Проблемні питання практики розгляду судами корпоративних спорів

Господарські товариства — універсальна і найбільш оптимальна в стабільному майновому обороті організаційно-правова форма суб'єктів господарювання. Тому необхідним є забезпечення ефективного та своєчасного захисту прав та охоронюваних законом інтересів учасників корпоративних відносин, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарських товариств.

Дана сфера правового регулювання є пріоритетною як у законодавствах зарубіжних країн, так і на міждержавному рівні. Зокрема, на думку Європейської Комісії, право товариств «можна вважати фундаментом усієї ринкової економіки». У зв'язку з цим загальною тенденцією у країнах Західної Європи є підвищення якості регулювання правового статусу господарських товариств, що зумовлено їх провідною роллю в економіці та обсягами акумульованих ними капіталів.

Відповідно, законодавство про компанії віднесено також до пріоритетної сфери першого етапу виконання Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу.

Проте, аналізуючи стан нормативного забезпечення корпоративних відносин в Україні, необхідно констатувати, що вітчизняне законодавство занадто фрагментарно регулює питання створення та діяльності цих суб'єктів, на відміну від провідних країн світу. Нормативна неврегульованість, недосконалість формулювань положень нормативних актів, законодавчі колізії у даній сфері призводять до неоднакового тлумачення та застосування судами корпоративного законодавства. Зазначені фактори зумовлюють численні помилки при розгляді судами корпоративних спорів, високу питому вагу скасованих і змінених судових рішень, що потребує напрацювання єдиної судової практики.

Окрім того, вітчизняний корпоративний сектор характеризується зростанням кількості корпоративних конфліктів, які завдають шкоди не лише їх учасникам, а й інвестиційному іміджу держави в цілому. Чинне законодавство дозволяє на сьогодні формально законними засобами здійснювати корпоративні захоплення шляхом зловживання правом, використання прогалин та колізій у законодавстві тощо. Такі дії стають можливими, в тому числі у зв'язку з неефективністю судового контролю у даній сфері.

Дотримання судами матеріального та процесуального законодавства при вирішенні корпоративних спорів є визначальним для виконання мети правосуддя — захисту прав та охоронюваних законом інтересів осіб.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення підсудності справ з питань приватизації та з корпоративних спорів» від 15 грудня 2006 р. до підвідомчості господарських судів віднесено справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів. Вказаним Законом також визначено поняття корпоративних відносин як відносин, що виникають, змінюються та припиняються щодо корпоративних прав.

На практиці виникли труднощі з розмежуванням підвідомчості даної категорії спорів між господарськими і загальними судами. Це пов'язано, передусім, з відсутністю уніфікованих критеріїв відмежування корпоративних спорів від інших категорій спорів.

Підвідомчість справ загальним і господарським судам визначається законодавством. У разі відсутності прямої вказівки закону застосовується принцип розмежування підвідомчості за суб'єктним складом. Зокрема, на підставі ст. 1 Господарського процесуального кодексу України (далі — ГПК) господарським судам підвідомчі спори щодо захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб (у тому числі іноземних), громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи. При цьому справи, що виникають з корпоративних відносин, на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК підвідомчі господарським судам незалежно від того, які особи — юридичні чи фізичні — є учасниками корпоративних відносин, з яких виник спір.

Тому, якщо стороною у справі є фізична особа, вирішального значення при розмежуванні юрисдикцій набуває питання, чи є дана справа такою, що виникає з корпоративних відносин.

Зокрема, проблемним є питання, чи підлягають розгляду господарським судом справи, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності інших суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами (кооперативи, приватні підприємства, колективні підприємства тощо), якщо стороною у справі є фізична особа.

У судів склалась неоднозначна практика щодо підвідомчості даної категорії спорів. Окремі суди застосовують за аналогією п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК і щодо спорів, пов'язаних з діяльністю інших суб'єктів господарювання.

У зв'язку з цим вбачається, що при вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій справ до врегулювання на законодавчому рівні у судів відсутні підстави виходити за межі підвідомчості господарських судів, визначені ст. 12 ГПК. Тому незважаючи на те, що спори, пов'язані з діяльністю інших юридичних осіб, є за своїм змістом близькими до спорів, що виникають з корпоративних відносин, якщо хоча б однією зі сторін спору є фізична особа, перші підвідомчі загальним судам.

На наш погляд, не підлягає розширеному тлумаченню п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК також щодо справ, пов'язаних із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності господарського товариства, якщо стороною у справі не є ні господарське товариство, ні його учасник (засновник, акціонер), у тому числі такий, що вибув.

Зокрема, спори за участі спадкоємців учасників господарського товариства, які ще не стали учасниками господарського товариства, є підвідомчими загальним судам.

У результаті вивчення судової практики встановлено, що проблемним є також питання чіткого розмежування корпоративних та трудових відносин, оскільки правовідносини, що виникають між одноособовим виконавчим органом та господарським товариством, регулюються і нормами трудового права, і нормами цивільного (господарського) права. Відповідно, у господарських судів та загальних судів склалась неоднакова практика щодо визначення підвідомчості даної категорії справ.

При вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій спорів необхідно керуватися тим, що справи по розгляду трудових спорів між учасником (засновником, акціонером) господарського товариства — фізичною особою і господарським товариством є підвідомчими загальним судам.

Як випливає із змісту ст. 3 Кодексу законів про працю України (далі —КЗпП), до трудових відносин належать відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Відповідно до ч. 4 ст. 65 Господарського кодексу України (далі — ГК) у разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. А згідно з ч. 6 вказаної статті керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом), відповідно до закону.

При вирішенні питання, чи є спір, який виник між вказаними особами, трудовим, необхідно керуватися положеннями гл. XV КЗпП «Індивідуальні трудові спори». У зв'язку з цим спори, пов'язані з оскарженням членами виконавчих органів товариства, а також членами наглядової ради товариства, які уклали з товариствами трудові договори, рішень відповідних органів товариства про звільнення (усунення, відсторонення, відкликання) їх з посади, розглядаються в порядку позовного провадження загальними судами як трудові спори.

Таким чином, на сьогодні чинне законодавство частину фактично корпоративних чи пов'язаних з ними спорів, залишило у підвідомчості загальних судів, що спричиняє можливість розбіжностей у практиці загальних і господарських судів, а також прийняття взаємовиключних рішень. Таке становище потребує негайного врегулювання на законодавчому рівні.

Необхідно також звернути увагу, що у підвідомчості загальних судів залишилась також ще одна категорія спорів, пов'язаних з корпоративними відносинами. У правовідносинах щодо переходу та реалізації корпоративних прав відповідно до ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» від 10 грудня 1997 р. (далі — Закон про Національну депозитарну систему) бере участь реєстратор, який веде реєстр власників іменних цінних паперів. Оскільки відповідно до ст. 5 вказаного Закону реалізація корпоративних прав, що випливають з володіння акцією, є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру, в судовій практиці трапляються випадки, коли акціонер звертається з позовом до реєстратора про спонукання внести зміни до системи реєстру власників іменних цінних паперів тощо. Дана категорія справ є підвідомчою загальним судам, якщо однією із сторін, які беруть участь у справі, є фізична особа.

Аналогічні категорії спорів пов'язані з корпоративними відносинами, виходячи зі змісту ст. 167 ГКУ, однак їх суб'єктний склад не відповідає вимогам ст. 12 ГПК.

Суди повинні суворо дотримуватися вимог процесуального закону при вирішенні питання щодо юрисдикції судів, щоб не порушувати конституційного права на правосуддя через відомчі розбіжності.

Розглянемо інші проблемні питання, які виникають у судів при вирішенні окремих категорій корпоративних спорів.

Вимоги до змісту установчих документів господарських товариств передбачені статтями 88, 143, 154 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 2 ст. 57, ст. 82 ГК, статтями 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. (далі — Закон про господарські товариства). За ч. 4 ст. 4 останнього відсутність в установчих документах відомостей, обов'язковість яких визначена законом, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства та змін, внесених до його установчих документів. Дана норма кореспондується з ч. 1 ст. 27, ст. 30 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців» від 15 травня 2003 р.

Як показує вивчення справ, недоліком чинного законодавства є невизначеність підстав та наслідків визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів. У зв'язку з цим вбачається, що суд може визнати недійсними установчі документи за наявності одночасно таких умов:

— на момент розгляду справи вони не відповідають вимогам законодавства;

— допущені при їх прийнятті та затвердженні порушення не можуть бути усунуті;

— певні положення установчих документів порушують права та законні інтереси позивачів.

ЦК передбачає, що установчим документом товариства є затверджений учасниками статут або засновницький договір між учасниками, якщо інше не встановлено законом (ч. 2 ст. 87). Відповідно до ч. 1 ст. 82 ГК засновницький договір є установчим документом ПТ і КТ, а статут є установчим документом AT, ТОВ і ТДВ.

Вбачається, що при вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно розмежовувати правову природу статуту та установчого (засновницького) договору товариства.

Статут юридичної особи за своєю правовою природою є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, обов'язки учасників, посадових осіб товариства та інших працівників та порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання індивідуального акта ненормативного характеру, в тому числі статуту, недійсним, є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт. Крім того, обов'язковою умовою визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та законних інтересів позивача.

Проте окремі суди помилково визначають правову природу статуту, вважаючи його правочином, і, відповідно, поширюють на статути норми, які регламентують підстави недійсності правочинів.

Однак статут не є одностороннім правочином, оскільки згідно із статтями 36, 41, 59 Закону про господарські товариства статут затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів) господарського товариства. А загальні збори не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства, оскільки відповідно до статей 48, 62 вказаного Закону виконавчий орган здійснює дії від імені товариства. Не є статут і договором, оскільки відповідно до ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. А статут затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю у три чверті або простою більшістю голосів акціонерів (учасників) товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства).

Вважаємо, що виходячи з різної правової природи статуту та установчого договору господарського товариства у справах про визнання недійсним статуту відповідачем є товариство і відсутня необхідність залучати до участі у справі всіх учасників (акціонерів) товариства, а у справах щодо визнання недійсним установчого (засновницького) договору мають залучатися до участі у справі всі учасники (акціонери) товариства як сторони договору.

На наш погляд, суди не вправі вносити зміни до установчих документів товариства — вирішення цього питання не належить до компетенції суду і означало б втручання у внутрішню діяльність товариства. Судам підвідомчі спори щодо недійсності змін, внесених до установчих документів товариства, або визнання недійсними рішень загальних зборів щодо внесення змін до останніх.

Чинне законодавство не визначає підстав для визнання недійсними актів органів юридичної особи, на відміну від підстав визнання недійсними правочинів. Так, ч. 5 ст. 98 ЦК передбачено право учасника товариства на оскарження рішення загальних зборів до суду, проте не встановлено підстав для визнання рішення загальних зборів недійсним.

Вбачається, що не всі порушення законодавства, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів господарського товариства, є підставою для визнання недійсними прийнятих на них рішень.

Зокрема, безумовною підставою для визнання недійсними рішень загальних зборів в силу прямої вказівки Закону про господарські товариства є:

— прийняття загальним зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 42, 59, 60);

— прийняття загальними зборами рішень з питань, не включених до порядку денного цих загальних зборів (ч. 4 ст. 43);

— прийняття загальними зборами рішення про зміну статутного капіталу товариства, якщо не дотримана процедура надання акціонерам (учасникам) відповідної інформації (статті 40, 45).

При вирішенні питання про недійсність рішень загальних зборів через інші порушення, допущені при скликанні та проведенні загальних зборів, господарський суд повинен оцінити, наскільки ці порушення могли вплинути на прийняття загальними зборами відповідного рішення.

Господарським судам необхідно враховувати, що, оскільки загальні збори є органом товариства, то їх рішення мають розцінюватися як рішення самого товариства, а не його окремих учасників (акціонерів). Тому відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів є товариство.

Причому, в судовому порядку недійсним може бути визнано рішення загальних зборів учасників товариства, а не протокол загальних зборів.

На практиці виникають питання щодо визначення правомочності загальних зборів — чи на підставі реєстру акціонерів у день проведення загальних зборів чи за фактичною участю акціонерів у прийнятті загальними зборами рішень.

Вбачається, що правомочність загальних зборів акціонерів визначається виключно за результатами реєстрації, якою встановлюється число акціонерів, які беруть участь у зборах, належні їм голоси (ч. 1 ст. 41 Закону про господарські товариства). За приписом ст. 42 вказаного Закону рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, а з окремих питань — більшістю у 3/4 голосів. При цьому закон не встановлює обов'язковість при прийнятті рішення присутності зареєстрованих акціонерів понад вказану більшість.

Порядок виходу учасника з господарського товариства регламентовано статтями 126, 148 ЦК і статтями 54, 71 Закону про господарські товариства.

У зв'язку із законодавчою неврегульованістю склалась неоднакова судова практика з питання, яку дату вважити днем виходу учасника з ТОВ:

— дату подання учасником заяви (рішення) про вихід з господарського товариства;

— дату прийняття загальними зборами учасників рішення про вихід учасника з господарського товариства;

— дату реєстрації змін до установчих документів товариства, пов'язаних з виходом учасника з товариства.

Зауважимо, що відповідно до зазначених нормативних актів учасник ТОВ чи ТДВ вправі у будь-який час вийти з товариства незалежно від згоди інших учасників. Вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв'язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви останній органами зв'язку.

Право учасника господарського товариства на отримання інформації про діяльність товариства регламентовано п. «г» ч. 1 ст. 10 Закону про господарські товариства, а також ст. 116 ЦКУ та ч. 1 ст. 88 ГК.

Аналіз судових рішень за позовами учасників (акціонерів) до господарських товариств про спонукання надати інформацію про діяльність товариства дозволяє констатувати незадовільність правової регламентації даних відносин. Зокрема, законодавством не врегульовано питання:

— відсутність чітко визначеного обсягу інформації, яка може бути надана учаснику (акціонеру) товариства;

— невизначеність процедури подання запиту та отримання інформації;

— не визначено співвідношення інформації, що може бути надана учаснику (акціонеру), та інформації, яка становить комерційну таємницю;

— не визначено обмежень щодо періоду часу, за який учасник (акціонер) може вимагати надання інформації про діяльність товариства.

Вважаємо, що при вирішенні питання про надання господарським товариством інформації про діяльність товариства необхідно керуватися таким.

Господарське товариство зобов'язане надавати учаснику (акціонеру) на його вимогу лише документи звітного характеру (річні баланси, звіти про фінансово-господарську діяльність товариства, протоколи ревізійної комісії, протоколи зборів органів управління товариства) та інформацію, яка міститься в установчих документах товариства, а не будь-яку інформацію щодо господарської діяльності товариства.

Вбачається правильною практика тих судів, які при вирішенні спорів про зобов'язання товариства надати інформацію про діяльність товариства керуються датою, з якої особа стала акціонером товариства, оскільки відповідно до ст. 5 Закону про Національну депозитарну систему реалізація корпоративних прав, що випливають з акції (в тому числі і права на отримання інформації про діяльність товариства), є можливою лише після внесення відповідних змін до реєстру власників іменних цінних паперів.

Господарським судам при вирішенні даної категорії спорів слід також враховувати і процедуру надання учасникам (акціонерам) інформації про діяльність товариства, встановлену господарським товариством.

Аналіз чинного законодавства, що регулює корпоративні відносини, а також вивчення практики розгляду судами корпоративних спорів дає підстави дійти висновку про необхідність внесення таких пропозицій щодо вдосконалення законодавства, яке регулює корпоративні відносини.

1. Термінового прийняття потребують закон про акціонерні товариства та закон про товариства з обмеженою відповідальністю, в яких необхідно детально врегулювати питання створення, діяльності, управління та припинення діяльності товариств. Зокрема, ґрунтовної регламентації потребують питання скликання, проведення та компетенції органів управління товариств — загальних зборів, наглядової ради, виконавчого органу. Необхідно також законодавчо чітко визначити можливість та підстави визнання рішень органів товариств недійсними. Врегулювання в зазначених законах потребують також процедури обрання та відкликання посадових осіб товариства, а також співвідношення дії норм трудового та корпоративного права у цій сфері.

2. Чіткої законодавчої регламентації потребують підстави визнання установчих документів господарського товариства недійсними. Необхідно також уніфікувати норми ГК, ЦК та Закону про державну реєстрацію щодо примусового припинення юридичної особи.

3. У законі про товариства з обмеженою відповідальністю необхідно детально передбачити процедуру виходу та виключення учасника з товариства, вступу правонаступника (спадкоємця) учасника до товариства, а також переходу частки учасника в статутному капіталі товариства.

4. З метою формування єдиної судової практики вирішення корпоративних спорів та запобігання маніпулюванню їх підвідомчістю необхідно до підвідомчості господарських судів віднести також:

— спори, пов'язані з призначенням (обранням), відкликанням, припиненням повноважень і відповідальністю осіб, які входять до складу органів управління товариства;

— спори, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності не лише господарських товариств, а й юридичних осіб інших організаційно-правових форм;

— спори, пов'язані зі здійсненням діяльності професійних учасників фондового ринку, — у випадку, коли такі спори пов'язані з корпоративними відносинами;

— доповнити учасників корпоративних спорів особами, які на час звернення до суду ще не є учасниками (акціонерами) товариства, але в результаті вирішення спору можуть стати такими, — це особи, які уклали договори, відповідно до яких можуть отримати корпоративні права, а також спадкоємці (правонаступники) учасників товариства.

5. Передбачити норму про обов'язкове об'єднання в одне провадження пов'язаних між собою вимог, які випливають з одного корпоративного спору.

6. Для забезпечення майнової сталості господарських товариств і стабільності господарських зв'язків доцільним є встановлення скорочених строків позовної давності у корпоративних спорах про визнання недійсними установчих документів, рішень органів управління та посадових осіб тощо.

Література

1. Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»

2. Господарський процесуальний кодекс України

3. Цивільний кодекс України

4. Сарбаш С. В. Право удержания как способ обеспечения обязательств. — М.: Статут, 2003. — 250 с.

5. Штефан М. Й. Цивільне процесуальне право України. — К., 2005;