Держава і державне управління

Зміст

Вступ

1. Держава. Державна влада. Устрій та форми держав

2. Функції державного управління

3. Принципи державного управління

4. Філософія державного управління

Заключення

Література

Вступ

Тема реферату «Держава і державне управління» з дисципліни «Державна служба в Україні».

Дієве і кваліфіковане державне управління не лише дозволяє чітко виконувати основні державні функції, а й забезпечує сталий та успішний розвиток будь-якої держави, в тому числі й України - як незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Думка про те, що ефективність державного управління прямо залежить від якості управлінського апарату, склалась ще у Стародавньому світі. Філософи Еллади, Риму і Китаю рекомендували доручати управління державою порядним, компетентним, мудрим людям, які б були патріотами своєї Батьківщини.

Ці рекомендації, розвинені та доповнені протягом тисяч років не втратили слушність до сьогодні.

Вивчення курсу “Державна служба в Україні” має допомогти у вирішенні декількох нагальних завдань, в тому числі:

- Знайомство зі стислою історією розвитку державного управління і державної служби.

- Засвоєння накопиченого зарубіжного та вітчизняного досвіду державного управління і державної служби.

- Оволодіння правовими джерелами державної служби.

- Набуття практичних навичок та вмінь, необхідних не лише фахівцям державного управління і державної служби, а й – майбутнім інженерам, менеджерам бізнесу, промисловості, органів самоврядування і громадських організацій, фахівцям трудового, комерційного, фінансового, адміністративного чи кримінального права.

- Підвищення компетентності, професіоналізму та патріотизму майбутніх фахівців народного господарства і державних службовців чи службовців місцевого самоврядування в нашій країні.

Мета роботи – ознайомлення з функціями, принципами та філософією державного управління тощо.

1 Держава. Державна влада. Устрій та форми держав

Держава– це організаційно-правова структура публічно-політичної влади, яка має суверенні повноваження регулювати суспільні взаємовідносини в межах країни та визначати відносини з зовнішнім світом.

Державна влада - це форма соціальних відносин, що характеризується здатністю та можливістю впливати на характер і напрям діяльності людей, їх об'єднань за допомогою економічних, організаційно-правових та ідеологічних механізмів, а також за допомогою авторитету, традицій, примусу та інших засобів.

Для здійснення влади держава створює певні інститути, які визначають її форми. Слід розрізняти [АЛС1, с.71-73; НЕР1, с.245-253; КІС1, с.237-245]:

- Форму адміністративно-територіального державного устрою – спосіб територіальної організації державної влади.

- Форму політико-правового режиму – спосіб здійснення державної влади.

- Організаційно-керівну форму правління – спосіб організації та формування верховної державної влади.

- Історично-формаційний тип держави.

За формою адміністративно-територіального державного устрою розрізняють такі види держав:

- унітарні (Польща, Франція, Чехія);

- федеративні (Російська Федерація, США, ФРН);

- регіональні (змішані) (Іспанія, Італія);

- конфедеративні (США XVIII ст., Швейцарія XIV – XIX століть).

Форми політико-правових режимів поділяють на:

За організаційно-керівною формою правління розрізняють типи держав:

Розрізняють такі історично-формаційні типи держав:

- рабовласницькі;

- феодальні;

- буржуазні;

- соціал-демократичні.

Вище наведена класифікація носить умовний характер.

Так Велика Британія формально є монархією, але за суттю - це демократична держава (парламентська республіка), так само як і Італія.

Північна Корея формально є народно-демократичною республікою, але за суттю - це тоталітарна (недемократична) держава з одноосібною диктатурою.

Тому все частіше застосовується більш сучасний поділ держав на:

- демократичні правові держави;

- тоталітарні чи авторитарні держави.

Демократичною правовою державою можемо називати державу, в якій забезпечено верховенство права, вона має легітимне правління, розвинену і несуперечливу правову систему, реальний поділ гілок влади, їх взаємоконтроль та громадянське суспільство [НЕР1, с.310; ЩЕБ1, с.5].

Найбільший внесок у формування концепції правової держави було внесено британським філософом Джоном Локком (1632-1704) та американським філософом, третім президентом США Томасом Джефферсоном (1743-1826) [КФС1, с.240; НЕР1, с.268-315; УСЭ4, с.141-142]. А сам термін “правова держава” введено німецькими правниками К.Т.Велькером та Р.фон Молем в першій третині ХІХ століття. В англомовних країнах синонімом цього терміну є більш влучний термін “правління права”(ruleoflaw) [НЕР1, с.286; WEK1, s.25; MOR1, s.71].

2 Функції державного управління

Спільна ознака функцій державного управління (за Бернаром Гурне) - це забезпечення колективних потреб населення [ГУР1, с.21-23].

Серед державних функцій Б.Гурне розрізняв головні, допоміжні та командні. Кількість головних функцій зростає постійно.

Головні функції державного управління поділено на 4 групи:

- Функції верховної влади:

оборона;

зовнішні зв’язки ;

поліційна служба;

судочинство;

громадянський стан;

релігійний мир (зв'язки держави з конфесійними установами);

функціонування (регулювання) політичних інституцій;

регламентація засобів інформації.

- Економічні функції:

грошовий обіг;

прикладні дослідження економіки (праці, інвестиції, ціни, податки і т. і.);

економічна політика.

- Соціальні функції:

охорона здоров'я;

житлові програми;

захист прав і інтересів найманих працівників;

перерозподіл доходів на користь інвалідів, дітей і т. і.;

поліпшення навколишнього середовища.

- Освітні і культурні функції:

фундамент дослідження;

освіта (всіляка), фізична культура і спорт;

підвищення кваліфікації працівників, їх дозвілля, рекреації;

мистецтво і культура.

Допоміжні функції включають до себе:

- управління персоналом;

- управління майном;

- бюджет та бухгалтерський облік;

- юридичні функції;

- документування.

Командні функціїпоєднують:

- дослідження;

- організація державної служби;

- державний контроль;

- зв'язки з громадськістю.

Дещо в наведеній вище класифікації може видатись дивним, наприклад, віднесення досліджень до командних функцій, чи управління персоналом та майном – до допоміжних функцій, але схожими проблемами можемо дорікнути будь-якій класифікації та будь-якому автору. Це не зменшує наукового та практичного авторитету видатного французького фахівця в галузі державного управління Бернара Гурне.

3.Принципи державного управління

Оскільки державне управління потребує наукового підходу, це викликало появу і розвиток науки державного управління.

Розвиваючись, наука державного управління скористалась такими загальними принципами управління:

- принцип зворотного зв'язку, який дозволяє реалізувати управління за відхиленням, або цільове управління;

- принцип достатності інформації, який дозволяє вести управління, базоване на зібраній інформації та не перевантажувати інформаційні канали надмірною і непотрібною інформацією ;

- принцип оперативного врахування збурюючих впливів, який дозволяє реалізувати управління за збуренням, або реактивне управління;

- принцип ієрархічності управління, який дозволяє побудувати структури управління в складних та надскладних системах;

та деякими іншими, і сформулювала спеціальні принципи державного управління[ЩЕБ1, с.38-44; WEB1; WEB2]:

- принцип раціональності управління (державне управління повинно мати раціональну мету, раціональну стратегію, раціональні методи та засоби державного управління);

- принцип ефективності (результативності державного управління);

- принцип централізації системи державного управління;

- принцип автономності підсистем державного управління;

- принцип оптимального співвідношення між централізацією та автономністю державного управління (Бернар Гурне довів, що оптимум можна відшукати лише практикою проведення адміністративних реформ);

- принцип відповідності структури державного управління функціям державного управління;

- принцип суспільного контролю за державним управлінням.

В цих принципах, як загальних так і спеціальних, втілено найбільш загальні закономірності державного управління, які спираються на теорію управління (кібернетику Н.Вінера), тектологію(теорію організації О.Богданова), концепцію раціональної бюрократії М.Вебера та філософію державного управління, що буде розглянута в наступному підрозділі.

4.Філософія державного управління

Наука державного управління має розвинену структуру, до якої входять такі основні складові:

- Організація управління.

- Теорія та історія управління.

- Державна політика.

- Організація управління.

- Галузеве управління.

- Регіональне управління.

- Місцеве самоврядування.

- Філософія державного управління.

Філософія державного управління закладає теоретичну основу науки державного управління. При цьому вона використовує такі основні філософські категорії [КОР2, с.95]:

- держава;

- людина;

- пізнання.

Саме філософія визначає основні напрями державного управління (об'єкти управління) в умовах ринкової та перехідної економіки:

- люди;

- фінанси;

- інформація.

Філософія допомогла сформулювати основні вимоги до держави як суб'єкта управління:

- Саморозвиток.

- Самоуправління.

- Відкритість системи (прозорість).

Головним завданням філософії державного управління є формулювання основних умов саморозвитку. Ще “батько діалектики” Георг Вільгельм Фрідріх Гегель сформулював, що саморозвиток можливий лише за умови наявності рушійної сили, тобто підсистеми, що створює напругу (різність потенціалів) в системі (суспільстві) [ГЕФ1; ГЕФ2; МІФ2, с.194-195, 240-244]. Що ж може бути такою рушійною силою?

Варіант відповіді на це питання дав ще раніше британський філософ франко-голандського походження Бернард Мандевіль (1670-1733) у своїй “Байці про бджіл”, виданій у Лондоні анонімно у 1705 році, а повністю і легально - у 1714 році, саркастично стверджував: “Людські вади і зло - рушій суспільного прогресу і джерело добробуту” [МАБ1, с.15, сс.78-89, с.145-149].

Але хіба це єдино можлива рушійна сила? Слушною видається теза В. Корженка [КОР2, с.93-94], що на сучасному етапі саморозвитку України цією рушійною силою може і повинно бути протиріччя між політичним суспільством (державою) і громадянським суспільством. Місцеве самоврядування може слугувати посередником і модератором цих протиріч.

Воно ж має слугувати містком між полюсами протиріччя (політичним і громадянським суспільствами) і пересічними громадянами. Бо саме вони (громадяни) в сукупності є єдиним джерелом і державної влади, і суспільного прогресу. Схематично це зображено на рис.1.

Але люди зможуть бути членами громадянського суспільства та джерелом суспільного прогресу лише за умови особистої свободи [РЕВ1, с.78]. Повторимо за видатними американським філософом Карлом Поппером (1902-1989): “Свобода - це свобода вибору” [ПОП1, с.223] та російським науковцем і державним діячем, професором поліцейського (адміністративного) права, а потім, ректором Київського університету св. Володимира, Миколою Бунге (1823-1895): “Вільний громадянин має Батьківщину, а раб або кріпак мають лише бảтьківщину, тобто місце, де народився...” [ДРУ1, с.21].

Рис.1. Рушійна сила сучасної української держави

держава управління влада

Заключення

Слід зазначити, що за все необхідно платити, в тому числі й за свободу -небхідно платити відсутністю рівності в суспільстві, оскільки у будь-якому суспільстві свобода і рівність є антитезами. Чим більше свободи, тим менше рівності, чим більше рівності, тим менше свободи в суспільстві. У вільному демократичному суспільстві неможливо забезпечити рівність. Можливо ж забезпечити лише рівні права для всіх членів суспільства.

Література

1. Алексеев С.С. Теория права. – М.: Издательство БЕК, 2004. – 224с.

2. Гегель Г.-В.-Ф. Философия права. – М.: Мысль, 2000. – 524с.

3. Гегель Г.-В.-Ф. Лекции по философии истории. – СПб.: Наука, 1993. – 479с.

4. Гурне, Бернар. Державне управління. – К.: Основи, 2008. – 165с.

5. Дружбинський, Валерій. Пам¢яті загиблих могил // Дзеркало тижня, 2003. - № 46(471). – С.21.

6. Кістяківський Богдан. Держава і особистість // Кістяківський Б.О. Вибране. – К.: Абрис, 2006. – 512с.

7. Корженко В.В. Філософсько-методологічні аспекти становлення та розвитку державного управління // Державне управління і менеджмент: навчальний посібник у таблицях і схемах / За загальною редакцією Г.С.Одінцової. – Х.: ХарРІ УАДУ, 2002. – С.91-106.

8. Краткий философский словарь. Под редакцией М.Розенталя и П.Юдина. Издание третье, переработанное и дополненное. – М.: Государственное издательство политической литературы. 1952. – 614с.

9. Мандевиль, Бернард. Басня о пчелах, или пороки частных лиц – блага для общества. – М.: “Наука”, 2000. – 291с.

10. Мир философии: книга для чтения в 2-х ч. Ч. ІІ. Человек. Общество. Культура. – М.: Политиздат, 1991. – 624с.

11. Нерсесянц В.С. Общая теория права и государства. Учебник для юри-дических вузов и факультетов. - М.: НОРМА – ИНФРА-М, 2010. – 552с.

12. Поппер, Карл. Відкрите суспільство та його вороги. В 2-х тт. Т.1. – К.: Основи, 1994. – 494с.

13. Речицький, Всеволод. Громадянські права як юридичний засіб противаги державній владі // Українське право. – 1995. - №1(2). – С.78-83.

14. Украинская Советская Энциклопедия в 12 тт., т.6. – К.: Українська Радянська Енциклопедія, 1981. – 552с.

15. Щедрова Г.П., Бодрухін В.М. Державне управління. – Луганськ: СУДУ, 2007. – 156с.

16. Mohl R. Die Polizeiwissenschaft nach den Grundsätzen des Rechtsstaates. Bd. 1-2. Tübingen, 1832-1833.

17. Weber, Max. Wirtschaft und Gesellschaft. - Tübingen: J.C.Mohr, 1921. – 258s.

18. Weber M. Economy and Society: An Outline of Interpretive Sociology. Berkeley: University California Press, 1978. Vol. 1.

19. Welcker K.T. Die letzten Gründe von Recht, Staat und Strafe. Giesen, 1813.