Мовний світ української поезії

План

1. Мовний світ І. Франка, В. Сосюри, М. Бажана, Д. Павличка, Л. Костенко І. Драча, Б. Олійника

2. Мовної метафори краса

3. Словотворення Олеся Гончара

4. Покладені на музику слова

1. Мовний світ І. Франка, В. Сосюри, М. Бажана, Д. Павличка, Л. Костенко І. Драча, Б. Олійника

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

(І.Франко)

Отже, від конкретної дороги, твердого гостинця, як ми говорили раніше, асоціативні зв'язки ведуть до фразеологізму суспільно-політичного змісту: шлях поступу.

Ми рабами волі стали.

На шляху поступу ми лиш каменярі.

А тут уже не твердий гостинець; високий стиль громадянської лірики І.Франка наповнений суспільно-політичною фразеологією, в якій символічно звучать образи патріотичного діла (йти на чесне, праве діло), святої боротьби, боротьби за ідеї, образи волі, вольності (воля люду, вольності слова), святої правди. Характерний для громадянської поезії І. Франка синонімічний ряд: люд, людськість, народ, чоловіцтво. Виразно зазвучав серед цих слів синонім міліони, вжитий у гімні «Вічний революціонер”:

Словом сильним, мов трубою,

Міліони зве з собою,—

Міліони радо йдуть,

Бо се голос духа чуть.

Той самий словесний образ повторюється і в циклі «Веснянки”:

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари – плідної будущини тіні,

Що людськість, мов красна весна, обновить...

Прикметно, що семантично вагоме у громадянській ліриці І.Франка є слово будущина. Воно входить в індивідуально-авторський синонімічний ряд розвидняющийся день, грядущий день, краща пора, перспектива, становлячи в ньому нейтральний компонент. Стилістичним відповідником до цих висловів у сучасній літературі виступає субстантивований прикметник майбутнє. Синоніми до названого поняття – вислови з Франкової поезії: оновлений, щасливий світ, світ правди й волі, світ новий тощо.

Таким чином, громадянські мотиви лірики І.Франка постають з усталених публіцистичних метафор за рахунок індивідуальних образів-символів, наприклад:

«Чого важкий свій молот каменярський

Міняєш на тонкий різець Петрарки?»

Отже, в наведених рядках «важкий молот каменярський» асоціюється з пристрасною громадянською поезію, а «тонкий різець Петрарки» - з ніжною поезією.

А ось твори В.Сосюри явили нам безпосередність і гостроту світосприймання, вміння художньо відтворювати тони, мелодії, барви життя й природи, щедрість людських переживань. Його стиль становить окрему сторінку в історії української літературної мови. Весна – символ щасливого майбутнього; в цьому стилістично-смисловому ключі вживається означення «сонячна весна».

Зазвичай про народну основу метафоричного мовлення В. Сосюри свідчать також інші контексти із образом вітру, наприклад у поемі «Червона зима»:

І де ми не пройшли, нас радо зустрічали,

І навіть вітер нам доріг не замітав...

Відчувається, як образ вітру проходить своєрідну еволюцію: від супутника поетового дитинства – «в ніч ясну, прозору носився з вітром я скажено на коні» до відображення руху військових ешелонів на фронт – «дихає сосною квиління вітрове»; вислів «вітер верби хилить» – звучить для поета як попередження про сумну звістку – смерть брата. Разом з цим, такий ряд продовжують похмурі й суворі образи: «Чорні танки повзуть невблаганно», «бомбами ниви роздерті», «зенітного вогню завіса грізно висне», «зчорніло від розривів поле і в багряних плямах білий сніг», «земля неначе рана, і сонце — раною вгорі». Для індивідуальної поетичної системи Сосюри у вживанні найхарактерніших словесних образів простежується певна закономірність: вони стають постійними компонентами вираження конкретної теми. Наприклад, тема війни активізує емоційно-оцінні прикметникові епітети типу кривавий, чорний, грізний, невблаганний, експресивні дієслова зчорніти, роздерти та ін. Відтак конкретне тематично-ситуативне вживання спричиняється і до розвитку значення слова.

Прикметно й те, що лірика В. Сосюри забарвлена золотими тонами: липень золотий, листя золоте, свитки золоті, вечір золотий, золотий Дінець, золотий огонь. Є в цьому епітеті й семантика кольору – золота береза, золоте проміння; зображення людської краси – золоті очі, золотоволосий командир; відображення ліричного ставлення до предметів або романтичне уявлення про них – золотий завод, золоті човни. Інший емоційно-оцінний зміст: золотий содом, золоте ридання. Стилістичними функціями епітета «золотий» поет охоплює нові явища, наділяє цією ознакою абстрактні поняття: золота печаль, золотий екстаз, золота молитва. Автор творить неологізми, сполучаючи епітет золотий з іменником, відтак під його пером постають епітети-новотвори: «І світить молодик – мій брат золоторогий», «Серце моє розхристане крізь віки гряде і голосить, і радується на шляху золотолірному».

Посутньо поезія М.Бажана наскрізь перейнята невситимою «жагою видіння і пізнавання». Звідси його називають поетом глибокого інтелектуально-філософського обдарування. Сконденсований характер думки, її динамічний, напружений розвиток виявляється в постійному шуканні зіставлень.

Скажімо, порівняння допомагають поетові розкрити характер зображуваної дії, змодельовуючи образ дійсності: передати форму, розмір, запах, внутрішню якість предмета тощо. Часто вживається цей троп для змалювання художнього образу людини, розкриття її внутрішнього світу. Зазвичай розрізняються в порівняннях суб'єкт (те, що порівнюється), ознака і об'єкт (те, з чим порівнюється) зіставлення. Об'єктами в порівняннях поезії М. Бажана виступають конкретні предмети і явища об'єктивного світу. Найчастіше вживає поет непоширені порівняльні звороти, підрядні речення зі сполучниками як, мов, наче, порівняння, виражене орудним відмінком. А ось сонорний світ, світ музики (світлість звуків, тон віолончелі) відображається в природі, зливається з нею; художній образ здобуває своє логічне завершення. Відтак рух думки поета плавно переходить в динаміку пластичного розвитку образу.

Серед сучасних майстрів красного письменства є поети, творчість яких виразно віддзеркалює наш бурхливий час, чітко відбиває його ритм. Не маючи талановитих майстрів слова, не можна говорити про літературно-мовний процес, про живу історію української літератури і літературної мови. До особливо творчих особистостей належить Дмитро Павличко. Його мовно-поетичне мислення невіддільне від історичної долі України. Поет фіксує історичні події. Про що б не писав письменник, скрізь у його творах переважає інтонація першої особи. Заакцентуємо, такі вірші – особливість трибунної, публіцистичної поезії. Скажімо, в кожній строфі вірша «Берези дружби» відчуваємо авторове «я» — я бачив, я чув, я знаю, я не хочу. Павличкове «я» вбирає людський біль, переймається тривогами, бідами світу. Показова семантика модальних дієслів маю, повинен, мушу, можу, хочу в поетичній мові вносить у поезію вольовий струмінь. По-іншому сприймається поряд із незвичними звертаннями офіційний мовний зворот мати доручення:

Від вас, мої львівські каштани,

Від вас, закарпатські черешні,

Від вас, придніпровські тополі,

Я маю доручення нині...

Ось тут авторське «я», особа відступає на другий план. Правда, слово, пісня, стяг, любов, гуманізм – ось ті поняття, що виказують лірику Павличка, концептуально розкриваючи двосвіття.

Раніше ми характеризували лірику Л. Костенко, її вірші наче підказують: учись спостерігати, інакше ти нічого не побачиш, не збагнеш, минеш важливе, головне. Її поезія допомагає глибше пізнати довкілля. Починається все з простого, з того, що помітиш звичайного горобця з пір'їнкою в дзьобику («Горобець із білою бородою»), відчуєш, що «ліс такий осінній, куди не ступиш – усе щось шарудить», зрадієш, що «Метелик білий в маки залетів». Допомагає дитині пізнати світ авторський вимисел, фантазія, адже «соловейко застудився. А тепер лежить під пледом, п'є гарячий чай із медом», а чорногуз, «відлітаючи в Африку, пакував чемодан». Фантазія допоможе повірити, що «Баба Віхола, сива Віхола на метільній мітлі приїхала».

Прикметною ознакою є повчання: учись бачити єдність світу, спільне у відмінному, відмінне у спільному, і тоді зрозумієш: «Берізки по коліна у воді» тому, що повінь; «ходить вишня у віночку» тому, що вкрита білим цвітом; в осінньому лісі «спинається грибочок» так само, як спинається на ніжки дитина. Відтак вловлюється «гармонія крізь тугу дисонансів», саме так натхненно промовила Ліна Костенко в одному зі своїх віршів. Слова влучно виражають суть творчості, перейнятої відчуттям драматичних суперечностей у світі, людській душі.

Дитячі вірші Людмили Савчук сповнені гамою кольорів, віддзеркалюючи природну красу, а отже є естетично значущими. Засобами алітерації, звукоповторами змодельовує казковий світ:

Сонях, сонечко яскраве

Мають колір золотавий,

Кругловиді, схожі личка,

Наче братик і сестричка.

(Л.Савчук. Абетка. – Тернопіль, 2008. – С.21).

Сполучуваність назв кольорів з різними поняттями в сучасній українській поезії відбиває закономірності використання традиційних образів, що стали певною мірою поетичними символами, а також новаторське вживання назв із семантикою кольору для створення емоційно-оцінних метафоричних означень. Лексика на означення кольору відіграє помітну стилістичну роль у поезії І. Драча. Чітко протиставляються щодо семантико-стилістичних функцій назв кольорів твори Б. Олійника інтимного й пейзажно-ліричного плану (часто вживані білий і сивий кольори; «Сива ластівка»). Поетичне мовлення активізує й пряму вказівку на колір, і властиве загальномовним метафорам значення «сильне хвилювання, страждання», що виражене у фразеологізмах типу «побіліти від страху», «білий, як стіна». Б. Олійник вдало використовує емоційний заряд загальнонародних фразеологічних зворотів із ознакою білий, біліти для створення індивідуально-авторських образів, як ось: «Став я білий, мов ядерна тінь», «Коли котився грім Розпечених до білого дискусій», «Ти була молода. Вже — солдатка. Іще – не вдова. Німець важко дивився. Ти блідла... біліла, як вишня», «Вона [мати] тебе у всесвіт віддала. О, як боліло їй – аж кров біліла, Коли вона себе в тобі родила!». Залучення вищеозначених фразеологічних зворотів у поетичне мовлення вказує на виразний індивідуальний стиль Б.Олійника, а також – на народнорозмовне джерело, відповідні структури розмовного плану.

Зчаста за текстуальним вживанням прикметник чорний виступає в індивідуальному стилі І. Драча як синонім до понять «урочистий», «величний».

Візьми його [слово],

Не дай на зваду славі,

А по-спартанськи босим – на мороз.

Туге од сонця, чорно величаве,

Воно провисне буйним гроном гроз.

2. Мовної метафори краса

Зазвичай в метафорі чорно величаве слово можна вбачати аналогію до відомої сентенції «Страждання звеличує людину»; слово, ввібравши в себе семантику «страждання, чорна біда», набуває значення «величне», «піднесене», «урочисте». Відтак метафорично вживаний прикметник чорний може передавати не лише негативний емоційний зміст, а й вказувати на інтенсифікацію позитивної ознаки.

Прикметно, що стилю Д.Павличка властиві порівняння. Вони допомагають відтворити рух, динаміку почуттів, чистоту кохання. Порівняння в душі ліричного героя джерельні й чисті, як небесна блакить. На різноманітних асоціаціях створюються і метафори, що базуються на семантиці дієслів фізичної дії: «Дзвенить у зорях небо чисте»,”Небо весняне в сяйві іскриться». Іменники традиційного астрального поетичного словника небо, місяць, зорі, сонце та інші входять в індивідуально-авторські метафори: «В давній золотій печалі лебедіють небеса», «Лампада сонця в молодому тілі принаджувала жителів темнот, «Сонце, помальоване циноброю, на вітрилах вечора пливло». Зосібна основою метафоричних структур виступає дієслівна ознака: «Знов зірка кличе, мов суниця: «Ходімо на озимину», «Зоря, вклоняючись небу, падала в комиші».

Переважну кількість іменникових метафор можна умовно поділити на дві групи. Метафори першої групи означають стан людини: кохання, смуток, надію, тугу, чекання. Інколи вони ніби виступають у контрасті з самим контекстом: замок туги, дно душі, дощ любові, пагорби мети. Метафори другої групи означають явища природи, що впливають на почуття людини: сліди зорі, срібло сіна, річка рук, заметіль сонця, дотик тучі, присмак сонця. Зазвичай в таких метафоричних словосполученнях семантично оновлюються традиційні поетичні слова, що беруть свій початок у фольклорі: кохання, небо, сонце, життя, весна. Деякі словосполучення метафоричного змісту становлять фактично кілька об'єднаних метафор, як ось: «Гуркочуть брили в скалах, мов неба колеться горіх». Гуркоче грім, гуркіт грому набувають тут експресивного значення завдяки іменникові брили, що уточнює образ. Наступне порівняння набуває неповторного індивідуального звучання з зіставленням неба: небо розкололося, як горіх (дієслівна ознака). Справді, іменникові словосполучення з метафоричним змістом – це концентрована форма вираження ознак предмета через зіставлення його з іншими ознаками. Відтак зміст предмета в процесі метафоризації значно розширюється.

3. Коли говорять про місце письменника в історії національної мови, то насамперед мають на увазі взаємозв'язок між загальнонародною мовою і мовою його творів. Художнє мовлення несе в собі двобічний процес. З одного боку_, загальновживана мова є основою, будівельним матеріалом творчості письменника, а з другого боку, талановитий майстер збагачує літературну мову новими значеннями чи відтінками значень слів, новими словосполученнями.

3. Словотворення Олеся Гончара

Знаковим явищем в історії української літературної мови є творчість Олеся Гончара. Краса художнього слова й подих нашої доби поєдналися в ній. Мова прозаїка наближена до народної й водночас є сучасною: у ній взаємодіють найдавніші шари української лексики і найновіші слова космічної епохи. Досить прочитати кілька сторінок, наприклад, з роману «Твоя зоря», щоб відчути поєднання цих мовних стихій. По-перше, автор вживає такі слова: гасати, розбуркати, налигач, пирій, бігунки, ковбаня, пуголовки, літепло, макотертик, хвицьнути, прокушпелити, вкублюватися, замазюра, полумисок, вигоцувати, будяк, пасльон, дереза, глинища,; по-друге, у творі прочитуємо сучасну лексику смог, мегаполіс, екстреміст, уїкенд, сейф, кондиціонер, гудрон, хайвей, акселератка, автострада, траса, неон, білдінг тощо.

Заради справедливості слід сказати, що не в усіх творах О. Гончара і навіть не на всіх сторінках роману спостерігаємо такий контраст лексичних одиниць, але в цілому поєднання різностильових елементів, їх контрастне зіткнення є характерною ознакою індивідуального стилю О. Гончара. Стимулюється воно ідейно-художніми, композиційними особливостями твору. Скажімо, в романі «Твоя зоря» сюжет розгортається в двох планах, кожен з яких актуалізує відповідні шари лексики, які в контрасті творять художню цілісність. Прочитується протиставлення лексичних планів і в романі «Тронка». Сюжетна лінія чабанського життя актуалізує слова типу гирлига, брейцара, отара, кошара, окот; життя льотчика — лічильник Гейгера, пропелер, шоломофон, полігон… Подібна стильова контрастність мовних засобів, їх несподіване зіткнення, проходячи через усі твори О. Гончара, зчаста реалізуються і в мікроконтекстах: «На пагорбах кози космічної ери пасуться» («Берег любові»), «Ну що ж ти, юнак з робітничого передмістя, знайшов у тому струхлявілому Яворницькому? Собори.. шаблі козацькі... курені. Так це ж все реквізит історії, мотлох минулих віків. В час ракет хіба таким нам займатись? — повчає Лобода Миколу Баглая» («Собор»).

Найхарактернішою ознакою індивідуального стилю О. Гончара, безперечно, є його словотворення. Адже художнє мислення вимагає не просто форм, адекватних змістові, а й розвитку художньої мови як складної системи зображальних засобів. Талановитий митець часом відчуває брак засобів, їх обмеженість, і це дає йому право на «експеримент» в естетичному освоєнні світу. При цьому неабияка роль в утворенні лексичних новацій належить й аналогії. Наприклад, активною моделлю українського словотвору є збірні назви середнього роду на -я з подовженим попереднім приголосним(зразком – іменник квіття). Прозаїк активно вживає останнє слово в прямому і переносному значеннях: «А в степу! Там росичка буде тепла, там вона виблискує і в чашечках білої березки, і на стебельцях жита, і червоний горошок світиться нею, і різне польове квіття...» («Твоя зоря»). А ось в романі «Собор» слово квіття набуває образного значення «квіття доменних заграв». Прозаїк активізує характерні для української мови утворення типу базікало: тиняйло, порубайло, причіпайло. Зустрічаємо в творах О. Гончара: дрібнодух, черстводух, пустодух: «Є люди, що мало чим цікавляться, я їх дрібнодухами, чи й зовсім пустодухами називаю» («Бригантина»). Як бачимо, негативна характеристика, що міститься в слові пустодух, посилюється ще й асоціацією з іменником пустоцвіт.

Відбивають індивідуальну мовну практику слова: екскурсоводка, поетка, епігонка, зцілителька, баламутка, прокурорка, гонивітерка. У працях Гончара зустрічаємо утворення із суфіксом -ач (-яч) з негативним відтінком: вимагач, розпитувач, допитувач, бренькач, руйнач … Звідси напрошується висновок, що індивідуальна палітра О. Гончара засвідчує його постійний пошук найпотрібнішого слова в художньому тексті. Скажімо, широко вдається він до зменшувальних форм середнього роду. Позитивної суб'єктивної оцінки набувають вони у повісті «Бригантина»: школярчата, вчителята, бурсачата, пацанча, кульбача, хуліганча. Іменники такого типу вживає у «Твоїй зорі»: жайворонча, дикунчата, парубча. Як бачимо з наведених прикладів, рідна мова для Гончара – це генофонд культури, основа, її жива душа.

4. Покладені на музику слова

Український народ, як до цілющого джерела, припадає до пісні, глибоко відчуваючи силу і міць рідної землі, її красу і силу. Стаєш багатший душею. Хто не пам'ятає чудових рядків, що перейшли у пісню “Пісня про рушник» (слова А. Малишка, музика П.Майбороди) або “Два кольори” (Д.Павличка, музика О. Білаша), «Марічка» (М.Ткача), «Росте черешня в мами на городі» (М.Луківа), «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» (І.Франка), «Сива ластівка» (Б.Олійника), «Лебеді материнства» (В.Симоненка), «Дві троянди», «Козацькому роду нема переводу» (П.Карася). Вони стали крилатими, бо поєднали в собі гордий злет думки й людського почуття: вигранюють глибоким змістом, ритмом, звуковою тональністю вірша.

Характерно те, що головне джерело цих поезій – це невичерпна народна пісня, що є виявом духовності в естетично сприйнятому народнорозмовному слові. Словесні образи й паралелі в піснях відтворюють людське життя з його радощами і смутком, тривогами і надіями. Образно-емоційний вплив пісенної мови досягається злиттям слова і мелодії.

Скажімо, спільними семантико-стилістичними мотивами поезій «Пісні про рушник» та «Два кольори» є образи матері, вишивання і дороги. Образ матері в цих творах – передовсім втілення образу рідної матері, яка разом із піснями передає синові весь свій життєвий досвід. Наведемо перші строфи пісень:

Рідна мати моя, ти ночей не доспала

І водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

(А. Малишко.)

Як я малим збирався навесні

Піти у світ незнаними шляхами,

Сорочку мати вишила мені

Червоними і чорними нитками.

(Д. Павличко.)

Таким чином, образ матері є символічним, бо – це і рідна земля, і любов до отчого порога, до України. Обидві поезії побудовані на символах: у Малишка символ життя, долі втілюється в конкретному материному рушникові, а в Павличка – той же символ знаходить вираження в семантиці кольорів – червоного і чорного, якими вишита сорочка. Перші строфи віршів перегукуються з символами весни й зорі: «Ти мене на зорі проводжала» (А. Малишко), «Як я малим збирався навесні» (Д. Павличко). Такий перегук помітний і в інших авторських образах, наприклад, у А. Малишка: «Я візьму той рушник, простелю, наче долю», у Д. Павличка: «І вишите моє життя на ньому» [на полотні] .

Зазвичай помічаємо, що здавна в усіх техніках українських вишиванок переважає червоний колір у поєднанні з чорним. На життєвих обріях чекають людину й радість, і сум, тобто червоне і чорне. Так, символ кольору вплітається в мотив дороги. Поетичний образ дороги в пісні А. Малишка розкривається через формули побажання. Характерні й слова-синоніми дорога, доріжка з епітетами: росяниста доріжка, далека дорога. Напр.: «Хай на ньому цвіте росяниста доріжка». Тоді як для Павличка дорога, як доля життя, сповнена невідомого і поет ніби застерігає: незнаними шляхами йтиме у світ людина, і на тих шляхах зустрінуться: червоне – то любов, а чорне – то журба. Поет А. Малишко використовує типову конструкцію народнопісенного характеру на щастя, на долю, яка разом із його улюбленими образами-символами (зелені луги, солов'їні гаї, шелест трав, щебетання дібров) створює особливий інтимно-ліричний струмінь поетової мови. Поетичне бачення Д. Павличка вирізняється динамізмом і драматичністю. Він віддає перевагу дієслівній ознаці: піти у світ, водило в безвісті життя, вертався на свої пороги, переплелись, як мамине життя, війнула в очі сивина, вишите моє життя на ньому. Отже, тут динамізм створюють дієслова:

Мені війнула в очі сивина,

Та я нічого не беру в дорогу,

Лиш згорточок старого полотна

І вишите моє життя на ньому.

Таким чином, мовно-виражальні форми: сивина, старе полотно відтворюють асоціації з прожитими роками, пройденими шляхами, минулим. Семантично вагоме протиставлення:

Два кольори мої, два кольори,

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори:

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Рушник – доля, життя. Символ полотна, як дорога. Звідси традиційні символи-образи та індивідуальні метафори набувають нової якості, сповнюють скарбницю народнопісенної мови.