Права й обов’язки державної служби зайнятості України як основа адміністративної правосуб’єктності

Права й обов’язки державної служби зайнятості України як основа адміністративної правосуб’єктності

Правові відносини мають матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у правовідносинах, що виникають на її основі, а також вольові акти учасників правовідносин; юридичний зміст утворюють суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини [2].

Як зазначає професор Молдован В.В., юридичний зміст правовідносин визначає, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний показує як вони відбулись у реальній дійсності [1].

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г) використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу [3].

Також суб’єктивні права можна розглядати як міру дозволеної поведінки управомоченого з метою задоволення його інтересів, яка забезпечена юридичними обов’язками інших осіб. Сутність поняття “міра”, яке вжите щодо суб’єктивних прав означає, що закріплені за особою юридичні можливості не є безмежними, але чітко визначені за змістом, у цих межах особа може будувати свою поведінку. Надана управомоченому міра дозволеної поведінки забезпечується державою та досягається, з точки зору права, покладанням юридичних обов’язків на інших осіб. Невиконання цих обов’язків і є підставою для застосування заходів державного примусу, зокрема, юридичної відповідальності [7].

Статтею 19 Закону України “Про зайнятість населення” [9] та п.8 Положення про Державну службу зайнятості, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. N 47 [3] визначені основні права ДСЗУ.

Першу групу суб’єктивних прав складає право вимагати, яке за своїм юридичним значенням означає право на чужі дії і є своєрідним допоміжним засобом: призначене забезпечити виконання або дотримання юридичного обов’язку іншою особою (особами). Основними різновидами права на позитивні дії визначають право на фактичне володіння соціальними благами та їх використання, а також правоутворюючі повноваження, які випливають з адміністративної правосуб’єктності. До права на фактичне володіння соціальними благами належать, насамперед, права, які входять до складу найважливіших соціально значущих суб’єктивних прав: конституційних, невід’ємних від особистості. Правоутворюючі повноваження – право на власні дії управомоченого, забезпечують задоволення інтересу управомоченого без будь-якого сприяння з боку зобов’язаних осіб. Правоутворюючі повноваження реалізуються в однобічних активних діях особи, які призводять до виникнення певних юридичних наслідків [6].

До цієї групи прав можна віднести право:

- одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників;

- вносити пропозиції до місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад про зупинення на строк до 6 місяців рішення підприємств про вивільнення працівників у разі утруднення їх наступного працевлаштування з одночасною частковою або повною компенсацією витрат підприємств, викликаних цією відстрочкою, у порядку, визначеному законодавством України;

- відвідувати підприємства, установи і організації для контролю за дотриманням законодавства про зайнятість населення і вирішення питань, пов'язаних із соціальним захистом громадян;

- одержувати від громадянина довідку про стан здоров'я, якщо це потрібно при направленні на підготовку і перепідготовку для оволодіння відповідною професією (спеціальністю);

- припиняти дію наказів, інструкцій та інших рішень підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що суперечать законодавству про зайнятість населення. У необхідних випадках вносити до вищестоящих органів пропозиції про їх скасування.

Наступна група – праводомагання. Праводомагання виражається у можливості привести в дію апарат державного примусу проти зобов’язаної особи. Це право виникає у правовідносинах не з самого початку формування, а включається у випадку наявності додаткових чинників (невиконання обов’язків) до складу суб’єктивного права для забезпечення правового впливу на порушника юридичного обов’язку. Таким чином, праводомагання є тією ланкою, яка зв’язує регулятивні і охоронні правовідносини [6].

Державний прумус в правах ДСЗУ виражається у праві:

- стягувати з підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, суми прихованих або занижених обов'язкових зборів та недоїмок до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

- припиняти або скасовувати виплату допомоги по безробіттю;

- вносити в установленому порядку пропозиції про притягнення до відповідальності службових осіб, винних у порушенні законодавства про зайнятість населення;

- стягувати відповідно до Закону України "Про зайнятість населення" штрафи з підприємств, установ та організацій усіх форм власності у разі:

відмови у прийнятті на роботу громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у межах установленої броні;

використання праці іноземців або осіб без громадянства без дозволу державної служби зайнятості;

посередництво у працевлаштуванні за кордоном без ліцензії, виданої Державним центром зайнятості Мінпраці;

неподання або порушення строків подання державній службі зайнятості письмового повідомлення про наступне вивільнення працівників, як це передбачено пунктом 5 статті 20 Закону України "Про зайнятість населення";

- стягувати з підприємств, установ та організацій суми витрат, пов'язаних із працевлаштуванням, професійною підготовкою, перепідготовкою, виплатою допомоги по безробіттю та матеріальної допомоги по безробіттю у разі відмови у прийнятті на роботу спеціалістів, які раніше були ними заявлені.

Остання група прав – право на позитивні дії означає можливість особи самій вчиняти юридично значимі дії. Як зазначає Скакун О.Ф. це право необхідно поєднати із правом вимагати від інших осіб утримання від певних дій і, таким чином, воно пов’язується із юридичними обов’язками [5].

Право на позитивні дії в діяльності ДСЗУ виражається в, тому що її надано право:

- розробляти і вносити на розгляд місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад пропозиції про встановлення для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, квоти прийняття на роботу осіб, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, та направляти таких громадян для їх працевлаштування;

- направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, - відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань;

- направляти безробітних громадян за їх бажанням на оплачувані громадські роботи;

- укладати за дорученням підприємств, установ і організацій всіх форм власності договори з громадянами при їх працевлаштуванні з попереднім (у разі потреби) професійним навчанням, оплатою вартості проїзду, добових, а також подавати допомогу при переїзді на нове місце проживання та праці за рахунок коштів підприємств, установ і організацій;

- розпоряджатися в установленому законодавством порядку коштами Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття;

- оплачувати вартість професійної підготовки осіб, працевлаштування яких потребує здобуття нової професії (спеціальності), а також установлювати їм на період навчання матеріальної допомоги у розмірах, передбачених законодавством України про зайнятість населення;

- в установленому законодавством порядку подавати громадянам допомогу по безробіттю та матеріальну допомогу по безробіттю, припиняти і відкладати їх виплати;

- компенсувати до 50 процентів витрат підприємствам, установам і організаціям на перепідготовку працівників, які підлягають скороченню у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, за умови їх працевлаштування;

- укладати договори з професійно-технічними, іншими навчальними закладами, зокрема вузами, на професійну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку громадян, які зареєстровані у службі зайнятості і потребують одержання нової професії (спеціальності) або підвищення кваліфікації, та оплачувати вартість їх професійного навчання, підвищення кваліфікації та перенавчання;

- створювати додатково у разі необхідності за погодженням з Мінпраці підприємства, установи та організації державної служби зайнятості.

Юридичні обов’язки у правовідносинах пасивного типу знаходяться усередині правового зв’язку і мають значення захисту, тоді як суб’єктивне право на активні дії, виходить за межі правового зв’язку. Юридичний обов’язок може бути: а) обов’язком активної поведінки; б) обов’язком пасивної поведінки (утримання від дій); в) обов’язком зазнавати заходів державно-примусового впливу (санкцій) [6].

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена нормами адміністративного права міра необхідної, найбільш розумної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забезпечена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г) нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки [3].

Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому, так як держава - гарант їхнього здійснення.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі такі, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язки, де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга.

При цьому варто зауважити, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як зазначено вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному [7].

Статтею 1 Конвенції про організацію служби зайнятості № 88 [9], передбачено, що основним обов'язком служби зайнятості є забезпечення, якщо треба, у співробітництві з іншими заінтересованими громадськими та приватними установами, найкращої можливої організації ринку зайнятості як невід'ємної частини національної програми досягнення й підтримки повної зайнятості, розвитку і використання продуктивних сил.

В чинній редакції Закону України «Про зайнятість населення» [1] стаття 19 має назву: «Обов'язки і права державної служби зайнятості», однак в частині першій, згаданої статті перелічені основні завдання та функції ДСЗУ, які ми розглянули в попередньому параграфі, а частина друга чітко визначає права ДСЗУ. Отже обсяг обов’язків ДСЗУ законодавством не визначено, і тому потребує допрацювання. Крім того, в Положенні про Державну службу зайнятості, яке затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 [3] пунктом 2 визначені основні завдання служби зайнятості, які конкретизовно у пункті 4 даного Положення, де зазначено: «Державна служба зайнятості відповідно до покладених на неї завдань...».

Проектом Закону України «Про зайнятість населення» [4] взагалі не передбачено визначення прав та обов’язків ДСЗУ. У ст. 20 проекту Закону України «Про зайнятість» визначені завдання та функції державної служби зайнятості, і лише п.9 ч. 2 ст. 20 передбачено, що: «На державну службу зайнятості можуть покладатися інші обов’язки, встановлені законодавством».

Оскільки основним напрямком діяльності ДСЗУ є надання соціальних послуг, то на неї розповсюджується дія ст. 11 Закону України «Про соціальні послуги» вiд 19.06.2003 № 966-IV, в якій визначені основні права і обов’язки осіб, що надають соціальні послуги [8], а саме:

- сумлінно надавати соціальні послуги особам, які перебувають у складній життєвій ситуації;

- керуватися у своїй діяльності основними принципами надання соціальних послуг;

- поважати гідність громадян; не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які одержують соціальні послуги;

- надавати особам, які обслуговуються, повну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

- зберігати в таємниці інформацію, отриману в процесі виконання своїх обов'язків, а також ту інформацію, яка може бути викоритана проти особи, що обслуговується.

В результаті проведеного дослідження, нами зроблено такі висновки:

1. розроблення і законодавче закріплення чітко визначених обов’язків ДСЗУ обумовлене необхідністю удосконалення організації діяльності ДСЗУ, приведення її у відповідність до сучасних вимог соціально-економічного розвитку країни, необхідністю гармонізації українського законодавства із міжнародними правовими нормами;

2. методологічною основою визначення обов’язків ДСЗУ є рекомендації Міжнародної Організації праці та Європейського Союзу;

3. затвердження визначеного переліку обов’язків ДСЗУ сприятиме посиленню державного регулювання у сфері зайнятості населення, підвищенню відповідальності роботодавців за використання робочої сили та посиленню ролі соціального партнерства у вирішенні проблем зайнятості населення, поліпшенню ситуації на національному ринку праці.

Вважаємо за доцільне доповнити статтю 18 Закону України «Про зайнятість населення» таким пунктом:

ДСЗУ відповідно до своїх завдань зобов'язана:

1. забезпечувати неухильне достримання Конституції України, законодавства України та норм міжнародно-правових угод, ратифікованих Україною в сфері зайнятості на загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття;

2. сумлінно надавати соціальні послуги особам, які перебувають у складній життєвій ситуації;

3. поважати гідність громадян; не допускати негуманних і дискримінаційних дій щодо громадян, які одержують соціальні послуги;

4. виявляти, запобігати та припиняти порушення учаниками ринку праці законодавства про зайнятість та загальнообов’язкове держане соціальне страхування на випадок безробіття, вживати з цією метою профілактичних та контрольних заходів, передбачених чинним законодавством;

5. виявляти причини й умови, що сприяють вчиненню правопорушень в сфері зайнятості, вживати в межах своєї компетенції заходів до їх усунення; брати участь у правовому вихованні населення;

6. приймати і реєструвати заяви й повідомлення громадян про порушення їз прав в сфері зайнятості, своєчасно приймати по них рішення;

7. надавати особам, які обслуговуються, повну інформацію про зміст і види соціальних послуг;

8. проводити інформаційно-роз’яснювальну роботу через електронні та друковані засоби масової інформації, в тому числі спеціалізовані періодичні видання державної служби зайнятості, щодо стану ринку праці, реалізації норм законодавства про зайнятість та порядку надання соціальних послуг;

9. накладати в межах своєї компетенції адміністративні стягнення;

10. здійснювати реєстрацію і облік вільних робочих місць і громадян які звертаються з питань працевлаштування та систематизацію відомостей про них;

11. давати відповідно до законодавства дозвіл на працевлаштування іноземців та осіб без громадянства на території України;

12. забезпечувати в межах своїх повноважень виконання та контроль рішень сільських, селищних, міських рад із питань зайнятості;

13. зберігати в таємниці інформацію, отриману в процесі виконання своїх обов'язків, а також ту інформацію, яка може бути викоритана проти особи, що обслуговується;

14. сприяння розробці відповідних заходів з метою підвищення рівня професійної мобільності вивільнюваних працівників;

На державну службу зайнятості можуть покладатися інші обов’язки, встановлені законодавством.

служба зайнятість безробіття виплата

ЛІТЕРАТУРА

1. Використання інформаційного ресурсу для прийняття управлінського рішення / [Мацюк В.Я., Бесчастний В.М., Шамрай В.О., Артеменко О.В.] — Донецьк, 2006. — 208с.

2. Вонберг В.Р. Шляхи вдосконалення роботи служби зайнятості на сучасному етапі / В.Р. Вонберг – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ – № 1. – С. 11.)

3. Галаган И.А.Административная ответственность в СССР / И.А. Галаган –Воронеж: ВГУ, 1970. – 251с.

4. Галицький В.М. Державна служба зайнятості на ринку праці: досвід, перспективи / Воломир Михайлович Галицький – К.: ІПК ДСЗУ, 2004. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ – № 1. – С. 3–5.)

5. Галицький В.М. Інститут зайнятості в умовах трансформації соціальної політики в Україні: автореф. дис. канд. соціол. наук: спец. 22.00.04 «Спеціальні та галузеві соціології» / Воломир Михайлович Галицький. — К., 2008. — 16с.

6. Галицький В.М. Про першочергові завдання державної служби зайнятості щодо подолання кризових явищ в управліннs наданняv соціальних послуг населенню та роботодавцям / Воломир Михайлович Галицький – К.: ІПК ДСЗУ, 2006. (Ринок праці та зайнятість населення: Бюл. ІПК ДСЗУ – № 2. – C. 5.)

7. Герасимчук В.І. Трансформація зайнятості і проблеми соціалізації ринку праці в перехідній економіці: Дис... д-ра екон. наук: 08.09.01 / Герасимчук Володимир Іванович — К., 2002. — 455арк

8. Герций Ю. Служба занятости: востребованность как цель и результат / Ю.Герций – К.: 2006. (Человек и труд – № 5. – С. 43.)

9. Гетьманець О.П. Бюджетне право України: Підруч. для вищих навч. закл. МВС України / Бандурка О.М., Гетьманець О.П. / Національний ун–т внутрішніх справ. — Х. : Видавництво Національного університету внутрішніх справ, 2003. — 152с.

10. Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева.–М.:Юрист,2000.–520с.

11. Олійник А.Ю. Теорія держави і права України: Навч. посіб. / Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. — К. : Юрінком Інтер, 2001. — 176с.

12. Органи державної влади в Україні: структура, функції і тенденції розвитку: Навч. посібник / [Нижник Н. Р., Дубенко С. Д., Плахотнюк Н. Г., Бурч Я. М., Кривенко Л.Т.]; під.ред Н.Р. Нижник — К. : ЗАТ "НІЧЛАВА", 2003. — 284с.

13. Органи державної влади України / [Погорілко В. Ф., Кривенко Л. Т., Григорук Н. Г., Батанов О. В., Авер'янов В. Б.]; під.ред. В.Ф. Погорілко — К., 2002. — 592с.

14. Органи державної влади України/За ред. В.Ф. Погорілка: Монографія.–К.: Ін–т держави і права ім.. В.М. Корецького,2002.–592с.

15. Ортинський В.Л. Управління в органах виконавчої влади України. Навч. Пос. / Ортинський В.Л., Кісіль З.Р., Ковалів М.В. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 296 с.

16. Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. для студ. ВНЗ / О.І. Осауленко. — К. : Істина, 2007. — 336с.

17. Основи правознавства: Навч. посібник / [Баймуратов М. О., Біла Л. Р., Ківалов С. В., Полянський Ю. Є., Додін Є. В.]; під ред.. С.В. Ківалова, С.В. Орзіха — 8.вид., перероб. і доп./ Одеська національна юридична академія — О. : Юридична література, 2005. — 355с.

18. Основи правознавства: Навчальний посібник / [Ківалов С. В., Баймуратов М. О., Біла Л. Р., Полянський Ю. Є., Додін Є.В.]; під.ред. С.В. Ківалова, М.П. Орзіха. — [2.вид., випр. і доп.] — К. : Знання, 2001. — 364с.

19. Охотнікова О.М. Адміністративна відповідальність керівника державного підприємства, установи, організації в Україні: Дис. канд. юрид. наук: 12.00.07 / О.М. Охотнікова — Ірпінь, 2004. — 219арк.

20. Пастухов В.П. Зайнятість населення України: соціально–економічні, правові та історичні аспекти / Головко М.Л., Пастухов В.П. – К.: 1998. – 381 с.

21. Пахомов И.Н. Советская государственная служба (понятие и основные принципы) / Пахомов Иван Никитович; под. ред. Д.Т. Яковенко — К., 1964. — 92 с.

22. Петюх В.М. Інноваційна модель розвитку служби зайнятості: характеристика та особливості. Державне управління та державна служба зайнятості (питання теорії та виклики практики). / Петюх В.М., Щетініна Л.В.; за заг. ред. В.О. Храмова; упоряд. А.В. Казановський, Е.М. Кучменко, В.О. Храмов. – К.: ІПК ДСЗУ, 2008. – 364 с. (Збірник матеріалів першої всеукраїнської науково–практичної конференції с. 111–122)

23. Петюх В.М. Ринок праці та зайнятості: Навч. посіб. / Василь Миколайович Петюх – К.: МАУП, 1997. – 120 с.

24. Пітюлич М.І. Територіальна організація зайнятості та механізми її регулювання в умовах становлення ринкових відносин (терія, практика): Дис...д-ра екон. наук: 08.00.04 / Пітюлич Михайло Іванович — Львів, 1994. — 278л.