Світогляд М. Коцюбинського

Реферат–

Черненка Юрія

на тему: „ Світогляд М. Коцюбинського”

Вчитель: Ліщук С. А

План

1. Народження Івана.

2. Неспокійне дитинство.

3. Ворожі сім’ї.

4. Бійка двох сімей.

5. Смерть батька.

6. Знайомство з Марічкою.

7. Іван кохає Марічку.

8. Літування в полонині.

9. Повернення з полонини.

10. Загибель Марічки.

11. Пропажа Івана.

12. Іван одружується.

13. Життя без кохання.

14. Зміна Івану.

15. Іван гине.

Світогляд М. Коцюбинського

Суспільно-політичні, філософські та естетичні погляди М. Коцюбинського почали формуватися наприкінці 70-х - на початку 80-х років XIX ст. Ранні твори Коцюбинського («Андрій Соловійко», «21-го грудня, на введеніє», «Дядько та тітка» та інші), в яких автор закликає до гуманності, вбачає порятунок для селян в освіті, свідчать про вплив на письменника ідей ліберальних народників.

Світогляд письменника, його критичний реалізм визрівали внаслідок уважного вивчення життя, засвоєння ідейно-естетичних принципів російських та українських революційних демократів, безпосередньої участі у революційно-визвольному русі.

У 80-х - 90-х роках Коцюбинський вивчає твори Шевченка, Некрасова, Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, в 1890 році особисто знайомиться з Франком, якого глибоко полюбив як письменника-борця.

За час учителювання в селах Михайлівці (1886) та Лопатинцях (1891 - 1892), роботи у філоксерній комісії (1892 - 1897) Коцюбинський добре пізнав тяжке життя селян України, Молдавії, Криму, їх заповітні мрії про землю і волю; він уважно вивчав також усну народну творчість, записував пісні про Кармелюка тощо.

Розширенню світогляду письменника сприяла критика народницьких поглядів Плехановим і особливо ідейний розгром народництва Леніним. Можливо, що Коцюбинський читав працю В.І. Леніна «Що таке «друзі народу» і як вони воюють проти соціал-демократів? » (1894), яку в 90-х роках було завезено в Чернігів.

Отже, уже в середині 90-х років Коцюбинський стає на революційно-демократичні позиції, в ряді творів цього періоду («Ціпов'яз», «Для загального добра» та ін) засуджує народницьких культуртрегерів, закликає до революційної боротьби за нове життя.

Суспільно-політичні погляди Коцюбинського періоду його ідейної зрілості відзначаються органічною єдністю і монолітністю.

Говорячи про патріотизм Коцюбинського, треба наголосити, що він мав революційний, дійовий характер. Письменник брав активну участь у революційно-визвольному русі, зокрема в революції 1905 року, своїм художнім словом боровся за світлу будучину народу. Коцюбинський пишався героїчною історією України, любив рідну мову, пісню, творчість Шевченка, Панаса Мирного, І. Франка, О. Кобилянської, В. Стефаника.

Любов до батьківщини, якою пройнята вся творчість Коцюбинського, - це найсильніше людське почуття. Саме такий смисл мають рядки Коцюбинського:

«... Чи знайоме вам те гостре, до фізичного болю гостре почуття нудьги за рідною країною, яким обкипає серце від довгого пробування на чужині? Чи відомий вам такий психічний стан, коли за один рідний згук, один образ рідний ладен буваєш заплатити роками життя?»

Шевченко і його творчість були для Коцюбинського високим зразком служіння батьківщині, рідному народові, Коцюбинський високо цінив патріотичну діяльність М.В. Лисенка, який дав крила українській пісні - «і тепер навіть там де не знають про долю нашого краю, навіть десь за морями лунають вкраїнські пісні».

За висловом Коцюбинського, Лисенко - композитор-патріот, що протягом багатьох років стояв «на сторожі інтересів рідного краю, рідного поневіреного народу». «Ви, - звертався Коцюбинський до М.В. Лисенка, - разом з Музою великого Тараса будили в нас найліпші, найсвятіші почування; натхненною піснею, словом палким та сердечним. Ви закликали нас до братньої любові, до щирої праці, до завзятої боротьби - і все за неї, і все для неї нашої коханої України! ».

Коцюбинський добре знав народне мистецтво (словесний фольклор, народні вишивки, декоративний посуд тощо), високо цінував художній талант українського народу. В статті «Вироби селянок з Поділля на виставі в Чікаго, розповідаючи про художні вишивки, гаптування жінок села Клембівки, колишнього Ямпільського повіту, письменник підкреслює: «Правду сказати - робота буває чудова, взірці гарні, рясні».

Коцюбинський прикладав багато сил, щоб розширити тематичні рамки української літератури, піднести її майстерність та вивести на світову арену. В листі до В. Гнатюка він з радістю повідомляє: шведський літературознавець Єнсен «вже видав книжку моїх оповідань у шведському перекладі, з передмовою про український народ та про мене. Бажалось би, щоб се видання потягло за собою переклади інших авторів наших, нехай і нас широкий світ знає».

Під час розмови про патріотизм Коцюбинського можна навести слова М. Горького: «Він особливо ніжно любив свою Україну і часто чув запах чебрецю там, де його не було.

А якось, побачивши коло білої стіни рибальської хатини блідо-рожеві мальви, увесь освітився усмішкою, знявши капелюх, сказав квітам:

- Здоровенькі були! Як живеться на чужині? ».

Розповідь Горького стала фактичною основою поетичних рядків М. Рильського:

Он рожі... Раз із ними він зустрівся,

Як з родичами у краю чужім.

Зняв капелюх свій, низько уклонився

І «здоровенькі будьте» мовив їм.

(«Гвоздика Коцюбинського»)

Любов до батьківщини у Коцюбинського органічно поєднувалась з любов'ю до трудящих усіх вагон. Свідченням цього є твори про молдаван, татар, єврейську бідоту, трудящих Італії, глибока любов письменника до російського народу і його культури, дружба з М. Горьким.

Письменник-інтернаціоналіст глибоко переживає горе молдаванина Замфіра Нерона («Для загального добра») трагедію бідної єврейки Естерки («Він іде») та інших героїв - синів і дочок багатьох народів. Яскравий приклад цьому є вірш«Поет», в якому показано кровну зацікавленість Коцюбинського долею своїх героїв

Ти бачиш погроми. І плями крові,

І дзвони під небом ростуть восени,

І стогне осліплена Естерка знову,-

Не прийдуть ніколи забиті сини...

Не прийдуть, не скажуть по-рідному: «Мамо? »

Коцюбинський протестував проти розпалювання царизмом національної ворожнечі, проти гноблення національних меншостей. Він поділяв марксистську ідею про необхідність спільної боротьби трудящих різних націй проти експлуататорів, вважав, що класова солідарність і єдність народів - неодмінна умова їхніх успіхів у боротьбі за соціальну свободу. В період найбільшого піднесення революційних подій у листі до В. Гнатюка від 3 листопада 1905 року Коцюбинський писав: «Усі, без різниці національності скуплюють свої сили, щоб звалити спільного ворога

Єднання народів письменник розглядав як могутній фактор вселюдського прогресу. Коцюбинський турбувався про переклади видатних творів світової літератури на українську мову, «щоб нам не доводилось (як досі) - зазирати за всьогосвітнім добром до чужої хати».

Особливо дбає він про переклади з російської мови. У відповідь на лист П. Тичини, який ставив питання про переклади творів українських авторів на російську мову, М. Коцюбинський писав: «А мені здається, що корисніше було б перекладати з російського на українське. У нас, наприклад, дуже слаба література для дітей, і коли б хто зробив переклад кращих російських творів для дитячої літератури, можна б було видати навіть».

Взаємозв'язок російської й української літератур Коцюбинський вважав могутньою умовою культурного зростання двох братніх народів.

Загальнолюдське щастя - високий ідеал письменника-борця, письменника-гуманіста. Як згадує М. Горький, Коцюбинський одного разу сказав: «Треба б вести з року в рік «Літопис виявлення людяного», - щороку випускати огляд усього, що створено за рік людиною в галузі її піклування про щастя всіх людей. Це був би чудовий посібник людям для ознайомлення їх з самим собою, одного з одним».

За своїми політичними переконаннями М. Коцюбинський був революційним демократом, виразником прагнень революційного селянства, яке становило в царській Росії переважну більшість людей.

Нові історичні умови, які склалися в Росії на початку XX ст., ставили і нові завдання перед революційною демократією. «Щоб бути справді революційною, - писав В.І. Ленін, - демократія сучасної Росії повинна йти в найтіснішому союзі з пролетаріатом, підтримуючи його боротьбу, як єдиного до кінця революційного класу».

Коцюбинський перший в українській літературі створив образ робітника-соціаліста, який керує селянською боротьбою, силою художнього слова ствердив історичну необхідність цього керівництва («Fata morgan»).

Формування матеріалістичного світогляду Коцюбинського проходило під впливом багатьох факторів. Головні з них - тяжке життя народу, твори Т. Шевченка і російських революційних демократів, філософські праці Л. Фей-ербаха, книги Ч. Дарвіна.

В особистій бібліотеці письменника зберігається книга Ф. Енгельса «Людвіг Фейєрбах».

Коцюбинський був переконаним атеїстом. У своїх творах він викриває реакційну роль різних релігійних вірувань - православ'я «(Лялечка», «Він іде», «Як ми їздили до Криниці», «Fata morgan» та ін), католицизму («Дебют», «На острові»), мусульманства («На камені», «Під мінаретами»), показує, що релігія служить експлуататорам.

М. Коцюбинський боровся за ідейність, реалізм і народність літератури, її високу художню майстерність. Літературно-естетичні погляди письменника, його творчий метод-критичний реалізм - сформувалися під впливом могутньої поезії Тараса Шевченка, прози Марка Вовчка і Панаса Мирного, російської літератури XIX ст., творчості великого пролетарського письменника Максима Горького.

Автор «Fata morgan» був одним з організаторів та ідейних наставників прогресивних сил української літератури. Михайло Михайлович не визнавав так званого «мистецтва для мистецтва», він послідовно боровся проти занепадницької буржуазної літератури, яка прикривалася вивіскою «новаторства». Так, у рецензії на збірку віршів «Лірика» українського поета-декадента Філянського Коцюбинський підкреслював, що творчість його є плодом «присмеркової музи». Великого реаліста обурювало формалістичне фокусництво Філянського, у якого - «все темне, каламутне і хаотичне».

Коцюбинський боровся за літературу великих ідей, довершеність образів, народність і красу мови. З цих позицій він критикував віршові вправи Філянського, в яких виявилось «повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне єднання окремих рядків віршу... »

Проповідники «чистого мистецтва», підкреслював Коцюбинський, зраджували інтереси народу, були слугами буржуазії, бо позбавляли літературу її суспільного призначення. У новелі «В дорозі» письменник показує, що ренегати і зрадники революції Іван і Марія захоплювались декадентськими творами, читали «щось чудне, нездорове, химерне... де кохання гнило, як рана, а «я» розцвіталось пишним отруйним цвітом». Пустоту і нікчемність життя відступників типу Івана і Марії письменник затаврував одним реченням: «Служба, телята, символізм і капуста».

Коцюбинський боровся і проти хуторянської обмеженості творів українських письменників буржуазно-націоналістичного напряму, що ідеалізували життя села, історичне минуле України. Періодичні видання буржуазно-націоналістичних письменників Коцюбинський називає «мертвими тілами», бо в них усе «сіре, мало цікаве, без широкого світогляду, без темпераменту». Прикладом цього може служити газета «Нова громада», від якої, як писав в одному з листів письменник, «несе чимось запліснілим, могильним... ».

Ідеалом Коцюбинського була література сильного соціального звучання, широкої тематики, яскравих образів. У листі до Панаса Мирного він говорить, що читач має право сподіватися од рідної літератури «вірного малюнку різних сторін життя усіх, а не одної якої верстви суспільності, бажав би зустрітись в творах красного письменства нашого з обробкою тем філософічних, соціальних, психологічних, історичних і ін. ».

М. Коцюбинський був уважним спостерігачем життя, з безлічі фактів відбирав найхарактерніші, завжди дбав за типовість образів і обставин. Він високо оцінював талант І. Франка, Лесі Українки, Панаса Мирного, О. Кобилянської, В. Стефаника, популяризував їхню творчість серед громадян України й Росії.

У творчості І. Франка Коцюбинського приваблювала несхитна віра великого Каменяра «в світлу будучність для нашої землі», його революційний пафос, виражений крилатими словами: «лиш боротись - значить жить», його мова, що здається «не словом, а сталлю, що б'є об кремінь і сипле іскри».

Панаса Мирного автор «Intermezzo» назвав «силою й красою літератури нашої», відзначав, що в його творах відчувається «широкий та вільний розмах думки», великий літературний хист.

У повісті Ольги Кобилянської «Земля» Коцюбинський побачив «свіжість і силу таланта», глибоке проникнення в психіку героїв, яскраве змалювання природи чарівної Буковини.

Коцюбинський вважав, що тільки тісний зв'язок з народом, життям і боротьбою селян може бути запорукою творчих успіхів письменника. І навпаки, література, зауважував він у листі до Мирного, втрачає свою силу, коли «вона одбивається од живих джерел життя». В листі до українського письменника Якова Жарка, що жив у промислових містах, Коцюбинський висловлює думку: «Здається мені, у Вас може бути багато матеріалу для белетристики, бо на шахтах перебуває чимало народу, та й життя там складається цікаво».

Життя і творчість Коцюбинського - високий зразок служіння народу, нерозривного зв'язку митця з життям і боротьбою трудящих за соціальне визволення.

Душа письменника-гуманіста була «розкрита для чужого горя, як квітка для роси», і з його серця «ллється струмок в море людського горя» («З глибини»). Під час роботи над своїм найкращим твором, повістю «Fata morgan», Коцюбинський у листі до О. Аплаксіної від 10 грудня 1909 року писав: «Я весь серед своїх героїв - живу їхнім життям, поділяю їхнє горе і радощі, розмовляю їхньою мовою і відданий їхнім інтересам».

Естетичні погляди Коцюбинського з великою художньою силою розкриваються в новелі «Intermezzo», написаній в роки столипінської реакції. В автобіографічному образі митця-громадянина утверджується громадська роль літератури, заперечуються буржуазні теорії про незалежність митця від суспільства. Герой «Intermezzo» не знає, де кінчається власне життя і починається чуже. Він зв'язаний з народом, як з повітрям, яким дише, із землею, на якій живе і по якій ходить.

Коцюбинський вважав, що письменник тільки тоді матиме успіх, коли буде добре знати життя народу, його мову. В листі до І. Нечуя-Левицького він відзначав: «Старші письменники - учителі наші (ніде правди діти) - більш прислухалися до живої народної мови, більш придивлялися до неї, ніж молодші, особливо ті, що одірвані од села, од народу і беруть за зразок не живу мову, а книжну, часто-густо покалічену та занечищену. Та в мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься з часом од шумовиння і стане прозорою й міцною».

Про твір

Цей твір було написано в 1911 р. внаслідок глибокого захоплення Коцюбинського життям карпатських гуцулів, їхніми звичаями й обрядами, оригінальністю мислення і світосприймання.

М.М. Коцюбинський. Фото 1894 р.

М. Коцюбинський з І. Франком та В. Гнатюком. Фото 1905 „Тіні забутих предків”

Композиційно повість складається з низки епізодів, що через долю Івана і Марічки передають дух гуцульського життя, органічний зв'язок горян з природою, їхні поганські вірування, звичаї, обряди.

Сюжет твору розвивається в психологічному ключі через показ етапів у житті Івана Палійчука. Перед нами проходять картини його дитинства, отроцтва, юності, освітлені легендарними віруваннями батьків, сусідів. Поступово у повісті окреслюється тема зародження приязні пастушка до дівчинки-ровесниці з ворожого роду Гутенюків - Марічки, приязні, що з часом переростає у глибоке кохання.

Правда, не судилося щастя молодим людям: трагічно перервалося світле їхнє почуття. Коли літував Іван у полонині, сталася біда: Марічку при переході через Черемош накрили бурхливі хвилі несподіваної повені, велика вода забрала дівчину з собою. Іван довго не вірив у смерть коханої, вважав, що це «штуки Гутенюків», довго розшукував Марічку, а потім щез на кілька років. Одруження з нелюбою Палагною, ґаздування не принесли ні розради, ні заспокоєння. Непереборений смуток за коханою призводить його до передчасної смерті.

У повісті незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденний побут гуцула переломлюється у світлі його поетичної уяви, вірувань і легенд людей. Пригадаймо першу зустріч Івана-хлопчака зі щезником, який сидить верхи на камені та, скрививши гостру борідку, нагнувши ріжки, заплющивши очі, дме у флояру. Така поетична, фантастична картина, колоритно виписана письменником, не викликає в нас якогось здивування. Розуміємо, що це гра уяви пастушка, який в сім років знав дуже багато про навколишній світ з тих міфів і легенд, що оточували його від народження.

Коцюбинський так творить художній світ повісті, що ми відрізняємо вигадку від реальності, сприймаємо неймовірне, легендарно-фантастичне як плід уяви людини, розуміємо, що вимислене зросло з достеменного, вкорінене в ньому. Так, мальовнича картина відвернення мольфаром Юрою важкої, насиченої градом хмари сприймається як неспокійний сон Палагни. Зустріч Івана з Марічкою-мавкою, їхнє довге блукання лісом і розмова про найсокровенніше, втеча дівчини, танок з Чугайстром і, зрештою, смерть у безодні логічно вмотивовуються як природні для людини із вкрай збудженою уявою. Розуміємо, що Іван не може забути Марічку, постійно ніби бачить її наяву, розмовляє з нею, чує любий голос. Саме голос дівчини, що лунає десь з глибини моря смерекової глиці, стогін, в якому був «поклик кохання і муки», змусив Івана забути про обережність. І він, стрибаючи по виступах скель, скочуючись вниз у гарячому тумані бажання, зривається в провалля.

Отже, фольклорна стихія стала не тільки матеріалом твору, а й підказала авторові поетичні засоби творення образів. Повість позначена виразними прийомами імпресіоністичного компонування матеріалу, символічно-метафоричного окреслення образів головних персонажів, передачі міфічних уявлень гуцулів. Неповторної своєрідності надають творові з тонким художнім смаком використані особливості гуцульської говірки.

Коцюбинський як митець новочасний по-новому інтерпретував фольклорно-етнографічний матеріал, дав його філософське узагальнення, що зближує повість «Тіні забутих предків» з такими явищами літератури й української, і сусідніх, як «Лісова пісня» Лесі Українки, «В неділю рано зілля копала» Ольги Кобилянської, «Казки про Італію» Максима Горького, «Вій, вітерець» Яна Райніса, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка, «По дорозі в Казку» Олександра Олеся.