Договори на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

План

Вступ

Розділ 1. Загальна характеристика договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1.1 Поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1.2 Класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Розділ 2. Правове регулювання договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

2.1 Поняття та елементи ліцензійного договору

2.2 Укладення та припинення ліцензійного договору

2.3 Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності

2.4 Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

2.5 Інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Розділ 3. Відповідальність за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

3.1 Сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

3.2 Судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні

Висновки

Високристані джерела

Судові рішення

Вступ

Відносини, які виникають у сфері розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, відіграють важливу роль у процесі становлення та розвитку ринкової економіки в Україні. Однак у результаті неузгодженості між нормами основних авторсько-правових нормативних актів на практиці нерідко виникають проблеми при укладенні авторських договорів та при захисті авторських прав. Для того щоб норми чинних законодавчих актів діяли як злагоджений механізм, вони повинні відповідати основним засадам права інтелектуальної власності. Одним із основних принципів права інтелектуальної власності є визнання виключного характеру всіх авторських прав — як особистих, так і майнових.

З посиленням ролі результатів інтелектуальної, творчої діяльності в економічному та культурному розвитку України особливої актуальності набувають питання правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності. Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р.[1], ратифікованої 10.11.1994 року (набула чинності 01.03.1998р.) передбачається подальше удосконалення захисту прав на інтелектуальну власність для того, щоб до кінця п'ятого року після набуття чинності Угодою забезпечити рівень захисту, аналогічний до існуючого в Співтоваристві, включаючи ефективні засоби забезпечення дотримання таких прав (ст. 50).. У свою чергу, Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»[2] від 18.03.2004 р. як один із пріоритетних напрямів установлює адаптацію законодавства України в сфері інтелектуальної власності до стандартів Європейського Союзу

Необхідність теоретико-правового аналізу правового регулювання передання (відчуження) виключних майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності (далі - ОПІВ) зумовлена рядом завдань, серед яких необхідність удосконалення правової системи охорони прав на ОПІВ та адаптації національного законодавства у сфері охорони прав на ОПІВ до стандартів Європейського Союзу. Ці завдання набувають особливого змісту зважаючи на те, що Цивільний кодекс України (далі - ЦК України) від 16.01.2003 р. № 435-1V, розмежувавши правове регулювання права власності та права інтелектуальної власності та присвятивши праву інтелектуальної власності окрему Четверту книгу, наголосив на специфічному правовому регулюванні відносин права інтелектуальної власності, яке істотно відрізняється від права власності.

Необхідність аналізу зазначеного питання саме у теоретико-правовому аспекті зумовлена й тим, що серед українських учених-юристів також немає одностайності з приводу розуміння права інтелектуальної власності. Так, одні українські науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, а інші вважають, що термін «інтелектуальна власність» є не більш як логічна абстракція стосовно сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засобів індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

Оскільки найпоширенішою правовою формою залучення в економічний оборот об'єктів права інтелектуальної власності є договір, особливого значення в сучасних умовах набувають проблеми правового регулювання договірних відносин у сфері інтелектуальної власності.

Метою дипломної роботи є аналіз правового регулювання договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Для досягнення мети проаналізовані будуть: поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; поняття та елементи ліцензійного договору; укладення та припинення ліцензійного договору; договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні; судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини з приводу реалізації особами прав інтелектуальної власності в Україні.

Предметом дипломної роботи є правове регулювання порядку та особливостей розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Джерелами даного дослідження є чинне законодавство, яке регламентує порядок та особливості розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, а також монографічні дослідження науковців із зазначеної проблематики.

Протягом останніх п’ятдесяти років у Радянському Союзі, зокрема в УРСР, здійснювались окремі наукові дослідження різних майнових прав інтелектуальної власності. Правничій громадськості відомі ґрунтовні наукові праці В.А. Кабатова, Є.Л. Вакмана та І.А. Грінгольца, У.К. Іхсанова. Крім того, проблеми розпорядження майновими правами інтелектуальної власності частково висвітлювались в роботах таких вітчизняних та зарубіжних фахівців, як: Б.С. Антімонов, І.А. Бадиця, М.Й. Бару, Ю.Л. Бошицький, Л.М. Вишневецький, В. Вілле, Е.П. Гаврилов, Л.І. Глухівський, М.В. Гордон, І.І. Дахно, В.С. Дроб’язко, Р. Дюма, В.О. Жаров, В.Я. Іонас, О.С. Іоффе, Є.У. Іхсанов, В.О. Калятін, Ю.М. Капіца, М.Я. Кирилова, Н.Л. Клик, В.М. Корецький, Н.В. Макагонова, Ю.Г. Матвєєв, О.М. Мельник, В.Л. Мусіяка, М.І. Нікітіна, Н.К. Оконська, О.А. Підопригора, О.О. Підопригора, Д.М. Притика, З.В. Ромовська, М.В. Савельєва, О.Д. Святоцький, О.П. Сергєєв, В.І. Серебровський, І.В. Спасибо-Фатєєва, І.Г. Табашніков, Ю.П. Табуцадзе, Л.П. Тимофієнко, В.І. Торкатюк, К.А. Флейшиц, І.Я. Хейфец, С.А. Чернишова, В.Л. Чертков, Р.Б. Шишка, О.О. Штефан та інші.

Методологічну основу дослідження складає загальнонауковий матеріалістично-діалектичний метод. У процесі дослідження також широко використовувались історико-правовий, формально-логічний, порівняльно-правовий, структурно-функціональний, а також ряд інших загальнонаукових і спеціальних наукових методів.

Структура дослідження обумовлюється його метою та завданнями. Дипломна робота складається з вступу, трьох взаємопов’язаних розділів (що включають підпункти), висновків, списку використаних джерел.

Наприкінці роботи будуть підведені узагальнюючі підсумки проведеного дослідження.

Розділ 1. Загальна характеристика договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

1.1 Поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

За цивільним законодавством Союзу РСР розглядувані договори в системі договірних зобов'язань окремо не виділялись. Певні положення щодо авторських договорів містилися в розділі IV «Авторське право» Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. (статті 500-513). У розділі VI «Винахідницьке право» (ст. 519) закріплювалось право володільця патенту видати дозвіл (ліцензію) на використання його винаходу або повністю переуступити патент, що опосередковувалось відповідним договором. Іншими словами, законодавство Союзу РСР регулювало договірні відносини у сфері авторського і винахідницького права не в розділі, присвяченому зобов'язальному праву, а в розділах, в яких закріплювались абсолютні права на твори та винаходи[3].

Така позиція законодавця призвела до неоднозначного трактування природи авторських договорів. Зокрема, О. Садіков висловив думку про те, що за авторським договором виникають особливі відносні правовідносини, на які не поширюються норми зобов'язального права[4]. І хоча ця точка зору не дістала підтримки в літературі, все ж проблема можливості застосування загальних положень зобов'язального права до відносин за авторським договором залишалась відкритою. Як варіант її вирішення пропонувалося внести до загальної частини зобов'язального права спеціальну норму, яка б передбачала можливість застосування загальних норм зобов'язального права до авторських договорів, або відсилання до зобов'язального права в нормах про авторські договори[5].

Серед сучасних авторів багато уваги проблемам систематизації законодавства про інтелектуальну власність приділив В. Дозорцев, на думку якого, категорія виключних прав покликана обслуговувати, перш за все, засновані на ній договори - про відчуження прав та ліцензійні. Виключні права та засновані на них договори навіть неможливо зрозуміти одне без другого, вони пов'язані нерозривно[6]. Таким чином, В. Дозорцев, по суті, виступив прихильником законодавчого регулювання виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності в комплексі із договірними відносинами, що виникають щодо них.

Проте у ЦК України від 16.01.2003 р. був сприйнятий інший варіант розв'язання даної проблеми - врегулювання договірних відносин щодо об'єктів права інтелектуальної власності в рамках зобов'язального права. Так, важливою новелою чинного ЦК України є виділення в окрему главу 75 положень про договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. При такому підході відносини щодо належності прав на об'єкти інтелектуальної власності (абсолютні відносини) регулюються положеннями книги 4 „Право інтелектуальної власності”, а договірні зобов'язання щодо цих об'єктів - положеннями Книги 5 «Зобов'язальне право». І не виникає жодних сумнівів щодо застосування до договірних відносин у сфері інтелектуальної власності загальних положень зобов'язального права[7].

Закріплення положень про договори щодо об'єктів інтелектуальної власності у структурі зобов'язального права вимагає вирішення питання про місце цих договорів у системі договірних зобов'язань. Сформувалося два основних підходи:

1)договори щодо об'єктів інтелектуальної власності не виділяються в самостійну групу цивільно-правових договорів;

2)в системі договірних зобов'язань цим договорам відводиться самостійне місце.

Перший підхід домінував у цивілістичній літературі радянського періоду і зберігає свої позиції в сучасних роботах багатьох російських авторів: М. Брагінського та В. Вітрянського[8], Ю. Романця[9] та інших. У ЦК України Російської Федерації серед видів договірних зобов'язань окремо виділено лише договір комерційної концесії.

Згідно з другим підходом, договори у сфері інтелектуальної власності становлять відносно самостійну групу цивільно-правових договорів. У Російській Федерації ця точка зору представлена, зокрема, в роботах Є. Суханова[10], В. Бєлова[11].

У нашій державі відведення договорам у сфері інтелектуальної власності самостійного місця пропонувалося ще до прийняття ЦК України. Так, звертаючись до питання про систему договірних зобов'язань, В. Луць виділив в окрему групу договори про передачу результатів творчої діяльності (авторські, ліцензійні договори, договори на передачу науково-технічної продукції тощо)[12].

Власне, даний підхід було втілено у ЦК України при побудові системи окремих видів зобов'язань: у розділі III книги 5 є дві глави, в яких закріплено положення про договори, пов'язані з об'єктами права інтелектуальної власності, - глава 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності» та глава 76 «Комерційна концесія». Таким чином, цивільне законодавство України визначило самостійне місце договорів у сфері інтелектуальної власності в системі договірних зобов'язань. Даний підхід видається правильним з таких міркувань.

Насамперед, він враховує специфіку об'єктів права інтелектуальної власності як самостійного виду об'єктів цивільних прав (статті 177, 199 ЦК України). Оскільки ЦК України не була сприйнята проприєтарна теорія прав інтелектуальної власності, у ньому цілком обґрунтовано виділено два самостійні інститути: право власності, об'єктами якого є речі, тобто матеріальні об'єкти (книга 3) та право інтелектуальної власності, об'єкти якого - нематеріальні за своєю природою результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об'єкти права інтелектуальної власності (книга 4).

Слід зазначити, що об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або робіт (ст. 177 ЦК України). Важливим є розмежування робіт як процесу і безпосереднього результату робіт чи дій. Іноді дослідники ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга – це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Насправді, результат є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат (матеріального чи нематеріального характеру). Подібне розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і в переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст. 177 ЦК України.

У договорах може йтися також про комплексний предмет, який стосується і речей, і дій. Наприклад, при укладенні договору найму квартири, – об’єктом правовідношення є житло (річ). Але в процесі користування житлом наймачеві надаються різні послуги (наприклад, ремонт жилого приміщення). В цьому випадку об’єктом відповідних правовідносин необхідно визнавати також дії (послуги), здійснення яких наймач може вимагати від наймодавця[13].

Існує низка нормативних джерел, які регламентують суспільні відносини щодо прав власності, використання і розпорядження результатами інтелектуальної, творчої діяльності. Серед них Конституція України, ЦК України, «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»[14], «Про охорону прав на промислові зразки»[15], а також міжнародні акти, ратифіковані ВРУ (Конвенція, що засновує Всесвітню організацію інтелектуальної власності, Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів 1886 року тощо) та інші.

До об’єктів цивільних прав належать результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності (ст. 199 ЦК України). Зокрема, продуктами такої діяльності є винаходи, промислові зразки, твори науки, літератури, мистецтва незалежно від форми, призначення, цінності, а також способу відтворення. Результати творчої діяльності людського розуму оточують нас і на роботі, і в повсякденному житті[16].

Безумовно, кожному з нас доводилося мати справу з творами літератури. Даний об’єкт інтелектуальних прав поряд з іншими підпадає під правову охорону і є складним поняттям, що охоплює всі твори в галузі літератури, науки і мистецтва, яким би способом і в якій би формі вони не були виражені, як-то: книги, брошури та інші письмові твори; лекції звернення, проповіді та інші подібного роду твори; драматичні й музично-драматичні твори; хореографічні твори і пантоміми; музичні твори з текстом або без тексту; кінематографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним кінематографії; малюнки, твори живопису, архітектури, скульптури, графіки і літографії; фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; твори прикладного мистецтва; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури або наук. Згаданий перелік міститься в ст. 2 Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів 1886 року. Як бачимо з вищенаведеного прикладу, розкриття змісту окремо взятого поняття не вичерпується описом одного об’єкта, а передбачає відображення цілого комплексу відповідних об’єктів[17].

В ЦК України результати інтелектуальної, творчої діяльності розглядаються як вид нематеріальних благ (глава 15 ЦК України «Нематеріальні блага»). Однак правова природа цього виду об’єктів цивільних прав є доволі складною, про що свідчить позначення їх як інтелектуальної власності, а також вміщення книги четвертої ЦК України «Право інтелектуальної власності». У зв’язку з цим більш правильною видається оцінка результатів інтелектуальної, творчої діяльності як комплексного за своїм характером об’єкта, який включає як немайнові, так і майнові права (право на авторство, право на опублікування твору, право на авторський гонорар тощо). ЦК України у ст. 418 дає визначення поняття права інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами[18].

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

Результати інтелектуальної, творчої діяльності та інші об’єкти права інтелектуальної власності створюють цивільні права та обов’язки, але для того, щоб ці результати визнавалися об’єктами цивільних прав, потрібно їх втілення в об’єктивну форму, необхідну для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, картина може бути відображена у полотні, винахід – у схемах. Не можна ототожнювати результати інтелектуальної, творчої діяльності та речі, в яких вони втілені матеріально, як об’єкти цивільних прав. Наприклад, право власності на картину переходить до покупця, у той час як авторське право зберігається за художником, малярем, що створив цю картину.

Варто також звернути увагу на особливості легітимації як об’єктів цивільних прав результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Зокрема, твори літератури, науки і мистецтва стають об’єктами цивільних прав з моменту їх створення; винаходи, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції – з моменту кваліфікації їх як результатів інтелектуальної праці у встановленому порядку відповідними компетентними органами[19].

Ще однією особливістю результатів творчої діяльності є те, що для багатьох із них обов’язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

Будь-який новий вид продукції або послуг є втіленням конкретної ідеї чи концепції і з’являється на ринку тільки після цілого ряду доробок, вдосконалень і перетворень, спрямованих на поліпшення його споживчих якостей і конкурентоспроможності. Правовий захист цих удосконалень і перетворень можливий саме завдяки засобам охорони прав інтелектуальної власності[20].

Стаття 420 ЦК України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

· літературні та художні твори;

· комп’ютерні програми;

· компіляції даних (бази даних);

· виконання;

· фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

· наукові відкриття;

· винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

· компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

· раціоналізаторські пропозиції;

· сорти рослин, породи тварин;

· комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

· географічні зазначення;

· комерційні таємниці.

Згідно п. 14 Постанови Пленуму Верховного суду України № 7 від 30 травня 2008 року „Про судову практику у справах про спадкування”[21] майнові права інтелектуальної власності, чинні на час відкриття спадщини (право на отримання винагороди за використання твору, право на відтворення, опублікування і розповсюдження авторських творів, право на оформлення винаходу, корисної моделі тощо) входять до складу спадщини.

Перелік видів договорів, на підставі яких здійснюється розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, закріплено у ст. 1107 ЦК України.

Розглядаючи питання розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, зокрема правового регулювання передання виключних майнових прав на ОПІВ, особливу увагу необхідно зосередити на понятті «виключні майнові права».

Слід зазначити, що сучасна теорія авторського права знов оперує таким терміном, як «виключні авторські права». При цьому він застосовується в тому розумінні, що й в дореволюційних наукових працях. Отже, виключний характер суб'єктивного авторського права полягає в тому, що лише сам володілець авторського права (або іншого права інтелектуальної власності) може вирішувати питання про реалізацію авторських правомочностей, в першу чергу тих, що стосуються використання твору[22]. В цьому розумінні не викликає сумнівів, що усі авторські права є виключними.

Однак це питання не виглядає однозначно з огляду на чинне законодавство. Проблема полягає у тому, що в новому Цивільному кодексі України (далі — ЦК України) поняття «виключне право» має свій власний зміст, який не збігається із загальновизнаним. Згідно з пунктами 2, З ч. 1 ст. 424 ЦК України термін «виключне право» застосовується лише до двох правомочностей суб'єкта права інтелектуальної власності, а саме — права дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності, та права перешкоджати такому використанню[23].

У зв'язку з цим виникає питання щодо сутності третьої правомочності, а саме — права на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Чи можна віднести до виключних прав усі суб'єктивні права інтелектуальної власності, передбачені чинним цивільним законодавством України, у тому числі й право на використання об'єкта? Для відповіді необхідно провести ретельний аналіз норм чинного законодавства.

В частині 1 ст. 424 ЦК України міститься перелік, відповідно до якого можна розрізнити два види майнових прав інтелектуальної власності — виключні та невиключні майнові права.

Відповідно до ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є:

· право на використання ОПІВ;

· виключне право дозволяти використання ОПІВ;

· виключне право перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання;

інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом

Отже, щодо прав дозволяти та перешкоджати, в тому числі забороняти неправомірне використання твору, наявна пряма вказівка на виключність цих майнових прав. У свою чергу, право на використання об'єкта права інтелектуальної власності законодавець не відносить до виключних прав інтелектуальної власності.

Необхідно зазначити, що цивільне законодавство Росії також не в усіх випадках наголошує на виключності авторських прав відповідних суб'єктів авторського права, проте в теорії російські науковці завжди відносять всі суб'єктивні авторські права до виключних[24]. З цього приводу А. П. Сергєєв зазначає, що всі суб'єктивні авторські права в силу своєї природи є виключними. Ознака виключності іманентна будь-якому суб'єктивному авторському праву виражає одну з головних рис, які йому притаманні, а саме — належність даного права лише його володільцю та нікому іншому. З цією позицією не можна не погодитись, оскільки до віднесення тих чи інших суб'єктивних прав до виключних необхідно підходити з урахуванням головної ознаки виключних прав та сутності авторського права взагалі. Так, якщо взяти за основу те, що основною ознакою суб'єктивних авторських прав є їх первісна належність лише правоволодільцю, не викликає сумнівів, що право на використання об'єкта права інтелектуальної власності є таким само виключним, як і право дозволяти використання цього об'єкта іншій особі.

Власнику майнових прав на ОПІВ належать, зокрема, два виключних майнових права, а саме: виключне право дозволяти використання ОПІВ (видавати ліцензії) та виключне право перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання[25].

Не можна не погодитися з Г. Шершеневичем, який виділяє категорію виключних прав, зазначаючи, що мета юридичного захисту для цієї групи прав полягає у наданні «відомим особам виключної можливості здійснення відомих дій із забороною всім іншим можливості наслідування... Ці права слід було б назвати виключними»[26].

На думку В. Дозорцева, основою правового забезпечення ринкового механізму традиційно є право власності, пристосоване до обмежених у просторі речей, у зміст якого входять право володіння, користування та розпорядження. Для нематеріальних речей, необмежених у просторі, цей механізм не підходить. Так, володіння як фізичного панування над річчю тут взагалі немає і не може бути, оскільки немає самої речі. Існують лише доступність і відомість, які в силу необмеженості об'єкта в просторі можуть одночасно мати необмежене коло осіб. Немає та не може бути правомочності користування, передумовою якої є володіння.

Є інша правомочність - використання, що відрізняється не тільки найменуванням. За своїми натуральними властивостями нематеріальний об'єкт може бути використаний одночасно необмеженим колом осіб.

Третя правомочність - розпорядження має інший зміст: правоволоділець може не тільки передати своє право іншій особі, а й надати право на використання, залишивши його за собою як за правоволодільцем. Більше того, він може надати аналогічні права досить широкому колу осіб[27].

Слушною є також думка В. Остапчук, яка зазначає, що виключність (майнових прав) слід розуміти не як належність права лише одній особі, а як закріплення прав за особами, визначеними законом[28].

Викладене дозволяє зробити висновок, що виключні права на ОПІВ - це цілком самостійна правова категорія, яка за рядом специфічних ознак відрізняється від права власності, але у той самий час відображає панування особи над належним їй ОПІВ у формі закріплених законом за особою (власником патенту чи свідоцтва) виключних майнових прав: дозволяти використання ОПІВ та перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання. Іншими словами, відносини передання виключних майнових прав на ОПІВ вимагають особливого правового регулювання, визначеного законом.

Доречно зазначити, що норма про розширення предметів традиційних цивільно-правових договорів майновими правами не є нововведенням законодавця України. Аналогічні за змістом положення щодо договору купівлі-продажу містяться, зокрема, у ч. 4 ст. 454 Цивільного кодексу Російської Федерації.

У цивілістичній літературі та й в законодавстві досить часто вживається вираз «передача майнових прав» щодо договорів у сфері інтелектуальної власності. Це послугувало підставою пропозиції традиційно назвати главу «Передача майнових прав на об'єкти права інтелектуальної власності»[29]. Видається такий підхід не зовсім виваженим. Справа в тому, що, як було показано вище, укладення зазначених договорів зовсім не обов'язково тягне за собою позбавлення права застосування об'єкта власника майнових прав, що характерно саме для терміна «передача». Тому більш доречно буде залишити його використання лише стосовно одного з різновидів — договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Враховуючи наведене вище і невичерпний перелік зазначених договорів, доречніше, вважаю, було поєднати глави 75 і 76 ЦК України та назвати «Договори в сфері інтелектуальної власності».

Суб'єктами правовідносин, які виникають стосовно результатів творчої діяльності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оскільки мова йде про наділення іншої особи правами стосовно об'єкта права інтелектуальної власності, то однією з сторін договору повинна бути особа, що має майнові права на результат творчої діяльності. Зазвичай це автор, власник охоронного документа чи їх правонаступники[30]. Оскільки автором чи винахідником може бути неповнолітня особа, то законодавець надав можливість фізичній особі у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом (ч. 1 ст. 32 ЦК України).

Укладаючи зазначені правочини, сторони керуються принципом свободи договору. Однак є певні обмеження у випадку специфіки об'єкта. Закон містить суттєві обмеження щодо використання об'єктів інтелектуальної власності, визнаних в установленому порядку секретними. Такі обмеження стосуються лише об'єктів промислової власності. За наявності відповідних умов твір науки можна було б в установленому порядку визнати секретним, але Закон України «Про авторське право і суміжні права" не містить такої норми. Між тим, на думку деяких вчених, вона не була б зайвою, адже є закриті літературні фонди[31].

Об'єкти інтелектуальної власності визнаються секретними, якщо містять інформацію, в установленому порядку віднесену до державної таємниці. Порядок визнання того чи того об'єкта секретним визначає Закон України „Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р., нову редакцію якого прийнято 21 вересня 1999 р[32].

За цим Законом державна таємниця (далі також — секретна інформація) — вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою (ст. 1 Закону).

Віднесення інформації до державної таємниці — процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обгрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, та з опублікуванням цього Зводу, змін до нього (ст. 1 Закону).

Так, стосовно секретного винаходу чи секретної корисної моделі можна видати ліцензію чи передати майнові права тільки за погодженням із Державним експертом з питань таємниць (пп. 6, 7 ст. 28 Закону «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі»).

Наступним принциповим положенням договорів на використання об’єктів інтелектуальної власності є їх платний характер. Право розпоряджатися об'єктом має його власник, тому він може надати дозвіл і на безоплатне використання. Це право власника об'єкта. Проте здебільшого договори на використання інтелектуальної власності є платними, взаємними, двосторонніми. Плата за використання може здійснюватися у будь-яких правових формах. Розмір винагороди, порядок її обчислення, строки виплати визначаються угодою сторін. Це є принципово нове положення чинного законодавства України про інтелектуальну власність. Адже законодавством, що було чинним раніше, розмір винагороди, порядок обчислення, строки виплати та решта питань щодо винагороди виключно регламентувалися нормативними актами. Будь-яка свобода дій у цьому питання не допускалася. Це загальне правило стосувалося як авторського, так і патентного права. Чинне законодавство України вирішення цих питань віддало на розсуд сторін договору[33].

Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності повинні бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК України).

Як виняток, законом можуть бути встановлені випадки, коли зазначений договір може укладатись усно. Зокрема, відповідно до п. 1 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»[34] в усній формі може укладатися договір про використання (опублікування) твору в періодичних виданнях (газетах, журналах тощо).

Так у справі №2-4760/06 Оболонського суду м. Києва у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до відповідача ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, зазначивши наступне.

Позивачу належить авторське право на створені ним пісні "Циганочка" та "Тумани Петра", на які Державним департаментом інтелектуальної власності видане свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір за НОМЕР_1.

Восени 2004 року позивач передав програмному директору відповідача Євгену Жигуну свій твір пісню "Тумани Петра" та була досягнута домовленість про подальше погодження часу трансляції твору в прямому ефірі, буде укладено договір на публічне використання твору та погоджено винагороду за використання твору.

24 грудня 2004 року позивач почув свій твір у прямому ефірі на радіостанції 106 FM ( радіо "Шансон"), але його ніхто не сповіщав про публічне використання твору, та не укладав угоди на його використання.

Відповідно до довідки ТОВ "Моніторинг України" від 12 травня 2005 року було підтверджено факт транслювання твору позивача в проміжок часу з 16 до 17 години 24 грудня 2004 року. Позивач вважає, що відповідач порушив авторські права та просив винести рішення, яким стягнути на користь позивача 10 мінімальних заробітних плат в порядку відшкодування матеріальних збитків та 6000 грн. в порядку відшкодування моральної шкоди.

Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є автором пісні "Тумани Петра", що підтверджується даними Свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір НОМЕР_1 від 26 січня 2005 року та не оспорюється відповідачем ( а.с. 4).

Відповідно до ст. 433 ч. 1 ЦК України та ст. 8 ч.1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що музичні твори ( з текстом і без тексту ) є об'єктами авторського права.

Відповідно до ст. 435 ч. 1 ЦК України та ст. 11 ч.1 Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлено, що первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Виключне право на використання твору належить автору, що встановлено ст. 440, 441 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Відповідно до ст. 433 ЦК України використання твору здійснюється лише за згодою автора.

Судом також встановлено, що 24 грудня 2004 року відповідачем було використано твір позивача пісню "Тумани Петра" шляхом відтворення в ефірі на радіостанції 106 FM, що підтверджується даними довідки від 12 травня 2005 року ТОВ "Моніторінг телебачення України" ( а.с. 5) та підтверджено в судовому засіданні даними пояснень позивача і не оспорюється відповідачем.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача пояснила, що між сторонами було укладено усний договір про пробне, одноразове, безкоштовне розміщення в грудні 2004 року пісні позивача "Тумани Петра".

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3, який є програмним директором, пояснив, що в грудні 2004 року відбулась зустріч із позивачем, та була досягнута домовленість про одноразову безкоштовну трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що з позивачем познайомився в 2003 року та на той час підтримував дружні стосунки. Взимку 2004 року разом із ОСОБА_1 відвідував офіс відповідача, де відбулась зустріч із Жигуном Є.В. Свідок представився продюсером, хоча документів на це не мав. Була досягнута домовленість про трансляцію пісень позивача, який в свою чергу буде здійснювати рекламу відповідача в засобах масовою інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_5 пояснив, що був також присутній при зустрічі позивача з програмним директором ОСОБА_2, була досягнута домовленість про одноразову трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації, стосовно домовленостей про оплату свідку не відомо

Разом з тим, як пояснив в судовому засіданні позивач, він не надавав згоду на безкоштовне використання його твору, без повідомлення про час трансляції, крім того, зазначив, що при використанні твору його ім’я, як автора, зазначено не було.

Відповідно до ст. 33 Закону України '"Про авторське право і суміжні права" договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. Договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов ( строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди).

Вказані вимоги містить також ст. 15 Закону України "Про авторське право та суміжні права".

З огляду на наведене, враховуючи вимоги закону про обов'язкову письмову форму договору щодо використання твору та розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, суд доходить висновку, що доводи представника відповідача про укладення такого договору в усній формі не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, та вважає, що використання твору без письмового договору є порушенням авторських прав позивача[35].

Законодавство не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Однак на вимогу будь-якої сторони ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності можуть бути зареєстровані у порядку, встановленому законом. Так, сторона договору має право на офіційне загальнодоступне інформування інших осіб про укладення зазначених договорів. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» відомостей в обсязі та порядку, встановлених Державним департаментом інтелектуальної власності, з одночасним внесенням їх до відповідного Державного реєстру[36].

Оскільки державна реєстрація зазначених договорів є факультативною, то її відсутність не впливає на чинність прав, наданих за ліцензією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт права інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звернення до суду за захистом свого права (ч. 1 ст. 1114 ЦК України).

Виняток із цього загального правила стосується договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин. У цьому випадку договір є чинним лише з моменту його державної реєстрації в Державному департаменті інтелектуальної власності України. Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 1114 ЦК України, згідно з якою факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації[37].

Такий підхід є цілком виправданим. Зазначене пояснюється тим, що оскільки усі охоронні документи підлягають обов'язковому внесенню до відповідного Державного реєстру, то зміна правовласника повинна знайти у ньому відображення. Лише при такому підході зберігається цінність реєстрів, звернувшись до яких можна достовірно встановити особу, що має право інтелектуальної власності на певний об'єкт. Як другорядну мету реєстрації зазначеного договору можна розглядати запобігання можливим зловживанням власника майнових прав у формі багаторазової передачі прав на один і той же запатентований об'єкт[38]. Оскільки авторське право на твір виникає внаслідок факту його створення, то не існує необхідності реєстрації договорів стосовно цих об'єктів (ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Таким чином, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності стосовно запатентованих об'єктів підлягає обов'язковій державній реєстрації, а стосовно об'єктів авторського права вона є факультативною.

З урахуванням того, що договір – це правочин двох або більше осіб, спрямований на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними, при цьому обов’язковим є волевиявлення усіх сторін, що укладають договір, можливо дати наступне визначення: договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності – це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності.

1.2 Класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Стаття 1107 ЦК України наводить перелік видів договорів розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності:

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності;

4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;

5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Розглянемо сутність кожного з цих видів.

Згідно ст. 1108 ЦК України особа, яка має виключне право дозволяти використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об’єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності).

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону (ст. 1109 ЦК України).

За договором про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов’язується створити об’єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк (ст. 1112 ЦК України).

За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, що має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ст. 1113 ЦК України).

Невичерпний перелік правочинів пояснюється неможливістю врегулювати все різнобарв'я договірних відносин у сфері інтелектуальної власності.

У свою чергу, до предметів договорів купівлі-продажу, дарування та найму (оренди) ЦК України відносить майнові права. Відповідно до ч. 2 ст. 656 ЦК України «предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права. До договору купівлі-продажу майнових прав застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав». Частина 2 ст. 718 ЦК України передбачає, що дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому. Відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК України предметом договору найму можуть бути майнові права.

У зв'язку з наведеними новелами в законодавстві України існує потреба з'ясувати, чи всі майнові права можуть бути предметом договорів купівлі-продажу, дарування та найму (оренди).

Таку спробу, зокрема, здійснили Р. О. Стефанчук та М. О. Стефанчук стосовно предмета договору купівлі-продажу. Вони вважають, що майнові права можуть бути поділені на речові, виключні (права інтелектуальної власності), корпоративні, зобов'язальні. Враховуючи, що речові права тісно пов'язані з конкретною річчю, а корпоративні — з відповідним цінним папером чи певною річчю, можна стверджувати, що такі права взагалі не можуть розглядатися як предмет купівлі-продажу, оскільки вони переходять у зв'язку з переходом вказаних об'єктів. Тому справедливо вести мову лише щодо можливості розглядати в якості предмета договору купівлі-продажу тільки зобов'язальні та виключні права[39].

Така позиція підтримується й іншими авторами. Деякі науковці, з огляду на те, що сфера застосування договорів купівлі-продажу майнових прав є досить вузькою, вважають, що на практиці вона пов'язана з біржовими правочинами та відступленням виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності[40].

Аналогічна ситуація існує стосовно договору дарування майнових прав. Так, на думку А. Р. Домбругової, предметом договору дарування можуть бути права інтелектуальної власності[41].

Оскільки зобов'язальні права не є предметом цієї роботи, то залишимо їх для подальших досліджень, а от щодо виключних прав (права інтелектуальної власності), які пропонують розглядати як предмет купівлі-продажу чи дарування, то, на наш погляд, є очевидним виключення їх з предмета договору купівлі-продажу. Передача виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності регулюється спеціальним законодавством України: законами «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» тощо[42]. Однак доречно зробити уточнення, що, крім зазначених норм, главами 75 та 76 ЦК України спеціально передбачені договірні конструкції у сфері інтелектуальної власності.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності та (або) майнові права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 418 ЦК України). Лише майнові права можуть бути передані іншим особам.

Відповідно до ч. 1 ст. 424 ЦК України майновими правами інтелектуальної власності є: 1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності; 3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання; 4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Якщо особа хоче передати іншій особі майнові права на об'єкт права інтелектуальної власності, то для цього не треба укладати договір купівлі-продажу чи дарування, оскільки існує спеціальна договірна конструкція, передбачена ЦК України. Однак на практиці трапляються випадки укладення договору купівлі-продажу торговельної марки чи договору дарування винаходу тощо. Зазначене є неприпустимим. Оскільки законодавство передбачає самостійні конструкції договорів у сфері інтелектуальної власності — зі встановленням спеціальних вимог до кожного з них, то в даних випадках повинен був укладений договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід чи торговельну марку відповідно.

Згідно з ч. 1 ст. 1113 ЦК України за договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, яка має виключні майнові прана) передає другій стороні частково або у повному обсязі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах.

Доречно підкреслити, що у сфері інтелектуальної власності договори не поділяються на самостійні види залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони вчинити певну дію зустрічний обов'язок іншої сторони щодо надання матеріального або іншого блага. Тобто, якщо, наприклад, договір купівлі-продажу є оплатним, а дарування — безоплатним, то договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності може бути як оплатним, так і безоплатним.

До того, ж стосовно цього договору законодавством встановлені спеціальні вимоги, дотримання яких є необхідним.

По-перше, всі договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності мають бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК України).

По-друге, відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК України факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які стають чинними після їх державної реєстрації, підлягає ще одній реєстрації. Тому договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин має бути зареєстрований в Державному департаменті інтелектуальної власності. Відповідно до ч. 1 ст. 210 ЦК України правочин, який підлягає державній реєстрації, вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації. Відповідно, сам по собі факт укладення договору купівлі-продажу чи дарування майнових прав на винахід чи торговельну марку не породжує ніяких правових наслідків.

Отже, для відчуження майнових прав інтелектуальної власності з метою зміни правоволодільця необхідно укладати не договір купівлі-продажу чи дарування, а договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, передбачений ст. 1113 ЦК України.

Не менше складностей виникає стосовно договору найму (оренди) майнових прав. Якщо провести аналогію стосовно об'єктів права інтелектуальної власності, то у першому випадку, коли відбувається зміна право власника, мова йде про укладення договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, а у другому, коли надається право використання, — ліцензійного договору. Тому видається недоречною точка зору, що винахід може бути предметом договору купівлі-продажу[43].

Розмежування цих двох видів відносин на рівні абсолютних прав має дістати подальший розвиток у договірному праві. Іншими словами, якщо право власності і право інтелектуальної власності є самостійними цивільно-правовими інститутами, то для опосередкування відносин щодо розпоряджання речами та майновими правами на об'єкти інтелектуальної власності мають бути передбачені окремі договірні форми.

Конструкції договорів купівлі-продажу, найму (оренди), призначені для розпоряджання речами, були розроблені ще в римському праві, якому не був відомий інститут права інтелектуальної власності (появу його пов'язують із законодавством Франції та США кінця XVIII ст.)[44]. Тому вироблені ще римським правом договори купівлі-продажу та найму важко пристосувати для розпоряджання майновими правами на об'єкти права інтелектуальної власності. У цьому аспекті варто погодитися з В. Крижною, що недоцільно використовувати до нематеріальних творчих досягнень як інститут права власності, так і договори, що традиційно стосуються майна[45].

Водночас зауважимо, що у ЦК України дещо розширено коло об'єктів купівлі-продажу, дарування та найму (оренди) шляхом віднесення до них майнових прав. Так, ст. 656 ЦК України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу можуть виступати майнові права. Аналогічні положення містяться у ст. 718 та ст. 760 ЦК України щодо договорів дарування та найму (оренди). Постає питання: чи можуть бути предметом договору купівлі-продажу, дарування чи найму (оренди) майнові права інтелектуальної власності? З даного приводу в літературі висловлені різні думки.

В. Луць і В. Коссак, коментуючи положення ЦК України про майнові права як предмет договорів купівлі-продажу та найму (оренди), як приклади наводять майнові авторські права та майнові права промислової власності[46].

Іншої думки дотримується В. Крижна: предметом договорів купівлі-продажу, дарування та найму можуть бути майнові права, за винятком майнових прав інтелектуальної власності[47].

Російський автор А. Яковлєв у роботі, присвяченій майновим правам як об'єктам цивільних прав, констатує, що спірним є питання стосовно можливості застосування правил про купівлю-продаж до обороту виключних прав, оскільки нині спеціальне законодавство встановлює особливий порядок оформлення правочинів щодо їх відчуження (авторський договір та ін.). З точки зору уніфікації права, теоретично до відчуження цих прав можливо застосовувати норми про купівлю-продаж, проте це питання потребує прямого законодавчого вирішення[48].

ЦК України, проголошуючи майнові права предметом договорів купівлі-продажу, дарування, найму (оренди), не містить застережень щодо можливості тих чи інших видів майнових прав бути предметом цих договорів. Тобто предметом договорів купівлі-продажу, дарування, найму (оренди) можуть бути будь-які майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності.

З іншого боку, ЦК України закріплює спеціальні договірні конструкції, що стосуються розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Відтак, оскільки у главі 75 закріплені спеціальні положення, що стосуються договорів з розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, то рух указаного виду майнових прав в рамках цивільного обороту має бути підпорядкований, у першу чергу, цим спеціальним правилам.

Із структури розділу III книги 5 ЦК України випливає самостійність договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності по відношенню до договору купівлі-продажу, а також і самостійний характер ліцензійного договору щодо договору найму (оренди). Проте, на наш погляд, це не виключає можливості застосування в певних випадках окремих положень про купівлю-продаж чи оренду до відносин за договорами щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Зрозуміло, що до відносин щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності не будуть застосовуватися ті положення про купівлю-продаж, дарування, найм (оренду), які суперечать змісту або характеру майнових прав інтелектуальної власності (наприклад, положення про обов'язок продавця зберігати проданий товар (ст. 667), тару і упаковку за договором купівлі-продажу (ст. 685), ремонт речі, переданої в найм (ст. 776) тощо). Водночас, окремі положення, наприклад, про ціну товару (ст. 691). попередню оплату товару (ст. 693) та ряд інших могли б застосовуватись і до договорів у сфері інтелектуальної власності, оскільки в главі 75 подібних положень немає.

На наш погляд, така ситуація обумовлена не лише тим, що відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК України предметом договору найму (оренди) можуть бути майнові права, а й відсутністю термінологічної єдності в законодавстві України. Наприклад, щоб набути право на використання об'єкта інтелектуальної власності, необхідно укласти ліцензійний договір. Відповідно до ч. 1 ст. 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства. Отже, укладаючи ліцензійний договір, правоволоділець реалізує одне з належних йому відповідно до законодавства повноважень, що входить до змісту майнових прав інтелектуальної власності, надаючи іншій особі одне з майнових прав, зокрема на використання об'єкта права інтелектуальної власності.

У той же час, відповідно до ч. 1 ст. 441 ЦК України використанням твору є його продаж, передання в найм (оренду) тощо. Насправді ж у даному випадку йдеться не про майнові права інтелектуальної власності, а лише про матеріальні носії, в яких втілений твір.

Відносини з надання дозволу на використання твору мають бути оформлені шляхом укладення ліцензійного договору. Якщо ж все-таки укладено договір оренди (найму) твору, то його сторони повинні дійти згоди з усіх істотних умов, які передбачені законодавством стосовно ліцензійного договору. Тобто неправильний вибір договірної конструкції не може слугувати підставою для обходу вимог законодавства[49].

Відповідного ч. 8 ст. 1109 ЦК України, якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору. Додаткова вимога передбачена і щодо правочинів стосовно торговельної марки. Згідно з п. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. ліцензійний договір повинен містити умову, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови. Отже, за принципом свободи договору, якщо сторони виберуть неправильну назву договору, при вирішенні питання, який договір насправді був укладений, необхідно виходити зі змісту договору. Тобто, якщо сторони уклали, наприклад, договір оренди (найм) торговельної марки, до даних відносин треба застосовувати положення про ліцензійний договір. У разі виникнення труднощів при вирішенні цього питання можна вдатися до тлумачення договору відповідно до ст. 213 ЦК України.

Таким чином, на базі проведеного дослідження можна дійти висновку, що договірні конструкції купівлі-продажу, дарування, найму (оренди) не можуть застосовуватися до майнових прав інтелектуальної власності.

Розділ 2. Правове регулювання договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

2.1 Поняття та елементи ліцензійного договору

Одним з повноважень особи, яка має майнові права інтелектуальної власності, є виключне право дозволяти використання результату творчої діяльності іншими особами. Це право може бути реалізовано шляхом видачі ліцензії чи укладення ліцензійного договору.

Загалом термін «ліцензія» (від лат. licencia -дозвіл, право) доволі широко застосовується в сучасній законодавчій термінології. У контексті ж законодавства про інтелектуальну власність ліцензію традиційно розглядають як дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Так, відповідно до ст. 1 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» (в редакції Закону від 01.06.2000 р.) ліцензія - дозвіл власника патенту (ліцензіара), що видається іншій особі (ліцензіату), на використання винаходу (корисної моделі) на певних умовах.

Ліцензія - це дозвіл. Дане поняття відоме не лише цивільному, а й іншим галузям права. Наприклад, в адміністративному праві під ним розуміють спеціальний дозвіл, який видається уповноваженими державними органами. Що стосується відносин інтелектуальної власності, то тут ліцензію може видавати особа, яка має майнові авторські права, чи власник охоронного документа на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин[50].

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності - це письмове повноваження, видане особою, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіара), іншій особі (ліцензіату), яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері[51].

Така ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору.

Залежно від різноманітних підстав (предмет, обсяг прав, умови і підстави їх надання тощо) можна провести класифікацію ліцензій на види[52].

За предметом ліцензії розрізняють: ліцензії на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорти рослин або об'єкт авторського права.

За обсягом прав, що надаються, розрізняють: обмежені й повні ліцензії. ЦК України закріплює три види обмежених ліцензій: виключна, одинична, невиключна (ч. З ст. 1108 ЦК України). Ця відмінність проводиться у залежності від того, в якій мірі виключена конкуренція ліцензіара та інших осіб зі сфери діяльності ліцензіата. Вибір типу ліцензії залежить передусім від обсягу ринку і характеру об'єкта.

Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері. Отже, повноваження власника охоронного документа чи особи, яка має майнові права на об'єкт авторського права, ні за змістом, ні за обсягом не зменшуються. У цивілістичній літературі невиключну ліцензію ще називають простою.

На практиці невиключні ліцензії поширені, як правило, у тих галузях, де творчі досягнення належать до сфери масового виробництва і широкого споживання. Пояснюється це тим, що тут існує постійна потреба у створюваній продукції, тому наявність декількох ліцензіатів не буде перешкоджати її нормальній реалізації. Крім того, декілька ліцензіатів швидше освоять ринок. Однак слід мати на увазі, що значна перевага невиключних ліцензій свідчить про слабко розвинену економіку, про недостатню конкуренцію на внутрішньому ринку[53].

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на використання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцензіаром цього об'єкта у зазначеній сфері. Можливо саме тому, що поряд з патентовласником в обумовлених межах може застосовувати об'єкт інтелектуальної власності лише один ліцензіат, у юридичній літературі такий вид ліцензії називають одноособовим.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

У цьому випадку ліцензіар надає ліцензіату право виняткового використання предмета ліцензії у обумовлених межах, відмовляючись у той же час від використання і надання іншим особам ліцензій на аналогічних умовах. Однак за цими межами ліцензіар може як самостійно використовувати даний результат, так і видавати іншим особам ліцензії, що не суперечать умовам уже виданої ліцензії.

Специфіка об'єктів інтелектуальної власності дає можливість ліцензіару вводити різноманітні обмеження при видачі ліцензії. Вони можуть стосуватися території, кількості, способів використання, сфери та терміну застосування предмета ліцензії тощо. Так, територія дії наданого дозволу може збігатися з територіальною сферою чинності охоронного документа або бути більш обмеженою. Ліцензія може бути надана не на всі можливі способи використання об'єкта інтелектуальної власності, а лише на деякі (застосування, виготовлення, продаж тощо). Обсяг прав, що надаються, можна обмежити певною сферою або галуззю промисловості чи окреслити за допомогою кількісних показників, наприклад, виробничої потужності, річного випуску продукції тощо. Тобто можливо одночасно надати декілька виключних ліцензій на один і той же результат творчої діяльності в різних межах[54].

Ліцензія може бути видана у межах строку чинності виключного майнового права на об'єкт інтелектуальної власності. Строк ліцензії залежить від багатьох чинників і мети, що переслідується. Так, ліцензії будуть більш тривалими у випадку високої складності і трудомісткості налагодження виробництва, або коли освоєння переданих за ліцензією об'єктів вимагає значних капіталовкладень, будівництва нових споруд тощо.

Виключна ліцензія, як правило, видається з метою усунення небажаної конкуренції, або якщо в силу характеру запатентованого об'єкта обсяг збуту товарів, вироблених на його базі, буде невеликий (наприклад, деяких видів медикаментів).

На практиці часто зустрічаються випадки, коли ліцензіат одержує на одній території виключну ліцензію, а на інший - невиключну. Або ліцензіар може надати виключну ліцензію на виробництво і невиключну на збут тощо[55].

Зміст повної ліцензії полягає у тому, що ліцензіар надає ліцензіату повністю усі права на використання об'єкта інтелектуальної власності протягом всього терміну її дії. У даному випадку ліцензія видається без будь-яких обмежень, тобто ліцензіат фактично займає місце ліцензіара протягом строку дії ліцензії.

Видача повної ліцензії доцільна у випадку відсутності у ліцензіара достатніх умов для використання об'єкта інтелектуальної власності у той час, як коло потенційних ліцензіатів вкрай обмежене. На практиці такий вид дозволу зустрічається рідко.

У залежності від умов надання розрізняють: субліцензії, перехресні, зворотні і відкриті ліцензії[56].

Субліцензія (залежна ліцензія) - це письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності, надане іншій особі ліцензіатом за письмовою згодою ліцензіара.

Межі прав, що надаються за субліцензією, обмежуються умовами основної ліцензії. Ліцензіат повинен покласти на субліцензіата такі ж обов'язки, які взяв на себе (наприклад, стосовно якості продукції). Оскільки субліцензія може бути надана в межах основної ліцензії, то вона повністю залежить від неї і припиняється у випадку припинення її дії.

Перехресна ліцензія («крос-ліцензія») передбачає взаємний обмін правами на використання об'єктів інтелектуальної власності, які досить часто доповнюють один одного. Наприклад, у випадку залежних результатів творчої діяльності, коли права, надані більш пізнім охоронним документом, не можуть бути реалізовані без отримання ліцензії на прототип, що охороняється іншим патентом. У свою чергу власник останнього заінтересований у набутті права використання більш досконалих рішень. Тому в цій ситуації обмін ліцензіями є найбільш доцільним способом реалізації прав.

Зворотною називається ліцензія, яка надає ліцензіару право на використання результату творчої діяльності, розробленого ліцензіатом на підставі отриманих від ліцензіара знань в результаті поліпшення і вдосконалення предмета основної ліцензії.

Відкрита ліцензія (так звана ліцензія по праву) має місце у випадку, якщо патентовласник згоден надати право на використання об'єкта інтелектуальної власності будь-якій фізичній або юридичній особі за умови виплати винагороди.

Згідно з чинним законодавством власник охоронного документа може подати до Державного департаменту інтелектуальної власності для офіційного опублікування заяву про надання будь-якій особі права на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка чи сорту рослин. У цьому випадку мито за підтримання чинності патенту знижується на 50 %, починаючи з року, наступного за роком публікації такої заяви. Особа, яка виявила бажання скористатися зазначеним дозволом, зобов'язана укласти з патентовласником договір про платежі. За своєю суттю така ліцензія може носити лише невиключний характер[57].

Законодавство України надає патентовласнику право на відкликання відкритої ліцензії, якщо ні від кого не надійшло пропозицій стосовно використання об'єкта. У цьому разі річний збір за підтримання чинності патенту сплачується у повному розмірі, починаючи з року, наступного за роком публікації такого клопотання.

Залежно від підстав видачі дозволу (договір чи адміністративний акт компетентного державного органу) розрізняють добровільні і примусові ліцензії[58].

При наданні добровільної ліцензії дотримується принцип свободи договору. Це виявляється у тому, що сторони вільні у виборі контрагента і визначенні умов дозволу (обсягу прав, що надаються, території і терміну дії ліцензії, розміру і порядку сплати винагороди тощо).

Примусова ліцензія - це дозвіл, що видається без згоди патентовласника компетентним державним органом (судом, господарським судом або Кабінетом Міністрів України) заінтересованій особі на використання винаходу, корисної моделі чи промислового зразка. Ці ж органи визначають у своєму рішенні обсяг такого застосування, термін дії дозволу, розмір і порядок виплати винагороди власнику патенту.

Слід мати на увазі, що наведені класифікації носять умовний характер і їх перелік не є вичерпним. З одного боку, це пояснюється тим, що на практиці ці види ліцензій можуть виступати як у чистому вигляді, так і у поєднанні. З іншого боку, аналіз ліцензій за кожною з підстав розподілу, хоча і виявить їх особливі риси, однак дасть односторонню, неповну характеристику. Тому для цілісної картини доцільно кожну конкретну ліцензію розглядати водночас з точки зору різних класифікацій.

З усіх видів договорів чи не найбільше запитань викликає ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Адже у переліку ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності і ліцензійний договір займають самостійні позиції. Постає питання: наскільки виправданою є такий підхід законодавця?

Дійсно, видача ліцензії може бути оформлена як самостійний документ чи шляхом укладення ліцензійного договору. Однак сама по собі ліцензія є одностороннім правочином і не може розглядатися як вид договору. Аналогічне розмежування можна провести на прикладі довіреності як одностороннього правочину і договору доручення[59].

Оскільки ліцензія є одностороннім правочином, то недоречно включати її поряд з ліцензійним договором як різновид договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Доцільніше було б ліцензії і ліцензійний договір регулювати спільно.

У частині 1 ст. 1108 ЦК України передбачено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). З даного визначення випливає розуміння ліцензії як письмового повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності в певній обмеженій сфері.

Доволі близьке, але не тотожне наведеному вище трактування сутності ліцензії закріплене у статтях 426 та 1109 ЦК України, де її визначено як дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності.

З понять «повноваження» і «дозвіл» більш точним та адекватним сутності розглядуваного явища є друге, а поняття «повноваження» більшою мірою стосується представництва і послідовно вживається у главі 17 ЦК України. Суть же ліцензії - у видачі дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності. Це, між іншим, узгоджується із загальними положеннями про право інтелектуальної власності, визначеними у книзі 4 ЦК України: до майнових прав інтелектуальної власності віднесено виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ст. 424 ЦК України).

У контексті положень глави 75 ЦК України виникає проблема щодо співвідношення ліцензії на використання об'єкта права інтелектуальної власності і ліцензійного договору.

ЦК України допускає можливість видачі ліцензії без укладення ліцензійного договору: у ст. 1107 ліцензію і ліцензійний договір визначено як самостійні види договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. При цьому ч. 2 ст. 1108 ЦК України передбачено, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Така ж позиція простежується й у нормах книги 4 ЦК України. Зокрема, у ч. 4 ст. 426 визначено, що умови надання дозволу (видачі ліцензії) на використання об'єкта права інтелектуальної власності можуть бути визначені ліцензійним договором, який укладається з дотриманням вимог цього Кодексу та іншого закону.

Проте спеціальні закони закріплюють інший підхід. Так, ст. 32 Закону України «Про авторське право і суміжні права» (в редакції Закону від 11.07.2001 р.) передбачає, що автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору. Відповідно до ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» власник патенту має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на підставі ліцензійного договору, а щодо секретного винаходу (корисної моделі) такий дозвіл надається тільки за погодженням із Державним експертом. Аналогічні норми містяться і в інших законах (ст. 20 Закону України „Про охорону прав на промислові зразки” від 15.12.1993 р., ст. 16 Закону України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15.12.1993 р., ст. 40 Закону України «Про охорону прав на сорти рослин»[60] (в редакції Закону від 17.01.2002 р.), ст. 16 Закону України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем”[61] від 05.11.1997 р.).

Таким чином, спеціальні закони, на відміну від ЦК України, виходять із того, що видача ліцензії завжди відбувається на підставі ліцензійного договору. Мабуть, саме такий підхід є більш обґрунтованим і правильним. Важко уявити варіант видачі суб'єктом, якому належать майнові права інтелектуальної власності, ліцензії на використання об'єкта без укладення договору. Саме ліцензійний договір у даному випадку є підставою надання дозволу (видачі ліцензії) і, водночас, засобом визначення умов видачі такої ліцензії.

До того ж ліцензію як таку важко розглядати як договір. Видачу ліцензії більшою мірою розуміють як односторонню дію, тоді як договором є дво- або багатосторонній правочин (ст. 202 ЦК України). Тому віднесення ліцензії до договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності у ст. 1107 ЦК України є помилковим, на що вже зверталась увага в літературі[62].

Ліцензійний договір - це договір, за яким одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК України).

При цьому необхідно враховувати як положення ЦК України, так і спеціального закону, який регламентує відносини, що виникають з приводу саме того об'єкта, стосовно якого укладається договір. Це цілком закономірно, оскільки ЦК України дає загальні положення стосовно всіх об'єктів інтелектуальної власності, а особливості зазначаються у спеціальних нормативних актах.

Правова характеристика договору: реальний, двосторонній, оплатний чи безоплатний.

У випадку укладення ліцензійного договору відбувається добровільне звуження прав володільця виключних майнових прав інтелектуальної власності, оскільки розширюється коло осіб, які можуть використовувати належний йому результат творчої діяльності. Тобто, укладаючи ліцензійний договір, правовласник ніби знімає з контрагента встановлену законодавством заборону на використання зазначеного об'єкта інтелектуальної власності[63].

Предметом ліцензійного договору є ліцензія (дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності), а об'єктом - винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин, твір науки, літератури чи мистецтва.

Таким чином, договір на використання запатентованих об'єктів інтелектуальної власності чи об'єктів авторського права за своєю природою є ліцензійним договором.

Ліцензійний договір укладається між двома сторонами: ліцензіар і ліцензіат.

Ліцензіар - це особа, якій належать виключні майнові права інтелектуальної власності (особа, яка має майнові авторські права, чи власник охоронного документа на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин).

Ліцензіат - це особа, якій надано дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію).

При визначенні змісту договору сторони керуються принципом свободи договору. Однак умови ліцензійного договору, які суперечать положенням чинного законодавства України, є нікчемними (ч. 9 ст. 1109, ч. 2ст. 1111 ЦК України).

Так, якщо у договорі не зазначено вид ліцензії, то вважається, що за ліцензійним договором надається невиключна ліцензія (ч. 4 ст. 1109 ЦК України). До того ж права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

Що стосується сфери використання об'єкта права інтелектуальної власності, то у разі відсутності в договорі умови про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, дія ліцензії поширюється на територію України (ч. 7 ст. 1109 ЦК України).

Законодавство передбачає, що ліцензійний договір укладається на строк, встановлений договором, який повинен закінчуватися не пізніше спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності. У разі відсутності у договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майнового права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна із сторін не повідомить письмово іншу сторону про відмову від договору, останній вважається продовженим на невизначений строк. У цьому випадку кожна із сторін може в будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до його розірвання, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін (чч. 1, 3 ст. 1110 ЦК України).

Положення ЦК України закріплюють, що ліцензіар може відмовитися від ліцензійного договору в разі порушення ліцензіатом встановленого договором терміну початку використання об'єкта права інтелектуальної власності (ч. 2 ст. 1110 ЦК України).

Умовами ліцензійного договору може бути надано право ліцензіату укладати субліцензійний договір. За цим договором ліцензіат надає іншій особі (субліцензіату) субліцензію на використання об'єкта права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не встановлено ліцензійним договором (ч. 2 ст. 1109 ЦК України).

Винагорода за наданий дозвіл може бути встановлена у вигляді фіксованої грошової суми (паушальний платіж), періодичних платежів (роялті) чи їх поєднання (комбінованих платежів)[64].

Для полегшення узгодження умов договору законодавством України передбачається можливість затвердження уповноваженими відомствами або творчими спілками типового ліцензійного договору. Зокрема, ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим ліцензійним договором. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об’єкта права інтелектуальної власності, що погіршують його становище порівняно з становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нікчемними і замінюються умовами, встановленими типовим договором або законо (ст. 1111 ЦК України).

2.2 Укладення та припинення ліцензійного договору

Ліцензійний договір вважається укладеним, якщо сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов (тобто тих умов, які закон визнає істотними або які необхідні для даного виду договору). Але дійсним ліцензійний договір стає від дати публікації відомостей про видачу ліцензії в інформаційному бюлетені «Промислова власність» та внесення їх до державного реєстру свідоцтв України на знаки для товарів і послуг. Дотримання письмової форми договору є необхідною умовою його дійсності.

З урахуванням природи ліцензійного договору, законодавство передбачає, що у ліцензійному договорі визначаються: вид ліцензії; сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо); розмір, порядок і строки виплати винагороди за використання об'єкта права інтелектуальної власності; якщо в ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору (чч. 3, 8 ст. 1109 ЦК України).

Коли ліцензійний договір укладається стосовно торговельної марки, то він повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови (п. 8 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р.[65]). Ця норма спрямована на захист прав споживача, для якого торговельна марка слугує насамперед гарантією певної якості товару.

Однак навіть у випадку відсутності певних із зазначених в ч. З ст. 1109 ЦК України умов договір вважається укладеним.

Одночасно неоднозначними при тлумаченні видаються положення чч. 1 і 2 ст. 1114 ЦК України. Зокрема, у ч. 1 вказаної статті передбачено, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності та договори, визначені статтями 1109, 1112 та 1113 цього Кодексу, не підлягають обов'язковій державній реєстрації. Проте ч. 2 даної статті вимагає реєстрацію факту передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на об'єкти, права на які виникають з моменту реєстрації.

Постає закономірне питання: що розуміє законодавець у ст. 1114 ЦК України під поняттям «факт передання»? Так, виглядає нелогічною структура статті, норми котрої вказують, що договір (тобто юридичний факт, з якого виникають цивільні правовідносини) державній реєстрації не підлягає, проте реєстрації підлягає «факт передання» прав за цим договором. Тобто, можливо, слід розуміти дані норми таким чином, що лише договори (юридичні факти) про переданий виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягають реєстрації, а стосовно решти правочинів це правило не діє. Разом з тим, договори про передання виключних майнових прав, визначені ст. 1113 ЦК України, не підлягають обов'язковій реєстрації у силу ч. 1 ст. 1114 ЦК України, що остаточно руйнує будь-яку логіку в юридичній техніці аналізованих статей. Отже, питання залишається відкритим і однозначно відповісти на нього може або сам законодавець, або суб'єкт офіційного тлумачення законодавства — Конституційний Суд України.

Доцільно було б переглянути розміщення поза Главою про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності нормативних положень, що регулюють договір комерційної концесії, оскільки останній також є формою, хоча й дещо ускладненою, розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, елементом якого є ліцензія на торговельну марку.

З вказаних підстав доцільно Главу 75 ЦК України поділити на два параграфи, у яких чітко провести відокремлення договорів, що опосередковують передачу всього комплексу виключних майнових прав інтелектуальної власності, включаючи права розпорядження, від договорів, які надають право на тимчасове використання об'єктів виключних прав, долучивши до останнього параграфу також положення про комерційну концесію.

Процес інтеграції України до Європейського Союзу і вступ до Світової організації торгівлі передбачають комплексне реформування національного законодавства у сфері комерційної діяльності та конкуренції. Вказане означає, що вдосконалення окремо взятих інститутів цивільного права (наприклад, інституту промислової власності) не матиме бажаного результату, оскільки відповідні положення законодавства повинні розглядатись також у розрізі конкурентного права[66].

Вказане є особливо актуальним у контексті ліцензійних договорів на використання торговельної марки, адже суб'єкт виключних прав на торговельну марку за рахунок повноважень, котрі надає йому свідоцтво, може регулювати кількісно, якісно і територіально обіг маркованих товарів і не тільки тих, що належать йому на праві власності, а й тих, власником яких є ліцензіат. З цього приводу доречною є думка В. Базилевича, який вказував: забезпечуючи штучну диференціацію товарів і послуг, засоби їх індивідуалізації уможливлюють зростання монопольної влади окремих товаровиробників, що сприяє збільшенню їх доходів[67].

Важливо звернути увагу, що конкурентному праву Європейського Союзу притаманний принцип визнання дій, які можуть призвести до обмеження чи викривлення конкуренції у межах Співтовариства, несумісних з правилами спільного ринку (статті 81 (1), 82 (1) та 87 (2) Договору про заснування Європейського Співтовариства від 25.03.1957 р.) і, відтак, їх заборони. Зазначені положення доцільно визнати кращою комерційною практикою і вважати звичаями ділового обороту, тобто джерелом національного права. Викладений підхід обґрунтований у тому числі й тим, що у такому разі відбуватиметься поступове наближення національного законодавства до європейських правових стандартів. Приклади зазначеного вже мають місце в сучасному українському нормотворенні.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 81 Договору про заснування Європейського Співтовариства недобросовісними слід вважати умови договорів, які (а) прямо чи опосередковано встановлюють ціни на купівлю або продаж, чи будь-які інші торговельні умови; (b) обмежують чи контролюють виробництво, ринки, технічний розвиток або інвестиції; (с) розподіляють ринки чи джерела постачання; (d) застосовують неоднакові умови в еквівалентних правочинах з іншими торговельними сторонами, створюючи цим невигідні для них умови конкуренції; (e) обумовлюють укладання договорів прийняттям додаткових зобов'язань інших сторін, які, за своєю суттю чи згідно з торговельними звичаями, не пов'язані з предметом даних договорів.

Викладені вище умови відображені в національному законодавстві, а саме у ч. 2 ст. 6 Закону «Про захист економічної конкуренції»[68] (далі — Закон № 2210-14), яка визначає антиконкурентні узгоджені дії суб'єктів господарювання.

Фактично торговельна марка, як комерціалізований об'єкт інтелектуальної власності, є об'єктом узгоджених дій суб'єктів господарювання, оскільки використовується вже принаймні двома господарюючими суб'єктами як засіб проти змішування з конкурентами. Так, відповідно до ст. 9 вказаного Закону № 2210-14 узгоджені дії стосовно прав інтелектуальної власності у контексті ліцензійних договорів не підпадають під кваліфікацію антиконкурентних узгоджених дій, котрі забороняються законом у тій частині, у якій вони обмежують у здійсненні господарської діяльності сторону угоди, котрій передається право, якщо ці обмеження не виходять за межі законних прав суб'єкта права інтелектуальної власності. З аналізу ч. 2 зазначеної статті випливає, що не виходять за межі прав, зазначених у ч. 1 цієї статті, обмеження стосовно обсягу прав, які передаються, строку та території дії дозволу на використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також виду діяльності, сфери використання, мінімального обсягу виробництва[69].

Питання про обсяги виробництва потребують додаткового законодавчого регулювання, актуальність якого чітко виявляється у контексті ліцензійного договору на використання торговельної марки. У свою чергу слід звернути увагу на те, що обмеження стосовно обсягу прав (виду ліцензії), строку, території, виду діяльності, сфери використання виступають звичайними умовами для таких договорів, виходячи зі змісту ч. З ст. 1109 ЦК України.

Так, встановлення мінімального обсягу виробництва товарів, маркованих об'єктом ліцензійного договору, випливає з припису абз. З ч. 4 ст. 18 Закону «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» про те, що використанням знака власником свідоцтва вважається також використання його іншою особою за умови контролю з боку власника свідоцтва. Звідси, умова про мінімальний обсяг маркованої продукції (який буде достатнім для визнання факту такого використання) є справедливою, оскільки випливає з правового статусу ліцензіара.

При цьому, вбачається неправильним при тлумаченні ч. 2 ст. 9 Закону № 2210-Ш робити висновок від протилежного щодо неможливості встановлення максимального обсягу товарів, які маркуються торговельною маркою.

Іншими словами, ліцензійний договір на використання торговельної марки може також містити умову про максимальний обсяг маркованих товарів. Допустимість такого висновку непрямо випливає з невиключності переліку, наведеного у ч. З ст. 1109 ЦК України, щодо сфери використання об'єкта інтелектуальної власності, а також зі змісту ч. 8 вказаної статті, положення якої має застосовуватись за аналогією до ліцензійного договору на використання торговельної марки. Згідно з цитованою нормою, якщо у ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визначається у вигляді фіксованої грошової суми, то в договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

Дію ліцензійного договору може бути припинено за взаємною згодою сторін або за рішенням суду. Сторони, які мають намір достроково припинити дію ліцензійного договору, укладають угоду про дострокове припинення ліцензійного договору і на підставі цього подають до Держдепартаменту підписану ними заяву про внесення змін до реєстру ліцензійних договорів у зв’язку з достроковим припиненням дії ліцензійного договору. Розгляд документів та внесення змін відбувається протягом двох місяців від дати надходження заяви[70].

Договір може бути визнано недійним на підставі рішення суду, ініціатором якого можуть виступити ті самі суб’єкти, що в інших видах договорів (сторони договору, державні органи).

Відомості про внесення змін до ліцензійного договору, визнання його недійсним або дострокове припинення його дії підлягають обов’язковій реєстрації в бюлетені „Промислова власність”.

Із метою захистити майнові права та інтереси інтелектуальної власності різних об’єктів договорів у сфері інтелектуальної власності уповноважені відомства або творчі спілки можуть затверджувати типові форми ліцензійних договорів.

2.3 Договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності

Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності - це договір, за яким одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк (ч. 1 ст. 1112 ЦК України).

Правова характеристика договору: консенсуальний, двосторонній, оплатний чи безоплатний.

Положення ст. 1112 ЦК України визначають коло суб'єктів, способи та умови які виникають при укладенні договору про створення на замовлення і використання об'єкта права інтелектуальної власності.

Визначення авторського договору замовлення наведено у ч. 6 ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права». За авторським договором замовлення автор зобов’язується створити у майбутньому твір відповідно до умов цього договору і передати його замовникові. Договором може передбачатися виплата замовником авторові авансу як частини авторської винагороди. Крім цього, в ч. 2 ст. 33 Закону зазначено, що авторська винагорода визначається у договорі у вигляді відсотків від доходу, отриманого від використання твору, або у вигляді фіксованої суми чи в інший спосіб. При цьому ставки авторської винагороди не можуть бути нижчими за мінімальні ставки, встановлені Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72[71].

Договір про створення на замовлення і використання твору належить до змішаних договорів, адже в ньому містяться елементи двох типів договорів: договору підряду (статті 837, 854 ЦК України) і ліцензійного договору (статті 1109—1111 ЦК України). На підставі цього договору бажано окремо виплачувати два види авторської винагороди: за створення твору і за його використання. Тариф авторської винагороди за створення твору може встановлюватись, наприклад, із розрахунку вартості однієї сторінки певного формату або виходячи в вартості певної кількості друкованих знаків у творі, або залежно від кількості реалізованих примірників твору.

Виплата (окремо) двох видів винагороди пов'язана з тим, що з авторської винагороди за використання твору не нараховуються та не утримуються страхові внески до Пенсійного фонду України і фондів соціального страхування (у зв'язку з відсутністю фактично виконаної роботи). На відміну від винагороди за створення твору, при виплаті якої не передбачено звільнення від сплати страхових внесків до Пенсійного фонду України

Визначення ціни договору досить складний процес. Постановою Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 року № 1185 затверджено Національний стандарт № 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності"[72].

Національний стандарт N 4 (далі — Стандарт) є обов’язковим для застосування суб’єктами оціночної діяльності під час проведення оцінки майнових прав інтелектуальної власності, а також особами, які здійснюють відповідно до законодавства рецензування звітів про оцінку. Стандарт може застосовуватись для визначення розміру збитків, завданих у зв’язку з неправомірним використанням об’єктів права інтелектуальної власності (п. 1) .

Для проведення оцінки майнових прав інтелектуальної власності застосовуються такі методичні підходи: дохідний, порівняльний, витратний (п. 8).

Оскільки йдеться про створення об'єкта інтелектуальної власності, то творець за загальним правилом зобов'язаний виконати замовлення особисто.

Цей договір не зовсім вписується в систему розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності, оскільки спочатку необхідно створити результат творчої діяльності. У зв'язку з цим інколи постає питання, чи не буде це розпорядженням майновими правами на ще не створений об'єкт інтелектуальної власності[73].

Так у справі № 2- 136/07, яка розглядалася Кіровським районним судом м. Кіровограду за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Обласного комунального виробничого підприємства „Дніпро-Кіровоград" про порушення прав власників патенту, стягнення винагороди та моральної шкоди, позивачі звернулися до суду з позовом, в якому зазначили, що 30 січня 2002 року комісією відповідача здійснено випробування нового Українського хлоратора ХТ-2 авторів та власників патенту на винахід-позивачів. Результати випробування показали високі якості і технічні можливості нового винаходу. 30.01.2002 року вказаний апарат для хлорування води було впроваджено на Дніпровській водопровідній станції в технологію очистки води. За довідкою начальника відповідача річний економічний ефект від впровадження Українського хлоратора ХТ-2 складає 120354,8 грн., а термін окупності визначено в 1 місяць. Після отриманого відгуку відповідач отримав підставу для укладання ліцензійного договору з власником патенту, але до цього часу від укладання ліцензійного договору ухиляється, протиправно використовуючи належну їм інтелектуальну власність без їхньої згоди. Виходячи з щорічного економічного ефекту в розмірі 120354,8 грн. за період з 30.01.2002 року по 30.01.2006 року їм завдано шкоди в розмірі 481419,2 грн., які просили стягнути з відповідача на свою користь. Порушенням їх прав та законних інтересів завдано моральної шкоди, яка полягає у порушенні права інтелектуальної власності, порушенні нормальних життєвих зв'язків через тяжкий матеріальний стан, неможливість продовження активного творчого громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, різким погіршенням Стану здоров» я. Просили суд стягнути з відповідача 100000 моральної шкоди. Крім того, просили суд зобов’язати відповідача укласти з ними ліцензійний договір на п'ятий рік використання Українського хлоратора ХТ-2 до закінчення строку чинності патенту. Під час знаходження справи в провадженні суду позовні вимоги неодноразово змінювали. Остаточно визначившись з позовними вимогами, просили суд зобов`язати відповідача виплатити на їхню користь матеріальну шкоду в розмірі 584081 гри. за період використання Українського хлоратора ХТ-2 -4 роки 10 місяців 7 днів та моральну шкоду в розмірі 100000 грн.

Представник відповідача позов не визнав і пояснив суду, що між ОКВП „Дніпро-Кіровоград" та Кіровоградським державним технічним університетом ІНФОРМАЦІЯ_1року укладено Договір НОМЕР_1.102 про створення науково-технічної продукції, за яким проводились роботи по удосконаленню, проведенню випробувань, впровадженню з документальним оформленням можливості експлуатації Українського хлоратора ХТ-2 конструкції ОСОБА_1. на Дніпровській водопровідній станції. Договір на впровадження в технологічний процес вказаного пристрою не укладався. Договір НОМЕР_1.102 повинен був виконуватись поетапно. Умовами Договору НОМЕР_1.102 було передбачено виконання семи етапів робіт із чітко визначеними строками для виконання. При виконанні кожного етапу робіт складається проміжний акт здачі-приймання етапу. Приймання та оцінка наукової продукції здійснювалась відповідно до Технічного завдання на виконання науково-дослідних робіт від ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Остаточний термін здачі робіт закінчувався 31.12.2003 року. В результаті виконання Договору було виконано лише 2 етапи та складено 2 проміжних акти здачі-приймання етапів від 02.05.2002 року та від 02.07.2002 року. По першому етапу проведено збір вихідних даних, виготовлено експериментальний зразок та проведено контроль за монтажем експериментального зразка; по другому етапу проведено випробування експериментального зразка на режимах на оброблено вихідні дані. Впровадження в технологічний процес Українського хлоратора ХТ-„ було передбачено шостим етапом робіт, який так і не було виконано. Для введення Українського хлоратора ХТ-2 у технологічний процес необхідне проектне рішення, яке б повністю відповідало вимогам правил ПБХ-93 та пройшло відповідну експертизу. Позивачі жодного разу не звертались з вимогою про повернення належного їм хлоратора, проти чого підприємство не заперечує.

Судом встановлено, що позивачі є власниками патенту на винахід-Український хлоратор ХТ-2.

1.04.2002 року між: Кіровоградським державним технічним університетом та відповідачем було укладено договір НОМЕР_1.102 (далі - Договір) про створення (передачу) науково-технічної продукції. Предметом даного Договору є удосконалення, проведення випробування, впровадження з документальним оформленням можливості експлуатації Українського хлоратора ХТ-2 конструкції ОСОБА_1. на Дніпровській водопровідній станції (п.10). Зміст і терміни виконання основних етапів визначені календарним планом. Технічним завданням на виконання науково-дослідної роботи на удосконалення, впровадження і оформлення Українського хлоратора ХТ-2 визначено 6 етапів НДР. П. 7 визначено, що після виконання етапів робіт виконавець представляє замовнику акт про виконання етапу і рахунок на оплату етапу, який повинен бути розглянутий замовником в 10-денний строк.

Сторонами не оспорюється, що на виконання даного Договору виконавцем (КДТУ) виконано лише 2 етапи робіт, зокрема-збір вихідних даних, виготовлення експериментального зразка, контроль за монтажем експериментального зразка; випробування експериментального зразка на режимах, обробка отриманих даних.

Подальше виконання умов Договору було припинено.

Відповідно до абз.З ч.2 ст.31 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, використання запатентованого винаходу корисної моделі з науковою метою або в порядку експерименту.

На думку суду, Український хлоратор ХТ-2 на Дніпровській водопровідній станції використовуються на підставі Договору НОМЕР_1.102 саме з науковою метою та в порядку експерименту, у зв'язку з чим таке використання не є порушенням прав позивачів, що випливають з патенту.

На даний час Український хлоратор ХТ-2 не впроваджено у технологічній процес по хлоруванню води.

Враховуючи викладене в задоволенні позовних вимог про стягнення 584081 грн. за період використання Українського хлоратора ХТ-2 - 4 роки 10 місяців 7 днів слід відмовити.

У зв'язку з тим, що судом не встановлено будь-яких порушень прав позивачів, у стягненні 1000000 грн. моральної шкоди суд відмовляє[74].

Таким чином, важливо проводити розмежування між розпорядженням уже наявними суб'єктивними правами і встановленням механізму розподілу прав на створені в майбутньому об'єкти. У договорі про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності не йдеться про відчуження майнових прав. Тому сам по собі факт укладення такого договору зовсім не свідчить про виникнення майнових прав у замовника чи творця у момент його укладення. Сторони лише узгоджують механізм розподілу прав на об'єкти, що будуть створені при виконанні договору[75].

Аналогічний приклад можна навести з галузі сімейного права. Так, за загальним правилом, майно, нажите подружжям під час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Однак особи, що вступають у шлюб, можуть укласти шлюбний договір, у якому передбачити інший механізм розподілу прав на нажите в майбутньому майно. У цьому випадку при розділі майна буде застосовуватися не норма Сімейного кодексу України, а погоджений особами, що вступають у шлюб, порядок розподілу прав. І таких аналогів можна наводити багато[76].

Таким чином, положення актів цивільного законодавство в силу їх диспозитивності надають право сторонам самостійно встановлювати правила, за якими у наступному будуть розподілені майнові права на новостворені об'єкти. Однак, якщо сторони договору не скористалися цим правом, то застосовується загальне правило: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 430 ЦК України). Винятком з цього положення є розподіл прав на твір образотворчого мистецтва. У цьому випадку оригінал твору, створеного за замовленням, переходить у власність замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором (ч. 3 ст. 1112 ЦК України). Такий підхід обумовлено тим, що стосовно твору образотворчого мистецтва сам нематеріальний об'єкт інтелектуальної власності нерозривно пов'язаний з матеріальним носієм.

Проаналізувавши загальне правило, можна зробити однозначний висновок: сторонам доцільно в договорі обумовлювати механізм розподілу прав на створений за замовленням об'єкт інтелектуальної власності. Адже більш доречним є чітке розмежування прав кількох осіб на один об'єкт.

До того ж законодавчо передбачено, що договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником (ч. 2 ст. 1112 ЦК України).

Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними (ч. 4 ст. 1112 ЦК України).

2.4 Договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності

Стаття 1113 ЦК України присвячена договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, адже саме укладення такого договору є основною правовою формою передання виключних майнових прав на ОПІВ.

У ній передбачено, що за договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, яка має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ч. 1 ст. 1113 ЦК України). З цього випливає, що сторонами зазначеного договору є власник виключних майнових прав на ОПІВ та його правонаступник.

Правова характеристика договору: реальний, двосторонній, оплатний чи безоплатний.

Оскільки ЦК України обумовлено, що передача прав здійснюється відповідно до закону, можна зробити такий висновок: правонаступником власника виключних майнових прав на ОПІВ (далі - правонаступник) може бути будь-яка фізична або юридична особа. Зважаючи на те, що відповідно до законів «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р., «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15.12.1993 р. «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р. особою є фізична або юридична особа, правонаступником не можуть бути філії та представництва, які відповідно до ч. З ст. 94 ЦК України не є юридичними особами.

Змістом договору про передання виключних майнових прав на ОПІВ є умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Однак сама природа охоронюваного права, зумовлює деяку специфіку умов договору. Як зазначалося, власнику патенту (свідоцтва) належать виключні майнові права, отже, видача охоронного документа (зокрема патенту на винахід, промисловий зразок, корисну модель) є необхідною умовою існування прав, тобто зазначений договір може бути укладено лише з дати, наступної за датою їх державної реєстрації[77].

Необхідно зазначити, що при переданні виключних майнових прав на ОПІВ власник охоронного документа не може залишити за собою будь-якого права на використання ОПІВ, встановити будь-які часові або територіальні обмеження прав, що переходять до правонаступника. Комплекс прав на охоронюваний об'єкт завжди єдиний, усі права можуть передаватися тільки в цілому, що буде підтверджено і передачею патенту[78].

Власник може передати виключні майнові права на ОПІВ тільки у тому обсязі, в якому вони належать йому на момент укладення договору. Це означає, зокрема, що права переходять до правонаступника лише на термін дії охоронного документа, що залишився.

Чинним ЦК України передбачено, що укладення договору про передання виключних майнових прав на ОПІВ не впливає на ліцензійні договори, які були укладені раніше (ч. 2 ст. 1113 ЦК України), але якщо передання виключних майнових прав на ОПІВ здійснюється за наявністю діючих ліцензійних договорів, бажано, щоб власник виключних майнових прав проінформував правонаступника про укладені ліцензійні договори.

Принципові особливості мають договори про передання виключних майнових прав на ОПІВ, які належать кільком особам. Відповідно до ст. 428 ЦК України право інтелектуальної власності, що належить кільком особам спільно, може здійснюватися за договором між ними. За відсутності такого договору право інтелектуальної власності, що належить кільком особам, здійснюється спільно.

З викладеного зрозуміло, що жоден із співвласників не має права без згоди інших власників виключних майнових прав давати дозвіл (видавати ліцензію) на використання ОПІВ іншій особі та передавати виключні майнові права на ОПІВ.

У випадку, коли власник бажає, щоб одна або декілька осіб стали співвласниками виключних майнових прав на ОПІВ, йому необхідно укласти з майбутнім співвласником (співвласниками) договір про передання виключних майнових прав на ОПІВ у співвласність.

Якщо один або декілька (але не всі) співвласників виключних майнових прав бажають передати свої виключні майнові права на ОПІВ будь-якій іншій особі (особам), договір про передання виключних майнових прав на ОПІВ укладається між особами, які бажають передати виключні майнові права на ОПІВ, та особами, яким передаються виключні майнові права у співвласність (правонаступникам). У договорі необхідно чітко визначити, хто конкретно із співвласників передає свої права, кому вони передаються та хто буде володільцем охоронного документа в результаті такої передачі. У цьому випадку необхідна згода тих власників, які залишаються володіти охоронним документом[79].

Змістом договору про передання виключних майнових прав на ОПІВ є істотні та факультативні умови. Істотною умовою такого договору є обов'язок власника виключних майнових прав на ОПІВ передати належні йому виключні майнові права, а правонаступника - прийняти зазначені права та сплатити обумовлену договором винагороду (у разі якщо договір відплатний).

Факультативними умовами, які визначаються в договорі на розсуд сторін, можуть бути умови щодо:

· визначення сторони договору, на яку покладається обов'язок вчинити необхідні дії щодо подання документів до Державного департаменту інтелектуальної власності для публікації в офіційному бюлетені «Промислова власність» та внесення до відповідних державних реєстрів відомостей про передання виключних майнових прав на ОПІВ;

· конфіденційності;

· порядку розрахунків та нарахування пені у разі прострочення сплати необхідних платежів;

· порядку передання технічної документації (креслення тощо);

· відповідальності за невиконання умов договору;

· порядку вирішення спорів.

Договір вважається дійсним, якщо він складений у письмовій формі та підписаний сторонами договору.

Законодавством встановлено, що у договорі повинні бути зазначені: сторони договору (повне офіційне найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові та місце проживання - для фізичної особи); номер патенту/свідоцтва; назва винаходу (корисної моделі, промислового зразка); предмет договору[80]. Договір підписується його сторонами. Підпис особи, яка підписує договір від імені юридичної особи, складається з повного найменування її посади, особистого підпису, ініціалів, прізвища. Також договір повинен містити дату та місце його укладення. Оскільки відповідно до абзацу другого ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, бажано, щоб у договорі було зазначено, якими саме документами зазначених осіб уповноважено на підписання договору від імені юридичної особи.

Аналіз правового регулювання передання виключних майнових прав на ОПІВ був би неповним без розгляду процедури державної реєстрації факту передання виключних майнових прав. Частиною 1 ст. 1114 ЦК України встановлено, що договори про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації. У той самий час відповідно до ч. 2 ст. 1114 ЦК України факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає державній реєстрації для тих ОПІВ, які є чинними після їх державної реєстрації.

Під фактом передання виключних майнових прав розуміють будь-яку не заборонену законом форму передачі виключних майнових прав, серед яких передання виключних майнових прав на ОПІВ: за договором про передання виключних майнових прав; за договором дарування; за засновницьким договором (як вклад до статутного капіталу юридичної особи); на підставі заповіту тощо[81].

Зазначені положення ЦК України викликають декілька запитань:

· по-перше, чи не суперечать одне одному положення ЦК України, відповідно до яких договори щодо розпоряджання майновими правами на ОПІВ не підлягають обов'язковій державній реєстрації, а факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності підлягає такій реєстрації?

· по-друге, з якого моменту власник виключних майнових прав на ОПІВ поступається належними йому виключними правами, а правонаступник їх набуває, - з дати підписання договору про передання виключних майнових прав (відповідно до ч. З ст. 639 ЦК України договір є укладеним з моменту його підписання сторонами) чи з дати державної реєстрації факту передання виключних майнових прав?

Відповіді на ці запитання слід шукати у площині природи виключних майнових прав на ОПІВ. Існує думка про те, що категорія виключних майнових прав - це цілком самостійна правова категорія, яка суттєво відрізняється від права власності. Вважаємо, що саме тому ЦК України введено правову конструкцію «факт передання виключних майнових прав», що за своєю природою є правочином (адже відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків). Разом із тим природа та специфіка ОПІВ вимагає спеціально регламентованої законом системи правової охорони та процедури реєстрації цього факту. Зокрема, для такої реєстрації необхідна державна система правової охорони інтелектуальної власності, до складу якої входять центральний орган виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (Міністерство освіти і науки України), а також сукупність експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших відповідної спеціалізації державних закладів, що входять до сфери її управління, на які покладено функції, зокрема, ведення державних реєстрів прав на ОПІВ. Саме тому реєстрація факту передання виключних майнових прав на ОПІВ виділена в окрему процедуру, яка істотно відрізняється від процедури державної реєстрації правочинів, передбаченої Тимчасовим порядком державної реєстрації правочинів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 р. № 671.

З огляду на викладене, цілком обґрунтованою є позиція ЦК України, згідно з якою, договори щодо розпоряджання виключними майновими правами на ОПІВ не підлягають обов'язковій державній реєстрації, але факт передання виключних майнових прав підлягає такій реєстрації. Для цього до уповноваженого органу подається, зокрема, договір про передання виключних майнових прав як підтвердження дії осіб, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (у нашому випадку передання виключних майнових прав). З цього можна зробити припущення, що і виключні майнові права виникають у правонаступника лише після державної реєстрації факту передання виключних майнових прав.

2.5 Інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Глава 75 ЦК України не містить вичерпного переліку договорів, а тому як різновид у ст. 1107 зазначено: «інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності».

Видається помилковою висловлена в літературі точка зору віднести сюди як поіменовані договори — комерційної концесії, факторингу, застави, так і ті, які раніше використовувалися на практиці — авторський договір замовлення та авторський договір передачі прав на твір[82].

Що стосується першої із зазначених групи, то ці договори вже законодавчо врегульовані як самостійні, а тому не можуть бути різновидом договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Оскільки в главі 75 ЦК України встановлені єдині норми для всіх об'єктів права інтелектуальної власності, то відповідно недоречно зазначати в інших Договорах авторські договори. Навіть якщо сторони на практиці скористаються такою назвою (що законодавчо не забороняється), у будь-якому випадку застосовуватимуться норми, виходячи зі змісту правовідносин. Так, щодо авторського договору замовлення будуть застосовуватися положення договору про створення за замовленням використання об'єкта права інтелектуальної власності, а до авторського договору передачі прав на твір — залежно від суті відповідно ліцензійний договір чи договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності.

Видається, що до інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності належать саме законодавчо не врегульовані правочини, зокрема, договір про передачу ноу-хау, договір про порядок розподілу прав на службові об'єкти інтелектуальної власності, договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав тощо.

Договір про передачу ноу-хау - це договір, за яким правовласник передає заінтересованим особам право на використання повністю або частково конфіденційних знань, що включають відомості технічного, виробничого, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, яка їх одержала.

Ноу-хау - повністю або частково конфіденційні знання, що включають відомості технічного, виробничого, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує певні переваги особі, що їх одержала[83].

Основна відмінність договору про передачу ноу-хау від ліцензійного договору полягає в тому, що для ліцензійного договору достатньо надати дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності, а за договором про передачу ноу-хау необхідно виконати активні дії - розкрити певні знання, що зберігаються в режимі секретності. Тобто розмежування проводиться за об'єктом. Ліцензійний договір укладається стосовно зареєстрованих результатів творчої діяльності (винахід, корисна модель, промисловий зразок, торговельна марка, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин) чи об'єктів авторського права, а договір про передачу ноу-хау - стосовно секретної інформації. Досить часто ці відомості при бажанні могли б бути запатентовані (наприклад, як винахід чи корисна модель), однак в кожній конкретній ситуації правовласник вирішує чи розкрити ці знання суспільству і отримати охоронний документ, чи доцільніше залишити їх в режимі секретності. Досить наглядним є приклад секрету приготування напою кока-коли. Якби ці відомості свого часу були запатентовані як винахід, то зараз вони були б суспільним надбанням і будь-яка заінтересована особа змогла б їх вільно використовувати. У той же час у випадку залишення відомостей в режимі секретності існує постійна загроза їх припинення у зв'язку з можливістю паралельного винахідництва чи розкриттям іншими особами[84].

Оскільки предметом договору про передачу ноу-хау є секретні знання, то у зв'язку з цим однією з обов'язкових його умов є дотримання конфіденційності отриманих знань.

Особливість предмета обумовлює специфіку процесу укладення договору про передачу ноу-хау, оскільки, з одного боку, заінтересована особа має розуміти, стосовно яких відомостей вона набуде прав, щоб вирішити питання, чи потрібні вони їй, а з іншого - існує ймовірність розкриття змісту ноу-хау ще на стадії переговорів. Тому в цьому випадку доречно скористатися конструкцією попереднього договору. На практиці стосовно зазначених відносин він отримав назву опціонного. У ньому передбачається, яка частина інформації буде розкрита для вирішення потенційним контрагентом питання про доцільність укладення договору про передачу ноу-хау і плата за цю частину відомостей. У випадку позитивного рішення і укладення договору про передачу ноу-хау плата за попереднім договором зараховується в рахунок платежів за основним договором.

Договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав укладається між володільцем майнових авторських чи суміжних прав і організацією колективного управління. Найбільш повно на сьогодні функцію останнього виконує Державне підприємство «Українське агентство з авторських та суміжних прав» Міністерства освіти і науки України.

Організації колективного управління повинні виконувати від імені суб'єктів авторського права чи суміжних прав і на основі одержаних від них повноважень такі функції: по-перше, погоджувати з особами, які використовують об'єкти авторського права чи суміжних прав, розмір винагороди під час укладання договору; по-друге, укладати договори з заінтересованими особами про використання прав, переданих в управління; по-третє, збирати, розподіляти і виплачувати зібрану винагороду за використання об'єктів авторського права чи суміжних прав суб'єктам авторського права і суміжних прав, правами яких вони управляють; по-четверте, вчиняти інші дії, передбачені чинним законодавством, необхідні для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб'єктів авторського права чи суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб'єктів (ст. 49 Закону «Про авторське право і суміжні права»)[85].

Договір про порядок розподілу прав на службові об'єкти інтелектуальної власності - це цивільно-правовий договір, що укладається між роботодавцем і працівником стосовно узгодження прав на створені у зв'язку з виконанням трудового договору результати творчої діяльності.

У випадку відсутності такого договору застосовується загальне правило, передбачене ч. 2 ст. 429 ЦК України: майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений у зв'язку з виконанням трудового договору, належать працівникові, який створив цей об'єкт, та юридичній або фізичній особі, де або у якої він працює, спільно.

Аналогічне правило застосовується і при розподілі права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовленням. Як уже зазначалось, сторонам доцільно у договорі більш детально врегулювати свої права на такі об'єкти. Пояснюється це тим, що застосування загального правила про спільні права на службовий об'єкт у майбутньому може ускладнити взаємини з приводу цього об'єкта, якщо в певний момент працівник і роботодавець не зможуть досягти загальної згоди. З погляду права ідеальною є ситуація, коли на об'єкт має права тільки один суб'єкт. Це спрощує процес реалізації прав.

Суб'єкти інтелектуальної власності вправі укладати й інші договори стосовно об'єктів інтелектуальної власності. Головне, щоб їх умови не суперечили нормативним приписам актів цивільного законодавства України.

Якщо звернутися до назви глави 75 ЦК України, то мова йде про розпоряджання, тобто визначення юридичної долі майнових прав. Причому зазначений термін у цьому випадку використовується як стосовно передачі майнових прав, так і щодо видачі дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності.

Крім проаналізованих, до цієї групи віднесено також договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності. За своєю суттю ці відносини близькі до договорів на виконання робіт. Оскільки у цьому випадку йдеться перш за все про створення результату творчої діяльності, то цей договір не зовсім охоплюється поняттям розпоряджання. Хоч якось обґрунтувати таку позицію можна хіба що тим, що за цим договором все ж таки може бути встановлено механізм розподілу прав на створений у майбутньому об'єкт. Ймовірно, що саме на цю обставину було зроблено акцент.

Враховуючи викладене, не є доцільною ні закріплена в ЦК України назва глави 75 «Розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності», ні запропонована науковцями назва «Розпоряджання майновими правами на об'єкти права інтелектуальної власності»[86].

Розділ 3. Відповідальність за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

3.1 Сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні

Захист прав інтелектуальної власності є передбаченою законодавством діяльністю відповідних державних органів з визнання, поновлення прав, а також усунення перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб’єктів права у сфері інтелектуальної власності. Він здійснюється у визначеному законодавством порядку, тобто із застосуванням належної форми, засобів і способів захисту.

Стаття 420 ЦК України дає перелік об’єктів права інтелектуальної власності, яким в Україні надано правову охорону:

· літературні та художні твори;

· комп’ютерні програми;

· компіляції даних (бази даних);

· виконання;

· фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;

· наукові відкриття;

· винаходи, корисні моделі, промислові зразки;

· компонування (топографії) інтегральних мікросхем;

· раціоналізаторські пропозиції;

· сорти рослин, породи тварин;

· комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг),

· географічні зазначення;

· комерційні таємниці.

Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Захист прав інтелектуальної власності є конституційним обов’язком нашої держави. Згідно зі ст. 54 Конституції України, ст. 309 ЦК України, громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різними видами інтелектуальної діяльності. Цензура процесу творчості, результатів творчої діяльності заборонена.

Уся правова система України має завданням захист суб'єктивних прав своїх громадян, у тому числі авторського права та суміжних прав. Проте основним є Закон України «Про авторське право і суміжні права». Відповідно до цього Закону (розділ V) порушеннями авторського права і/або суміжних прав, що є підставою для судового захисту, є:

· вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові і майнові права суб'єктів авторського права і/або суміжних прав;

· піратство у сфері авторського права і/або суміжних прав — опублікування, відтворення, ввезення на митну територію України, вивезення з митної території України і розповсюдження контрафактних примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм і програм організацій мовлення;

· плагіат — оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору;

· ввезення на митну територію України без дозволу осіб, які мають авторське право і/або суміжні права, примірників творів (у тому числі комп'ютерних програм і баз даних), фонограм, відеограм, програм мовлення;

· вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права і/або суміжних прав;

· будь-які дії для свідомого обходу технічних засобів захисту авторського права і/або суміжних прав, зокрема виготовлення, розповсюдження і застосування засобів для такого обходу;

· підроблення, зміна чи вилучення інформації, зокрема в електронній формі, про управління правами без дозволу суб'єктів авторського права і/або суміжних прав чи особи, яка здійснює таке управління;

· розповсюдження, ввезення на митну територію України з метою розповсюдження, публічне сповіщення об'єктів авторського права і/або суміжних прав, з яких без дозволу суб'єктів авторського права і/або суміжних прав вилучена чи змінена інформація про управління, зокрема в електронній формі.

Відтворенням будь-якого твору є виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми у будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (включаючи цифрову), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер.

Будь-яке відтворення твору у будь-якій матеріальній формі і в будь-якій кількості примірників, починаючи від одного, без дозволу осіб, які мають авторське право, визнається порушенням авторського права і/або суміжних прав. Мета відтворення також не має значення для оцінки його правомірності чи неправомірності.

Розповсюдження примірників творів, фонограм, відеограм та програм мовлення є також досить поширеним порушенням авторського права і/або суміжних прав. Адже будь-яке відтворення творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення здійснюється для подальшого розповсюдження. Саме по собі відтворення не завжди доцільне. Вилучення будь-якої комерційної вигоди можливе часто лише через розповсюдження[87].

Розповсюдження творів, фонограм, відеограм та програм мовлення визнається неправомірним, якщо воно здійснюється без дозволу автора чи іншої особи, яка має авторське право, виробника фонограми, відеограми та власника програми мовлення. Розповсюдженням визнається також зберігання неправомірно відтворених творів, фонограм, відеограм або програм мовлення з метою подальшого розповсюдження.

Примірники творів, фонограм, відеограм і програм мовлення, які виготовлені і розповсюджені з порушенням авторського права чи суміжних прав, визнаються контрафактними. Отже, цим питанням охоплюється і розповсюдження без дозволу зазначених осіб.

Будь-яке інше використання без дозволу осіб, які мають авторське право чи суміжні права, творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення також визнається неправомірним, тобто є порушенням зазначених прав. Практика під іншим використанням творів, фонограм, відеограм і програм мовлення розуміє передачу зазначених об'єктів у комерційний прокат, майновий найм чи будь-яке інше використання без дозволу особи, яка має авторське право або суміжні права.

Одним із досить поширених видів порушення авторського права і/або суміжних прав є перекручення, спотворення чи будь-яке інше посягання на зазначені об'єкти, що можуть зашкодити честі та репутації автора чи іншої особи, яка має авторське право чи суміжні права.

Порушенням авторського права і суміжних прав відповідно до чинного законодавства визнається використання об'єктів авторського права і суміжних прав без зазначення імені автора. Оприлюднення твору, фонограми, відеограми чи програми мовлення без дозволу суб'єкта авторського права і/або суміжних прав також визнається порушенням зазначених прав. Порушенням авторського права і суміжних прав може бути ввезення на митну територію України творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення без дозволу осіб, які мають авторське право і/або суміжні права. При цьому не має значення, контрафактні чи не контрафактні об'єкти завозяться. Не має значення і та обставина, охороняються ці об'єкти на території України чи ні, а також у країні, звідки вони ввозяться[88].

Будь-яке порушення авторського права чи суміжних прав дає підставу особі, яка є їх суб'єктом, звертатися до суду з позовом щодо їх захисту. Підставою для позову може бути також недотримання користувачем умов договору, укладеного суб'єктом авторського права і/або суміжних прав. Безперечно, суд зобов'язаний розглянути позов і винести за результатами розгляду своє рішення. У разі доведення позивачем свого позову суд виносить рішення про поновлення порушених прав шляхом внесення відповідних виправлень, публікацій у пресі про допущене порушення або іншим способом.

Відповідний захист отримали й інші об’єкти інтелектуальної власності.

Аналіз чинного законодавства дозволяє встановити наступні види відповідальності за порушення у сфері інтелектуальної власності.

Цивільно-правові способи та господарсько-правові захисту прав – це передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких визнаються або відновлюються порушені права та інтересів авторів об’єктів інтелектуальної власності або власників прав на них, припиняються порушення, а також здійснюється майновий вплив на порушників.

Відмінною рисою цивільно-правової та господарсько-правової відповідальності є те, що основною її метою стає не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяної шкоди. Більш того, особливістю господарсько-правової відповідальності є те, що суб’єктами порушених прав є підприємства, установи, організації, а також інші юридичні особи (у тому числі, іноземні), та громадяни - суб’єкти підприємницької діяльності.

Однак, заподіяна шкода повинна бути доведена у суді. Так, наприклад, у справі №2-23-1/08 Позивач ТОВ «Спеціальна Інформаційна Служба - Україна», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Сідкон» звернулося з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачі, які працювали на його підприємстві, неправомірно вилучили програмні модулі та використали їх при здійсненні господарської діяльності підприємства ТОВ «Страбіс», в результаті чого було заподіяно матеріальну шкоду.

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали та просили суд його задовольнити.

Печерського районного суду м. Києва за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сідкон» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп. у задоволенні позову було відмовлено, оскільки позивачем не доведено жодних фактів, які б доводили наявність перелічених вище обставин.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року, яке вступило в закону силу, сторонами якого були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 встановлено, що програми «ЄДІ-Україна» та «Стратегічна бізнес інформація» є різними програмними продуктами. Таким чином в судовому засіданні достовірно встановлено, що твір «Комп'ютерна програма «Стратегічна бізнес-інформаційна система» («Програма«СТРАБІС») є самостійним, оригінальним твором, відмінним від твору «Комп'ютерна програма «Автоматизована система комп'ютерного аналізу ситуацій «Енциклопедія ділової інформації України» «ЕДІ-Україна».

Встановлений в судовому рішенні факт, спростовує твердження позивача про неправомірне використання вилучених відповідачами програмних модулів у господарській діяльності ТОВ «Страбіс».

29 листопада 2007 року Апеляційним судом м. Києва, вищезазначене рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року залишено без змін[89].

Зазначені справи розглядаються у цивільних та господарських судах, яким чинним законодавством надано повноваження щодо розгляду справ, пов’язаних із порушенням майнових прав інтелектуальної власності.

Згідно ст. 432 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого права інтелектуальної власності відповідно до статті 16 цього Кодексу.

Суд у випадках та в порядку, встановлених законом, може постановити рішення, зокрема, про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення.

Господарські суди для захисту порушених майнових прав інтелектуальної власності застосують засоби, які вказані у відповідних законах України про охорону об’єктів інтелектуальної власності. Так наприклад, Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів та послуг” від 15 грудня 1993 року зазначає, що будь-яке посягання на права власника свідоцтва, передбачені статтею 16 цього Закону, в тому числі вчинення без згоди власника свідоцтва дій, що потребують його згоди, та готування до вчинення таких дій, вважається порушенням прав власника свідоцтва, що тягне за собою відповідальність згідно з чинним законодавством України. Порушенням прав власника свідоцтва вважається також використання без його згоди в доменних іменах знаків та позначень, вказаних у пункті 5 статті 16 цього Закону.

На вимогу власника свідоцтва таке порушення повинно бути припинено, а порушник зобов’язаний відшкодувати власнику свідоцтва заподіяні збитки.

Власник свідоцтва може також вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати.

Вимагати поновлення порушених прав власника свідоцтва може за його згодою також особа, яка придбала ліцензію (ст. 20 Закону).

Згідно ст. 21 вищезазначеного закону України захист прав на знак здійснюється у судовому та іншому встановленому законом порядку. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у зв’язку з застосуванням цього Закону.

Так, Товариство звернулося до місцевого господарського суду з позовом до Підприємства та Державного департаменту інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України (далі — Державний департамент інтелектуальної власності) про визнання майнових прав на знаки для товарів і послуг та зобов'язання внести зміни до Державного реєстру свідоцтв.

Рішенням зазначеного суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: за Товариством визнано майнові права інтелектуальної власності на знак для товарів і послуг «О.» (заявка від 28 березня 2003 р. № 2003033147) та майнові права інтелектуальної власності на графічний знак для товарів і послуг (свідоцтво від 29 грудня 1999 р. № 14162). У частині зобов'язання Державного департаменту інтелектуальної власності внести зміни до Державного реєстру свідоцтв України знаків для товарів і послуг, вказавши власником графічного знака для товарів і послуг (свідоцтво на знак від 29 грудня 1999 р. № 14162) Товариство, позов залишено без розгляду.

Підприємство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило судові рішення першої та апеляційної інстанцій скасувати і в позові відмовити.

У своїй касаційній скарзі Державний департамент інтелектуальної власності зазначає, що провадження у справі підлягало припиненню.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору зі справи стало питання про належність позивачеві прав на знаки для товарів і послуг.

Відповідно до п. З ст. 5 Закону України «Про захист прав на знаки для товарів і послуг» право власності на знак засвідчується свідоцтвом.

Пунктом 7 ст. 16 Закону передбачено, що власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або щодо частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору. Крім того, п. 9 цієї статті передбачено, що договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі та підписані сторонами. Сторона договору має право на інформування невизначеного кола осіб про передачу права власності на знак або видачу ліцензії на використання знака. Таке інформування здійснюється шляхом публікації в офіційному бюлетені відомостей в обсязі та порядку, встановлених установою, з одночасним внесенням їх до реєстру. У разі опублікування відомостей про передачу права власності на знак стосовно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг установа видає нове свідоцтво на ім'я особи, якій передане це право, за наявності документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва.

Пунктом 1 ст. 16 Закону також передбачено, що права, які випливають із свідоцтва, діють від дати подання заявки.

Згідно з п. 5 ст. 10 Закону заявник може вносити до заявки зміни, пов'язані зі зміною особи заявника, за умови згоди зазначених у заявці інших заявників. Такі зміни може за згодою всіх заявників вносити також особа, яка бажає стати заявником. Ці виправлення та зміни враховуються, якщо вони одержані закладом експертизи не пізніше одержання ним документа про сплату державного мита за видачу свідоцтва. Порядок внесення таких змін передбачено Правилами складання, подання та розгляду заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затвердженими наказом Державного патентного відомства України від 28 липня 1995 р. № 116 (у редакції наказу Держпатенту від 20 серпня 1997 р. № 72).

Судовими інстанціями встановлено, що перехід права власності на знаки для товарів і послуг згідно із свідоцтвом № 14162 та заявкою від 28 березня 2003 р. № 2003033147 відбувся на підставі договору та належно зареєстрований Державним департаментом інтелектуальної власності. Зазначені дії сторін не суперечать чинному законодавству та відповідають приписам статей 422, 427 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів яких можлива передача майнових прав інтелектуальної власності на підставі договору, який передбачає умови такої передачі.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України захист цивільних прав у суді передбачений також шляхом визнання права. Крім того, ст. 21 Закону передбачено, що суди відповідно до їх компетенції розв'язують спори про встановлення власника свідоцтва. Таким чином, судові інстанції правомірно визнали за позивачем права інтелектуальної власності на відповідні знаки для товарів і послуг.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові рішення зі справи залишив без змін[90].

Слід зазначити, що господарські суди розглядають справи щодо порушення майнових прав у порядку виключної підсудності. Так, згідно ст. 16 Господарського процесуального кодексу[91] від 6 листопада 1991 року N 1798-XII справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Властивості й специфіка об’єктів інтелектуальної власності обумовлюють деякі особливості проведення процедури розв’язання спорів, пов’язаних із правовідносинами, що виникають у процесі створення й використання цих об’єктів.

Захист права інтелектуальної власності передбачається статтями 176, 177, 229 Кримінального кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 р[92]. Кримінально-правовий захист авторського права і суміжних прав передбачається ст. 176 КК України. Ця стаття чітко визначає дії, які мають ознаки кримінального порушення. До цих дій Кодекс відносить:

· незаконне відтворення, розповсюдження творів науки, літератури, мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних;

· незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм, відеограм і програм мовлення, їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах, інших носіях інформації;

· або інше умисне порушення авторського права і суміжних прав, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому або в особливо великому розмірі.

У статтях 176 і 177 Кримінального кодексу України матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Розглянемо наведені склади злочинів детальніше.

Незаконне використання творів науки, літератури і мистецтва, комп'ютерних програм і баз даних. За чинним законодавством будь-яке відтворення твору науки, літератури і мистецтва визнається використанням такого твору. Це виключне право, яке належить суб'єкту авторського права. Стаття 176 КК України встановила відповідальність не тільки за відтворення творів науки, літератури і мистецтва, а й за їх розповсюдження у будь-якій формі і будь-яким способом. Наведена норма поширюється також і на комп'ютерні програми і бази даних, виконання, фонограми і програми мовлення.

Як підкреслювалося, незаконне відтворення, розповсюдження виконань, фонограм (відеограм) і програм мовлення, а також їх незаконне тиражування і розповсюдження на аудіо- та відеокасетах, дискетах та інших носіях інформації визнається кримінальним правопорушенням. Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних»[93] від 23 березня 2000 р. (в редакції Закону від 10.07.2003 р.) дає чітке визначення наведених понять.

Незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, географічного зазначення походження товару, компонування інтегральної мікросхеми, сорту рослин. Кримінально-правовий захист патентних прав здійснюється на підставі норм, викладених у ст. 177 КК України. Об'єкти промислової власності охороняються патентами або свідоцтвами, і використання такого об'єкта іншими особами можливе лише на підставі договору з патентовласником чи власником свідоцтва. Отже, будь-яке використання об'єкта промислової власності поза договором є порушенням патентних прав, крім випадків, передбачених законом.

Незаконним використанням об'єкта промислової власності вважається виготовлення, пропонування для продажу, застосування або ввезення, зберігання, інше введення в господарський оборот продукту, виготовленого із застосуванням запатентованого об'єкта промислової власності без дозволу патентовласника (власника свідоцтва). Проте чинне законодавство України про промислову власність також передбачає випадки позадоговірного використання об'єктів цієї власності, які порушенням патентних прав не вважаються[94].

Відповідно до ст. 177 КК України незаконне використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, географічного зазначення походження товару, компонування інтегральної мікросхеми, сорту рослин, раціоналізаторської пропозиції, привласнення авторства на них або інше умисне порушення прав на ці об'єкти, якщо ці дії завдали матеріальної шкоди у великому розмірі, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувалися для їх виготовлення.

Незаконне використання знака для товарів і послуг (торговельну марку), фірмового найменування (комерційного найменування), географічного зазначення походження товару. Незаконне використання знака для товарів і послуг, фірмового найменування (комерційного найменування), кваліфікованого зазначення походження товару, або інше умисне порушення права на ці об'єкти, якщо це завдало матеріальної шкоди у великому розмірі, караються штрафом від двохсот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.

Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно, або за попередньою змовою групою осіб, або завдали матеріальної шкоди в особливо великому розмірі, караються штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років з конфіскацією відповідної продукції та знарядь і матеріалів, які спеціально використовувались для її виготовлення.

Зазначені вище дії, вчинені службовою особою з використанням службового становища щодо підлеглої особи, караються штрафом від п'ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Матеріальна шкода вважається завданою у великому розмірі, якщо її розмір у двісті і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, а завданою в особливо великому розмірі, — якщо її розмір у тисячу і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

Таким чином, кримінальне законодавство України також передбачає кримінальну відповідальність за порушення авторського права чи суміжних прав. У разі коли порушення авторського права чи суміжних прав має ознаки кримінального злочину, то орган дізнання чи суд зобов'язані вжити заходів для забезпечення вчиненого або можливого в майбутньому цивільного позову шляхом розшуку і накладення арешту на:

· примірники творів, фонограм, відеограм, щодо яких припускається, що вони є контрафактними;

· матеріали та обладнання, призначені для їх виготовлення і відтворення;

· документи, рахунки, інші предмети, що можуть бути доказом вчинення дій, за які відповідно до кримінального законодавства передбачена кримінальна відповідальність.

Цивільно-правова відповідальність за порушення авторського права чи суміжних прав є найбільш ефективною.

Отже, за чинним Законом України «Про авторське право і суміжні права» суб'єкту авторського права чи суміжних прав у разі їх порушення належить право на свій вибір вимагати відшкодування збитків або стягнення доходу, або грошової компенсації, розмір якої визначається судом.

Цей же Закон передбачає також, крім зазначених санкцій, стягнення штрафу в розмірі 10 відсотків від суми, присудженої судом на користь позивача. Суми штрафів направляються в установленому порядку до Державного бюджету України. Це вже є покаранням за вчинення порушення авторського чи суміжних прав. Зазначені положення відтворені у ст. 432 ЦК України.

Адміністративно-правовий спосіб захисту майнових прав інтелектуальної власності полягає в розгляді та вирішенні суперечки органом державного управління. Процедура розгляду набагато простіша, ніж у цивільному, або господарському судочинстві. Правовою основою є Кодекс України про адміністративні правопорушення[95], Митному кодексі України[96], а також закони України: "Про захист від недобросовісної конкуренції"[97] , "Про авторське право і суміжні права", "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на сорти рослин" тощо.

У галузі авторського права і суміжних прав адміністративний спосіб захисту прав передбачено тільки за публічний показ, порушення умов публічного демонстрування і тиражування кіно- і відеофільмів без прокатного посвідчення. Стосовно об'єктів промислової власності цей спосіб захисту прав передбачає накладення штрафів за неправомірне використання фірмових найменувань, торговельних марок тощо. Засобом захисту в цьому випадку є скарга, яку у встановленому адміністративним законодавством порядку подають у відповідний орган державного управління.

Здійснення дій, обумовлених законодавством України як недобросовісна конкуренція, спричиняє накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також адміністративну і цивільно-правову відповідальність. До таких дій відносяться:

· неправомірне використання чужого імені, фірмового найменування, торговельних марок;

· введення в обіг під своїм позначенням товару іншого виробника;

· відтворення зовнішнього вигляду виробу іншого суб'єкта господарської діяльності і введення його в господарський оборот;

· неправомірний збір, розголошення і використання комерційної таємниці, а також інші протиправні дії[98].

Тобто Антимонопольним комітетом України розглядаються скарги щодо дій після вводу об'єктів права інтелектуальної власності до господарського обороту.

Крім Антимонопольного комітету, адміністративно-правовий захист майнових прав інтелектуальної власності здійснює Держмитслужба та Апеляційна палата Держдепартаменту.

Типовими видами адміністративних стягнень можуть бути: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт тощо.

Так, незаконне використання об'єкта права інтелектуальної власності, привласнення авторства на такий об'єкт або інше умисне порушення права інтелектуальної власності тягне за собою накладення штрафу від 10 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з конфіскацією незаконно виготовленої продукції, а також обладнання і матеріалів, що призначені для їх виготовлення[99].

3.2 Судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого оспорюваного чи порушеного права інтелектуальної власності. До цих прав можуть бути застосовані як загальні способи захисту цивільних прав, припинення дії, яка його порушує, відшкодування збитків тощо, так і специфічні – властиві лише для прав інтелектуальної власності[100].

Суд може постановити рішення про:

1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню права інтелектуальної власності та збереження відповідних доказів;

2) зупинення пропуску через митний кордон України товарів, імпорт чи експорт яких здійснюється з порушенням права інтелектуальної власності;

3) вилучення з цивільного обороту товарів, виготовлених або введених у цивільний оборот з порушенням права інтелектуальної власності та знищення таких товарів;

4) вилучення з цивільного обороту матеріалів та знарядь, які використовувалися переважно для виготовлення товарів з порушенням права інтелектуальної власності або вилучення та знищення таких матеріалів та знарядь;

5) застосування разового грошового стягнення замість відшкодування збитків за неправомірне використання об’єкта права інтелектуальної власності. Розмір стягнення визначається відповідно до закону з урахуванням вини особи та інших обставин, що мають істотне значення;

6) опублікування в засобах масової інформації відомостей про порушення права інтелектуальної власності та зміст судового рішення щодо такого порушення (ч. 2 ст. 432 ЦК України)

Основним способом судового захисту цивільних прав є відшкодування збитків, заподіяних протиправними діями порушника. За загальним правилом, будь-яка особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільних прав, має право на їх відшкодування. Збитками визнаються:

· втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або змушена була зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

· доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода — ст. 22 ЦК України).

Збитки відшкодовуються в повному обсязі, якщо законом або договором не передбачено відшкодування в меншому або більшому розмірі. Якщо особа, яка порушила право, одержала завдяки цьому доходи, то розмір збитків, які відшкодовуються потерпілій особі у зв'язку з неодержанням нею доходів, не може бути меншим від доходів, що їх одержав порушник права.

ЦК України передбачає також компенсацію моральної шкоди. Стаття 23 ЦК України проголошує право на відшкодування моральної шкоди, завданої особі у зв'язку з порушенням її права. Моральна шкода полягає у:

· фізичному болі, якого фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим пошкодженням здоров'я;

· душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою як щодо неї, так і щодо членів її сім'ї та близьких родичів;

· душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

· приниженні честі, гідності та ділової репутації фізичної або юридичної особи. Компенсація моральної шкоди здійснюється грошима або іншим майном.

На підставі доведених у суді фактів суд може винести рішення про заборону випуску твору, виконання постановки, фонограми, відеограми, програми передачі в ефір і по кабелю, про припинення їх розповсюдження. Суд може також постановити рішення про вилучення чи конфіскацію всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, щодо яких встановлено, що вони виготовлені або розповсюджені з порушенням авторського права і/або суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту. Ця норма поширюється також на всі кліше, матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи та інші предмети, які використовувалися для відтворення примірників творів, фонограм, відеограм, програм мовлення, а також матеріалів і обладнання, що використовувалися для їх відтворення та виготовлення засобів обходу технічних засобів захисту.

Контрафактні примірники творів, у тому числі комп'ютерні програми і бази даних, фонограми, відеограми, програми мовлення, які за рішенням суду були вилучені, на прохання суб'єктів авторського права чи суміжних прав і права яких були порушені можуть бути передані зазначеній особі. У разі ненадходження такого прохання від зазначеної особи контрафактні примірники підлягають знищенню, а матеріали і обладнання, що використовувалися для відтворення контрафактних примірників, підлягають відчуженню із перерахуванням виручених коштів до Державного бюджету України.

Закон України «Про авторське право і суміжні права» в останній редакції передбачає також спеціальні правові засоби забезпечення позову у справах про порушення авторського права та суміжних прав. До цих способів забезпечення зазначених позовів відносять такі. Ще до розгляду справи по суті суд може винести ухвалу про заборону відповідачеві або особі, щодо якої є достатні підстави вважати, що вона є порушником авторського права чи суміжних прав, вчиняти певні дії (виготовлення, відтворення, продаж, здавання в найм, імпорт тощо), а також інше використання, транспортування, зберігання або володіння з метою випуску в цивільний оборот примірників творів або фонограм, відеограм, програм мовлення, щодо яких припускається, що вони є контрафактними.

Одним із таких засобів може бути арешт і вилучення всіх примірників творів, фонограм, відеограм, щодо яких є підстави вважати, що вони є контрафактними, які здійснюються на підставі рішення суду.

Проблемним питанням, на сьогоднішній день, залишається проведення судової експертизи у сфері права інтелектуальної власності. Відомо, що ні процесуальні закони (кодекси), ні вищі судові інстанції не відміняли «аксіому», відповідно до якої „недопустимо, щоб експертизі було призначено вирішувати питання права, вирішення яких належить до компетенції суду...”[101].

Так, у постанові Пленуму ВС України чітко сформульована позиція з цього питання: відповідно до ст. 57 ЦПК України експертизі можна надати право вирішувати „...тільки ті питання, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки або ремесла”[102]. „Вказати судам на неприпустимість призначення експертизи у випадках, коли з'ясування певних обставин не потребує спеціальних знань, а також порушення перед експертом правових питань, вирішення яких віднесено законом до компетенції суду (зокрема щодо вини, неосудності чи недієздатності особи тощо)”[103].

Такої ж позиції послідовно дотримується і Вищий господарський суд України (ВГС). У своєму Роз'ясненні ВГС України (з огляду на правильне посилання про те, що „...відповідно до статті 1 Закону[104] судова експертиза — це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об'єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду”) вказує, що згідно зі ст. 41 ГПК: «...експертиза призначається для з'ясування питань, що потребують спеціальних знань»; а також «...неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема про відповідність окремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо»[105].

Таким чином, вищі судові інстанції України тривалий час послідовно займають неофіційну позицію. Вони виходять з презумпції: jura novit curia (судді знають право). Суди мають право залучати експертів для з'ясування питань, які потребують спеціальних знань у галузі науки, техніки/технології, мистецтва або ремесла.

Перший крок у протилежному напрямку зробило Міністерство юстиції України, яке своїм наказом від 17 січня 2002 року № 4/55 ввело новий вид експертизи — експертизи, пов'язаної з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності.

Виникає запитання: чи є новий вид під назвою: «експертиза, пов'язана з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності», який у згаданому наказі Міністерства юстиції України має №13 (види судових експертиз), з її різновидностями за спеціальностями (види експертних спеціальностей): 13.3, 13.4, 13.5, 13.6, 13.7, 13.8, 13.9, 13.10 — по суті і за формою неправовою експертизою? Скоріш за все – ні.

Про це свідчать наступні аргументи.

По-перше, як сама назва даної експертизи («експертиза, пов'язана з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності»), так і назви її підвидів — 13.3, 13.4, 13.5, 13.6, 13.7, 13.8, 13.9, 13.10 — вказують на те, що це правова експертиза, але в галузі права інтелектуальної власності.

При буквальному їх тлумаченні можна стверджувати, що об'єктом дослідження судових експертів є „охорона прав” на:

· винаходи, корисні моделі, раціоналізаторські пропозиції (13.3);

· промислові зразки (13.4);

· сорти рослин і породи тварин (13.5);

· знаки для товарів і послуг, фірмові найменування, зазначення походження товарів (13.6);

· топографію інтегральних мікросхем (13.7);

· конфіденційну інформацію (13.8);

об'єктом дослідження судових експертів є «використання прав»:

· економічні дослідження, пов'язані з використанням прав на об'єкти інтелектуальної власності (13.9);

об'єктом дослідження судових експертів є:

· використання об'єктів інтелектуальної власності у рекламі (13.10)[106]

Тобто дослідження саме „охорони прав” (13.3-13.8.) на будь-який об'єкт права є правовою експертизою, і, навпаки, дослідження саме об'єктів цих прав не є правовою експертизою. У всіх країнах світу, які разом з Україною входять до пандектної системи права щодо об'єктів права промислової власності, вона зветься „патентно-технічною”, або просто „технічною”[107].

Доказом наведеної тези є і той факт, що в Україні склався певний стиль написання «Висновку експерта», загальну спрямованість йому задають відомі науково-дослідні інститути судових експертиз, фахівці яких зазначають, що це є саме правова експертиза. По-перше, вони відповідають на правові питання, і, по-друге, як правило, експерти посилаються як на джерела не тільки на правові акти, але й на літературу, підручники з права. Що ж до опису методу, за яким проводились дослідження і на підставі якого відповідали на питання, порушені судом, то в деяких справах (і таких більшість) про це зовсім нічого не сказано.

Підсумовуючи вищесказане, варто визнати, що результати інтелектуальної, творчої діяльності є невід’ємним елементом цивільних правовідносин. Особливу увагу слід приділяти належній правовому регулюванню права власності людини на результати її діяльності та питанню юридичних гарантій щодо реалізації та захисту даного права.

Важлива не лише наявність досконалої законодавчої бази, а й належної системи реалізації та дотримання зазначених правових положень.

Такий стан речей слугував би дієвим стимулом для людей, що є «ковалями» української науки, культури, мистецтва і став би передумовою збагачення і зміцнення інтелектуального, творчого фонду країни.

Висновки

Таким чином, у роботі були розглянуті поняття та сутність договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; класифікація договорів на розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; поняття та елементи ліцензійного договору; укладення та припинення ліцензійного договору; договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; інші договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності; сутність та види відповідальності за порушення майнових прав інтелектуальної власності в Україні; судовий захист майнових прав інтелектуальної власності в Україні.

Об’єктом цивільних прав є дії (послуги) та результати дій або робіт (ст. 177 ЦК України). Важливим є розмежування робіт як процесу і безпосереднього результату робіт чи дій. Іноді дослідники ототожнюють послуги і результати дій (робіт), зазначаючи, що послуга – це дія, внаслідок якої створюється матеріальний предмет. Насправді, результат є самостійним об’єктом цивільних правовідносин. Це має місце в тих випадках, коли кредитора цікавить саме кінцевий результат (матеріального чи нематеріального характеру). Подібне розмежування дій (послуг) і результатів дій знайшло відображення і в переліку об’єктів цивільних прав, запропонованому в ст. 177 ЦК України.

Право інтелектуальної власності становлять особисті немайнові права інтелектуальної власності, зміст яких щодо певних об’єктів права інтелектуальної власності визначається кодексом та іншими законами.

Майнові права інтелектуальної власності можуть передаватися повністю або частково іншій особі на умовах, визначених у ліцензійному договорі. Майнові права інтелектуальної власності мають певний строк дії, але можуть припинятися і достроково.

Виключні права на ОПІВ - це цілком самостійна правова категорія, яка за рядом специфічних ознак відрізняється від права власності, але у той самий час відображає панування особи над належним їй ОПІВ у формі закріплених законом за особою (власником патенту чи свідоцтва) виключних майнових прав: дозволяти використання ОПІВ та перешкоджати неправомірному використанню ОПІВ, у тому числі забороняти таке використання. Іншими словами, відносини передання виключних майнових прав на ОПІВ вимагають особливого правового регулювання, визначеного законом.

Суб'єктами правовідносин, які виникають стосовно результатів творчої діяльності, можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оскільки мова йде про наділення іншої особи правами стосовно об'єкта права інтелектуальної власності, то однією з сторін договору повинна бути особа, що має майнові права на результат творчої діяльності. Зазвичай це автор, власник охоронного документа чи їх правонаступники.

Договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності повинні бути укладені у письмовій формі. На відміну від загального правила стосовно недотримання письмової форми, для розглядуваних договорів встановлені спеціальні правові наслідки: у разі недодержання письмової форми договору щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним (ч. 2 ст. 1107 ЦК України).

Законодавство не передбачає обов'язкової державної реєстрації договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Однак на вимогу будь-якої сторони ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності та договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності можуть бути зареєстровані у порядку, встановленому законом.

Виняток із цього загального правила стосується договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку, компонування інтегральної мікросхеми, сорт рослин чи породу тварин. У цьому випадку договір є чинним лише з моменту його державної реєстрації в Державному департаменті інтелектуальної власності України, що діє в складі Міністерства науки і освіти України. Такий висновок випливає з ч. 2 ст. 1114 ЦК України, згідно з якою факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які відповідно до ЦК України або іншого закону є чинними після їх державної реєстрації, підлягає державній реєстрації.

З урахуванням того, що договір – це правочин двох або більше осіб, спрямований на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними, при цьому обов’язковим є волевиявлення усіх сторін, що укладають договір, можливо дати наступне визначення: договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності – це група договорів у сфері інтелектуальної власності, спрямованих на набуття, зміну або припинення майнових прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Стаття 1107 ЦК України наводить перелік видів договорів розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності: 1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності; 2) ліцензійний договір; 3) договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності; 4) договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності; 5) інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

За принципом свободи договору, якщо сторони виберуть неправильну назву договору, при вирішенні питання, який договір насправді був укладений, необхідно виходити зі змісту договору. Тобто, якщо сторони уклали, наприклад, договір оренди торговельної марки, до даних відносин треба застосовувати положення про ліцензійний договір. У разі виникнення труднощів при вирішенні цього питання можна вдатися до тлумачення договору відповідно до ст. 213 ЦК України.

Таким чином, на базі проведеного дослідження можна дійти висновку, що договірні конструкції купівлі-продажу, дарування, найму (оренди) не можуть застосовуватися до майнових прав інтелектуальної власності.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності - це письмове повноваження, видане особою, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіара), іншій особі (ліцензіату), яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері.

Ліцензійний договір - це договір, за яким одна сторона (ліцензіар)дає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог законодавства (ч. 1 ст. 1109 ЦК України).

Оскільки ліцензія є одностороннім правочином, то недоречно включати її поряд з ліцензійним договором як різновид договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Доцільніше було б ліцензії і ліцензійний договір регулювати спільно.

Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності - це договір, за яким одна сторона (творець — письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовники) та в установлений строк (ч. 1 ст. 1112 ЦК України).

Сторонам доцільно в договорі обумовлювати механізм розподілу прав на створений за замовленням об'єкт інтелектуальної власності. Адже більш доречним є чітке розмежування прав кількох осіб на один об'єкт.

До того ж законодавчо передбачено, що договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником (ч. 2 ст. 1112 ЦК України).

За договором про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності одна сторона (особа, яка має виключні майнові права) передає другій стороні частково або у повному складі ці права відповідно до закону та на визначених договором умовах (ч. 1 ст. 1113 ЦК України).

Цілком обґрунтованою є позиція ЦК України, згідно з якою, договори щодо розпоряджання виключними майновими правами на ОПІВ не підлягають обов'язковій державній реєстрації, але факт передання виключних майнових прав підлягає такій реєстрації. Для цього до уповноваженого органу подається, зокрема, договір про передання виключних майнових прав як підтвердження дії осіб, спрямованої на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (у нашому випадку передання виключних майнових прав). З цього можна зробити припущення, що і виключні майнові права виникають у правонаступника лише після державної реєстрації факту передання виключних майнових прав.

Глава 75 ЦК України не містить вичерпного переліку договорів, а тому як різновид у ст. 1107 зазначено: «інший договір щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності».

Видається помилковою висловлена в літературі точка зору віднести сюди як поіменовані договори — комерційної концесії, факторингу, застави, так і ті, які раніше використовувалися на практиці — авторський договір замовлення та авторський договір передачі прав на твір.

Видається, що до інших договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності належать саме законодавчо не врегульовані правочини, зокрема, договір про передачу ноу-хау, договір про порядок розподілу прав на службові об'єкти інтелектуальної власності, договір щодо управління майновими правами автора або інших суб'єктів авторського права і суміжних прав тощо.

Захист прав інтелектуальної власності є передбаченою законодавством діяльністю відповідних державних органів з визнання, поновлення прав, а також усунення перешкод, що заважають реалізації прав та законних інтересів суб’єктів права у сфері інтелектуальної власності. Він здійснюється у визначеному законодавством порядку, тобто із застосуванням належної форми, засобів і способів захисту.

Аналіз чинного законодавства дозволяє встановити наступні види відповідальності за порушення у сфері інтелектуальної власності.

Цивільно-правові способи захисту прав – це передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких визнаються або відновлюються порушені права та інтересів авторів об’єктів інтелектуальної власності або власників прав на них, припиняються порушення, а також здійснюється майновий вплив на порушників.

Відмінною рисою цивільно-правової відповідальності є те, що основною її метою стає не покарання за недотримання встановленого правопорядку, а відшкодування заподіяної шкоди.

Кримінально-правова відповідальність відрізняється від цивільно-правової тим, що порушник несе відповідальність перед державою, а не безпосередньо перед автором або власником прав на об’єкт інтелектуальної власності.

Адміністративно-правовий спосіб захисту майнових прав інтелектуальної власності полягає в розгляді та вирішенні суперечки органом державного управління. Процедура розгляду набагато простіша, ніж у цивільному, або господарському судочинстві. Правовою основою є Кодекс України про адміністративні правопорушення, Митному кодексі України, а також закони України: "Про захист від недобросовісної конкуренції" , "Про авторське право і суміжні права", "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", "Про охорону прав на сорти рослин" тощо.

Здійснення дій, обумовлених законодавством України як недобросовісна конкуренція, спричиняє накладення Антимонопольним комітетом України штрафів, а також адміністративну і цивільно-правову відповідальність.

Типовими видами адміністративних стягнень можуть бути: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт тощо.

Рекомендації та пропозиції:

· доцільно поєднати глави 75 і 76 ЦК України та назвати «Договори в сфері інтелектуальної власності»;

· для відчуження майнових прав інтелектуальної власності з метою зміни правоволодільця необхідно укладати не договір купівлі-продажу чи дарування, а договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, передбачений ст. 1113 ЦК України;

· оскільки ліцензія є одностороннім правочином, то недоречно включати її поряд з ліцензійним договором як різновид договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. Доцільніше було б ліцензії і ліцензійний договір регулювати спільно;

· питання про обсяги виробництва потребують додаткового законодавчого регулювання, актуальність якого чітко виявляється у контексті ліцензійного договору на використання торговельної марки. У свою чергу слід звернути увагу на те, що обмеження стосовно обсягу прав (виду ліцензії), строку, території, виду діяльності, сфери використання виступають звичайними умовами для таких договорів, виходячи зі змісту ч. З ст. 1109 ЦК України;

· ліцензійний договір на використання торговельної марки може також містити умову про максимальний обсяг маркованих товарів. Допустимість такого висновку непрямо випливає з невиключності переліку, наведеного у ч. З ст. 1109 ЦК України, щодо сфери використання об'єкта інтелектуальної власності, а також зі змісту ч. 8 вказаної статті, положення якої має застосовуватись за аналогією до ліцензійного договору на використання торговельної марки;

· сторонам доцільно в договорі про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності обумовлювати механізм розподілу прав на створений за замовленням об'єкт інтелектуальної власності, адже більш доречним є чітке розмежування прав кількох осіб на один об'єкт;

· у процесі судового захисту майнових прав інтелектуальної власності при проведенні експертизи для суду, який оцінює «висновок експерта» як один із доказів, важливо знати джерело того метода, яким користувався експерт, а не джерело правових актів та літературних творів у галузі права, хоча вони і стосуються права інтелектуальної власності. Перших, як правило, — немає;

· доки в Україні зроблено лише перші невірні кроки у формуванні корпусу судових експертів із залученням фізичних осіб, які не мають спеціальних знань в галузях відповідних наук, техніки/технології, мистецтва, ремесла, потрібно переглянути затверджений перелік судових експертів. Однією з причин становища, що склалося, є неправильне розуміння нового інституту права — права інтелектуальної власності — не тільки фахівцями в галузі науки, техніки/технології, мистецтва, ремесла, і юристами.

Використані джерела

1. Конституція України від 28 червня 1996р. / Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30.

2. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356.

3. Сімейний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 21-22, ст.135.

4. Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131.

5. Господарський процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 6, ст.56.

6. Кодекс України про адміністративні правопорушення // Там само. 1984. Додаток до № 51. Ст. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).

7. Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 38-39, ст.288

8. Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 36.

9. Закон України „Про авторське право і суміжні права” від 23.12.1993 р. в редакції Закону від 11 липня 2001 р. зі змінами та доповненнями // Офіційний вісник України. — 5001. — № 32. — Ст. 1450.

10. Закон України „Про державну таємницю” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 16, ст.93

11. Закон України „Про охорону прав на промислові зразки” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 34.

12. Закон України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 8, ст. 28.

13. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 29, ст.367.

14. Закон України «Про захист економічної конкуренції» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 12, ст.64

15. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 32

16. Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 21, ст.218

17. Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 24, ст.183.

18. Закон України «Про судову експертизу» із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 3 квітня 2003 року № 662-IV, від 9 вересня 2004 року № 1992-IV – Законодавство „ЛІГА”.

19. Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р. – Законодавство „ЛІГА”.

20. Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі): Затверджена наказом МОН від 16.07.2001 р. № 521, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 30.07.2001 р. № 644/5835 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 31. -Ст. 1438.

21. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72 – Законодавство „ЛІГА”.

22. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 року № 1185 Національний стандарт № 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності" – Законодаство „ЛІГА”.

23. Постанова Пленуму Верховного суду України № 7 від 30 травня 2008 року „Про судову практику у справах про спадкування” - Законодавство „ЛІГА”.

24. Постанова ПВС України від 5 березня 1977 року № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13, від 25 травня 1998 року № 15 – Законодавство „ЛІГА”.

25. Постанова ПВС України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 року № 15 – Законодавство „ЛІГА”.

26. Роз'яснення від 11.11.98 р. № 02-5/424 Арбітражним судам України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» зі змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 18 квітня 2001 року № 02-5/467, роз'ясненням президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 року № 04-5/609, рекомендацією президії Вищого господарського суду України від 10 грудня 2004 року № 04-5/3248 – Законодавство „ЛІГА”.

Монографічні джерела

27. Актуальні проблеми методології приватною права / За ред. О. Д. Крупчапа. - К., 2005. – 421 с.

28. Андрощук Г. Знаки для товарів і послуг: деякі аспекти термінології та застосування законодавства // Інтелектуальна власність. — 2001. — № 8. — С. 15-19.

29. Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність: Підруч. — К., 2006. — 431 с.

30. Белов В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части. - М., 2003. – 458 с.

31. Білоусов В. М. Сучасна трактовка прав па результати інтелектуальної діяльності / Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 1. – С. 154-157.

32. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Кн. 1. Общие положения. – М., 2001. – 657 с.

33. Волошенюк О. Результати інтелектуальної, творчої діяльності в цивільному законодавстві. // Юридичний журнал. - №. 3. – 2007. – С. 14-18.

34. Гаврилов Э.П. Основные направления развития советского авторского права: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1985. – 19 с.

35. Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Захист прав інтелектуальної власності / Відп. Ред. В.С. Москаленко. – К.: Праксі, 2007. – 408 с.

36. Гражданское право: В 2 т. / Отв. рсл. Е. А. Суханов. - М., 2002. - Т. 2, полутом 1. – 541 с.

37. Демченко Т. С. Проблеми гармонізації законодавства України про товарні знаки з міжнародно-правовими нормами: Дис. канд. юрид. наук; Інститут держави і права ім. В. М. Кореиького НАН України. — К., 2002. - 214 с.

38. Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. – М., 2003. – 654 с.

39. Економіка інтелектуальної власності: використання і передача прав на об'єкти інтелектуальної власності. - К., 2004. - 168 с.

40. Интеллектуальная собственность (исключительные права): Учеб. пособие / Под ред. Н. М. Коршунова. — М.: Эксмо, 2006. — 681 с.

41. Іваницька Н. Вдосконалення законодавства, що регулює відносини за ліцензійним договором на використання торгівельної марки. // Право України. – 2008. - № 9. – С. 107-113.

42. Ієвіня О.В. Правове регулювання розміщення фонограм у мережі Інтернет: проблеми та перспективи //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 26. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С.345 – 350.

43. Ієвіня О.В. Проблеми визначення суб'єктів авторського права та суміжних прав за законодавством України у зв'язку з розвитком системи колективного управління майновими правами //Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 25. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 2004. - С.386 - 390.

44. Ієвіня О.В. Система договірних відносин у сфері створення та використання фонограм //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2004. - Вип. 23 . - С.221 - 228.

45. Кашинцева О. Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні: Дис.... канд. юрид. наук; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. — 198 с.

46. Кодинець А. О. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у цивільному праві України: Дис. ... канд. юрид. наук; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2006. — 218 с.

47. Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть вторая (постатейный) / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М: ТК Велби, «Проспект», 2003. — 851 с. .

48. Крижна В. Загальна характеристика договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. // Право України. - № 9. – 2004. – С. 68-71.

49. Крижна В.М. Майнові права інтелектуальної власності як предмет цивільно-правових договорів. // Вісник господарського судочинства. - № 5. – 2008. – С. 116-120.

50. Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. - К., 2001. – 591 с.

51. Мельник О. М. Проблеми правової охорони знаків для товарів і послуг в Україні: Дис.... канд. юрид. наук; Національна академія внутрішніх справ України. — К., 1999. — 203 с.

52. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Коссака. — К.: Істина, 2004. – 1204 с.

53. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. — У 2 т. / За відповід. рсд. О. В. Дзери (кер. авт. кол), Н. С. Кузнецової, В. В. Луця— К.: Юрінком Інтер, 2005. — Т. II. — 951 с.

54. Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. — 2004. — № 3. — С. 68—70.

55. Остапчук В. Г. Природа права інтелектуальної власності // Часопис Київського університету права. - 2003. - № 4. - С. 50-53.

56. Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За ред. О. Д. Святоцького, В. П. Петрова. — К.: Ін Юре, 1999. – 204 с.

57. Піхурець О. В. Охорона права на торговельну марку (цивільно-правовий аспект): Дис.какд.юрид.наук; Національний ун-т внутрішніх справ. — X., 2005. — 203 с.

58. Потоцький М. Передання виключних майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності: теоретико-правовий аналіз. // Підприємництво, господарство і право. – С. 28-31

59. Право інтелектуальної власності: Підруч. для студентів вищих навч. закладів / За ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 652 с.

60. Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О. О. Підопригори, О. Д. Святоцького. — К.: Ін Юре, 2002. – 351 с.

61. Романец Ю. В. Система договоров в гражданском праве России. - М„ 2004. - Т. 2, полутом 1. – 357 с.

62. Россинская Е.З. Судебная экспертиза в гражданском, арбитражном, административном и уголовном процессе. — М.: Норма, 2005. - 637 с.

63. Садиков О.Н. Общие и специальные нормы в гражданском законодательстве. // Советское государство и право. – 1971. - № 1. – С. 40-41.

64. Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ПБОЮЛ Гриженко Е. М., 2001. — 498 с.

65. Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов. Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — 776 с.

66. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч. / За ред. Я. М. Шевченко. -К , 2ООЗ.-Т. 1.-574 с.

67. Цивільне право України: Підручник: У 2 кн. / За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнецевої. – К.: Юрінком інтер, 2002р. К.2. – 651 с.

68. Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – 761 с.

69. Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – 965 с.

70. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2007. – 879 с.

71. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – ч. 1. – 1074 с.

72. Чурпіта Г.В. Авторське право та право власності на твір образотворчого мистецтва // Підприємництво, господарство і право. – 2003. – № 4. – С. 61– 64.

73. Чурпіта Г.В. Відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної порушенням авторського права на твори образотворчого мистецтва // Матеріали науково-практичної конференції “Актуальні проблеми правового захисту інтелектуальної власності в Україні”. – Харків: Національний університет внутрішніх справ. – 2003. – С. 63 – 65.

74. Чурпіта Г.В. Майнові права автора твору образотворчого мистецтва // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 1. – С. 124 – 126.

75. Шершеневич Г.Ф. Авторское право на литературные произведения. – М., 1891. – С. 70-71.

76. Яковлев А.С. Имущественные права как объекты гражданских правоотношений. Теория и практика. – М., 2005. – С. 125.

77. Якубовський І. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності за законодавством України. // Підприємництво, господарство і право. – 2007. - № 8. – С. 15-18.

78. «Юридическая практика». Еженед. газета. №51(365) 21.12.2004 р. - С.1, 22-23.

Судові рішення

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 травня 2008 року №2-23-1/08

Печерський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Карабань В.М.,

при секретарях Беспалій Ю.В., Журавель І.Д., Ілляш С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Києві цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Сідкон» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп., -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ТОВ «Спеціальна Інформаційна Служба - Україна», правонаступником якого є товариство з обмеженою відповідальністю «Сідкон» звернулося з позовом до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп.

Свої вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачі, які працювали на його підприємстві, неправомірно вилучили програмні модулі та використали їх при здійсненні господарської діяльності підприємства ТОВ «Страбіс», в результаті чого було заподіяно матеріальну шкоду.

В судовому засіданні представники позивача позов підтримали та просили суд його задовольнити.

Відповідачі та їх представник ОСОБА_3 позов не визнали та просили суд відмовити у його задоволенні.

Заслухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню із наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що актом приймання - передачі службового твору від 07.07.2003 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було передано ТОВ «Спеціальна Інформаційна Служба - Україна» службовий твір комп'ютерну програму «ЕДІ - Україна».

08.09.2003 року Державним департаментом інтелектуальної власності було видано Свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір №8263 комп'ютерна програма «Автоматизована система комп'ютерного аналізу ситуацій «Енциклопедія ділової інформації України».

31.03.2004 року між Товариством та ОСОБА_2 були припинені трудові відносини.

Наказом Товариства від 30.08.2004 року звільнено з посади ОСОБА_1

Позивачем не надано доказів того, що з відповідачами укладалися договори про матеріальну відповідальність, а також що до службових обов'язків відповідачів входило зберігання вихідних кодів програми «ЕДІ-Україна».

По заявах генерального директора ТОВ «Сідкон», правонаступника ТОВ «СІС -Україна» Когута Ю.І., органи МВС неодноразово проводилися перевірки щодо наявності незаконного вилучення програмних модулів з боку відповідачів. 01 березня 2007 року генеральний директор ТОВ «Спеціальна інформаційна служба -Україна» Когут Ю.І. звернувся із заявою в Шевченківський РУ ЕУ МВС України в м. Києві, щодо неправомірних дій з боку ОСОБА_1, а саме привласненні модулів програми «ЕДІ-Україна». Постановою від 01 березня 2007 року заявнику було відмовлено в порушенні кримінальної справи у відношенні ОСОБА_1

Згідно вказівок прокурора Шевченківського району міста Києва по справі додатково було опитано ОСОБА_4, який під час створення програми «ЕДІ-Україна» працював генеральним директором ТОВ «Спеціальна інформаційна служба -Україна» та ОСОБА_5 яка працювала головним бухгалтером цієї компанії та членом інвентаризаційної комісії. За результатами цих слідчих дій в порушенні кримінальної справи проти ОСОБА_1 постановою від 11 червня 2007 року було відмовлено повторно. Згідно п. 3. Постанови Пленуму ВСУ від 29.12.92 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» суд повинен з'ясувати якими неправомірними діями заподіяно шкоду і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала вина працівника; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду.

Як вбачається з матеріалів справи позивачем не доведено жодних фактів, які б доводили наявність перелічених вище обставин. Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року, яке вступило в закону силу, сторонами якого були ОСОБА_1 та ОСОБА_2 встановлено, що програми «ЄДІ-Україна» та «Стратегічна бізнес інформація» є різними програмними продуктами.

Таким чином в судовому засіданні достовірно встановлено, що твір «Комп'ютерна програма «Стратегічна бізнес-інформаційна система» («Програма«СТРАБІС») є самостійним, оригінальним твором, відмінним від твору «Комп'ютерна програма «Автоматизована система комп'ютерного аналізу ситуацій «Енциклопедія ділової інформації України» «ЕДІ-Україна».

Встановлений в судовому рішенні факт, спростовує твердження позивача про неправомірне використання вилучених відповідачами програмних модулів у господарській діяльності ТОВ «Страбіс».

29 листопада 2007 року Апеляційним судом м. Києва, вищезазначене рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 13 червня 2007 року залишено без змін.

Згідно ч. 3 ст. 61 ЦПК України, обставини встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Відповідно до ч.1 ст.1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної особи або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір, а самі доказування не можуть ґрунтуватися на припущеннях.

Позивач не довів неправомірності дій відповідачів, а тому суд не знаходить підстав для задоволення позову.

Керуючись ч.1 ст. 1166 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 60, 61, 88, 209, 212-215 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В позові товариства з обмеженою відповідальністю «Сідкон» до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про відшкодування заподіяної шкоди на суму 381 988 грн. 60 коп. - відмовити повністю.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя В. Карабань

РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2007 року Оболонський районний суд М.Києва в складі:

Головуючого - судді Поліщук Н.В.

При секретаряхПальченко О.А., Савосіній A.M.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, -

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся з позовом до відповідача ТОВ " Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" про захист авторських прав та відшкодування моральної шкоди, зазначивши наступне.

Позивачу належить авторське право на створені ним пісні "Циганочка" та "Тумани Петра", на які Державним департаментом інтелектуальної власності видане свідоцтво про реєстрацію авторського права на твір за НОМЕР_1.

Восени 2004 року позивач передав програмному директору відповідача Євгену Жигуну свій твір пісню "Тумани Петра" та була досягнута домовленість про подальше погодження часу трансляції твору в прямому ефірі, буде укладено договір на публічне використання твору та погоджено винагороду за використання твору.

24 грудня 2004 року позивач почув свій твір у прямому ефірі на радіостанції 106 FM ( радіо "Шансон"), але його ніхто не сповіщав про публічне використання твору, та не укладав угоди на його використання.

Відповідно до довідки ТОВ "Моніторинг України" від 12 травня 2005 року було підтверджено факт транслювання твору позивача в проміжок часу з 16 до 17 години 24 грудня 2004 року.

Вважає, що відповідач порушив авторські права та просив винести рішення, яким стягнути на користь позивача 10 мінімальних заробітних плат в порядку відшкодування матеріальних збитків та 6000 грн. в порядку відшкодування моральної шкоди.

В судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві та уточнив, що в зв’язку з незаконним використанням твору без письмового договору на підставі підпункту "г" п. 2 ст. 52 Закону України "Про авторські і суміжні права" просить стягнути з відповідача компенсацію в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, враховуючи, що з 01 січня 2007 року мінімальна заробітна плата становить 400 грн. на місяць. Крім того, просив також стягнути наступні витрати : державне мито 51 грн., витрати на інформаційно-технічне забезпечення 30 грн., за послуги моніторингу 64 грн. 08 коп., витрати на проїзд до суду в зв’язку з розглядом справи 60 грн. В частині відшкодування моральної шкоди просив постановити рішення на розсуд суду, обґрунтовуючи моральну шкоду нервовими стражданнями внаслідок неправомірного використання його твору.

Представник відповідача Лунькова В.І. проти задоволення позовних вимог заперечувала в повному обсязі, мотивуючи тим, що в грудні 2004 року відбулась зустріч позивача, ОСОБА_2 з однієї сторони, та представників відповідача ОСОБА_3, ОСОБА_5, з другої сторони. В ході розмови було укладено усний договір між позивачем та відповідачем про пробне, одноразове, безкоштовне розміщення в грудні 2004 року пісні позивача "Тумани Петра". За умовами договору ОСОБА_1 в майбутній статті про нього і його пісню в газеті "Голос України" зобов’язувався висловити подяку "Доросле радіо" , яке перше пішло на зустріч невідомому співаку і розмістило в ефірі його пісню. Умови цього усного договору були виконані обома сторонами. В частині відшкодування моральної шкоди вважає, що вимоги задоволенню не підлягають, оскільки відповідачем не було вчинено дій, які б спричинили моральні страждання, а позивачем не надано доказів на підтвердження визначеного розміру моральної шкоди.

Суд, заслухавши пояснення сторін, свідків, дослідивши матеріали справи, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Встановлено, що позивач ОСОБА_1 є автором пісні "Тумани Петра", що підтверджується даними Свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір НОМЕР_1 від 26 січня 2005 року та не оспорюється відповідачем ( а.с. 4).

Відповідно до ст. 433 ч.І ЦК України та ст. 8 ч.І Закону України "Про авторське право і суміжні права" визначено, що музичні твори ( з текстом і без тексту ) є об'єктами авторського права.

Відповідно до ст. 435 ч.І ЦК України та ст. 11 ч.І Закону України "Про авторське право і суміжні права" встановлено, що первинним суб’єктом, якому належить авторське право, є автор твору.

Виключне право на використання твору належить автору, що встановлено ст. 440, 441 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права".

Відповідно до ст. 433 ЦК України використання твору здійснюється лише за згодою автора.

Судом також встановлено, що 24 грудня 2004 року відповідачем було використано твір позивача пісню "Тумани Петра" шляхом відтворення в ефірі на радіостанції 106 FM, що підтверджується даними довідки від 12 травня 2005 року ТОВ "Моніторинг телебачення України" ( а.с. 5) та підтверджено в судовому засіданні даними пояснень позивача і не оспорюється відповідачем.

Заперечуючи проти позовних вимог, представник відповідача пояснила, що між сторонами було укладено усний договір про пробне, одноразове, безкоштовне розміщення в грудні 2004 року пісні позивача "Тумани Петра".

Допитаний в судовому засіданні в якості свідка ОСОБА_3, який є програмним директором, пояснив, що в грудні 2004 року відбулась зустріч із позивачем, та була досягнута домовленість про одноразову безкоштовну трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_4 в судовому засіданні пояснив, що з позивачем познайомився в 2003 року та на той час підтримував дружні стосунки. Взимку 2004 року разом із ОСОБА_1 відвідував офіс відповідача, де відбулась зустріч із Жигуном Є.В. Свідок представився продюсером, хоча документів на це не мав. Була досягнута домовленість про трансляцію пісень позивача, який в свою чергу буде здійснювати рекламу відповідача в засобах масовою інформації.

Допитаний в якості свідка ОСОБА_5 пояснив, що був також присутній при зустрічі позивача з програмним директором ОСОБА_2, була досягнута домовленість про одноразову трансляцію пісні позивача, який в свою чергу опублікує рекламну статтю стосовно відповідача в засобах масової інформації, стосовно домовленостей про оплату свідку не відомо.

Разом з тим, як пояснив в судовому засіданні позивач, він не надавав згоду на безкоштовне використання його твору, без повідомлення про час трансляції, крім того, зазначив, що при використанні твору його ім’я, як автора, зазначено не було.

Відповідно до ст. 33 Закону України '"Про авторське право і суміжні права" договори про передачу прав на використання творів укладаються у письмовій формі. Договір про передачу прав на використання творів вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов ( строку дії договору, способу використання твору, території, на яку поширюється передаване право, розміру і порядку виплати авторської винагороди, а також інших умов, щодо яких за вимогою однієї із сторін повинно бути досягнено згоди).

Статтею 440 ЦК України визначено , що майновим правом інтелектуальної власності є, зокрема, виключне право дозволяти використання твору.

Відповідно до ст. 1107 ЦК України розпорядження майновими правами інтелектуальної власності здійснюються на підставі договорів, частиною другою цієї статі визначено, що договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності укладається у письмовій формі.

Вказані вимоги містить також ст. 15 Закону України "Про авторське право та суміжні права".

З огляду на наведене, враховуючи вимоги закону про обов'язкову письмову форму договору щодо використання твору та розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, суд доходить висновку, що доводи представника відповідача про укладення такого договору в усній формі не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, та вважає, що використання твору без письмового договору є порушенням авторських прав позивача.

За змістом ст. 50 Закону України " Про авторське право і суміжні права" вчинення будь-якою особою дій, які порушують особисті немайнові права суб’єктів авторського права і ( або ) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону , та їх майнові права, визначені статтями 15,39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25,42 і 43 цього Закону обмежень майнових прав, є порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту.

Відповідно до ст. 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" при порушеннях будь-якою особою авторського права і ( або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, суд має право постановити рішення чи ухвалу про виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу.

При визначенні компенсації суд враховує обсяг порушення та вважає, що стягненню підлягає компенсація в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що становить 4000 грн.

В частині відшкодування моральної шкоди вимоги задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.

Законодавством встановлено, що моральна шкода - це втрати немайнового характеру, яких позивач зазнав внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, що настали через незаконні винні дії відповідача. Як загальна умова цивільно-правової відповідальності законодавством передбачений зв’язок між протиправною поведінкою та наслідками, що настали.

Оскільки позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння моральної шкоди та розміру такої шкоди, підстав для задоволення позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди у суда не має.

Судові витрати, що пов’язані з розглядом справи, та складаються з витрат за послуги моніторингу в розмірі 64 грн. 08 коп., судового збору в розмірі 81 грн., підтверджено даними відповідних квитанцій ( а.с. 1,2,7) та підлягають стягненню з відповідача на користь позивача на підставі ст.ст. 79,88 ЦПК України.

Підстав для стягнення витрат, пов’язаних з явкою до суду та в ТОВ "Моніторінг телебачення України" , у суда не має, оскільки позивачем не надано доказів , на підтвердження розміру таких витрат.

Керуючись ст.ст. 10,15,60,79,88,212-215,218 ЦПК України, на підставі ст.ст. 433,435,440,441,1107 ЦК України, ст.ст. 8,11,15,32,33,50,52 Закону України "Про авторське право і суміжні права", суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Телерадіокомпанія "Киевские ведомости" - Телерадіоефір" на користь ОСОБА_1 компенсацію в розмірі 4 000 ( чотири ) тис. грн.., судові витрати в розмірі 81 ( вісімдесят одна ) грн.., витрати, пов’язані з оплатою послуг моніторингу в розмірі 64 ( шістдесят чотири ) грн.. 08 коп., а всього стягнути 4145 ( чотири тисячі сто сорок п’ять ) грн.. 08 коп.

В іншій частині заявлених позовних вимог відмовити..

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, якщо заяву про апеляційне оскарження не було подано. Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений статтею 294 ЦПК України, рішення суду набирає законної сили після закінчення цього строку. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Заяву про апеляційне оскарження рішення суду може бути подано протягом десяти днів з дня проголошення рішення. Апеляційна скарга на рішення подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються Апеляційному суду м. Києва через Оболонський районний суд м.Києва.

РІШЕННЯ ІМЕНЕМУКРАЇНИ

15 лютого 2007року Кіровський районний суд м. Кіровограда в складі:

головуючого-судді Черненко І. В.

при секретарі Задубняк В. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кіровограді цивільну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2до Обласного комунального виробничого підприємства „Дніпро-Кіровоград " про порушення прав власників патенту, стягнення винагороди та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1. та ОСОБА_2. звернулись до суду з позовом, в якому зазначили, що ЗО січня 2002 року комісією відповідача здійснено випробування нового Українського хлоратора ХТ-2 авторів та власників патенту на винахід-позивачів. Результати випробування показали високі якості і технічні можливості нового винаходу. 30.01.2002 року вказаний апарат для хлорування води було впроваджено на Дніпровській водопровідній станції в технологію очистки води. За довідкою начальника відповідача річний економічний ефект від впровадження Українського хлоратора ХТ-2 складає 120354,8 грн., а термін окупності визначено в 1 місяць. Після отриманого відгуку відповідач отримав підставу для укладання ліцензійного договору з власником патенту, але до цього часу від укладання ліцензійного договору ухиляється, протиправно використовуючи належну їм інтелектуальну власність без їхньої згоди. Виходячи з щорічного економічного ефекту в розмірі 120354,8 грн. за період з 30.01.2002 року по 30.01.2006 року їм завдано шкоди в розмірі 481419,2 грн., які просили стягнути з відповідача на свою користь. Порушенням їх прав та законних інтересів завдано моральної шкоди, яка полягає у порушенні права інтелектуальної власності, порушенні нормальних життєвих зв'язків через тяжкий матеріальний стан, неможливість продовження активного творчого громадського життя, порушення стосунків з оточуючими людьми, різким погіршенням Стану здоров» я. Просили суд стягнути з відповідача 100000 моральної шкоди. Крім того, просили суд зобов’язати відповідача укласти з ними ліцензійний договір на п'ятий рік використання Українського хлоратора ХТ-2 до закінчення строку чинності патенту. Під час знаходження справи в провадженні суду позовні вимоги неодноразово змінювали. Остаточно визначившись з позовними вимогами, просили суд зобов’язати відповідача виплатити на їхню користь матеріальну шкоду в розмірі 584081 гри. за період використання Українського хлоратора ХТ-2 -4 роки 10 місяців 7 днів та моральну шкоду в розмірі 100000 грн.

Представник відповідача позов не визнав і пояснив суду, що між ОКВП „Дніпро-Кіровоград" та Кіровоградським державним технічним університетом ІНФОРМАЦІЯ_1року укладено Договір НОМЕР_1.102 про створення науково-технічної продукції, за яким проводились роботи по удосконаленню, проведенню випробувань, впровадженню з документальним оформленням можливості експлуатації Українського хлоратора ХТ-2 конструкції ОСОБА_1. на Дніпровській водопровідній станції. Договір на впровадження в технологічний процес вказаного пристрою не укладався. Договір НОМЕР_1.102 повинен був виконуватись поетапно. Умовами Договору НОМЕР_1.102 було передбачено виконання семи етапів робіт із чітко визначеними строками для виконання. При виконанні кожного етапу робіт складається проміжний акт здачі-приймання етапу. Приймання та оцінка наукової продукції здійснювалась відповідно до Технічного завдання на виконання науково-дослідних робіт від ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Остаточний термін здачі робіт закінчувався 31.12.2003 року. В результаті виконання Договору було виконано лише 2 етапи та складено 2 проміжних акти здачі-приймання етапів від 02.05.2002 року та від 02.07.2002 року. По першому етапу проведено збір вихідних даних, виготовлено експериментальний зразок та проведено контроль за монтажем експериментального зразка; по другому етапу проведено випробування експериментального зразка на режимах на оброблено вихідні дані. Впровадження в технологічний процес Українського хлоратора ХТ-„ було передбачено шостим етапом робіт, який так і не було виконано. Для введення Українського хлоратора ХТ-2 у технологічний процес необхідне проектне рішення, яке б повністю відповідало вимогам правил ПБХ-93 та пройшло відповідну експертизу. Позивачі жодного разу не звертались з вимогою про повернення належного їм хлоратора, проти чого підприємство не заперечує.

Судом встановлено, що позивачі є власниками патенту на винахід-Український хлоратор ХТ-2.

1.04.2002 року між: Кіровоградським державним технічним університетом та відповідачем було укладено договір НОМЕР_1.102 (далі - Договір) про створення (передачу) науково-технічної продукції. Предметом даного Договору є удосконалення, проведення випробування, впровадження з документальним оформленням можливості експлуатації Українського хлоратора ХТ-2 конструкції ОСОБА_1. на Дніпровській водопровідній станції (п.10). Зміст і терміни виконання основних етапів визначені календарним планом. Технічним завданням на виконання науково-дослідної роботи на удосконалення, впровадження і оформлення Українського хлоратора ХТ-2 визначено 6 етапів НДР. П. 7 визначено, що після виконання етапів робіт виконавець представляє замовнику акт про виконання етапу і рахунок на оплату етапу, який повинен бути розглянутий замовником в 10-денний строк.

Сторонами не оспорюється, що на виконання даного Договору виконавцем (КДТУ) виконано лише 2 етапи робіт, зокрема-збір вихідних даних, виготовлення експериментального зразка, контроль за монтажем експериментального зразка; випробування експериментального зразка на режимах, обробка отриманих даних.

Подальше виконання умов Договору було припинено.

Відповідно до абз.З ч.2 ст.31 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" не визнається порушенням прав, що випливають з патенту, використання запатентованого винаходу корисної моделі з науковою метою або в порядку експерименту.

На думку суду, Український хлоратор ХТ-2 на Дніпровській водопровідній станції використовувся на підставі Договору НОМЕР_1.102 саме з науковою метою та в порядку експерименту, у зв'язку з чим таке використання не є порушенням прав позивачів, що випливають з патенту.

На даний час Український хлоратор ХТ-2 не впроваджено у технологічній процес по хлоруванню води.

Враховуючи викладене в задоволенні позовних вимог про стягнення 584081 грн. за період використання Українського хлоратора ХТ-2 - 4 роки 10 місяців 7 днів слід відмовити.

У зв'язку з тим, що судом не встановлено будь-яких порушень прав позивачів, у стягненні 1000000 грн. моральної шкоди суд відмовляє.

Відповідно до ст.88 ЦПК України суд стягує з позивачів на користь держави по 854 грн. 25 коп. судового збору.

На підставі ст.ст.459, 464 ЦК України, ч.2 ст.31 Закону України „Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", керуючись ст.ст.11, 213-215 ЦПК України, суд,

ВИРІШИВ :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2до Обласного комунального виробничого підприємства „Дніпро-Кіровоград" про порушення прав власників патенту, стягнення винагороди та моральної шкоди - відмовити повністю.

Стягнути з ОСОБА_1, ОСОБА_2на користь держави по 854 грн. 25 коп. судового збору.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання заяви про апеляційне оскарження протягом десяти днів з дня його проголошення, та шляхом подачі апеляційної скарги протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.

Суддя Кіровського районного суду підпис І.В. Черненко

м. Кіровограда

[1] Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами від 14.06.1994 р. – Законодавство „ЛІГА”.

[2] Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2004, N 29, ст.367

[3] Якубовський І. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності за законодавством України. // Підприємництво, господарство і право. – 2007. - № 8. – С. 15.

[4] Садиков О.Н. Общие и специальные нормы в гражданском законодательстве. // Советское государство и право. – 1971. - № 1. – С. 40-41.

[5] Гаврилов Э.П. Основные направления развития советского авторского права: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – М., 1985. – С. 18.

[6] Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. – М., 2003. – С. 375.

[7] Кодинець А. О. Засоби індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг у цивільному праві України: Дис. ... канд. юрид. наук; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2006. — С. 118.

[8] Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Кн. 1. Общие положения. – М., 2001. – С. 399.

[9] Романец Ю. В. Система договоров в гражданском праве России. - М„ 2004. - Т. 2, полутом 1. – С. 50-51.

[10] Гражданское право: В 2 т. / Отв. рсл. Е. А. Суханов. - М., 2002. - Т. 2, полутом 1. – С. 18-19.

[11] Белов В. А. Гражданское право: Общая и Особенная части. - М., 2003. – С. 195.

[12] Луць В. В. Контракти у підприємницькій діяльності. - К., 2001. – С. 39-40.

[13] Цивільне право України : Підручник / Є. О. Харитонов. Н. О. Саніахметова. — К.: Істина, 2003. — С. 78.

[14] Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 32

[15] Закон України „Про охорону прав на промислові зразки” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 34.

[16] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – С. 337.

[17] Актуальні проблеми методології приватною права / За ред. О. Д. Крупчапа. - К., 2005. – С. 156.

[18] Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О. О. Підопригори, О. Д. Святоцького. — К.: Ін Юре, 2002. – С. 16.

[19] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 1. – С. 340.

[20] Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. – М., 2003. – С. 375.

[21] Постанова Пленуму Верховного суду України № 7 від 30 травня 2008 року „Про судову практику у справах про спадкування” - Законодавство „ЛІГА”.

[22] Интеллектуальная собственность (исключительные права): Учеб. пособие / Под ред. Н. М. Коршунова. — М.: Эксмо, 2006. — С. 50.

[23] Волошенюк О. Результати інтелектуальної, творчої діяльності в цивільному законодавстві. // Юридичний журнал. - №. 3. – 2007. – С. 15.

[24] Сергеев А. П. Право интеллектуальной собственности в Российской Федерации: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: ПБОЮЛ Гриженко Е. М., 2001. — С. 193.

[25] Потоцький М. Передання виключних майнових прав на об’єкти права інтелектуальної власності: теоретико-правовий аналіз. // Підприємництво, господарство і право. – С. 30.

[26] Шершеневич Г.Ф. Авторское право на литературные произведения. – М., 1891. – С. 70-71.

[27] Білоусов В. М. Сучасна трактовка прав на результати інтелектуальної діяльності / Вісник господарського судочинства. - 2003. - № 1. – С. 155.

[28] Остапчук В. Г. Природа права інтелектуальної власності // Часопис Київського університету права. - 2003. - № 4. - С. 53.

[29] Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. — 2004. — № 3. — С. 68.

[30] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 416.

[31] Чурпіта Г.В. Особливості творів образотворчого мистецтва як об’єктів авторського права // Матеріали науково-практичної конференції “Проблеми цивільного права та цивільного процесу на сучасному етапі розвитку законодавства”. – Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ МВС України. – 2002. – С. 222.

[32] Закон України „Про державну таємницю» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 16, ст.93.

[33] Якубовський І. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності за законодавством України. // Підприємництво, господарство і право. – 2007. - № 8. – С. 18.

[34] Про авторське право і суміжні права: Закон України від 23.12.1993 р. в редакції Закону від 11 липня 2001 р. зі змінами та доповненнями // Офіційний вісник України. — 5001. — № 32. — Ст. 1450.

[35] http://www.reyestr.court.gov.ua/

[36] Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. — 2004. — № 3. — С. 69.

[37] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 416.

[38] Крижна В. Загальна характеристика договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. // Право України. - № 9. – 2004. – С. 70.

[39] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. — У 2 т. / За відповід. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.) Н. С. Кузнецової, В. В. Луця. — К.: Юрінком Інтер, 2005. — Т. II. — С. 191.

[40] Комментарий к Гражданскому кодексу Российской Федерации. Часть вторая (постатейный) / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М: ТК Велби, «Проспект», 2003. — С. 5—6.

[41] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. — У 2 т. / За відповід. ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол), Н. С. Кузнецової, В. В. Луця— К.: Юрінком Інтер, 2005. — Т. II. — С 299.

[42] Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України / За ред. В. М. Коссака. — К.: Істина, 2004. – С. 102.

[43] Цивільне право України: Підручник: К.н. 2 / За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. — К.: Юрінком Ін-тер, 2002. - С. 253.

[44] Дозорцев В.А. Интеллектуальные права: Понятие. Система. Задачи кодификации. – М., 2003. – С. 347.

[45] Крижна В. Загальна характеристика договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності // Право України. -2004. - № 9. – С. 68.

[46] Цивільний кодекс України: Наук.-практ. коментар / За ред. розробників проекту Цивільного кодексу України. - К, 2004. – С. 463, 504.

[47] Крижна В. Загальна характеристика договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності // Право України. -2004. - № 9. – С. 69.

[48] Яковлев А.С. Имущественные права как объекты гражданских правоотношений. Теория и практика. – М., 2005. – С. 125.

[49] Крижна В.М. Майнові права інтелектуальної власності як предмет цивільно-правових договорів. // Вісник господарського судочинства. - № 5. – 2008. – С. 119.

[50] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 417.

[51] Там само. С. 417.

[52] Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я.М. Шевченко. – К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2004. – ч. 1. – С. 891.

[53] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 418.

[54] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2007. – С. 624.

[55] Ієвіня О.В. Система договірних відносин у сфері створення та використання фонограм //Актуальні проблеми держави і права: Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2004. - Вип. 23 . - С.223.

[56] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 419.

[57] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2007. – С. 627.

[58] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 420.

[59] Чурпіта Г.В. Майнові права автора твору образотворчого мистецтва // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2002. – № 1. – С. 125.

[60] Закон України «Про охорону прав на сорти рослин» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1993, N 21, ст.218.

[61] Закон України „Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 8, ст. 28

[62] Крижна В. Види договорів у сфері інтелектуальної власності // Інтелектуальний капітал. -2004. - № 4. – С. 37. ; Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. - 2004. - № 3. – С. 69.

[63] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 421.

[64] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 423.

[65] Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1994, N 7, ст. 36.

[66] Іваницька Н. Вдосконалення законодавства, що регулює відносини за ліцензійним договором на використання торгівельної марки. // Право України. – 2008. - № 9. – С. 110.

[67] Базилевич В. Д. Інтелектуальна власність: Підруч. — К., 2006. — С. 175.

[68] Закон України «Про захист економічної конкуренції» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 12, ст.64

[69] Іваницька Н. Вдосконалення законодавства, що регулює відносини за ліцензійним договором на використання торговельної марки. // Право України. – 2008. - № 9. – С. 111

[70] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 425.

[71] Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження мінімальних ставок винагороди (роялті) за використання об'єктів авторського права і суміжних прав» від 18 січня 2003 р. № 72 – Законодавство „ЛІГА”.

[72] Постанова Кабінету Міністрів України від 3 жовтня 2007 року № 1185 Національний стандарт № 4 "Оцінка майнових прав інтелектуальної власності" – Законодаство „ЛІГА”.

[73] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 425.

[74] http://www.reyestr.court.gov.ua/

[75] Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – С. 271.

[76] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 425.

[77] Крижна В. Загальна характеристика договорів щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності. // Право України. - № 9. – 2004. – С. 70.

[78] Економіка інтелектуальної власності: використання і передача прав на об'єкти інтелектуальної власності. - К., 2004. - 168 с.

[79] Крижна В.М. Майнові права інтелектуальної власності як предмет цивільно-правових договорів. // Вісник господарського судочинства. - № 5. – 2008. – С. 119.

[80] Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – С. 273.

[81] Цивільний кодекс України. Постатейний коментар у двох частинах. Частина 1. / Керівники авторського колективу та відповідальні редактори проф. А.С. Довгерт, проф. Н.С. Кузнєцова. – К.: Юстиніан, 2005. – С. 273-274.

[82] Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. — 2004. — № 3. — С. 68.

[83] Право інтелектуальної власності: Підруч. для студентів вищих навч. закладів / За ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. - С. 596

[84] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 427.

[85] Цивільне право України: Підручник: У 2 т. / За заг. ред. В.І. Борисової, І.В. Спасибо-Фатєєвої, В.Л. Яроцького. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – Т. 2. – С. 427-428.

[86] Нестеренко О., Солощук М. Деякі аспекти передачі прав на об'єкти права інтелектуальної власності в умовах дії нового Цивільного кодексу // Право України. — 2004. — № 3. — С. 68.

[87] Право інтелектуальної власності: Підручник / За ред. О. О. Підопригори, О. Д. Святоцького. — К.: Ін Юре, 2002. – С. 78.

[88] Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За ред. О. Д. Святоцького, В. П. Петрова. — К.: Ін Юре, 1999. – С. 128.

[89] http://www.reyestr.court.gov.ua/

[90] Господарське судочинство в Україні: Судова практика. Захист прав інтелектуальної власності / Відп. Ред. В.С. Москаленко. – К.: Праксі, 2007. – С. 239-241.

[91] Господарський процесуальний кодекс // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1992, N 6, ст.56.

[92] Кримінальний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2001, N 25-26, ст.131

[93] Закон України «Про розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм фонограм, відеограм, комп’ютерних програм, баз даних» // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2000, N 24, ст.183.

[94] Охорона промислової власності в Україні: Монографія / За ред. О. Д. Святоцького, В. П. Петрова. — К.: Ін Юре, 1999. – С. 225.

[95] Кодекс України про адміністративні правопорушення // Там само. 1984. Додаток до № 51. Ст. 1122 (з наступними змінами та доповненнями).

[96] Митний кодекс України // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, N 38-39, ст.288

З Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1996, N 36, ст.164

[98] Андрощук Г. Знаки для товарів і послуг: деякі аспекти термінології та застосування законодавства // Інтелектуальна власність. — 2001. — № 8. — С. 18.

[99] Кашинцева О. Ю. Правова охорона знаків для товарів і послуг в Україні: Дис.... канд. юрид. наук; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2000. — С. 138.

[100] Чурпіта Г.В. Відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної порушенням авторського права на твори образотворчого мистецтва // Матеріали науково-практичної конференції “Актуальні проблеми правового захисту інтелектуальної власності в Україні”. – Харків: Національний університет внутрішніх справ. – 2003. – С. 63.

[101] Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар. Видання третє перероблене та доповнене – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2007. – С. 297. .

[102] Постанова ПВС України від 5 березня 1977 року № 1 «Про підготовку цивільних справ до судового розгляду» зі змінами і доповненнями, внесеними постановами Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 13, від 25 травня 1998 року № 15 – Законодавство „ЛІГА”.

[103] Постанова ПВС України від 30 травня 1997 року № 8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» зі змінами, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 1998 року № 15 – Законодавство „ЛІГА”.

[104] Закон України «Про судову експертизу» із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 3 квітня 2003 року № 662-IV, від 9 вересня 2004 року № 1992-IV – Законодавство „ЛІГА”.

[105] Роз'яснення від 11.11.98 р. № 02-5/424 Арбітражним судам України «Про деякі питання практики призначення судової експертизи» зі змінами і доповненнями, внесеними роз'ясненням президії Вищого арбітражного суду України від 18 квітня 2001 року № 02-5/467, роз'ясненням президії Вищого господарського суду України від 31 травня 2002 року № 04-5/609, рекомендацією президії Вищого господарського суду України від 10 грудня 2004 року № 04-5/3248 – Законодавство „ЛІГА”.

[106] «Юридическая практика». Еженед. газета. №51(365) 21.12.2004 р. С.1, 22-23.

[107] Россинская Е.З. Судебная экспертиза в гражданском, арбитражном, административном и уголовном процессе. — М.: Норма, 2005. - С.13.