрі в усьому шукають вади, рідко знаходять щось інше.

Заохочення — ефективний і незамінний засіб формування особистості учня. Водночас успішна навчально-виховна діяльність неможлива без пока­рання, але застосовувати його треба дуже обережно.

Покарання — це спосіб впливу на учнів, які порушують правила поведін­ки та негативно ставляться до навчання через безвідповідальність, неорганізованість, недобросовісність тощо. Покарання — засіб спонукання дітей до покращення поведінки і ставлення до навчання. Воно дієве лише тоді, коли викликає почуття розкаяння І прагнення змінити свою поведінку на кра­ще. Покарання застосовують тоді, коли з певних причин не впливає переконання.

Основними видами покарання є обмеження у правах, позбавлення задо­волень, зауваження, осуд, усна догана, догана в наказі по школі, обговорення в колективі, виклик батьків тощо.

Покарання, як і заохочення, повинні бути адекватними, публічними і своєчас­ними. Вони сприяють підвищенню активності учнів за дотримання таких правил:

• покарання не повинно шкодити здоров'ю;

• не можна карати виконанням вправ;

• за порушення може бути лише одне покарання;

• не треба нагадувати учням про минулі помилки;

• караючи, не треба позбавляти порушника заслуженої ним похвали;

• покарання можна відмінити, заохочення — ні;

• покарання повинно бути неминучим і справедливим, а його вели­чина — адекватна вчинку;

• покарання не повинно принижувати чеснот особи;

• не можна карати у стані гніву;

• ефективне тільки те покарання, після якого учень робить кроки до виправлення;

• головне в покаранні не обмеження чи гальмування, а спонукання до активної навчальної діяльності;

• сильно впливає на порушника покарання, підтримане колективом.

Віддаючи належне іншим підходам до покарання як методу виховання, нагадаємо, що Дістервег, говорячи про дисципліну учнів, намагався обійти­ся без покарань, вважаючи, що вони марні та зайві там, де навчання ведеться правильно, відповідає природі дитини і предметові навчання. Там, де учні охоче працюють, майже не буває випадків порушення дисципліни, вони про­являють інтерес до занять, активність і самостійність.

Заохочення і покарання перебувають в діалектичній єдності. При цьому низький ефект дають одноманітні заохочення і покарання.

Виникненню зацікавленості до занять фізичними вправами сприяють та­кож емоційне проведення всіх форм занять у школі, оснащення й естетичне оформлення матеріально-спортивної бази, посильні завдання, що забезпе­чують успішність процесу навчання. Так, результати наукових досліджень свідчать, що комплексне використання звукових технічних засобів навчання (музика зі словесним поясненням, грамзапис, магнітний запис, метроном) скорочує час, необхідний для засвоєння вправ навчальної програми на 45 %, при цьому у 2-2,5 рази збільшується рухова активність учнів.

Хорошим засобом формування емоційної сфери учнів є ігри. Проте самі по собі вони не завжди дають бажаний позитивний ефект. Все залежить від того, які завдання ставить учитель перед учнями, які установки формує і які вимоги ставить перед ними в кожному занятті. Тому поряд із завданнями рухової активності завжди ставте виховні завдання, вирішуйте їх, використо­вуючи систему методів виховання.

Формування в дітей інтересу до занять залежить від атмосфери, яка панує в колективі вчителів. У цьому плані важливу роль відіграє особистий приклад, передусім учителів фізичної культури, класних керівників, учителів початкових класів. Хорошим прикладом для учнів є активні заняття фізичними вправами вчителів інших предметів та керівників школи.

Велике значення під час формування інтересу школярів до систематичних занять фізичною культурою мають узгоджені дії школи та сім'ї, а значним мотивом для активізації батьків є оздоровчий вплив занять фізичними вправами на дитячий організм.