Видатні українські вчені медики Амосов Філатов Стражеско

Реферат

на тему:

“Видатні українські вчені медики:

Амосов, Філатов, Стражеско”

Філатов Володимир Петрович

(1875-1956)
офтальмолог, хірург

Народився в селі Михайловка (зараз Пензенської області). Закінчив Московський університет (1897 р.). У 1897—1902 рр. працював у Московській очній клініці, в 1903-1911 рр. — в очній клініці Новоросійського університету в Одесі, з 1911 р. завідував цією клінікою та кафедрою очних хвороб, водночас з 1936 р. очолював організований ним Одеський науково-дослідний інститут очних хвороб та тканинної терапії.

Основні наукові праці присвячені проблемам офтальмології та вивченню біогенних стимуляторів. Запропонував новий оригінальний метод відновної хірургії — пластику на круглому шкірному стеблі (1917 р.). Науково обгрунтував і практично розробив операцію пересадки рогової оболонки (1924 р.). Вдосконалив техніку операції часткової наскрізної кератопластики. Вперше використав для пересадки рогівку очей трупів (1931 р.). Створив вчення про біогенні стимулятори, що стало основою методу тканинної терапії при багатьох захворюваннях людини і тварин. Створив школу офтальмологів.

Володимир Філатов почав наукові дослідження, маючи великий досвід роботи у практичній офтальмології. В 1917 р. він опублікував свій новий метод пластики круглим стеблом, що здобув широке визнання хірургів і відомий як філатовське кругле стебло. Цей метод і досі використовується у відновній хірургії при обширних дефектах тіла.

В очній клініці Новоросійського університету В.П.Філатов почав свої роботи щодо пересадки рогової оболонки при більмах. Тут вперше у світі він широко використав рогівку трупних очей при операціях пересадки і цим розв’язав проблему матеріалу для кератопластики. Він розробив засіб консервації рогівки у вологій камері при температурі +4°С. В.П.Філатов розробив техніку операції часткової наскрізної кератопластики, доступну для виконання офтальмохірургами. Кератопластика перестала бути «клінічним експериментом» і стала дійовим засобом повернення зору сліпим з більмами. У пересадці рогівки В.П.Філатов досяг значних успіхів, і це принесло йому світове визнання.

В очній клініці було проведено дослідження з вивчення лікувальних властивостей при зниженій температурі тканин, що консервувалися, і це стало основою для створення В.П.Філатовим нового методу лікувальної медицини — тканинної терапії, яка згодом дістала широке впровадження у практику охорони здоров’я.

В.П.Філатов вніс цінні пропозиції в багато розділів офтальмології. Основні його праці — «Оптична пересадка рогівки і тканинна терапія» (1945 р.) і «Тканинна терапія» (1948 р.) — надовго стали важливими посібниками для офтальмологів. Організований ним Український інститут експериментальної офтальмології (зараз — Інститут очних хвороб і тканинної терапії імені В.П.Філатова) став кузнею кадрів офтальмологів.

Микола Михайлович Амосов

(1913–2002)

хірург, науковець

М.М. Амосов народився 6 грудня 1913 р. в с. Ольхово Вологодської губернії. В 1932 р. він закінчив Череповецький механічний технікум, після чого 3 роки працював змінним механіком на Архангельській електростанції. У 1939 р. М.М. Амосов з відзнакою закінчив Архангельський медичний інститут, а в 1940 – з відзнакою Всесоюзний заочний індустріальний інститут. Під час Великої Вітчизняної війни М.М. Амосов був на фронті провідним хірургом польового госпіталю. З 1947 до 1952 р. працював головним хірургом Брянського обласного відділу охорони здоров’я, і в цей час почав широко займатися грудною хірургією, проводив велику наукову роботу і в 1953 р. захистив докторську дисертацію.

У 1952 р. М.М. Амосов як видатний спеціаліст з грудної хірургії був запрошений до Київського інституту туберкульозу для керівництва спеціально створеною клінікою торакальної хірургії.

Тут з особливою повнотою розкрився його різнобічний талант хірурга і дослідника, фізіолога і інженера, стали особливо плідною наукова, організаторська, практична, педагогічна і громадська діяльність.

М.М. Амосов став одним з ініціаторів широкого впровадження в нашій країні хірургічного лікування при захворюваннях легень, вніс багато нового у розвиток цієї проблеми. Його дослідження сприяли значному зниженню захворюваності туберкульозом і корінному підвищенню ефективності лікування захворювання легень. У 1961 р. праці М.М. Амосова з легеневої хірургії були відзначені Ленінською премією.

У подальшому основним напрямком діяльності М.М. Амосова стала серцева хірургія. В 1955 р. він уперше в Україні почав хірургічне лікування вад серця і одним з перших у Радянському Союзі в 1958 р. широко запровадив у практику метод штучного кровообігу.

У 1963 р. Микола Михайлович першим у Радянському Союзі виконав протезування мітрального клапана, а в 1965 р. уперше в світі створив і впровадив у практику антитромботичні протези серцевих клапанів. М.М. Амосов започаткував низку нових методів хірургічного лікування вад серця, оригінальні моделі апаратів штучного кровообігу.

Праці М.М. Амосова з хірургічного лікування захворювань серця були відзначені Державною премією України (1998), Золотими медалями (1967, 1982) і срібною медаллю (1978) ВДНГ СРСР.

У клініці, створеній М.М. Амосовим, виконано близько 7000 резекцій легень, понад 95 000 операцій з приводу захворювань серця, в тому числі понад 36 000 зі штучним кровообігом.

У 1983 р. клініка серцевої хірургії, якою керував М.М. Амосов, була реорганізована в Інститут серцево-судинної хірургії і на сьогоднішній час є Українським республіканським кардіохірургічним центром. Щорічно в інституті здійснюється близько 3000 операцій на серці, у тому числі близько 15 000 – зі штучним кровообігом. Проводиться розробка найважливіших проблем з серцевої хірургії. М.М. Амосов був першим директором, а з 1988 р. – почесним директором інституту.

У 1955 р. М.М. Амосов створив і очолив першу в країні кафедру грудної хірургії для вдосконалення лікарів. Потім з неї відокремилася кафедра анестезіології. Ці кафедри підготували понад 700 спеціалістів для України й інших республік Радянського Союзу.

Крім хірургії, М.М. Амосов велику увагу приділяв сучасним проблемам біологічної, медичної і психологічної кібернетики. З 1959 до 1990 рр. він очолював відділ біологічної кібернетики Інституту кібернетики НАН України. Під керівництвом М.М. Амосова проведені фундаментальні дослідження систем саморегуляції серця і розробка методів машинної діагностики захворювань серця, розробка і створення фізіологічної моделі “внутрішнього середовища організму” людини, моделювання на ЕВМ основних психічних функцій і деяких соціально-психологічних механізмів поведінки людини. Нетрадиційність підходу, оригінальні погляди М.М. Амосова отримали широке визнання у нас в країні і за кордоном. За дослідження в галузі біокібернетики в 1978 і 1997 рр. він був нагороджений Державною премією України.

Підготував 22 доктори наук і понад 150 кандидатів наук, багато з яких очолюють великі наукові центри. М.М. Амосов був членом президії правління Українського товариства хірургів і кардіологів, Міжнародної асоціації хірургів і Міжнародного товариства серцево-судинних хірургів, Міжнародного товариства медичної кібернетики, Наукової ради з кібернетики України, членом редколегії редакційних рад багатьох вітчизняних і зарубіжних журналів.

Свою роботу М.М. Амосов поєднував з великою громадською діяльністю, був депутатом Верховної Ради СРСР п’яти скликань.

Микола Михайлович широко відомий як письменник. Його повісті “Думки і серце”, “Записки з майбутнього”, “ППГ – 2266”, “Книга про щастя і нещастя” неодноразово видавалися у нас в країні і за кордоном.

М.М. Амосов відзначений багатьма високими урядовими нагородами СРСР, Почесною відзнакою Президента України.

12 грудня 2002 р. на 90-му році життя помер видатний хірург і вчений, Герой соціалістичної праці, лауреат Ленінської і 3 Державних премій України, академік НАН і АМН України, заслужений діяч науки України, професор, доктор медичних наук Микола Михайлович Амосов

В особі Миколи Михайловича Амосова світова медицина зазнала великої втрати. Асоціація кардіологів України, співробітники Інституту карділогії ім. М.Д. Стражеска, редколегія “Українського кардіологічного журналу” глибоко співчувають рідним і близьким покійного, співробітникам Інституту серцево-судинної хірургії.

Стражеско Микола Дмитрович

(1876-1952)

терапевт

Народився в Одесі. Закінчив медичний факультет Київського університету (1899 р.). Працював під керівництвом професора В.П.Зразкова в Київській міській лікарні і вищих навчальних закладах Києва. З 1902 р. працював у Військово-медичній академії в Петербурзі. Тут під керівництвом академіка І.П.Павлова провів експериментальні дослідження у галузі фізіології кишок, викладені в докторській дисертації (1904 р.). З 1904 р. — старший ординатор у терапевтичній клініці Київського університету. В 1907—1919 рр. — професор Київського жіночого медичного інституту. Водночас у 1908—1919 рр. — приват-доцент Київського університету і в 1917—1919 рр. — завідувач терапевтичного відділення Київської міської лікарні. В 1919 —1922 рр. — завідувач кафедри Новоросійського університету, з 1922 р. — Київського медичного інституту. Водночас керував клінічним відділенням Інституту експериментальної біології та патології, з 1934 р. — Інституту клінічної фізіології АН УРСР. З 1936 р. — директор створеного ним Українського науково-дослідного інституту клінічної медицини. В роки Великої Вітчизняної війни — консультант евакуаційних госпіталів, керував дослідженнями в Центральному госпіталі Радянської армії, вивчав проблему сепсису ран, розробляв нові засоби боротьби з ним.

Основні наукові праці присвячено проблемам клінічної і теоретичної медицини. Вивчав фізіологію і патологію травлення, кровообігу, патофізіологію інфаркту міокарда, хронічних інфекцій, алергії. Виявив ряд симптомів захворювань органів травлення та кровообігу. Ввів нові засоби обстеження хворих. Уперше в світі поставив (1909 р., спільно з В.П.Зразковим) прижиттєвий діагноз тромбозу судин серця. Розробив класифікацію недостатності кровообігу з урахуванням біохімічних порушень. Заснував одну з провідних терапевтичних шкіл.

Микола Стражеско — автор більш ніж 100 наукових праць, присвячених різноманітним питанням клініки і лікування внутрішніх хвороб. Опублікована ним спільно з В.П.Зразковим стаття «Симптомологія та діагностика тромбозу вінцевих артерій серця» (1910 р.), в якій вперше у світі було дано розгорнутий опис різних клінічних форм інфаркту міокарда і виявлено його основну патогенетичну ланку, принесла йому світове визнання. Він вивчав також проблеми фізіології та патології органів шлунково-кишкового тракту (шлунка, кишечника, печінки), питання використання строфантину у вигляді лікарського засобу при хворобах серця. Класичним твором стала його монографія «Основи фізіологічної діагностики захворювань черевної порожнини» (1924 р.).

Особливу увагу М.Д.Стражеско приділяв клінічно-експериментальному вивченню патології органів кровообігу. Він описав ряд синдромів та симптомів при серцево-судинних захворюваннях, розробив вчення про функціональну недостатність кровообігу, спільно з В.Х.Василенком створив класифікацію недостатності кровообігу.

Велике теоретичне і практичне значення мало наукове обгрунтування М.Д.Стражеском теорії ревматизму як інфекційно-алергічного захворювання стрептококової етіології. Він виявив зв’язок між сепсисом, ендокардитом і ревматизмом, описав закономірності співвідношення серцевої астми і стенокардії (грудної жаби).

М.Д.Стражескові належать дослідження так званих хронічних інфекцій, а також алергії, геріатрії, гематології, шоку, туберкульозу та ін.

У роки Великої Вітчизняної війни велике практичне значення мали праці М.Д.Стражеска з вивчення проблеми ранового сепсису, в ході яких було з’ясовано патогенез цього захворювання і намічено шляхи профілактики та лікування.

Упродовж десятиріч М.Д.Стражеско займався також клінікоекспериментальним дослідженням проблем кисневої недостатності і кисневої терапії, обміну речовин і реактивності організму.

Праці М.Д.Стражеска з питань фізіології та патології травлення, зокрема його монографія «Основи фізичної діагностики захворювань порожнини шлунка» (1924 р.), мали світове значення.

Ім’я М.Д.Стражеска носить ряд описаних ним симптомів: симптом пухлини головки підшлункової залози, ознака повної атріовентрикулярної блокади серця, симптом перигастриту тощо.

Список використаної літератури:

1. Історія медицини. – Харків, 2000.

2. Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2001.