Філософські правові аспекти свободи

РЕФЕРАТ

на тему:

Філософські правові аспекти свободи

Структура доповіді

І. Вступна частина

ІІ. Основна частина

· Формальна правова воля

· Природно-правова природа волі. Змістовне визначення правової волі

· Правова воля як “наявне буття”, реально існуюче

ІІІ. Підсумки доповіді

Список використаної літератури

І. Вступна частина

Твердження того, що права і воля мають фундаментальне значення для людського буття і повсякденного життя особистості, не вимагає доказів. У той же час проблема інтеграції права і волі залишається складним і важким запитанням. Надзвичайно поширеною є думка про несумісність права і волі, у силу їх протилежності. Вона обумовлена, з одного боку, концепцією, відповідно до якої правове законодавство по своїй суті є система норм, яка обмежують волю, додаючи їй тверді рамки. З іншого боку, існуючий плюралізм концепцій про “першопричину” права створює ситуацію, у якій співвідношення права і волі, особливо визначальна роль останньої, затушовується різноманіттям інших факторів, які складають основну детермінанту походження права.

Серед цих концепцій особливо поширені наступні: концепція природного права, відповідно до якої зміст права визначається природою суспільства розумних індивідів, природним станом людини; концепція юридичного позитивізму, відповідно до якої право являє собою сукупність правил поведінки (норм), прийнятих державою і забезпечуваних силоміць його примуси; концепція, відповідно до якої право – це сукупність правил поведінки, що виражають санкціоновану державою волю пануючого класу; релігійний підхід, відповідно до якої основним джерелом походження права і визначення його сутності є божественний початок; право є витвір Бога; психологічна школа, яка думає, що як початок і визначальна детермінації права виступає суспільна психологія, переживання людиною свого обов’язку перед іншими. У результаті проблема волі, як центральна у визначенні сутності права, не знаходить належної уваги в дослідників. В даній доповіді спробуємо розглянути основні моменти взаємодії права та свободи з точки зору філософії та права.

ІІ. Основна частина

Формальна правова воля. Формальна взаємодія права і волі представляє першу і найбільш просту ступінь пізнання інтеграції. Розглянемо основні моменти, які розкривають право як міру волі.

Стосовно поняття права, то існує два представлення: суб'єктивне й об'єктивне право. “Суб'єктивне право визначається як моральна можливість... Об'єктивне право є сам закон, який визначає цю волю. Об'єднання обох змістів дає нам загальне визначення: право є воля, обумовлена законом. І в тому, і в іншому змісті мова йде тільки про зовнішню волю, яка виявляється в діях, а не про внутрішню волю”.

Право як об'єктивна форма волі несе в собі якісну характеристику – рівність. Справа в тому, що зовнішня воля, перш ніж закріпити себе у вигляді права, повинна пройти етап свого самообмеження. Це означає, що окремий індивід повинен визнати за іншими таку ж волю дії. Тільки після цього він здобуває реальну можливість вимагати самообмеження в іншого. У результаті даного акту розкривається більш конкретна характеристика права як волі, обумовленої рівністю, тобто рівним самообмеженням. Це положення філософії права виражає принцип правової рівності. Сутнісною природою правової рівності є визнання загальної і єдиної міри регулювання. Тому право можна характеризувати як рівну міру волі. Сама рівність полягає в тому, що поводження суб'єктів правових відносин регулюється єдиною, рівною мірою.

Право як міра волі може виражати й іншу якість – ступінь вираженої в ньому волі. У цьому змісті міра волі виступає як критерій істинності права і закону. При цьому важливо помітити, що визначення права як міри волі має ще принципово інший аспект співвідношення і взаємодії права і волі. У чому ж він виражається? У тім, що не тільки воля служить критерієм розвитку правових відносин, але і право виконує роль міри волі. Тому що, якщо немає права, те і немає реальної можливості захистити волю, додати їй форму, завдяки якій вона може перетворитися з можливості в реальну дійсність.

Разом з тим, право і його співвідношення з волею і рівністю на даній ступені пізнання носить формальний характер. Воно виступає у виді волі, обумовленої рівністю, тобто рівністю, що не опосередковано конкретним змістом.

Право одержує своє визначення як рівна міра абстрактної волі. Дане визначення, як ми побачимо далі, має свій розвиток і конкретизацію. Особлива роль у цьому належить природному праву.

Природно-правова природа волі. Змістовне визначення правової волі

Вже в античний період греки відрізняли “право за законом” від “права, справедливого від природи”. У латинській мові є вираження “природне право” (jus natural) і “природний закон” (lex natural). Природно-правові погляди відбивали прагнення виявити справедливі початки в праві, обумовлені самою природою людини. Демокріт вважав, що “Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для ти, хто скоряється закону, закон – тільки свідчення їх власної чесноти”. У різних філософських концепціях природне право має різну підставу: природне право як божественний світовий порядок (“космологічне природне право”); право як вираження людської сутності” (“антропологічне природне право”); право як розум (“раціональне природне право”) і т.д.

У ході історичного розвитку філософські концепції природного права претендували не тільки на теоретичну цінність, але і на перетворення суспільного устрою. Переконливими свідченнями цьому є епоха Просвітництва, коли ідеї природного права набули першорядне значення у філолофсько-правових концепціях. Природно-правове мислення вплинуло на практику державно-правового життя. Під впливом його ідей формувалися погляди американської і французької революцій. Не буде перебільшенням сказати, що і сучасний демократичний державний устрій має внутрішній зв'язок із природно-правовою концепцією розуміння прав і свобод людини.

Вплив природного праворозуміння позначилося на законотворчому процесі. Природно-правові системи Нового часу являли собою концептуальну основу ряду зведень законів європейських держав. Однак у середині XIX ст. успішний вплив природного права на соціально-політичні процеси переривається, одержує назву юридичний позитивізм. Нова хвиля популярності і соціально-політичної значимості природно-правового мислення пов'язана з протидією агресивній політиці фашизму. Ідеї природного права стали інтелектуальною правовою і політичною противагою “Третьому рейху”. Після другої світової війни концепція природного права використовується в “Декларації прав людини” (1948 р.). Її ідеї одержали свій розвиток, крім того, у марксизмі і неомарксизмі, антропологічній школі філософії. Ними “живиться” аналітична філософія права. Усе це свідчить про те, що природне право має фундаментальне значення в історії філософії права і являє собою один з найважливіших її розділів.

Наведений екскурс в історію питання важливий, тому що він показує драматизм боротьби двох початків у праві: природно-правового і юридичного позитивізму. Варто підкреслити, що й у наш час дана проблема залишається дискусійною. Існує думка, що проблема природи права і її взаємозв'язок з волею дозволяється безпосередньо на рівні абстрактного, формального співвідношення права і волі. У силу цього поняття природне право залишається зайвим. З іншого боку, пропонується точка зору, відповідно до якої основу правової природи волі складає економічне (і юридично закріплене) відношення власності. При цьому власність на засоби виробництва займає провідне місце. На мою думку, власність, її юридична форма, звичайно ж, входить у систему компонентів, які визначають правову волю, однак при цьому вона не замінює собою систему природних, фундаментальних прав людини. Саме природне право дозволяє зняти формальність і абстрактність правової волі, першої ступіні пізнання співвідношення права і волі.

Виявляється, що воля, як міра права, як правова воля має свою основу. Основою її буття є природні і невідчужувані права людини, його життєво важливі потреби й інтереси. Природне право виступає тут як “матеріальна” основа права, воля ж – як спосіб здійснення права. Тим самим знімається абстрактність і невизначеність формальної правової волі, тому що вона в особі природного права здобуває визначений зміст. Правова воля в цьому випадку вже не є абстрактна правоздатність, заснована на формальній рівності й абстрактній волі. Сутністю і метою волі є реалізація природних прав людини. Люди вільні в тій мері, у якій вони можуть здійснювати свої природні права. З іншого боку, природне право в особі волі одержує спосіб свого існування. Природне право, ізольоване від способу свого існування – правової волі, є право лише в можливості, тому що поза волею людин не здатний реалізувати свої природні права.

Викладене нами дозволяє зробити висновок: змістовне визначення правової волі має подвійну природу в силу того, що воно володіє своїм природним змістом і способом свого здійснення – волею.

Правова воля як “наявне буття”, реально існуюче

Щоб правова воля з можливості перетворилася в реальність, необхідний її синтез з позитивним правом, тобто системою норм права, які витікають із законодавства. Інакше кажучи, варто здійснити інтеграцію позитивного права і природного права.

Різні підходи до розуміння взаємодії природного і позитивного права не замикаються в сфері наукових дискусій, вони знаходять своє відображення в Конституціях сучасних держав. У Конституціях США, Франції, Італії втілена надпозитивна (природно-правова) концепція, у Конституціях Австрії, Німеччини – позитивістська. Разом з тим, у сучасному світі все більше утверджується думка про те, що необхідний взаємозв'язок природно-правового і позитивістського підходів. Держава не може не визнати природні права. Незважаючи на те, що природні права належать людині від народження, “захист” їм додає юридична форма, форма закону. Визнається і те, що позитивістський підхід повинний спиратися на категорії волі, справедливості, фундаментальні права людини.

У той же час складним і маловивченим залишається питання про діалектичну природу інтеграції змістовної і позитивної форми правової волі (природного і позитивного права). Дослідження цієї проблеми вимагає розгляду ряду аспектів. Насамперед це установлення внутрішнього і необхідного зв'язку між природним і позитивним правом. Вихідним моментом такого аналізу є усвідомлення того, що при усім своєму якісному розходженні обох понять “природне право” і “позитивне право” знаходяться в єдиному правовому просторі, що характеризується єдиною сутністю. Це, по-перше. По-друге, діалектичний підхід до розкриття взаємозв'язку і взаємопроникнення складових єдиний правовий простір показує, що в реальному громадському житті природне і позитивне право представляють не просто протилежності, незалежні друг від друга елементи правового простору, а іманентне протиріччя, тобто протиріччя в тому самому відношенні – відношенні сутності правової волі. Що ж це таке? У цьому протиріччі правова воля містить специфічне для неї нормативне обмеження волі, що суперечить її загальній тенденції переборювати всяку межу обмеження. У даному випадку і природне право, як система фундаментальних цінностей людини, прагне до найбільш повної реалізації своїх можливостей і ресурсів. У той же час воно обмежує цей розвиток, переслідуючи мету самозахисту, реальне здійснення тієї частини волі, що гарантується примусовою силою держави, його законодавчою базою. Варто звернути особливу увагу на конкретно-історичний процес діалектичної природи взаємозв'язку природного і позитивного права.

Проблема реального здійснення природних прав і правової волі завжди була предметом гострих класових битв. Закономірним результатом цих битв є прогрес прав і свобод людини. Середньовічний кріпак вільніший античного раба, найманий робітник буржуазного суспільства вільніший середньовічного селянина, він має більше прав і свобод. Історичний прогрес у сфері волі і права показує, що кожне покоління відповідає за виклик історії, зв'язаний із захистом своїх реальних прав і воль.

По-третє, правова воля має два джерела – формальне (позитивне право, норми права) і змістовне (природне право). Правове регулювання полягає в трансформуванні, тобто в зведенні природного права в закон. Процес “трансформування” – перетворення природного права в юридичну науку і, навпаки, наповнення юридичної форми закону природно правовими цінностями – розкривається за допомогою методу детермінізму.

ІІІ. Підсумки доповіді

Принципове значення розуміння правової волі як діалектичної єдності природно-правових і позитивістських цінностей має цінність для філософії права, загальної теорії права, діагностики сучасної правової ситуації. Насамперед це значення виявляється в розкритті співвідношення між законом і правом, розумінні правового закону. Першою й основною властивістю такого закону є те, що його зміст обумовлений природним правом, “правовою природою речей”. Сам же закон, з погляду його юридичної форми, трактується як щось вторинне. Іншими словами, правові властивості закону, його значення і місце в соціальному житті визначають те, наскільки він адекватний до самого життя, його соціальних, природних, суспільно-історичних, економічних, національних, психологічних і т.д. факторам і процесам.

Словом, юридичний закон виступає в ролі правового, “справжнього закону” тоді, “коли в його особі несвідомий природний закон волі стає свідомим державним законом”. Звідси зрозуміло, що для того щоб акт державної волі перетворився в правовий акт, законодавець повинний бачити право в дійсності, її природно-правовій сфері. Це означає необхідність всебічного обліку основного джерела права – особистості, її потреб і інтересів. У силу цього дійсний закон є закон, опосередкований природним законом волі.

Розмежування правового і протиправного закону має істотне значення у визначенні соціальної ролі і значення покарання. З погляду закону, що має тільки форму закону і лише зовні зв'язаний із самим життям, покарання є обмеження волі людини, воно чужо його природній природі. Принципово іншу характеристику має покарання як наслідок порушення правового закону.

З погляду правового закону покарання є не що інше, як визнання за людиною його власної волі. У звичайному, тобто позитивістському трактуванню це твердження – парадокс. Однак у рамках чинності правового закону воно природне і логічне. Вся справа в тому, що правовий закон виходить з визнання того, що воля внутрішньо присутня людини, а не дарована їй державою і законодавцем. Більш того, основним джерелом закону виступає вільна особистість, цивільне суспільство. Тому по своїй сутнісній природі закон є форма захисту й існування волі людини, нормального вільного суспільства і його інститутів. Порушення такого закону і є обмеження людиною (правопорушником) своєї власної волі. Покарання суть відновлення нормальної дії волі, у тому числі і волі окремого індивіда як носія і джерела свого права на волю.

Таким чином, пізнання наукою об'єктивно існуючої системи цінностей правової волі повинне служити тим компасом і методом, з яким необхідно звіряти свої дії - законодавцю і правореалізуючим органам при прийнятті ними рішень. Дотримання цієї умови створює гарантію ефективної чинності закону. Облік таких вимог особливо значимо як для правотворчості, так і для правозастосування.

Список використаної літератури

1. Загальна теорія прав людини / За ред. Лукашеві Е.А. – М., 1996.

2. Нерсесянц В.С. Філософія права. – М., 1997

3. Черненко А.К. Філософія права. – Новосибірськ, 1997

4. Петрова Л.В. Про природне і позитивне право: Критичні замітки з приводу підручника С.С.Алексєєва // Держава і право. – 1995. – № 2. – С.52.

5. Теоретичні проблеми формування правової системи / За ред.Чернетка А.К. – Новосибірськ, 1999.

6. Чічерін Б. Філософія права. – М., 1900. – С.84.