Вибори та види виборчих систем

Одним з найдавніших інститутів людського суспільства являється інститут виборів. Виборність існувала вже в родовому суспільстві, а в рабовласницьких устроях Греції та Риму вибори представляли важливий принцип державності. Але особливе значення вибори здобули з розвитком капіталістичних суспільних відносин і появою республіканської форми правління.

В сучасних демократичних державах вибори представляють собою форму волевиявлення населення, форму реалізації народного суверенітету, як одного з основних конституційних принципів. Участь в виборах представляє собою найважливіший метод, з допомогою якого виборці мають право і можливість здійснювати контроль над формуванням та діяльністю, як законодавчих, так і виконавчих органів влади, органів місцевого самоврядування, та категорії посадових осіб, які отримують посаду в результаті виборів.

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні являється народ. Народ виконує владу безпосередньо, а також через органи державної влади і органи місцевого самоврядування»(Конституція України. Стаття 5).

Історично процес утворення демократичних норм державності і виборчого права закріпленого конституційно в Україні пройшов непростий та довгий шлях.

Яскравим історичним прикладом являється Запорізька Січ, яка була збудована на традиціях українського демократизму. Генеральна Рада виконувала функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Вона приймала закони, обирала гетьмана та козацьку старшину, вирішували питання війни та миру, заключала міжнародні угоди, мали право суду над гетьманом та старшиною.

Наступний приклад – Конституція Пилипа Орлика(1677-1742). Цей український гетьман в еміграції розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав Війська Запорізького». Її текст був зачитаний 5 квітня 1710 року на святкуванні з приводу обрання П. Орлика гетьманом. Вона містила в собі статті, щодо територіального устрою, фінансових та організаційних питань, а також виборчі норми.

Боротьба українського народу за демократію нерозривно пов’язана з боротьбою за незалежність. Багато яскравих сторінок в історію українського демократизму вписало ХХ століття. Сильний підйом національного руху в роки української революції 1917-1920 років спонукав появу на світ різноманітних демократичних інститутів: політичних партій, об’єднань, рухів, рад, Центральної Ради та інших. Верховенство народу в демократичному суспільстві визначається не тим, що народ керує, а тим, що йому єдиному надається право вирішувати хто буде керувати від його імені. Тим самим суспільство забезпечує себе не тільки постійною легітимною владою, але і постійним вибором найбільш якісних виконавців цієї влади.

Отже вибори – це необхідна умова демократії.

Виборче право – це сукупність правил та юридичних норм, що регулюють участь громадян в виборах, як в якості виборця, так і в якості особи, що обирається.

Володіння, як активним, так і пасивним виборчим правом законодавчі органи різних країн пов’язують з вимогами, яким повинен відповідати громадянин. Вони називаються виборчими цензами.

В більшості країн активне виборче право отримують з 18 років. Але є приклади більш низького вікового цензу. В КНДР громадяни мають право голосу з 17 років, на Кубі та в Нікарагуа з 16 років.

Пасивне виборче право передбачає як правило більш високий віковий ценз. Наприклад в Україні право балотуватися на пост депутата Верховної Ради мають громадяни, що досягли 21 року, в той час як сенатором в США може стати громадянин не молодше 35 років. Зазвичай досить високий віковий ценз встановлюється для людини, яка балотується на пост президента: В Україні, Росії, США, Португалії, Індії і інших 35 років, Німеччина – 40 років, Італії не молодше 50 років.

Також в багатьох країнах існує ценз осідлості. Для активного виборчого права він становить від 1 місяця до 2 років. Це означає, що громадянин, щоб отримати доступ до виборчих урн, повинен постійно проживати в межах даної адміністративно-територіальної одиниці встановлений проміжок часу.

Для пасивного виборчого права вводяться більш жорсткі вимоги. Так, в США громадянин, чия кандидатура виставляється на пост президента повинен постійно проживати на території країни не менше 14 років.

Здебільшого вибори виконуються шляхом таємного голосування, що забезпечує виборцю повну свободу волевиявлення на виборах.

Виборча система – це сукупність правил та прийомів, що забезпечують участь суспільства в формуванні державних органів.

Найбільш розповсюдженими виборчими системами являється мажоритарна і пропорційна а також їх комбінації.

Мажоритарна система являється найстаршою з всіх існуючих.

В залежності від кількості виборців, номінально необхідного для вибору кандидата, виділяються наступні різновиди вказаної системи:

- мажоритарна система відносної більшості;

- мажоритарна система абсолютної більшості;

- мажоритарна система кваліфікаційної більшості.

Мажоритарна система відносної більшості – найбільш розповсюджений вид мажоритарної системи. На сьогодні в «класичному» вигляді її застосовують 43 країни (здебільшого англомовні).

При її застосуванні обраним вважається той кандидат який в окрузі набрав більше число голосів ніж інші кандидати.

Оскільки ця система не встановлює необхідного мінімуму голосів, нема необхідності встановлювати мінімум виборців, при якому вибори будуть вважатися дійсними. Тому вибори вважатимуться легітимними, якщо в них прийме участь будь-яка кількість зареєстрованих виборців (навіть тільки один).

Мажоритарна система відносної більшості має свої переваги:

- вона завжди результативна(не потрібно проводити 2 тур виборів);

- зрозуміла виборцям;

- економна;

- дозволяє великим партіям отримати більшість і сформувати стабільне правління.

Головні її недоліки в тому, що:

- часто депутат обирається меншістю виборців;

- втрачаються голоси, віддані за інших кандидатів;

- викривлення голосування в межах всієї країни.

Для того, щоб було менше викривлень, в ряді країн застосовують мажоритарну систему абсолютної більшості.

Її головні відмінності в тому, що:

- для обрання необхідно набрати не звичайну більшість, а обов’язково абсолютну (тобто 50% +1 голос);

- якщо ніхто з кандидатів не набирає необхідної абсолютної більшості, проводиться 2 тур, в якому, як правило, приймають участь два кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів в 1 турі. Але є винятки, наприклад в Франції в 2 турі беруть участь всі бажаючі кандидати 1-го туру, які подолали бар’єр в 12,5% голосів від числа виборців;

- як правило, передбачений обов’язковий кворум: щоб вибори вважалися дійсними, необхідно більше половини виборців від числа зареєстрованих.

Мажоритарна система абсолютної більшості дає менші викривлення.

Існує також ще один вид мажоритарної системи - мажоритарна система кваліфікаційної більшості. Вона передбачає більш високі вимоги кількості голосів, необхідних для вибору (наприклад, до 1993 року, щоб бути обраним італійським сенатором, необхідно було набрати 65% голосів (майже 2/3)).

Пропорційна виборча система являється також дуже розповсюдженою при проведенні виборів. Суть даної системи в тому, що:

- за голоси виборців змагаються не кандидати, а політичні партії;

- партії надають «партійні списки», в яких вказані, як самі кандидати від однієї партії, так і їх черга на отримання мандатів;

- виборці голосують за партію;

- мандати між партіями розподіляються пропорційно числу голосів, отриманих партіями на виборах;

- отримані кожною партією депутатські мандати розподіляються між її членами в відповідності з чергою в партійному списку.

На відміну від мажоритарної системи, що застосовується в великих країнах, де конкурують, як правило 2 ведучі партії, пропорційна виборча система застосовується в невеликих по території країнах з розвитою багатопартійністю. На сьогодні вона застосовується в Естонії, Латвії, ряді скандинавських країн, при виборах нижньої палати парламенту в Польщі та Чехії.

Недоліки цієї системи в тому, що багаточисельні партії, які притримуються різних поглядів, не можуть домовитися між собою, не можуть сформувати стійке правління, внаслідок чого – часто змінюється влада.

Голосуючи за партійний список виборці часто знають лише його лідерів, і не знають інших членів, в результаті чого в парламент потрапляють сумнівні і випадкові люди, які ніколи не були б обрані особисто. Найбільш діючим засобом усунення недоліків пропорційної системи являється встановлення бар’єра. Його метою є запобігання проникнення дуже малих та випадкових партій. Таким чином парламент стає менш розрізненим по своєму складу та більш стабільним.

При використанні бар’єра до розподілення депутатських мандатів допускаються тільки ті партії, які зібрали визначений мінімум голосів. В Німеччині, Росії – 5%, в Болгарії та Україні – 4%, Іспанії – 3%, Ізраїлі – 1,5%.

Не дивлячись на те, що в багатьох країнах мажоритарна та пропорційна системи застосовуються в «чистому» вигляді, деякі країни пішли по шляху їх комбінування, а також використання нетрадиційних виборчих систем.

При використанні обох систем крупні партії урівнюються середніми та дрібними. В результаті будуть максимально представлені інтереси виборців, але в той же час крупні партії складуть основу парламентської більшості, що дасть шанс сформувати стійке правління.

В залежності від відношення елементів мажоритарної та пропорційної системи змішані виборчі системи бувають: симетричними та асиметричними.

В деяких країнах застосовуються нетрадиційні виборчі системи. Як правило це ускладнена пропорційна система з різними нововведеннями. Нерідко такі системи називають модифікрваними або напівпропорціними. До таких частіш за все відносять:

- система єдиного голосу, що не передається (обмежений вотум). Виборець голосує за одного конкретного кандидата (а не за партійний список), а переможцями стають декілька кандидатів;

- кумулятивний вотум відрізняється від обмеженого тим, що виборець має стільки голосів, стільки й мандатів. Він може розпорядитися своїми голосами як захоче – розподілити їх між кандидатами, або віддати одному з них;

- система єдиного голосу, що передається, об’єднує в собі обмежений та кумулятивний вотум. Дана система застосовується при виборі депутатів парламенту в Австралії;

- прифереційне голосування. Виборець голосує, як за партійний список, так і за конкретних кандидатів, тим самим вони впливають на розміщення кандидатів в середині списку;

- панаширування – можливість голосувати за кандидатів з різних партійних списків, або самому додатково вписувати, в бюлетень прізвище нових кандидатів.