Анестезіологія іcторія розвитку анестезіології

АНЕСТЕЗІОЛОГІЯ

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Анестезіологія (від гр. an — запе­речення, відсутність + aistesis — відчуття + logos — слово, наука) — наука, яка вивчає способи усунення відчуттів. Це наука про знеболюван­ня та інші методи захисту організму від надмірних подразнень, зумовле­них хірургічним втручанням. Захист організму від хірургічної травми по­винен починатися ще до операції, продовжуватися під час її виконання і в ранній післяопераційний період. Запобігання небажаному впливу хірур­гічної агресії може бути досягнуто за допомогою методів місцевої або за­гальної анестезії.

Місцева анестезія (місцеве знеболювання) — це знеболювання певних ділянок тіла за повного збере­ження притоми.

Загальна анестезія, або наркоз (від гр. іпагсао —ціпеніти), — це штучно зумовлене оборотне по­рушення функції центральної нерво­вої системи, яке супроводжується виключенням притоми, зниженням різноманітних видів чутливості, при­гніченням рефлекторної активності. Глибокий наркоз, як правило, супро­воджується також розслабленням м'язів, блокадою нейровегетативних та нейроендокринних реакцій, вираже­ним пригніченням життєво важливих функцій організму. Сучасна анестезі­ологічна допомога дає можливість цілеспрямовано впливати на певні лан­ки нервової системи без вираженого негативного впливу на організм. Зав­дання анестезіологічного забезпечення оперативного втручання: усунення не­гативних емоцій, больових відчуттів, м'язової напруги, патологічних нейро­ендокринних та нейровегетативних ре­акцій, регуляція основних життєвоважливих функцій під час операції та в ранній післяопераційний період.

Перше завдання анестезіологічно­го забезпечення — зменшення психіч­ної травми і негативних емоцій — може бути досягнуто за допомогою загаль­них засобів для наркозу та транквілі­заторів. Вимкнення больової чутли­вості (аналгезія) досягається за допо­могою місцевих та загальних анесте-тичних засобів, наркотичних і ненар-котичних аналгетиків.

Блокада небажаних нейровегетатив­них та нейроендокринних реакцій може бути здійснена не тільки загальними анестетичними засобами, але й фарма­кологічними препаратами вузькоспря-мованої дії. З цією метою найчастіше використовують антихолінергічні (хо­лінолітичні) та антиадренергічні (адре-нолітичні) засоби. З їхньою допомогою вдається зменшити негативний вплив не тільки операційної травми, але й дея­ких чинників наркозу, запобігти надмірній активізації та подальшому виснаженню нейровегетативних та ней­роендокринних механізмів.

Пригнічення захисних рухових ре­акцій та запобігання підвищенню то­нусу м'язів у відповідь на больове по­дразнення досягаються за допомогою засобів для наркозу та м'язових релак­сантів (міорелаксантів). Останні, бло­куючи передавання нервових імпульсів у нервово-м'язовому синапсі, спри­чинюють оборотний параліч попереч­но посмугованої скелетної м'язової тканини. Це дає змогу розслабити м'язи (міоплегія) за поверхневого рівня наркозу, коли ще не прояв­ляється його токсичний вплив на організм. Оскільки м'язові релаксан­ти паралізують поперечно посмуговані м'язи, в тому числі й дихальні, підчас їх застосування треба вдаватися до методів штучної вентиляції легенів.

Штучна вентиляція легенів (ШВЛ) дала можливість усунути один із ос­новних недоліків дії загальних анес-тетичних засобів — пригнічення зов­нішнього дихання.

Важливим завданням анестезіологіч­ного забезпечення операції є також підгримування адекватного кровообігу. Прикладом цілеспрямованої регуляції судинного тонусу є штучна гіпотензія.

Тільки адекватна корекція водно-електролітного, білкового та інших видів обміну може забезпечити спри­ятливий перебіг післяопераційного періоду.

Таким чином, сучасна анестезія має у своєму розпорядженні великий арсенал методів та засобів для підтри­мання адекватного знеболювання і регуляції основних життєвих функцій організму під час операції та в перші години після неї.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ АНЕСТЕЗІОЛОГІЇ

Перші відомості про знеболюван­ня під час операцій, болісних ліку­вальних маніпуляцій (за допомогою вина, кореня мандрагори, опію, індійських конопель та дурману) ви­явлено в "Папірусі Еберса" (3—2 тис. років до н. е.). Пізніше ці засоби ста­ли використовувати в Єгипті, Китаї, Греції, Римі. Гіппократ (459—377 p. до н. е.) зазначав, що «послабити біль є праця божественна».

У Асірії під час проведення корот­кочасних операцій хворим стискали судини шиї, спричинюючи цим не­притомність (непритомний стан). Ба­гато із цих засобів застосовувалися і у Київській Русі.

Спроби досягти знеболювання на певних ділянках тіла також здійсню­валися ще у стародавні часи. Спочат­ку з цією метою перетискували суди­ни кінцівки, пізніше почали викори­стовувати холод. Про ці методи зга­дував Абу алі Ібн-Сіна (980—1037). Перелічені методи знеболювання були малоефективні чи небезпечні для жит­тя хворого.

У XIX ст. відкриттям наркотичних властивостей низки хімічних препаратів розпочалася нова ера в розвитку зне­болювання. У 1200 p. P. Люлліус винайшов ефір. Уперше в клініці за­стосував його В. Лонг. У січні 1842 p. він під наркозом ефіром екстрагував у хворої зуб, а у березні видалив пух­лину, що локалізувалася в ділянці потилиці. Проте вийшла друком ця публікація тільки у 1852 p. Через цепіонером наркозу ефіром вважають Г. Мортона, який у жовтні 1846 p. привселюдно застосував наркоз ефі­ром (за допомогою сконструйовано­го апарата) під час видалення пухли­ни підщелепної ділянки. Звістка про успішне застосування ефіру облетіла весь світ. Уже в лютому 1847р. у Росії застосували його Ф.І. Іноземцев, M.I. Пирогов, Г.А. Ванцетгі, В.А Ка-раваєв. ^

Майже одночасно було відкрито дію закису азоту (звеселяючого газу). У грудні 1844 p. зубний лікар Г. Уелс випробував його дію на собі під час видалення хворого зуба.

Наркоз закисом азоту в поєднанні з киснем і досі є одним із найпоши­реніших видів загальної анестезії.

У листопаді 1847 p. гінеколог Д. Сімптон повідомив про успішне за­стосування для знеболювання хлоро­форму. Через 20 діб його використав M.I. Пирогова 1-му військово-сухо­путному госпіталі в Петербурзі. Однак велика частота ускладнень та висока летальність у разі використан­ня хлороформу змусили в подальшо­му відмовитися від нього.

У 1911 p. Легман використав для наркозу в експерименті трихлорети-лен. Уперше в клініці для знеболю­вання під час операцій його застосу­вав Е. Фішер.

У 1934 p. Уолтерс застосував для знеболювання у клінічній практиці циклопропан. Обидва ці препарати не знайшли застосування. У 1945 p. В Англії Саклінг синтезував флюотан (фторотан).

Сьогодні фторотан є одним з най­поширеніших інгаляційних анестетич-них засобів, що застосовуються як для мононаркозу, так і в поєднанні з за­кисом азоту та ефіром (азеотропна суміш).

Неінгаляційний наркоз почав ши­роко застосовуватися у клінічній практиці значно пізніше, ніж інгаля­ційний, хоча ще в 1847 p. M.I. Пи-рогов застосував ефір в експерименті для прямокишкового та внутрішньо­венного наркозу.

Російський фармаколог Н.П. Крав-ков у 1902 p. запропонував викорис­товувати для внутрішньовенного наркозу гедонал, і у 1909 p. С.П. Фе-доров застосував його в клініці. Про­те препарат не знайшов широкого за­стосування через погану розчинність.

У 1932 p. Веезе використав для внутрішньовенного наркозу препарат барбітурової кислоти — евіапан-натрій (гексенал), а з 1936 p. Ж. Ланді почав застосовувати тіо-пентал-натрій. Гексенал та тіопентал-натрій застосовують для внутрішньо­венного наркозу, а дітям їх уводять у пряму кишку.

У 1941 p. Г. Сельє виявив здат­ність стероїдних гормонів (прогесте­рону, дезоксикортикостерону) при­гнічувати ЦНС.

У 1955 p. було синтезовано стероїд­ний препарат гідроксидин, який мав виражені наркотичні властивості, але був позбавлений гормональної ак­тивності. Його стали випускати під назвою 'Предіон для ін'єкцій" (віад-рил Г). Його частіше застосовують у комбінації з іншими анестетичними засобами.

У 1960 p. Г. Лаборі із співпраців­никами синтезував наркотичну речо­вину, що була близькою до природ­них метаболітів, — натрію оксибути-рат, який застосовують у нас з 1961 p. для внутрішньовенної анестезії і в ре­анімаційній практиці.

У 1964 p. було синтезовано новий анестетичний препарат ультракороткої дії пропанідид (епонтол, сомб-ревін). З часом було встановлено, що летальність і частота ускладнень після застосування пропанідиду більша, ніж у разі наркозу похідними барбітурової кислоти.

У наш час ефективно використо­вують такі внутрішньовенні анесте-тичні засоби ультракороткої дії, як етомідат, пропофол.

Паралельно із впровадженням у клінічну практику засобів для загаль­ної анестезії розробляли методи для місцевого знеболювання. Поштовх до розвитку дали праці В.К. Анрепа (1880), який опублікував результати вивчення фармакологічної дії кокаїну. Ці дані було використано Коллером, Н.А Карацуповим та З.А. Захар'євсь-ким, які застосували кокаїн в офталь­мології. Холстед (1885) використав його для провідникової анестезії, через рік Оберст та A.I. Лукаше-вич — для регіонарної, а в 1897 p. А. Бір — для спинномозкової анес­тезії. У 1901 p. Сікорд і Кателін (за допомогою кокаїну) виконали один із різновидів перидуральної анестезії — сакральну блокаду. Оскільки цей пре­парат у високих концентраціях токсич­но впливав на організм, Реклю (1889) і Шлейф (1892) запропонували ін­фільтрувати ділянку майбутнього роз­тину слабкими розчинами кокаїну. За такої методики анестетик діє на чутливі нервові закінчення безпосередньо в ділянці операції. Це було початком роз­робки місцевої інфільтраційної анес­тезії. Особливого поширення місцеве знеболювання набуло після того, як у 1905 p. Ейнхорн синтезував новокаїн, а О. В. Вишневський розробив і запро­вадив у практику інфільтраційну анес­тезію новокаїном за методом "тугого повзучого інфільтрату", анестезію "по­перечного перерізу кінцівок" та мето­дику різноманітних блокад. Останніми роками особливого поширення набув один із варіантів провідникового зне­болювання — перидуральна анестезія, теоретичні передумови якої були роз­роблені ще у 1885 p. Корнінгом.

Слід зазначити, що ні місцева, ні

загальна анестезія одним анестетичним засобом (мононаркоз) не задовольня­ли всіх вимог, що їх було поставлено до знеболювання. Перспективнішим щодо цього було поєднання кількох препа­ратів. Поєднувати засоби для знеболю­вання почали давно, прагнучи знизити дозу хлороформу. Для цього одночасно застосовували кілька засобів, найчасті­ше хлороформ та ефір, хлороформ та скополамін.

Істотним недоліком цього виду ане­стезії є те, що за наркозу поєднан­ням різних засобів, як і у разі моно-наркозу, вимкнення свідомості, анал­гезії та розслаблення м'язів досягають тільки в умовах глибокої анестезії, яка негативно впливає на організм.

Нова епоха в анестезіології поча­лася із застосування препаратів, що розслаблюють м'язи (м'язові релаксан­ти), які незначно впливають на інші органи і системи. Запровадження м'я­зових релаксантів у практику анесте­зіології пов'язане з іменами канад­ських учених Гріффітса та Джонсона, які у 1942 p. застосували очищений препарат кураре — інтокострин. Відтоді релаксанти набули великого поширення. Міоплегія, спричинена введенням м'язових релаксантів, при­зводить до пригнічення або повного припинення дихання. Ця обставина зу­мовила необхідність розробки методів штучної вентиляції легенів. Для прове­дення її потрібна герметизація системи «легені—апарат», що вдалося здійснити за допомогою інтубації трахеї. Це дало змогу широко застосовувати ендотра-хеальний спосіб наркозу.

Застосування м'язових релаксантів та інтубації трахеї сприяло формуван­ню нового етапу в розвитку анестезіо­логії. Ендотрахеальний наркоз із м'я­зовими релаксантами та штучною вен­тиляцією легенів почали застосовува­ти під час найскладніших оперативних втручань у хворих з вираженими пору­шеннями життєво важливих функцій.

Розвиток анестезіології характери­зується інтенсивними пошуками но­вих способів знеболювання, за яких відпадає потреба у застосуванні за­

собів загальнонаркотичної дії. Так виникли різноманітні види нейролепт-аналгезії, атаралгезії, анестезія кетамі-ном, центральна аналгезія морфіном, фентанілом та іншими аналгетичними засобами.