Обставини, що виключають злочинність діяння у Франції

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМ. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Самостійна робота

З дисципліни «Кримінальне право»

На тему: «Обставини, що виключають злочинність діяння у Франції»

Виконала:

Студентка 2 курсу, 5 групи

Юридичного факультету

Спеціальності 6402

Ядвичук Юлія

Київ 2010

Діючий Кримінальний Кодекс Франції систематизує обставини, що виключають злочинність діяння. Всі вони поміщені в один розділ, знаходяться в певній послідовності, хоча і отримали назву «підстав ненастання кримінальної відповідальності» (глава 2 розділ II Книга II Кримінального Кодексу Франції).

До обставин, що звільняють від кримінальної відповідальності, французький законодавець відніс:

1) неосудність,

2) недосягнення віку кримінальної відповідальності,

3) примушення до здійснення злочинного діяння,

4) помилку в праві,

5) виконання розпорядження закону або наказу законного органу влади,

6) правомірний захист,

7) крайню необхідність.

З погляду французького права наявність тих або інших обставин безпосередньо впливає на правові наслідки для особи, що вчинила описане в законі діяння.

Так, у разі неосудності і недосягнення встановленого в законі віку, хоча кримінальне переслідування і припиняється, слідчі і юрисдикційні органи можуть визнати особу, яка несе небезпеку для суспільства і застосувати до нього які-небудь заходи, що не є покаранням: для малолітнього (до 13 років) - заходи виховного характеру, для психічно хворого - заходи медичного характеру. В решті випадків же такі заходи не застосовуються, оскільки ні особа, ні його дії не можуть розцінюватися як небезпечні для суспільства. Примушення до здійснення злочинного діяння свідчить про відсутність осудності, що припускає, що особа діє добровільно, вільно розпоряджаючись своєю волею, а значить і про відсутність морального елемента злочинного діяння.

Примушення до здійснення злочинного діяння (la contrainte ou force majeure).

Французьке кримінальне право, як указувалося, виходить з концепції про вільну волю суб'єкта злочину, згідно якої моральний елемент будь-якого діяння припускає наявність у суб'єкта здатності «розуміти і бажати». В деяких випадках, до числа яких відноситься і примушення до здійснення злочинного діяння, така здатність порушена. Примушення як обставина, що свідчить про відсутність злочинного діяння, було закріплено ще в ст. 64 КК Франції 1810 р., яка свідчила: «Немає ні злочину, ні провини, якщо під час здійснення діяння обвинувачений знаходився в стані безумства або під примусом сили, якому він не міг протистояти». ККФ 1992 р. зберіг цю обставину, додавши йому дещо інше значення: воно виключає кримінальну відповідальність.

Згідно ст. 122-2, не підлягає кримінальній відповідальності особа, що діяла під впливом якої-небудь сили або примушення, яким воно не могло протистояти.

У французькому кримінальному праві поняття «примушення», «форс-мажорні обставини» і «непереборна сила» використовуються як тотожні. Що стосується судової практики, то вона під примусом, що виключає кримінальну відповідальність, розуміє і будь-яке фізичне примушення, і природні (стихійні) сили, дія яких непереборно. Проте суди відмовляються визнавати таким психічне примушення. В деяких випадках примушення іншої особи до здійснення злочинного діяння передбачається ККФ як самостійний вид правопорушення. Наприклад, ККФ в рівному ступені карає як геноцид, так і примушення до здійснення дій, утворюючих цей злочин проти людства, як проведення, так і примушення до проведення на людині медичних дослідів без його вільно вираженої згоди, як здійснення так і примушення до здійснення автоматизованої обробки іменної інформації без дотримання попередніх формальностей по її застосуванню (ст. ст. 211-1, 223-8,226-16).

Юридична помилка (Perreursurledroit).

Юридична помилка (або помилка в праві) як обставина, що виключає злочинність діяння, була введена вперше КК Франції 1992 р. Згідно ст. 122-3 не підлягає кримінальній відповідальності особа, що представила докази того, що помилково відносно права, якої воно не могло уникнути, особа вважала, що має законну підставу так діяти. Але юридична помилка ніколи не признавалася судовою практикою обставиною, що виключає кримінальну відповідальність. У французькому кримінальному праві діяв принцип: «ніхто не може посилатися на незнання закону» («nul n'est сеnse ignorer la loi»).

Значенняданої обставини пояснюється тим, що особа в результаті незнання права або помилки в праві щиро помилялася з приводу дійсного характеру свого діяння і вважала, що діє правомірно. Обов'язковою умовою звільнення від кримінальної відповідальності є те, що такої помилки особа не могла уникнути. Очевидно, що особа не може посилатися на незнання закону при здійсненні діянь проти особи, громадського порядку і т. п., незаконність яких зрозуміла будь-кому. Разом з тим, існують такі діяння, незаконний характер яких не «лежить на поверхні». Це різні правопорушення в економічній, податковій, митній, фармацевтичної і інших областях. У зв'язку з криміналізацією подібних діянь французьким законодавцем значення і роль інституту юридичної помилки зростає.

Виконання закону або регламенту, або наказу законного органу влади.

Згідно ст. 122-4 ККФ, не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка виконує дії, передбачені або допущені взаконі або правилах.Не несе кримінальну відповідальність особа, яка виконує акт впорядкування повноваженьзаконними, якщо ця дія не є явно незаконною.

Виконання розпорядження закону або наказу законного органу влади було визнано обставиною, що виключає злочинність діяння, вже Кодексом 1810 р. Стаття 327 названого ККФ встановлювала правило, згідно якому «немає ні злочину, ні провини, якщо позбавлення життя, спричинення поранень або нанесення ударів наказано законом або наказано законною владою».

Наказ законного органу влади за певних умов також може служити виправданням здійснення дій, за які встановлена кримінальна відповідальність. Під законною владою розуміється орган державної влади або управління, що наділяє законом правом давати накази про виконання закону. Крім того, що наказ повинен бути виданий законним органом публічної влади, наказ сам по собі повинен бути законний. Під законністю наказу розуміється не тільки його відповідність законодавству, але і видання наказу в рамках компетенції визначеної законом.

Питання про відповідальність дії, що служить, зробило, за які передбачена кримінальна відповідальність, у виконання незаконного наказу розв'язується в теорії французького кримінального права двояким чином. Згідно однієї з позицій, що отримала назву теорії «пасивної слухняності» підлеглий зобов'язаний виконувати накази законних вищестоящих органів без обговорення або заперечування даних наказів, отже, підлеглі не несуть кримінальної відповідальності за дії, зроблені при виконанні наказу відповідальність за такі дії покладається на обличчя, що віддало незаконний наказ. Згідно іншої позиції, що отримала назву теорії «розумних багнетів», підлеглі не повинні виконувати незаконний наказ, а якщо вони це роблять то несуть повну відповідальність за злочинні дії.

В даний час більшість французьких авторів дотримується проміжної позиції, заснованої на оцінці ступеня незаконності акту. Якщо незаконність наказу явно виражена і він пов'язаний із спричиненням шкоди тілесної недоторканності людей або позбавленням їх життя виконання наказу не виключає злочинності досконалих дій і виконавець наказу підлягає кримінальній відповідальності. Якщо ж, навпаки, незаконність наказу важко зрозуміла, виконавець має невеликий об'єм повноважень, а невиконання наказу спричинить застосування до обличчя значних санкцій, виконавець наказу не повинен бути визнаний винним в здійсненні дій, що були наказані законним органом влади.

В 1983-1984 рр. у Франції була проведена реформа Загального статуту службовців. Закон від 13. 07. 1983 р. ввів правило, згідно якому підлеглий має право не виконувати наказ вищестоящого органу якщо цей наказ «явно незаконний і здатний істотно порушити який-небудь суспільний інтерес».

Правомірний захист (legitime defense).

В КК Франції інститут правомірного захисту (або необхідної оборони) відрізняється достатньою чіткістю.

Згідно ст. 122-5 до умов правомірності захисти відносяться:

- наявність и неминучість

- необґрунтованість посягання

- відповідність засобів захисту тяжкості нападу, що використовуються

- своєчасність захисту,

- можливість захисту не тільки себе самого, але і інших осіб, а також власності.

Судова практика визнає право на захист не тільки від посягань на власну або третіх осіб фізичну недоторканність, але і від «посягань на моральність».

Посягання повинне бути наявним і неминучим. У разі конфлікту, що протікає у декілька етапів, судді можуть визнати особу діючою

в стані правомірного захисту на першому етапі і визнати його винним, наприклад, в умисному спричиненні шкоди здоров'ю - на другому. В одному з рішень Палати по кримінальних справах Касаційного Суду Франції містилося положення про те, що «не може посилатися на правомірний захист той, хто відкривши двері і виявившись віч-на-віч з своїм супротивником, що намагався в нього вистрілити з вогнепальної зброї, але не зумів це зробити через осічку, замість того, щоб, закрити двері і забарикадувати її, викликати поліцію, бере рушницю, заряджає її, знову виходить і робить прицільний постріл в свого ворога. Відсіч неправомірна, оскільки, хоча небезпека і була в наявності, але не була неминучою. Особа признається винною в умисному спричиненні тілесних пошкоджень з використанням зброї».

Захист власності правомірний при дотриманні ряду додаткових умов:

- вона допускається тільки при посяганні, що вже почалося

- не допускається при загрозі такого посягання (на відміну від захисту особи)

- посягання, що почалося, повинне бути злочином або провиною

- при захисті власності не допускається спричинення смерті нападаючому

- захист повинен бути «строго необхідним» (якщо ж особа мала нагоду не заподіювати шкоди нападаючому, а звернутися до правоохоронних органів і т.п., особа повинна було використовувати таку можливість).

У французькому КК встановлено і два спеціальні випадки правомірного захисту. Згідно ст. 122-6 «діючим в стані правомірного захисту вважається той, хто скоює дії: 1.З метою відобразити проникнення вночі в житло, здійснюване шляхом злому, насильства або обману;

2. З метою захистити себе від осіб, що скоюють крадіжку або грабіж з насильством».

Крайня необхідність (1'etat de necessite).

Інститут крайньої необхідності до ухвалення ККФ 1992 р. не був законодавчо закріплений. Судова практика часто стикалася з випадками, коли діяння, за яке передбачена кримінальна відповідальність, скоювалось «з потреби», з метою захистити інше благо, суспільна цінність якого вище цінності блага, принесеного в жертву. В подібних випадках суди були вимушені використовувати норму французького права про примушення до здійснення злочинного діяння, обгрунтовувавши це тим, що особа в умовах небезпеки втратила над собою контроль і під впливом психічного примушення вчинила діяння, заборонене кримінальним законом.

Судова практика виробила наступні умови правомірності крайньої необхідності:

- наявність небезпеки спричинення шкоди (реальна загроза або початок здійснення)

- природа такої небезпеки може бути різною: небезпека спричинення фізичної шкоди, моральної, матеріальної

- не існує іншого способу уникнути небезпеці окрім, як вчинити діяння, заборонене кримінальним законом

- благо, принесене в жертву, є менш цінним, ніж врятоване благо.

Таким чином, можна зробити висновки, що кримінальне законодавство України та Франції (зокрема обставини, що виключають злочинність діяння) є схожими, але не однаковими.