Описати словами дорогу до водоспаду та сам водоспад - справа даремна. Дійде туди не кожен, це точно - але кількакілометрова подорож та форсування гірських потоків окупляться дивовижним, містичним, якимось пра-історичним, язичнецьким місцем. Глибока ущелина поміж дивно-похилих скель, на яких - високі-високі смерічки. Місце, куди сонце якщо й заглядає, то рідко і ненадовго. Містичне місце.
Село Манява Богородчанського району, що розташоване за 25 км від залізничної станції Надвірна,знаходиться в мальовничій гірській ущелині. Населення - близько 3 тис. чоловік. Тут в лісі на скелі над річкою зберігся старовинний монастир-скит 17 ст., засновником якого є виходець із Афону монах Йов Княгинецький. Колись цей монастир підпорядковувся безпосередньо константинопольському патріарху.
Свого часу тут знаходилась велика бібліотека стародруків. Легенди кажуть, що сюди неодноразово навідувався легендарний гуцульський опришок Олекса Довбуш. Вище монастиря є один з наймальовничіших карпатських водоспадів - Манявський водоспад.
Манявський Скит заснував, як вже було згадано, в 1612 р. Йов Княгиницький. У 1620 р. Царгородський патріарх надав скитові право ставролігії. У середині ХVІІ ст. скит мав до 200 ченців і десятки підпорядкованих монастирів у Галичині, на Буковині й навіть у Молдавії. У 1612 р. споруджена Хрестовоздвиженська церква. У 1620-1621 рр. монастир обведений оборонним муром з трьома вежами, які знищили турки 1676 р. За підтримкою українських гетьманів, молдавських господарів, російських царів, місцевих криторів 1681 р. скит був відбудований.
За вірогідними джерелами у скиті похований гетьман України І. Виговський (1664 р.). Протягом 1970-1980 рр. тут проведені значні реставраційні роботи. Після цього Скит був оголошений історико-архітектурним заповідником. Тепер в ньому розташований Хрестовоздвиженський монастир УПЦКП.
Монастир оспівав у своїй поемі "Скит Манявський" А. Могильницький. Про нього писали І. Вагилевич, Ю. Целевич, І. Своенціцький. ( інформація з сайту:http://www.gov.if.ua/tourism/touristcentre.html#manyava)
Цивілізованість нації значною мірою визначається ставленням до своєї історичної спадщини. На жаль, і в цьому ми «пасемо задніх», час від часу доказуючи здивованому світові, що в нас навіть святе місце може бути порожнім.
Однією з найвідоміших історичних пам’яток на Прикарпатті є Скит Манявський, якому вже майже чотириста років, розташований у мальовничому карпатському міжгір’ї за півсотні кілометрів від Івано-Франківська. Колись цей монастир, де, як писав його покровитель київський митрополит Петро Могила, «двісті ангелів у тілі проживаючих образ життя Божого провадять», був не лише надійним притулком для православних ченців, а й розвинутим культурним,господарським центром.
Скит славився багатьма промислами, найперше — солеварінням. Манявські послушники майстерно володіли різними ремеслами, мали високорозвинені різьблярство й іконопис. Засновник скиту і перший його ігумен Йов (Іван) Княгиницький з Тисмениці самотужки розписав першу маленьку церкву, зведену монахами. До речі, разом зі славнозвісним письменником-полемістом Іваном Вишневським він свого часу виховувався на грецькому Афоні і, певною мірою, через це заснований ним скит стали називати руським, тобто українським Афоном. Маючи ставропігію і прямо підпорядковуючись Константинополю, скит ніколи не належав до Московського патріархату і тут ніколи не проклинали Мазепу та інших гетьманів України.
Саме тут наприкінці XVII — на початку XVIII століття білостоцький (з-під Луцька) художник Йов Кондзелевич створив шедевр українського малярства — так званий Богородчанський іконостас, що зберігається нині в Національному музеї у Львові. Саме тут, за свідченням Івана Вагилевича, була «досить велика» бібліотека, частина якої тепер у Відні, а частина — у Львові. І саме тут вже тоді діяла професійна хорова школа з розвинутим п’ятилінійним нотозаписуванням.
Скитський статут («Регула скитская») передбачав постійне вживання риби, губів (грибів) та меду. Останній завдяки розвиненому бортництву входив до щоденної трапези монахів. Окрім того, манявські ченці добре зналися на фітотерапії та практикували так звану чорну хірургію, головним інструментом якої були розпечені до червоного кліщі.
Історичні бурі, що особливо люто проносилися над Галичиною, врешті-решт змусили ченців покинути свій затишний притулок. Через 180 років (1606—1785) після заснування монастир припинив своє існування. Перед тим, як піти, монахи повитягували з винних погребів бочки з вином, що привозили з молдавських філіальних монастирів, і щедро гостили всіх бажаючих, щоб, за Юліаном Целевичем, «по собі лишити пам’ять на довгі літа». Монастир був закритий австрійською владою.
Чи повернуться сюди монахи знову, зараз не скаже ніхто. Монастир, свого часу перетворений на суцільні руїни, у сімдесяті роки був частково відреставрований. Частково, бо не відбудовано жодної церкви, яких на скитському майдані було дві, й жодної каплиці, не відновлено цвинтар, де поховані тисячі християн різних конфесій. Численні літературні джерела свідчать, що тут навіть знайшли свій останній притулок гетьман України Іван Виговський та його дружина Ольга.
Львівській науково-виробничій майстерні інституту «Укрпроектреставрація» знадобилося десять років (1970—1980) і понад півмільйона карбованців, щоб відтворити загальний вигляд Скиту Манявського. Після реставрації тут організували історико-архітектурний музей, розмістивши експозицію в 20 неопалюваних приміщеннях. У перші роки оновлений скит приймав до 70—80 тисяч відвідувачів за рік. Проте зараз (не в останню чергу через дорожнечу транспорту) ця цифра зменшилася приблизно наполовину.
Незважаючи на те, що Скит Манявський занесено в довідник музеїв світу і зареєстровано Міжнародною асоціацією музеїв, він усе менше відповідає своїй світській функції. Збирання експонатів, за словами І. Скрипника, майже припинилося, а умови збереження тих, що є, не відповідають вимогам. Через надмірну вологість і протікання гонтового даху частина приміщень знову потребує ремонту.
Проте навряд чи владні мужі віддадуть скит у чиєсь одноосібне володіння, ризикуючи роздмухати вогнище міжконфесійної ворожнечі. Так само, як навряд чи надалі його використовуватимуть тільки переважно для світських потреб... Найбільш прийнятним, на думку багатьох місцевих жителів, було б одночасно облаштувати тут і монастир, і музей, як це є, скажімо, у Почаєві. А тим часом зсув Вознесенської гори, грунтові води та дощі роблять свою справу. І після надто довгих роздумів може виявитися, що й рятувати вже нічого.