Групи та їх класифікація Міжособистісні взаємини в групах

Реферат

на тему:

“Групи та їх класифікація.

Міжособистісні взаємини в групах”

Для соціальної психології недостатньою є просто констатація певної кількості людей або навіть виділення в її межах яких-небудь стосунків. Соціальна психологія дослід­жує насамперед закономірності поведінки та діяльності лю­дей, зумовлені їх належністю до реальних соціальних груп. Наголошується на аналізі змістової характеристики груп, виявленні специфіки впливу на особистість конкретної со­ціальної групи. Значущість групи для особистості полягає передусім у тому, що група є певною системою діяльності, її суб'єктом, включеним у систему суспільних відносин. Єд­ність змісту й форм діяльності породжує спільність психо­логічних рис групи, передовсім «групової свідомості». Та­кими рисами можна вважати групові інтереси, потреби, нор­ми, цінності, цілі. Кожний член групи усвідомлює свою належність до групи завдяки привласненню цих характе­ристик, усвідомленню психологічної спільності з іншими членами цієї соціальної групи. Тому універсальним прин­ципом входження до певної спільноти є формування усві­домлення почуття «ми», що засвідчує належність до певної групи (хоча іноді цей феномен може бути й неусвідомлений). Саме тут виявляється специфіка соціально-психо­логічного аналізу групи, що визначає риси, які роблять гру­пу психологічною спільнотою і дають змогу кожному чле­нові ідентифікувати себе з групою.

Соціальна діяльність, її конкретні види та форми є ос­новним інтегруючим фактором і головною ознакою соці­альної групи. Участь членів групи в спільній діяльності зу­мовлює формування психологічної спільності між ними. Саме в цьому разі група стає об'єктом соціально-психологічного аналізу.

Основні параметри групи

Шляхом соціально-психологічного аналізу дослід­жуються такі параметри групи, як її склад, структура, гру­пові процеси, норми, цінності, санкції (табл.).

Перелік ознак для характеристики складу реальної групи залежить від типу її діяльності.

Це стосується і структури групи. Існує кілька формаль­них ознак структури групи: структура комунікацій, структу­ра керівництва, підлеглості та ін. Крім того, можна виділяти емоційну структуру групи, структуру міжособистісних сто­сунків та її зв'язок із функціональною структурою групової діяльності. При розгляді групи як суб'єкта діяльності аналіз структури групової діяльності має включати аналіз функцій кожного члена групи. Співвідношення цих двох структур є співвідношенням «неформальних» та «формальних» взаємин у групі.

Серед групових процесів треба виділити ті, які органі­зують діяльність групи. Це насамперед процеси групової динаміки, що відображають весь цикл життєдіяльності групи та її етапи: утворення, функціонування, розвиток і розпад. Процесами групової динаміки вважаються керівництво та лідерство, прийняття групових рішень, утворення групових норм, формування структури групи, згуртованість, конфлікти, тобто всі ті процеси, які фіксують і забезпечують психологічні зміни, що відбуваються в групі під час її існу­вання. Важливий аспект групової динаміки — це розвиток групи, його якісно специфічні рівні, особливості різних па­раметрів групової діяльності на кожному з цих рівнів.

Одним з важливих параметрів функціонування групи є групові норми. Це певні правила, відпрацьовані й прийняті групою. Поведінка членів групи здійснюється відповідно до групових норм, які виконують регулятивну функцію щодо діяльності групи. Норми тісно пов'язані з цінностями, бо всякі правила формулюються тільки на підставі відпрацю­вання певного ставлення до соціальних явищ, що зумовлене місцем групи в соціальному середовищі, її досвідом в орга­нізації певної діяльності.

Цінності різних соціальних груп не завжди збігаються. Норми як правила, що регулюють поведінку та діяльність членів групи, спираються саме на групові цінності. Зміст норм групи включає в себе і загальнозначущі норми, і спе­цифічні, відпрацьовані конкретною групою. Взаємини інди­віда і групи можна зрозуміти лише за умови визначення, які норми групи він приймає, а які відкидає, і чому він робить такий вибір. Групові норми сприяють підвищенню стабіль­ності групи, вони не тільки впливають на членів групи, а й становлять основу соціального контролю.

Соціальний контроль — це система засобів впливу су­спільства та соціальних груп на людину з метою регуляції її поведінки відповідно до прийнятих норм. Соціальний конт­роль вирішує два завдання"— підгримує стабільність со­ціальної структури та забезпечує її позитивний розвиток. Вплив соціального контролю найбільше відчувають особи, які демонструють поведінку, що не відповідає нормам або відхиляється від них. Залежно від типу таких відхилень гру­па застосовує певні санкції до своїх членів. Характер цих санкцій залежить од рівня розвитку групи. Санкції можуть бути двох типів — позитивні і негативні, вони застосову­ються з метою забезпечення виконання норм.

Поведінка членів групи залежить від системи очікувань щодо виконання групових норм. Такі очікування (у соціаль­ній психології вони мають назву експектацій — від англ. — очікування) — це різновид соціальних санк­цій, що впорядковують систему взаємин і взаємодій у групі. На відміну від офіційних регуляторів поведінки в групі екс-пектації мають неформалізований і не завжди усвідомлю­ваний характер. Вони характеризуються правом очікування від оточуючих поведінки, що відповідає їх груповому стату­су, та обов'язком поводитися відповідно до обгрунтованих очікувань інших людей.

Класифікація груп

Одна з найважливіших проблем у соціально-психо­логічному аналізі груп — їх класифікація (рис.).

За безпосередністю взаємозв'язків групи можна поділити на умовні та реальні. Умовні групи об'єднуються за певною ознакою (стать, вік, рівень освіти, вид діяльності, націо­нальність та ін.) і включають у себе людей, які не пов'язані об'єктивною, реальною взаємодією. Люди, що утворюють цю спільноту, ніколи не зустрічаються і нічого не знають один про одного. Реальна група — це обмежена за розмі­рами спільність людей, яка існує у спільному просторі й часі та поєднується реальними стосунками взаємодії й спіл­кування. Умовні групи частіше виступають об'єктом соціо­логічного аналізу, а реальні групи досліджуються здебіль­шого соціальними психологами.

Групи бувають великі і малі. Велика група — це кількісно обмежена спільність людей, виділена за певними соціальними ознаками (клас, нація, прошарок), або реальна, знач­на за розмірами та складноорганізована спільність людей, поєднана спільною діяльністю (певна організація). У ве­ликих групах виробляються суспільні та культурні цінності, традиції, громадська думка, соціальні норми. Мала група — це відносно невелика кількість безпосередньо контактуючих людей, об'єднана спільними цілями або завданнями.

За суспільним статусом можна виділити формальні (офі­ційні) та неформальні (неофіційні) групи. Формальні групи

мають зовні задані соціальне значущі цілі діяльності. Для них характерні юридичне зафіксований статус, нормативне визначені структура (керівництва та підлеглості), права й обов'язки її членів. Неформальна група утворюється завдяки внутрішнім факторам ЇЇ існування (симпатії, дружбі, спіль­ності інтересів), вона не має юридичного статусу, законо­давче не регулюється. Неформальні групи можуть утворю­ватися як у межах формальних груп, так і поза ними.

За значущістю можна виділити референтні групи та гру­пи належності. Референтна група — це спільність, з якою людина порівнює себе, до якої відносить себе і на норми та цінності якої орієнтується у своїй поведінці та самооцінці. Ця група виконує дві функції — нормативну й порівняльну. Нормативна функція виявляється в мотивації: референтна група є джерелом норм поведінки, соціальних установок та ціннісних орієнтацій людини. Порівняльна функція полягає в тому, що референтна група стає еталоном, за яким індивід оцінює себе та інших. Група належності — це така група, до якої людина реально належить.

Крім того, можна класифікувати групи за рівнем роз­витку або спільністю діяльності. За спільністю діяльності виділяють групи з індивідуально-груповою та взаємопов'я­заною груповою діяльністю, за рівнем розвитку — дифузні групи, асоціації, корпорації, колективи.

Кожна людина є водночас членом різних соціальних груп, у яких вона формується та самореалізується. У цих групах вона виконує різні соціальні ролі, здійснює різні функції. Зрозуміти особистість, її життєвий шлях означає просте­жити історію розвитку людини в різних соціальних групах, взаємини з групами, до яких вона входила або входить. Тому для соціальної психології найважливішими є дослідження процесів, які відбуваються в реальних групах і справ­ляють вплив на розвиток особистості.

Кількісно великі утворення людей поділяються на дві групи: ті, що виникли випадково, стихійно та існують не­значний проміжок часу (натовп, аудиторія), і групи, що склалися в процесі розвитку суспільства, стійкі у своєму існуванні, посідають певне місце в системі суспільних від­носин. Великі групи — це класи, соціальні прошарки, ет­нічні, професійні, вікові групи (нації, молодь, робітники та ін.), а також партії, суспільні рухи, аудиторії видовищ, ко­лективи великих організацій та підприємств. У великих со­ціальних групах існують специфічні регулятори соціальної

поведінки — звичаї й традиції, що формують спосіб життя групи, у межах якого розвиваються специфічні форми і мо­ва спілкування, контакти, інтереси, цінності, потреби.

У психології великих груп можна виділити два аспекти: 1) найбільш стале утворення — психічний склад, до якого належать соціальний або етнічний характер, темперамент, традиції, звички; 2) емоційна сфера як більш динамічна ха­рактеристика, до якої входять потреби, інтереси, настрої, національні та етнічні почуття.

Психічний склад у таких великих групах, як класи та соціальні прошарки, виявляється в соціальному характері. Останній розглядається як сукупність історичних форм ор­ганізації діяльності, властивих представникам певної групи. Тобто соціальний характер — це типовий спосіб дій у різ-, них ситуаціях життєдіяльності групи, що відрізняє її від інших груп.

Крім соціального характеру, психічний склад розкрива­ється у звичаях і традиціях, які відіграють роль регуляторів поведінки та діяльності членів соціальної групи, їх сукуп­ність визначає спосіб життя групи. Соціально-психологіч­ний аспект дослідження способу життя групи полягає у ви­значенні та поясненні домінуючого способу поведінки пев­ної групи в типових ситуаціях повсякденного життя. Звичаї формуються внаслідок певних життєвих умов, надалі за­кріплюються і виступають регуляторами поведінки.

Закономірності функціонування малих груп

Проблематика малих груп — найбільш поширена та розроблена сфера соціально-психологічних досліджень. Це те безпосереднє середовище, в якому особистість живе і розвивається. Пояснити поведінку людини поза аналізом со­ціального та психологічного контексту неможливо. Вияв­лення закономірності функціонування малих груп сприяє кращому розумінню процесів, що відбуваються у великих групах. Питання організації та управління людьми, ролі гру­пових факторів у діяльності, регуляції міжособистісних сто­сунків є дуже важливим із практичної точки зору. Саме тому малі групи посідають особливе місце у структурі со­ціально-психологічного знання.

Даючи визначення поняттю малої групи, треба розгля­дати її як елементарну ланку структури соціальних відносин, функціональну одиницю у системі суспільного поділу праці. Г. Андреєва визначає малу групу як утворення, в якому суспільні відносини виступають як безпосередні осо­бисті контакти. Це реально існуюча «контактна» група, де реалізуються певні суспільні зв'язки, що опосередковані спіль­ною діяльністю. Мала група — це сукупність людей, які поєднані між собою спільними цілями, мають безпосередні контакти один з одним, усвідомлюють себе членами даної спільності, мають розподілені функції й ролі, підтримують певні стосунки між собою, що породжує виникнення гру­пових процесів, норм та інших регулятивних механізмів.

Визначення малої групи пов'язане з її розмірами. Ви­діляють нижню та верхню кількісні межі групи. Більшість дослідників уважає, що мала група починається з діади, хоча підкреслюється певна обмеженість у такій групі внут­рішніх стосунків, що мають переважно емоційний характер. Наявність у групі третьої особи створює нову позицію — спостерігача. Цей факт спонукає до формування нової сис­теми стосунків, що має опосередкований характер. Що ж до верхньої кількісної межі малої групи, то тут теж існують різні погляди. Деякі автори подають її через поширене в загальній психології число 7 ± 2, яким визначається безпо­середній обсяг пам'яті, уваги та ін. (у даному разі ним поз­начається гранична кількість осіб, з якими можна здійс­нювати безпосереднє спілкування). Найбільш доцільна точ­ка зору щодо питання про кількість малої групи акцентує увагу на функціональній діяльності групи в різних сферах соціальної практики. Якщо група існує у певній кількості і вона достатня для виконання конкретної діяльності, то цю кількість можна вважати достатньою (оптимальною).

Важливим показником виконання групою певної діяль­ності виступає ефективність. Дослідження ефективності ін­дивідуальної та групової діяльності виявило феномен со­ціальної фацилітації. Його сутність полягає в тому, що вико­нання певної діяльності людиною у присутності інших лю­дей підвищує її ефективність. Але цей феномен обмежений у своєму прояві. В окремих випадках простежується зво­ротний ефект (погіршення результатів діяльності) — це на­зивається соціальною інгібіцією. Так, виконання людиною нескладних сенсорно-моторних та перцептивно-мнемічних завдань у присутності інших людей сприяє збільшенню швид­кості в роботі, але при цьому допускається більша кількість помилок, ніж при індивідуальній роботі.

Більш однозначним є вплив на ефективність групової діяльності феномена взаємодії. Саме взаємодія людей у гру­пі, а не пасивна присутність інших забезпечує більшу про­дуктивність. В умовах спільної діяльності група робить менше помилок, демонструє вищу швидкість розв'язання завдань (особливо на ранніх стадіях).

На ефективність діяльності групи впливають також її структурно-формальні параметри, типи взаємодії. Одним із таких показників є розмір групи. Експериментально зафік­соване зниження середньої продуктивності праці людини через кількісне збільшення членів групи. В процесі вико­нання фізичної роботи в разі збільшення групи від 7 до 12 осіб середні зусилля, що докладаються кожною людиною, зменшуються приблизно на 10 %. Виробничі бригади кіль­кістю менше ніж 10 осіб давали в середньому на 7 % більше продукції, ніж бригади кількістю ЗО і більше осіб. Проте ретельніші дослідження виявили, що між кількістю групи та її ефективністю існує складніша, криволінійна залежність. Кожному типу завдань відповідає оптимальний діапазон роз­міру групи, що визначає найвищу її ефективність. Якщо кількість групи більша або менша за оптимальний діапазон, то її ефективність знижується. Виявилося, що збільшення розміру бригади позитивно корелює з її ефективністю тіль­ки при виконанні завдань, які ставдять дуже жорсткі вимоги до впорядкування міжособистісних взаємодій.

Наступний фактор, від якого залежить успішність функ­ціонування групи, — система комунікацій, що складається між учасниками групи. Комунікації сприяють поширенню інформації від одних членів групи до інших і забезпечують ефективність виконання завдань. М. Новиков виділив чоти­ри типи комунікативних структур (рис.) і дійшов таких висновків: чим більший розмір групи за повної комуніка­тивної структури (А), тим швидше виникає потреба в роз­поділі обов'язків між її учасниками.

За структури типу «дерево» (Г) потреба в розподілі ви­никає пізніше. У структурі типу «ланцюг» (В) ця тенденція посилюється. Для структури типу «цикл» (Б) кількість учас­ників несуттєва.

Прикладом повної комунікативної структури є дискусія, де всі учасники групи вільно спілкуються між собою. Струк­тура типу «дерево» характерна для груп, що працюють в умовах жорсткого керівництва, виконання управлінських функцій тільки самим керівником. Структури типу «лан­цюг» та «цикл» виникають при конвеєрній праці.

Аналізуючи комунікативну сітку, слід ураховувати не тіль­ки кількість інформаційних зв'язків кожного учасника гру­пової діяльності, а й частоту'їх використання та спрямо­ваність. При цьому нескладні завдання краще вирішує група з комунікаціями централізованого типу (Г), при вирішенні складних завдань більш ефективного є повна сітка кому­нікацій (А).

Аналізуючи малі групи, ми стикаємося з феноменом лі­дерства та керівництва малою групою. Якщо попередньо описані феномени більше торкалися статичних ознак групи, то цей феномен характеризує її динамічні процеси: як група організується, хто бере на себе функції організації, які за­соби управління групою. Дослідження феномена лідерства та керівництва є однією з центральних проблем психології малих груп. Насамперед розмежуємо зміст понять «лідер» та «керівник». Б. Паригін указує на якісні відмінності, що іс­нують між цими поняттями. Феномен лідерства пов'язаний з регуляцією міжособових стосунків, які мають неформаль­ний характер, а керівник є носієм функцій та суб'єктом регуляції офіційних, формальних стосунків у межах певної соціальної організації. На відміну від лідерства, що є функ­цією мікросередовища, офіційне керівництво породжується і функціонує відповідно до потреб, завдань та особливостей домінуючої в макросередовищі системи соціальних відно­син Крім того, лідерство — феномен організації соціально-психологічного спілкування і групової діяльності й функ­ціонує переважно стихійно.

Керівництво визначається цілеспрямованою і контро­льованою діяльністю цілої системи соціальної організації та її інститутів. Порівняно з лідерством воно має більш стабільний характер, оскільки безпосередньо не залежить від зміни групових настроїв, змін у міжособистісних стосунках. Офіційне керівництво спирається на певну систему санкцій у стосунках керівництва та підлеглості й має не тільки силу особистого впливу (як лідер), а й офіційний статус у системі організації. Відрізняється і процес прийняття рішень: у ке­рівника він має складніший та опосередкований характер. І, нарешті, сфера діяльності лідера — мала група, стосунки симпатії та антипатії, визнання та невизнання, підтримка або опозиція в межах групи, сфера керівника — група в організації, соціальній системі.

Лідерство — це суто психологічна характеристика по­ведінки певних членів групи. Керівництво — більшою мі­рою соціальна характеристика стосунків у групі, насамперед з точки зору розподілу ролей управління і підлеглості та виконання зовні поставлених перед групою цілей. Тому аналіз цієї проблеми має спочатку спрямовуватися на виявлення загальних механізмів лідерства, а потім на інтерпретацію цього механізму в межах конкретної діяльності керівника.