Три поворота Колеса Дхарми

Зміст

Вступ

Три поворота Колеса Дхарми

Історичний ракурс

Література

Вступ

Коли Будда 2500 років тому проявив прояснення і цим показав, що можливо звільнитися від невідання, він дав своїм послідовникам в руки ключ до вищого і надійнішого щастя. Це щастя містить в собі звільнення від всіх страждань обумовленого існування, довершене знання природи всіх явищ, а також необмежену можливість допомагати іншим на шляху до звільнення і прояснення. Будда три рази повертав Колесо Дхарми, що означає, що він дав три великі цикли учень, які відповідали різним здібностям учнів і показували їм шлях на щастя. З тих пір у розпорядженні його послідовників є методи, що дозволяють досягати такого ж стану довершеного прояснення як Будда.

Впродовж життя, в різних життєвих ситуаціях через слова, символи або просто своїм власним прикладом, Будда давав своїм учням керівництво по наступних кроках на шляху до звільнення і прояснення. Оскільки його учнями були люди різних здібностей і менталітету, від зовсім простих до королів, від новачків до архатов і високих бодхисаттів, а що так само практикують, вже знаходяться на високих ступенях, виник безперервний шлях, який однозначно приводив до мети того, що використовує методи. Всього говорять об 84000 різних учень, які діють як протиотрути проти відповідного числа всіляких завіс і перешкод. Учення Будди можна порівняти з гігантською аптекою, де є ліки проти кожної хвороби.

З часів Будди у його послідовників є ті частини всієї повноти учень, які відповідають їх можливостям, що дозволяє здійснювати подальші кроки в розвитку. Тому впродовж 2500-річної історії Буддизму виникли різні традиції. Ці традиції розповсюдилися з Індії по всіх азіатських країнах і культурах і звідти вже по інших частинах світу. Центри різних буддійських традицій є по всьому світу.

Загальна кількість буддистів по більшості відомостей дорівнює десь 400 мільйонам. Сюди підходять ще ті багато, які з різних причин не можуть офіційно назвати себе буддистами. Так, лише в комуністичному Китаї близько 150 мільйонів буддистів, які за існуючими обставинами навряд чи можуть відкрито практикувати.

Ця кількість постійно росте. Перш за все на Заході останніми роками підвищується інтерес до Буддизму. Але, не дивлячись на те, що потік інформації через засоби масової інформації надзвичайно збільшився, вельми скрутно одержати уявлення про весь Буддизм, який за більш ніж 2500 років існування розвинув крайню багатогранність. Найбільш проста модель отримання уявлення про всі традиції – орієнтуватися на три повороти Колеса Дхармы. Так можна дізнатися як стало можливо, що з декількох практичних рад, які Будда дав своїм прямим учням, з'явилася світова релігія Буддизм.

Три повороти Колеса Дхарми

Зміст трьох поворотів Колеса Дхарми в коротко наступне: у першому повороті Будда пояснював Чотири Благородні Істини, які, з одного боку, ясно показують нашу ситуацію в круговороті існування і причини цього, і, з іншого боку, пояснюють також і звільнення від страждань і труднощів і причини для цього. У другому повороті колеса Дхармы він показав далі, що природа всіх речей порожня від дійсного, незалежного існування. Тут він учив високій істині – Праджняпараміте. І в третьому повороті, Будда дав вчення про властиву всім істотам природу Будди, яка вже наділена всіма довершеними якостями прояснення.

Якщо ми подивимося на ці три повороти Колеса Дхарми з погляду різних традицій Буддизму, то перший поворот буде основою для традиції Тхеравади, яка, в розрізі Великої Колісниці, Махаяни, описується як Мала Колісниця, або Хинаяна. Ця традиція практикується головним чином в південних країнах Буддизму, як, наприклад, Шрі Олениця, Бірма, Таїланд, Лаос і Камбоджа. Тут наголос робиться на позитивній зовнішній поведінці і звільненні від страждань обумовленого існування через усвідомлення відсутності себе в особі.

Другий і третій поворот Колеса Дхармы складають основу Великої Колісниці – Махаяни. Вона практикувалася в основному в північних країнах Буддизму: Гімалайських – Тибеті, Лхадаке, непалі, Сиккиме, Бутане, а також в Монголії, Китаї, Японії, В'єтнамі, Тайвані, Кореї і т.д. Назва Махаяна відноситься до великого настрою цієї Колісниці, бажанню досягти стану Будди для того, щоб звільнити всіх істот від страждання. В рамках Махаяни існує подальше розділення на Колісницю Сутры і Колісницю Тантри. Спрощено можна сказати, що другий поворот Колеса Дхарми в основному утворює Колісницю Сутри, яка також є основною практикою більшості країн Махаяни. Колісницю Сутри називають також Колісницею Причини, оскільки тут створюються причини для прояснення. Усвідомлення порожнистості або відсутності самозвеличання всіх явищ здійснюється за допомогою ретельного дослідження речей і через практику відповідної медитації.

Третій же поворот Колеса Дхарми є найважливішою основою для Колісниці Тантри, яка в своїй повній формі практикується сьогодні лише в Буддизмі, Тибету. У деяких інших традиціях, як наприклад, в більшості підшкіл Чань-буддизму в Китаї і Дзен-буддизму в Японії, передаються окремі аспекти Колісниці Тантри. Інші назви буддійської Тантри, наприклад, такі: Таємна Мантраяна і Ваджраяна або Алмазний Шлях. Її називають також Колісницею Плоду, оскільки в ній учень ототожнюється безпосередньо з плодом – довершеним станом Будди. У Тантрах Будда учив, що найвищі якості прояснення вже зараз є в думці, і потрібно тільки видалити поверхневі завіси, які утримують нас від переживання Будда-природи власного розуму.

Історичний ракурс

З історичного розвитку Буддизму можна дізнатися, як з практики вмісту цих циклів учень з'явилися відомі нам сьогодні традиції. Хоча сам Будда давав тільки усні учення, проте його ранні учні записали ці учення і передавали їх далі в первинній формі. Великі буддійські майстри склали пізніше подальші труднощі, в яких роз'яснювали учення Будди. Наголос робився на справжню і точну передачу учення. Вже в Індії через сторіччя виникли різні лінії передач, які могли організувати три цикли учень.

Безпосередньо після часу Будди всі рівні учень не могли відкрито практикуватися. Деякі стали дуже таємними або передавалися дуже малою кількістю людей. У перші 400-500 років після Будди, який, згідно більшості джерел, жив з 563 по 479 до н.е., відкрито практикувалася тільки Мала Колісниця. З в цілому 18 підшкіл Малої Колісниці лише небагато добилися визнання, ті що постійно піклувалися про достовірність передачі. Головним чином це були Старі (пали: Тхера) в зборах. Звідси і пішла назва Тхеравада (букв. Учення Старих Ордена), що зараз використовується як термін для обох нині існуючих шкіл Малої Колісниці – Стхавіравадіни і Сарвастівадіни.

Хоча другий період індійського Буддизму, коли сталі відомі учення Сутри, почався вже другому сторіччі до н.е., але коли перші тексти літератури по Праджняпараміте були зраджені гласності, в Індії вже очолює стало християнське літочислення. Це відбулося завдяки двом великим майстрам, передбаченим Буддою, Нагарджуной і Асангой, які жили в II або V столітті н.е., а також завдяки великому Університету Наланди (близько II в. н.е.), який більше 1000 років був центром отримання і розповсюдження учень Махаяни. Взагалі можна приблизно говорити періоді в 500 років, коли учення другого повороту Колеса Дхарми були в основному впорядковані.

Причина того, що більшість традицій північного Буддизму містять ці рівні учення полягає в тому, що в цей період до Індії пришли перші перекладачі і переклали тексти на свої мови. Вже в перше сторіччя н.е. почалося розповсюдження Буддизму по Центральній Азії і Китаю. У третьому сторіччі учення досягли Бірми, Камбоджі, Лаосу, В'єтнаму і Індонезії. У IV і V століттях багато важливих буддійських текстів були перекладені на китайську мову Кумараджей (344-413), Хуи-юанем (334-416), і іншими. Приблизно близько 520 р. н.е. до Китаю прийшов великий індійський майстер Бодхидхарма і став засновником Чань-буддизму. Дзен-буддизм в Японії почався декількома роками пізніше, в 538 р., і в 594 р. він став державною релігією.

Потім наступив третій великий період індійського Буддизму, час великих йогинів і реалізованих майстрів, так званих Махасиддх. Послідовники Будди розвинулися і сталі здатні практикувати і вищі учення Будди – Ваджраяну або Алмазний Шлях. Хоча ці майстри, що володіли незвичайними здібностями (санскр. Сиддхи), були обох полови і всіх соціальних класів, були також звичайні мандруючі йогини, які дуже часто були вельми незвичайні зовнішністю і поведінкою. Традиція Алмазного Шляху об'єднує найбільш важливих майстрів того періоду в групу 84 махасиддх, головним з яких був Сараха. Як знак своєї реалізації вони складали багато пісень, які сталі відомі як дохи.

До знищення Буддизму мусульманами і індуїстами можна говорити про 1500 років індійського Буддизму і його три великі періоди, приблизно по 500 років кожен. Ці три періоди відповідають т3 поворотам Колеса Дхарми, що означає, що в піке цих періодів в Індії практикувалися всі рівні учення Будди.

Коли у восьмому сторіччі на запрошення короля, Тибету, Трізонга Децена до Тибету прийшов великий майстер Падмасамбхава (тиб. Гуру Рінпоче) і там розповсюдив Буддизм, він зробив особливий наголос на тантричний аспект учення, Алмазний Шлях, і зробив його доступним для широких шарів. З тих пір під Буддизмом, Тибету, можна мати на увазі Алмазний Шлях. Одночасно король піклувався про те, щоб на Тибет були перекладені багато важливих буддійських текстів. Ці ранні учення і передачі привели до розвитку першої з чотирьох великих традицій Тибету, традиції Ньінгма, що буквально означає Стара традиція.

Пізніше, в XXI в. був другий великий період перекладу, під час якого до Тибету були принесені подальші передачі. Це привело до Нових традицій (тиб. Сарма), з яких найбільш відомими є Кагью, Сакья і Гелугпа.

Марпа Перекладач (1012-1097) приніс до Тибету з Індії особливі передачі, які йшли від майстра Тілопи (988-1069) і учення Махамудри, складові ядро традиції Кагью. Дрогмі Лоцава (933-1074) дав лінію передачі індійського майстра Гаядхари (або Вірупи) Кхену Кенчог Гьялпо (1034-1102), який потім заснував традицію Сакья.

Великий індійський майстер Атіша (982-1054), відправився до Тибету і разом з перекладачем Рінчен Сангпо (958-1055) і своїм основним учнем Дромтенпой (1004-1065) заснував традицію Кадампа, учення якої були пізніше узяті за основу традиції Гелуг (або Ганден) Дже Цонкхапой (1357 1419).

Суть цих передач у всіх чотирьох традиціях однакова, оскільки вони всі спираються на учення самого Будди і коментарі індійських майстрів. Різниця лежить коментарях, які індійські вчителі завжди давали відповідно до схильності учнів. Таким чином, вони мають різні наголоси. Так, старі школи, наприклад, більш орієнтовані на практику, нові ж більш підкреслюють глибоке вивчення Дхармы. Ці передачі більше 1000 років передавалися в чистій формі, не уриваючись, внаслідок чого незліченні практикують досягали повного розуміння природи розуму.

І зараз в Буддизмі, Тибету, можна через швидкі і ефективні методи Алмазного Шляху досягти прояснення для користі істот за дуже короткий час. Адже практика Алмазного Шляху містить в собі всі рівні учень Будди і проходить під керівництвом кваліфікованих вчителів. Це дійсна причина того, чому сьогодні стільки людей у всьому світі відкриваються якраз цьому напряму Буддизму. Якщо, з одного боку, справжня передача гарантує, що мета практики може бути дійсно досягнута, і, з іншого боку, коли може бути встановлена прямий зв'язок із справжньою ситуацією тут і зараз, з повсякденним досвідом, то це дозволяє дуже легко прийняти цей подарунок Будди. Різні традиції Буддизму – просто упаковка, в якій знаходиться Буддизм. Зміст же – це безперервний шлях до довершеного збагнення природи власного розуму, шлях до необумовленого щастя.

Це був всього лише огляд основних традицій Буддизму. Детальний виклад не вмістився б в рамки короткого реферату. Було б неможливо описати весь історичний розвиток, повний зміст окремих шкіл і все нинішнє підшколи. Проте, я сподіваюся, що зміг передати цим оглядом якесь невелике загальне уявлення, яке не приведе до того, що різноманіття цих традицій буде таким, що ще більш заплутує.

Література

Журнал "Традиційна медицина", Москва, 1992.

Науковий атеїзм М.,Политиздат,1973.

Кочетов А.І. Буддизм. М.,Политиздат,1970.

Кривелев І.А. Історія релігій. Т.2 М., “Мислі”,1988.

Олександр Мень Історія релігій. М., 1994.