Поняття і елементи форми держави

Індекс групи ___________________

Орловський Олександр Володимирович

м. Бровари Київської області

вул. Київська 300в кв. 51

Приватний підприємець

Контрольна робота

з Правознавства «Поняття і елементи форми держави»

Викладач: професор Семаков Генадій Семенович

Київ 2006р.

Зміст:

Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління3

Форма державного правління. 4

Класифікація форм державного устрою.. 6

Види форм державного (політичного) режиму. 10

Список використаної літератури. 14

Поняття і структура форми держави. Види форм державного правління

Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні.

Структура форми держави — стійка єдність елементів, їх зв'язків, цілісності, зв'язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних елементи: форму державного правління, фор­му державного устрою, форму політичного (державного) режиму.

Форма державного правління

Протягом історії виникали різні видимонархій:

1)східна деспотія, заснована на азіатському засобі провад­ження;

2)антична (рабовласницька);

3)феодальна монархія:

· ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

· станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні штати, Англія — парламент);

· абсолютна,

4)конституційна монархія.

Розглянемо абсолютну та конституційну монархії, тому що інші практично не існують.

Конституційна монархія може бути парламентською та дуа­лістичною. Остання форма практично відживає.

У парламентській монархії влада монарха в законодавчій, ви­конавчій і судовій сферах діяльності символічна. Монарх лише підписує законодавчі акти, прийняті парламентом, і формально зберігає статус глави держави — виключно з представницькими повноваженнями. Фактичним главою держави (прем'єр-мініст­ром) стає лідер партії, яка володіє найбільшим числом депутат­ських місць у парламенті. Уряд формується парламентом і лише йому підзвітний.

Сучасні монархії здебільшого є парламентськими (Японія, Іспанія, Швеція, Данія та ін.).

У дуалістичній монархії юридичне і фактично влада поділена між урядом, що формується монархом (або призначеним їм пре­м'єр-міністром), і парламентом. Монарх вже не має законодав­чої влади, вона перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і формує уряд, відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Монарх своїми указами регулює багато сфер суспільних відносин. Він має право відкладального вето щодо законів, які видаються парламентом, і право розпуску парламенту.

Дуалістична монархія характерна для перехідного періоду від феодалізму до капіталізму. Вона є своєрідною спробою прими­рити інтереси феодалів (їх переважно виражає монарх) і інтере­си буржуазії (їх представляє парламент). Наприклад, дуалістич­на монархія була в кайзерівської Німеччині в 1871—1918 pp. Вона існувала також у Тунісі, Таїланді, Лівії, Ефіопії та інших краї­нах. У деяких сучасних країнах (султанат Бруней, королівство Тонга) збереглися окремі риси дуалістичної монархії.

В історії держав світу виникали різні види республік:

· антична;

· середньовічна (феодальна);

· буржуазна; соціалістична.

· Розглянемо сучасні види республік.

Класифікація форм державного устрою

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Поль­ща, Франція, Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фін­ляндія, Греція, Іспанія, Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

· єдина конституція (конституції прийняті в більшості кра­їн світу);

· єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд, парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

· єдине громадянство і єдина державна символіка;

· єдина система законодавства і єдина судова система;

· адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку політичну самостійність;

· в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в Англії — графства, в Італії — провінції.

Деякі унітарні держави (Велика Британія, Грузія, Данія, Із­раїль, Іспанія, Італія, Португалія, Україна, Фінляндія, Шрі-Ланка) включають автономні утворення (адміністративні автономії). В Україні — це Автономна Республіка Крим. Такі держави нази­вають децентралізованими унітарними державами або унітарними державами з елементами федералізму. Вони відрізняються від централізованих унітарних держав, у яких на чолі місцевих орга­нів влади перебувають призначені з центру посадові особи, кот­рі підкоряють собі місцеві органи самоврядування. У децентра­лізованих унітарних державах місцеві органи влади обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість пи­тань місцевого життя. У них автономії мають внутрішнє само­врядування, як правило, у сфері адміністративної діяльності. Вони можуть користуватися певною самостійністю й у сфері законо­давства. У такому разі закони приймаються парламентом авто­номії в межах своєї компетенції (головним чином у порядку де­легування йому законодавчих повноважень центральним зако­нодавчим органом у випадках, передбачених конституцією).

Щодо Верховної Ради Автономної Республіки Крим, то її участь у сфері законодавчій діяльності обмежена підготовкою і прийняттям Конституції (набрала чинності 12 січня 1999 p.).

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. — разом у світі існують 24 федератив­ні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

· наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-терито­ріальний поділ;

· наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;

· наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання зако­нодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;

· наявність федерального двопалатного парламенту і парла­ментів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;

· наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єк­тів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

· можливість суб'єктів федерації мати власну правову і су­дову системи (США);

· наявність загальнофедеральної податкової і грошової сис­теми;

· суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відноси­нах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.

У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта — регіонам, а право оподатковуван­ня поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.

Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдруж­ність.

Вони відрізняються від федерації як форми територіаль­ного устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'­єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня тор­гівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збе­реженні в інших питаннях повної самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройш­ли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989 pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної терито­рії і державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управ­ління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової си­стем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження сувере­нітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що скла­дається з делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедера­ції не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право ну­ліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.

Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.

Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іме­нована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкі­сне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалеж­ності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін.

Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних пе­редумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.

Види форм державного (політичного) режиму

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і антидемократичні. Існують також перехідні режими. Представимо на схемі основні режими.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпе­чують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і за­конних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; доміну­вання переконання, узгодження, компромісу; виборність і змі­нюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод людини, придушення опозиції, не виключається скасу­вання представницького вищого органу (парламенту) або пере­творення його на маріонеткову установу, формування уряду ар­мією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму. Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством; одержавленням усіх легальних громад­ських організацій; не обмеженими законом і закону не підвлад­ними повноваженнями влад; забороною демократичних органі­зацій; фактичною ліквідацією формально проголошених кон­ституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цен­зурою; відсутністю гласності; войовничою тотальною нетер­пимістю до усіх, хто мислить інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями відносно опозиції та інако­мислячих; мілітаризацією суспільного життя; прагненням до зов­нішньої експансії.

Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакцій­них проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси то­талітарного і демократичного режимів. Як і демократичний ре­жим, він зберігає автономію особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає економічний, со­ціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити за­гальний контроль за населенням, обмежується жорстким політич­ним контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.

На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ, авторитарний режим характеризується:

(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шля­хом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язу­вання чиєї-небудь волі зверху;

(2) наявністю центру, що має владні повноваження управ­ління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;

(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; кон­центрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалеж­них органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно;

(4) використанням насильства і позасудових методів приму­су людей;

(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;

(6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією прин­ципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здій­снення конституційне проголошених прав і свобод особи, особ­ливо у взаємовідносинах особи з владою.

Авторитарний режим може бути двох видів:

• революційний — спрямований на зміну типу суспільно-по­літичного розвитку;

• стабілізаційний — орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті про­ведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:

· революційними рухами (прогресивними, консервативни­ми або реакційними);

· рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

· загальносоціальною кримінальною злочинністю;

· іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

· відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

· намагаються створити передумови для демократизації сус­пільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

· є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Влада при авторитарному режимі займається у першу чергу питаннями забезпечення власної безпеки, громадського поряд­ку, оборони і зовнішньої політики, хоча вона може впливати на стратегію економічного розвитку, здійснювати структурні пе­ретворення, не руйнуючи при цьому механізм ринкового само­регулювання, проводити достатньо активну соціальну політи­ку. Авторитарні режими мають, як правило, консервативний ха­рактер.

Список використаної літератури

1. Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих у вузи. - М.: Юрист, 1996.

2. Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.

3. Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М. Юрист, 2000.

4. Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред. С.А. Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.

5. Охримович Ю. Теорія права. – К., 1981.

6. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

7. Государственное право зарубежных стран: Курс лекций в 2-х томах / Под ред. Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 1995