Юридичні властивості діяльності поліції та прокуратури в англо-американській правовій сім’ї

Діяльність прокуратури та поліції є однією з гарантій реалізації принципу законності та забезпечення правопорядку за умов існування правової держави та громадянського суспільства, тому вивчення в порівняльно-правовому аспекті зарубіжного досвіду їхньої діяльності є важливим для використання в подальшому правовому розвитку України.

Юридичні властивості діяльності прокуратури. У країнах Співдружності систему органів прокуратури, в основному, утворюють генеральні аторнеї та директори з публічного переслідування, їхні офіси, а також місцеві та інші підрозділи, повноваження й підпорядкованість яких можуть бути різними як власне в межах інститутів публічного переслідування та аторнеїв, так і між ними. Так, у Сполучених Штатах Америки майже в кожному штаті є свій власній інститут прокуратури, хоча в завданнях, функціях і повноваженнях вони мають багато спільного. Проте назви цих інститутів можуть бути різними, зокрема, у штаті Мічиган, Індіана та Західна Вірджинія – Окружний Аторней (County Attorney), Аторней обвинувачення (Prosecuting Attorney), у Кентуккі та Вірджинії – Окружний прокурор обвинувач (County Prosecutor), Державний Аторней (State Attorney), Державний прокурор обвинувач (State Prosecutor), у Теннессі – Генеральний аторней округу (District Attorney General), а в деяких інших штатах – Окружний аторней (District Attorney) чи Міський аторней (City Attorney).

У більшості країн загального права генеральний аторней очолює прокурорську службу, а отже особисто здійснює юридично значущі дії, а також керує, координує та контролює юридичну діяльність по здійсненню функцій прокуратури підпорядкованих йому посадових осіб або служб.

Основним призначенням інституту директора з публічного переслідування в англо-американській правовій сім’ї є спрямування та нагляд за публічним переслідуванням та іншими пов’язаними з цим діями. У своєму підпорядкуванні директор має спеціально створений підрозділ – називається «офіс директора з публічного переслідування», який всебічно допомагає директору в реалізації його повноважень.

У Великобританії нормативно-правове регулювання діяльності директора та його офісу здійснюється «Актом про директора публічного переслідування», виданим у 1990 році. Другий розділ цього акта містить вичерпний перелік функцій, покладених власне на директора, зокрема, у справах, що підлягають розгляду в суді і потребують публічного обвинувачення. По відношенню до справ, які передбачають накладення матеріальних стягнень, до функцій по встановленню та підтриманню обвинувачення додається нагляд за порушенням справи та подальшим її розслідуванням аж до винесення вироку суду. В апеляційних справах повноваження директора передбачають: подання апеляцій у випадках, коли директор вважає, що в процесі здійснення правосуддя були порушення; здійснення апеляційних проваджень щодо винесених судових вироків. Окрім того, до його функцій відноситься допомога коронерам як у розслідуванні злочинів, так і в проведенні окремих слідчих дій [3].

За своєю структурою офіс директора з публічних переслідувань зазвичай складається з директорського, адвокатського та інших підрозділів. До обов’язків директорського підрозділу входить перевірка та контроль за висуненням, підтриманням або зміною обвинувачення, які були висунуті уповноваженими поліцейськими підрозділами. Для цього він має повноваження вимагати від поліції повної інформації по справі, навіть у тих випадках, коли досудове слідство не завершено. Другим підрозділом є відділ солісіторів або адвокатський підрозділ. Основною функцією відділу солісіторів є представництво інтересів директора та виступи від його імені під час судових засідань [9].

Королівська служба переслідування Англії й Уельсу, яку очолює директор з публічного переслідування, підпорядкована та підзвітна генеральному аторнею країни. В процесі розслідування кримінальних справ Королівська служба допомагає поліції порадами щодо встановлення обвинувачення, доцільності обвинувачення, необхідності та достатності доказової бази для доведення справи до судового розгляду тощо. З 2006 року, коли в Англії й Уельсі було створено агентство з тяжких злочинів, у всіх справах, які дане агентство розслідувало, державне обвинувачення підтримувалося службою переслідування. При цьому, в особливо важливих справах, служба має право додатково наймати юристів для здійснення окремих функцій, що торкаються, представлення справи в судовому розгляді (яке в Англії, в основному, здійснюють баристери) або підготовки окремої справи на досудовому етапі (такий вид діяльності здійснюють правозахисники – солісітори), які не є посадовцями Королівської служби переслідування, тобто в даному випадку йдеться про залучення додаткових кадрів, які займаються приватною юридичною практикою. Проте такі випадки зустрічаються досить рідко, і в основному справи в суді представляють штатні солісітори (якщо вони мають право виступати в конкретному суді) чи баристери.

Генеральний аторней Англії й Уельсу за посадою є найвищим державним юристом країни, проте він не входить до складу уряду, хоча й може виступати як дорадчий для нього орган. В останньому випадку генеральний аторней надає на вимогу уряду, парламенту, монарха, консультації з юридичних питань, представляє монарха та уряд у судових засіданнях.

На території Австралії генеральний аторней виконує не тільки завдання прокуратури, але й, на противагу англійському генеральному аторнею, є членом уряду – міністром, відповідальним за правові відносини, національну й громадську безпеку. Кожний суб’єкт федерації на території Австралії має свій інститут генерального аторнея, який є майже ідентичним до загальнофедеративного.

Зазвичай функції публічного переслідування в Австралії виконує директор з публічного переслідування та його офіс, проте генеральний аторней має формальні повноваження контролювати, встановлювати, змінювати та представляти сторону обвинувачення в судових процесах, хоча своїми правами він користується виключно у випадках, коли лані юридичні справи мають загальнодержавне. Отже, юридична діяльність, яку виконує генеральний аторней в Австралії, має характер як прокурорської у вигляді підтримання державного обвинувачення на судовому процесі, так і контролюючої за діяльністю підпорядкованих йому посадових осіб та підрозділів щодо здійснення публічного переслідування в суді.

В Австралії до основних функцій та повноважень директора з публічного переслідування та його офісу відноситься підтримання публічного переслідування в районних, вищих, апеляційних та інших судових установах, а також надання порад і консультацій генеральному аторнею у справах, в яких фігурують особи з психічними розладами, пропозицій щодо вдосконалення існуючого законодавства, а також надання інформації по апеляційних скаргах, які доцільно подавати генеральному аторнею [13, c. 7–8].

На відміну від Великобританії в Австралії директор публічного переслідування та його офіс не контролюють процес підготовки до висунення обвинувачення, а безпосередньо її здійснюють. Так, у Квінсленді однією з основних функцій цієї інституції є збір, підготовка, упорядкування та надання до суду всіх документів, які стосуються обвинувачення по конкретній справі. У зв’язку з цим, поліцейські або інші підрозділи, які проводили розслідування та слідство по справі, висилають до офісу публічного переслідування всі матеріали допитів, експертизи, довідки тощо, які мають значення по справі для їхньої подальшої обробки.

Підтримуючи обвинувачення в судовому процесі на будь-якій його стадії (committal hearings, trials, sentence hearings, appeals, bail applications, court ‘mentions’), працівники офісу директора з публічного переслідування (адвокатського підрозділу) мають право задавати запитання свідкам, звертати увагу судді на прогалини в стратегії захисту адвокатом обвинуваченого, робити заяви по правових актах або їхніх статтях, які використовуються під час судового розгляду конкретної справи, а також на початку судового розгляду представляти суду преамбулу справи.

В залежності від стадій судового розгляду справи, які були наведені вище, юридичні дії посадових осіб (найчастіше баристерів або солісіторів) офісу директора з публічного переслідування мають певні особливості. Так, під час магістратського (первинного) розгляду справи обвинувачення може підтримуватися не представником офісу, а самою поліцією, найчастіше, коли справа пов’язана з нетяжкими злочинами. У Sentence hearings (етапі перед винесенням рішення) представник директора з публічних переслідувань дає загальну характеристику злочину, а на вимогу будь-якого члена журі – інформацію про потерпілого, про збитки, яких зазнали зацікавлені особи тощо. На апеляційному етапі розгляду справи представники офісу директора з публічного переслідування представляють інтереси держави, подають апеляцію, якщо вважають, що вирок винесений судом вирок є недостатньо суворим тощо. В процесі досудового слідства, коли обвинувачений вимагає відпустити його під заставу, представник офісу обов’язково бере участь у судових слуханнях та здійснює контроль за справедливістю, виваженістю та обґрунтованістю рішення суду.

Важливим напрямком діяльності окремих підрозділів офісу, елементи якої можуть вважатися юридичними діями, є проведення роботи з жертвами злочинів, членами їхніх сімей з метою надання порад з юридичних питань, інформування про стан, строки розгляду справи тощо.

Служба публічного переслідування Канади має деякі суттєві відмінності від діяльності англійської та австралійської прокуратури. Зокрема, служба публічного переслідування Канади, як це визначено в Акті про директора з публічного переслідування (Director of Public Prosecutions Act) та в частині 3 Акта федеративної відповідальності (Federal Accountability Act), є урядовою організацією і підзвітна парламенту, а не генеральному аторнею, який виступає на кшталт посередника між парламентом та службою переслідування. Деякі відмінності є і в інших функціях директора з публічного переслідування Канади, який дає інтерв’ю, проводить бесіди, прес-конференції на вимогу преси, виконує доручення генерального аторнея.

З огляду на зазначене вище, можна зробити висновок, що діяльність органів прокуратури країн англо-американської правової сім’ї має спільні функції та завдання, що мають юридичну природу, і стосуються підтримання обвинувачення, порушення або припинення публічного переслідування особи аж до подання справи до суду. Окремі властивості юридичності має й робота з жертвами злочинів, наданням юридичних консультацій та інші дії посадових осіб офісів директорів з публічного переслідування.

Юридичні властивості діяльності поліції. Поліцейська діяльність завжди мала і має важливе значення для будь-якої держави. Захист прав громадян та інших суб’єктів права, попередження злочинів, їхнє припинення, затримання правопорушників, досудове розслідування важливі, але не єдині напрямки поліцейської діяльності.

З’ясування саме особливостей юридичних властивостей, питомої ваги юридичних дії в загальній структурі оперативно-службової діяльності поліції є актуальним, необхідним і доцільним, оскільки це пов’язано з її правовим регулюванням, гарантуванням, а також кадровим, моральним та іншим забезпеченням, професійними вимогами та професійною підготовкою працівників поліції тощо, а, отже, зі станом правопорядку, рівнем захисту прав особи, ефективністю юридичної діяльності судових та інших правоохоронних органів.

Для цього необхідно детальніше розглянути питання виникнення, становлення та розвитку поліцейської діяльності, щоб розкриття саме ґенезу її юридичних властивостей, зокрема, в Англії, оскільки, враховуючи її традиційність, деякі аспекти діяльності поліції, що були властиві їй на перших етапах історичного розвитку, притаманні й сучасній англійській поліції. Зародження перших поліцейських дій та функцій в Англії відбулося ще до норманського завоювання, які повинні були виконувати всі без винятку дорослі члени суспільства. На кожну особу покладався обов’язок при виявленні злочину (якщо вони ставали свідками злочинних дій) всіма доступними способами привернути увагу інших до події, яка сталася, і гуртом здійснювати переслідування та затримання злочинця, а у випадку скоєння злочину без свідків, обов’язки по встановленню особи злочинця покладалася на жертву злочину. Якщо особа з будь-якої причини відмовлялася від виконання свого обов’язку по затриманню злочинця, до неї застосовувалися певні міри покарання. Отже, у той час не тільки поліцейська діяльність не мала юридичних властивостей, але й сама вона не існувала як професійна діяльність. Єдиною особою, уповноваженою здійснювати поліцейську діяльність (не тільки у випадках виявлення злочинів або інших правопорушень) був шериф, який очолював адміністративно-територіальну одиницю під назвою шири (shire).

Така побудова «правоохоронної діяльності» дещо змінилася після норманського завоювання 1066 року, зокрема, з’являється офіційна посада констебля, яка з певними функціональними змінами існує і в наш час. Тому другий період розвитку поліцейської діяльності в Англії можна охарактеризувати як зародження інституціоналізованих поліцейських сил. До основних обов’язків констеблів та підпорядкованих їм підрозділів у той період належала охорона правопорядку в місті, зокрема, забезпечення безпеки міських воріт, безпеки роз’їзних суддів тощо, а пізніше – запалювання ліхтарів уночі, певні протипожежні заходи тощо. Проте переслідування злочинців не входило до повноважень інституту констеблів, а здійснювалося, як і раніше, по гарячих слідах населенням чи потерпілою особою. Констеблі призначалися на посади різними судовими органами і підпорядковувалися шерифам. В кожному shire, окрім «рядових» констеблів, призначалися ще по два констеблі – керівники, які були зазвичай представниками вищого класу і не отримували грошових винагород за свою діяльність.

Отже, зважаючи на вищесказане, можна зробити висновок, що на початку своєї діяльності констеблі та їхні підрозділи здійснювали охорону правопорядку в місті, а також широке коло інших функцій, пов’язаних з функціонуванням міст, які в сучасності розподілені між різними муніципальними службами.

Певне значення для розвитку та офіційного затвердження функцій та повноважень поліцейської діяльності мав Вінчестерський статут (Statute of Winchester), виданий у 1285 році. Основними положеннями цього нормативно-правового документа були такі: всі жителі країни повинні підтримувати королівський мир, місцеві жителі отримують право арештовувати правопорушників, а отже, право на здійснення поліцейської діяльності; констеблі, крім своїх обов’язків по охороні правопорядку, зобов’язувалися доставляти правопорушника до судового засідання. Надалі функції по забезпеченню правопорядку в країні виконували місцеве правосуддя, констеблі, вартові тощо. При затриманні злочинців їм допомагали військові сили та спеціальні кавалерійські підрозділи, які в основному складалися з землевласників.

Отже, у зазначений період відбувається частковий перехід до здійснення поліцейської діяльності не «всім миром», а конкретними уповноваженими на те підрозділами та посадовими особами, що дає змогу здійснювати контроль над діяльністю правоохоронних органів та подальше їх реформування і приведення у відповідність з правовими, історичними та суспільними умовами.

Оплачувана поліцейська діяльність в Англії почала розвиватися лише з XVI сторіччя. Оплата здійснювалася не в сучасному розумінні, а за кожного затриманого правопорушника та за рахунок коштів зацікавлених у затриманні злочинця осіб. Найчастіше ними були торгівці або їхні спілки, духовенство тощо. До такого способу заробітку могла долучатися будь-яка особа, включаючи діючих констеблів, представників варти та інших правоохоронних установ. Із часом установилися певні стандарти оплати і з’явилися особи, які своїм основним заробітком ставили «полювання» на злочинців.

Подальше реформування поліцейської системи Англії пов’язано зі збільшенням населення міст та країни, встановленням офіційних посад, відповідальних за здійснення різних видів поліцейської діяльності та їхнього підпорядкування державним органам. Слід зазначити, що до створення лондонської метропольної поліції розслідування будь-яких злочинів не входило до компетенції тогочасних поліцейських сил. Такий напрямок діяльності поліції почав розвиватися лише в другій половині XIX ст. після утворення Департаменту розслідування злочинів та Скотланд-Ярду, який безпосередньо займався розслідуванням кримінальних справ, тобто здійснював юридичну діяльність у межах своїх повноважень.

Поліція на території інших країн англо-американської правової сім’ї виникла значно пізніше від англійського аналога, в основному під впливом Великобританії як однієї з найбільших колоніальних держав світу.

Таким чином, висвітлення ґенези поліції та поліцейської діяльності, хоча й стисле, вже свідчить про те, що необхідність здійснення юридичних дій не була суттєво значущим чинником їхнього виникнення, становлення та розвитку, а тому історично зумовлене призначення поліції в країнах англо-американської сім’ї полягало в забезпеченні громадського порядку та безпеки, охороні правопорядку, а функції по розслідуванню злочинів здійснювали лише окремі поліцейські підрозділи.

Доцільність та обґрунтованість такого висновку підтверджується й особливостями сучасного розвитку поліції та її оперативно-службової діяльності, зокрема, результатами аналізу професійних вимог до відбору, підготовки та проходження служби в поліції.

У США, оскільки майже кожен штат має свої власні поліцейські сили та власне законодавство, вимоги до кандидатів варіюються від штату до штату, але при цьому можна виокремити певні стандарти, які є загальними для всіх штатів. Так, бажаючий стати поліцейським повинен бути громадянином США, не молодшим 20 років, мати диплом про закінчення загальної середньої освіти (а саме high school), а в деяких випадках – диплом про закінчення коледжу, або він повинен відслужити в армії США без стягнень, які стосувалися б честі і гідності. Кожен кандидат повинен мати належну фізичну форму, водійське посвідчення без дійсних на час вступу до поліції позначок або штрафів, не мати кримінального минулого, психічних захворювань тощо.

У Канаді є деякі додаткові умови до кандидатів. Одна з найсуттєвіших – готовність працювати в поліцейському підрозділі на будь-якій території Канади, тобто при закінченні поліцейського коледжу або інших підготовчих поліцейських курсів особу – випускника можуть відрядити до того підрозділу, де є потреба у додаткових кадрах. Від поліцейського в Канаді вимагається також знання французької або англійської мови, але не обов’язково обох, оскільки функціонують дві державні мови.

До кандидатів на заміщення посад у англійському Департаменті кримінальних розслідувань, окрім таких стандартних вимог як освіта, наявність водійського посвідчення, медичне та психічне здоров’я, обов’язковою є умова роботи в поліції на посадах як детективів, так і поліцейських «у формі» протягом щонайменше двох років.

З вищенаведеного випливає, що до поліцейських не пред’являються вимоги наявності юридичної освіти, оскільки не кожен поліцейський під час виконання своїх професійних обов’язків здійснює юридичні дії, навіть у випадках, коли це пов’язано з допитами, арештами, роз’ясненням прав та обов’язків затриманому тощо, але існує прошарок поліцейських посад до кандидатів на заміщеннях яких, поряд з «первинними вимогами», висуваються і додаткові умови, пов’язані з особливостями певних юридичних дій. Ці спеціалізовані знання, навички та вміння особа може набути до вступу до лав поліції або при проходженні підвищення кваліфікації, або під час спеціальної підготовки в поліцейських академіях чи інших навчальних закладах. Так, багато навчальних закладів представляють свої Criminal Justice Degree Programs (програми, які передбачають освіту по кримінально-правовому напрямку). Вони найчастіше включають виправне та кримінальне право, кримінальний процес, теорію кримінології та статистики, криміналістику та інші пов’язані із цим курси.

Отже, з огляду на вищезазначене, можна стверджувати, що саме поліцейських – детективів уже можна пов’язувати з юридичною діяльністю, оскільки одночасно з суто «поліцейськими» навичками, вміннями та знаннями вони отримують певну юридичну освіту в галузі кримінального права та кримінального процесу, причому в даний час в більшості країн світу спостерігається тенденція збільшення таких посад. За статистичними відомостями Бюро трудової статистики США, подальше розширення штату детективів та підвищення оплати їхньої праці здійснюватиметься на загальнонаціональному рівні приблизно до 2014 року.Середня заробітна плата поліцейського-детектива в Сполучених Штатах Америки становить 54 тисячі доларів США, мінімальна – 32 тисячі, а найбільша сягала 86 тисяч доларів США.

Вимоги до кандидатів у поліцейські в Канаді мають свої особливості та відмінності від аналогів США. Так, кожен, хто успішно склав вступні іспити до Королівської канадської поліції має пройти безкоштовні поліцейські курси протягом 24 тижнів, на яких отримуються як теоретичні, так і практичні навички здійснення поліцейської діяльності. В період навчання кандидати забезпечуються «Кадетським утриманням» у розмірі 500 канадських доларів на тиждень, форменим одягом, харчуванням, їм покриваються витрати на переїзд до місця навчання тощо.

Підводячи підсумки, слід зазначити, що в країнах Співдружності основу інститутів прокуратури становлять директори з публічного переслідування і генеральні аторнеї та їхні офіси, тоді як у США майже в кожному штаті створено власні своєрідні інститути прокуратури, завдання, функції і повноваження, яких мають багато спільного. Вищі повноваження мають, а відповідно й здійснюють найбільш значущі юридичні функції генеральні аторнеї:

– в Австралії генеральний аторней виконує не тільки завдання прокуратури, а й виступає членом уряду – міністром, відповідальним за законність, національну і громадську безпеку, а основне навантаження з реалізації функції публічного переслідування виконує директор із публічного переслідування та його офіс. Генеральний Аторней має формальну владу контролювати, встановлювати, змінювати та представляти сторону обвинувачення в судових процесах, проте своїми повноваженнями він користується у виключних випадках при розгляді справи загальнодержавного значення;

– генеральний аторней Англії й Уельсу, крім того, є найвищим посадовим юристом країни і здійснює консультативну діяльність, яку надає на вимогу уряду та парламенту, монарха країни, представляє монарха та уряд у судах; проте оскільки він не є членом уряду, то може виступати як дорадчий для нього орган.

Порівняльно-правовий аналіз особливостей побудови, функцій та повноважень різних, але споріднених між собою, державних служб англомовних країн, що здійснюють публічне переслідування, зокрема, генерального аторнея та офісу директора з публічного переслідування Австралії, королівської служби переслідування та агентства з тяжких злочинів Англії й Уельсу, генерального аторнея та директора з публічного переслідування Канади та інших, дає можливість автору зробити висновок про те, що діяльність органів прокуратури країн англо-американської правової сім’ї має такі спільні функції та завдання в основній сфері своєї юридичної діяльності: підтримання, обвинувачення, порушення, зміна або припинення публічного переслідування особи аж до подання справи до суду.

З публічним переслідуванням правопорушників здебільшого пов’язані і юридичні властивості окремих видів поліцейської діяльності, її правового, кадрового та інших видів забезпечення, що підтверджується дослідженням процесів виникнення, становлення та розвитку поліції, умов, причин і факторів, які впливали на них. Зокрема, в Англії такий напрямок діяльності поліції почав розвиватися лише в другій половині XIX ст. після утворення департаменту розслідування злочинів, та Скотланд-Ярду. Історично перша поліцейська організація у сучасному вигляді в США в якій були передбачені посади «поліцейських – детективів» виникла в Бостоні. Подібним чином поліцейська діяльність набувала окремих юридичних властивостей і в інших країнах англо-американської правової сім’ї.

Вивчення стану організації та функціонування прокуратури і поліції країн англо-американської правової сім’ї дозволяє зробити висновок, що основне призначення прокуратури пов’язане зі здійсненням юридичних дій під час судових розглядів справ, тоді як поліцейська діяльність здебільшого не має юридичного професійного характеру, за винятком окремих процесуальних дій, пов’язаних з публічним переслідуванням правопорушників.

юридичний генеральний аторней повноваження

Література

1. Дворкін Р. Серйозний погляд на права / Р. Дворкін; пер. з англ. А. Фролкін. – К.: Основи, 2000. – 519 с.

2. Денисов В.Н. Системы права развивающихся стран: Становление и развитие национальных систем стран Африки, освободившихся от британского колониализма / В.Н. Денисов. – К.: Наукова думка, 1978. – 276 с.

3. Дженкс Э. Английское право: Перевод с английского / Э. Дженкс; предисл.: М.И. Исаев; пер. Л.А. Лунц. – М.: Юрид. изд-во МЮ СССР, 1947. – 378 c.

4. Жалинский А.Э. Профессиональная деятельность юриста. Введение в специальность. Учебное пособие / А.Э. Жалинский. – М.: Издательство БЕК, 1997. – 330 с.

5. Жоль К.К. Философия и социология права: Учеб. пособие / К.К. Жоль. – К.: Юринком Интер, 2000. – 480 с.

6. Загайнова С.К. Судебный прецедент: проблемы правопонимания / С.К. Загайнова. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – 176 с.

7. Зайчук О.В. Правовая система США (историко-теоретический анализ) / О.В. Зайчук. – АН Украины. Ин-т государства и права им. В.М. Корецкого; отв. ред. В.В. Оксамытный. – К.: Наукова думка, 1992. – 136 с.

8. Закоян А.А. Роль и значение судебного прецедента в правовых системах Англии и США: автореф. дис. на присуждение науч. степени канд. юрид. наук: спец. 12.00.01 «Теория государства и права; история политических и правовых учений» / А.А. Закоян. – Ереван, 2008. – 26 с.

9. Заросило В.О. Порівняльний аналіз адміністративної діяльності міліції України та поліції зарубіжних країн (Великобританії, США, Канади та Франції): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.07 «Теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; банківське право» / В.О. Заросило. – К., 2002. – 18 с.

10. Казимирчук В.П. Право и методы его изучения / В.П. Казимирчук. – М.: Юрид. лит., 1965. – 203 с.

11. Карбонье Ж. Юридическая социология: Пер. с фр. /Ж. Карбонье; пер. и вступ. сл. В.А. Туманова. – М.: Прогресс, 1986. – 352 с.

12. Карлен Д. Американские суды: система и персонал / Д. Карлен. – М.: Прогресс, 1972. – 122 с.

13. Карташов В.Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность / В.Н. Карташов. – Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1989. – 218 с.

14. Керимов Д.А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права) / Д.А. Керимов. – [2-е изд.]. – М.: Аванта +, 2001. – 560 с.

15. Ковлер А.И. Антропология права: Учебник для вузов / А.И. Ковлер. – М.: Изд-во НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА – М), 2002. – 480 с.

16. Козловський А.А. Право як пізнання: Вступ до гносеології права / А.А. Козловський. – Чернівці: Рута, 1999. – 295 с.

17. Козюбра М. І. Право, політика, правосуддя: зарубіжний та вітчизняний досвід взаємовідносин / М. І. Козюбра // Наук. записки НУКМА. – Том 38. – 2005. – С. 3–7. (Серія «Юридичні науки»).