Обєкти екологічних правовідносин

Дніпропетровський державний університет

внутрішніх справ

Реферат

з дисципліни „Екологічне право”

на тему:

„Об’єкти еколого-правових відносин”

Виконав:

курсант 301 н.в.

рядовий міліції

Липовий С.М,

Перевірив:

викладач кафедри

капітан міліції

к.ю.н. Легеза Ю.О.

Дніпропетровськ

2007

План

1. Поняття екологічного права.

2. Об’єкти екологічних правовідносин.

Література

1. Поняття екологічного права.

Екологічне право виступає юридичною формою екологічних відносин. Його розвиток і становлення відбувається у широкій на­уковій дискусії, що є цілком виправданим, бо тільки у процесі науко­вого обговорення можна виробити оптимальний підхід до розуміння екологічного права. Висловлені думки про поняття екологічного пра­ва в загальних рисах зводяться у цілому до двох основних напрямків. Одні автори вважають, що екологічне право належить до числа ком­плексних (інтегрованих) галузей права, до складу якої входить декілька самостійних галузей права, які регулюють різні види екологічних відносин. При цьому комплексність екологічного права автори такої думки трактують по-різному1. Наприклад: а) кожна галузь права, яка входить до складу екологічного права, регулює самостійний вид еко­логічних відносин, в основі яких лежать різні екологічні об'єкти. Тому й існують такі самостійні галузі права, як земельне, лісове, вод­не, гірниче, фауністичне, атмосфероповітряне та інші; б) екологічне право — інтегрована правова спільність (комплексна галузь права), яка об'єднує сукупність еколого-правових норм, що регулюють еко­логічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навколишнього природного середовища, гарантування екологічної безпеки, ре­алізації захисту екологічних прав.

Водночас отримує розвиток і концепція, згідно з якою еко­логічне право не є комплексною галуззю права, а являє собою са­мостійну галузь права у загальній системі права. Так, Ю. О. Вовк вважає, що природоресурсове (екологічне) право має єдиний пред­мет правового регулювання — суспільні відносини, які складають­ся з приводу раціонального використання й охорони природних ресурсів2. Інші автори, підтримуючи таку думку, наголошують на тому, що єдині екологічні відносини подіялються на декілька різно­видів (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосферо-повітряні та інші), які мають свої істотні специфічні особливості і спеціальні правові форми у вигляді підгалузей екологічного права (земельні, водні, лісові, гірничі, фауністичні, атмосфероповітряні, природно-заповідні та інші)3. На їх думку, такий підхід до розуміння екологічного права забезпечує його єдність як самостійної (неком-плексної) галузі права і внутрішню диференціацію.

Важливо зазначити, що В. В. Петров, який тривалий час не поділяв таких поглядів, в останніх працях обґрунтовано доводить, що екологічне право з огляду на його предмет є сукупністю од­норідних суспільних екологічних відносин, тому його не слід відно­сити до комплексних галузей права4. У літературі справедливо за-значається, що екологічні відносини є єдиними.

Викладене дає підстави зробити висновок про те, що у науці йде активний пошук оптимального розуміння сутності екологічного права, його місця в системі права. Найбільш аргументованою є дум­ка тих авторів, які розглядають екологічне право як самостійну (не-комплексну) галузь права з підгалузевою структурою.

2. Об’єкти екологічних правовідносин.

Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні і духовні блага, з приводу яких виникають правовідноси­ни. Об'єктами екологічного права є природні блага, які існують без участі людини або з певною її участю (штучне відтворення природ­них об'єктів). Слід мати на увазі, що не всі природні явища можуть бути об'єктами екологічного права. Деякі природні явища не підда­ються правовому впливу, зокрема, водні відливи і приливи, грозові явища, виверження вулканів тощо. Отже, об'єктами екологічного права можуть бути ті природні явища, з приводу яких можливе ви­никнення суспільних відносин з їх правовим регулюванням.

Згідно з екологічним законодавством України до природних об'єктів належать земля, надра, рослинний світ, ліси, води, тварин­ний світ, атмосферне повітря, природно-заповідні об'єкти та ін. Право безпосередньо не впливає на природні об'єкти, його вплив виявляється через поведінку суб'єктів екологічних відносин. Еко­логічне право виступає регулятором відносин, тому що суб'єктами цих відносин є індивіди, колективи людей, органи управління, дер­жава. В праві визначається міра можливої і належної поведінки суб'єктів екологічних відносин, що забезпечує оптимальне викори­стання природних ресурсів, їх відтворення і охорону навколишньо­го природного середовища (екологічної системи).

Законодавство передбачає внутрішню класифікацію кожного природного об'єкта. Вона встановлюється з метою визначення пра­вового режиму кожного виду природного об'єкта, що сприяє під­тримці екологічної стабільності.

У правовій літературі визначено співвідношення між природни­ми явищами. Так, природні об'єкти складають невід'ємні компонен­ти навколишнього природного середовища, а природні ресурси ут­ворюють частину природних об'єктів, які використовуються як дже­рела задоволення різних інтересів людини. Природні комплекси — це сукупність взаємопов'язаних між собою частин природних об'єктів, виділених з метою створення заповідної території. Ланд­шафтом вважається територіальна система, яка складається з вза­ємодіючих природних компонентів. Крім того, в екологічному зако­нодавстві виділені також конкретні природні об'єкти, яким прита­манні специфічні ознаки і які мають юридичне значення.

Земля належить до основних природних об'єктів і входить до складу єдиної екологічної системи як невід'ємна її частина. По­няття землі закріплене у ст. 1 Закону України від 19 червня 2003 року № 962-ІУ «Про охорону земель»1, де вона розглядається як по­верхня суші з ґрунтами, корисними копалинами та іншими природ­ними елементами, що органічно поєднані та функціонують разом з нею. Земельні ресурси — сукупний природний ресурс поверхні суші як просторового базису розселення і господарської діяльності, основний засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві. Грунт же являє собою природно-історичне органо-мінеральне тіло, що утворилося на поверхні земної кори і є осередком найбільшої концентрації поживних речовин, основою життя та розвитку люд­ства завдяки найціннішій своїй властивості — родючості.

Однак землю слід розглядати у двох аспектах: як сукупність усіх природних багатств (планета) і як поверхневий ґрунтовий шар землі, який виконує екологічні, економічні (засоби виробництва, просто­ровий базис), культурно-оздоровчі функції. Земельне законодавст­во розраховане на правове регулювання використання поверхне­вого шару землі й водночас взаємодіє з водним, лісовим, гірським, фауністичним, атмосфероповітряним, природно-заповідним, охо­ронним законодавством. Земельне законодавство виступає основною правовою формою земельних відносин. Земля як об'єкт права проявляється у різних сферах: при наданні земельних ділянок у власність або в користування; при вилученні земель у встановлено­му порядку для задоволення певних потреб; у процесі експлуатації земель з урахуванням їх цільового призначення тощо. До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим при­значенням поділяються на категорії земель (ч. 1 ст. 18 Земельного ко­дексу України, далі ЗК України). Тому в законодавстві врахована спе­цифіка правового регулювання використання категорій земель сільськогосподарського призначення, житлової та громадської забу­дови, природно-заповідного та іншого природоохоронного призна­чення, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призна­чення, лісового фонду, водного фонду, промисловості, транспорту.

Надра є самостійним природним об'єктом, частиною єдиної екологічної системи. У статті 1 Кодексу України про надра встанов­лено, що надра — це частина земної кори, що розташована під по­верхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступ­них для геологічного вивчення та освоєння. З цього випливає, що законодавство про надра розраховане на ту частину надр, яка ви­користовується для задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб. Цю частину надр називають природними ресурса­ми. Однак не всі надра доступні для діяльності людини з техно­логічних, економічних та інших причин. Наприклад, у деяких регіонах України природний газ залягає на глибині 5 тис. метрів, видобування такого газу потребує великих коштів. Отже, цей газ можна розглядати як природний об'єкт, що існує об'єктивно, а не як природний ресурс, який можна використовувати. Тому надра можна поділити на дві групи: ті, що використовуються, та ті, що не використовуються з різних причин. Кодекс України про надра виділяє п'ять видів користування надрами залежно від цілей їх ви­користання (ст. 14). Об'єктами права виступає та частина надр, яка може використовуватися для задоволення потреб суспільства.

Води — всі води (поверхневі, підземні, морські), що входять до складу природних ланок кругообігу води. Водний об'єкт — природний або створений штучно елемент довкілля, в якому зосереджуються води. Усі води на території України становлять її водний фонд, який включає у свій склад: поверхневі води — природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море (ст. З Водного кодексу). Водні об'єкти є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування (ст. 6). Залежно від значення водні об'єкти поділяють­ся на два види: загальнодержавні й місцевого значення (ст. 5), що виз­начає різний правовий режим їх використання та охорони. Залежно від цільового призначення води поділяються на такі види: для питних цілей, промисловості, сільського господарства, транспорту, рибного й мисливського господарства, лікувально-оздоровчих цілей та ін. Відповідно до наведеної класифікації у водному законодавстві вста­новлений правовий режим кожного виду водокористування. Викори­стання вод здійснюється у порядку загального й спеціального водоко­ристування (ст. 46). Об'єктами права водокористування є конкретні водоймища, надані у встановленому порядку відповідним суб'єктам. Рослинний світ — сукупність усіх видів рослин, а також грибів та утворених ними угруповань на певній території (ст. З Закону Ук­раїни «Про рослинний світ»). Об'єкти рослинного світу — дико­рослі (що природно зростають на певній території) та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби на всіх стадіях розвитку та ут­ворені ними природні угруповання. Природні рослинні ресурси поділяються на природні ресурси загальнодержавного та місцево­го значення (ст. 4). їх використання здійснюється у порядку загаль­ного або спеціального використання (ст. 8). Крім цього, вони мо­жуть перебувати в різних формах власності. Складовою частиною природних рослинних ресурсів є ліси.

Ліси належать до особливого природного явища і складають також частину єдиної системи. У статті 3 Лісового кодексу ліс розглядається як сукупність землі, рослинності, в якій домінують дерева та чагарни­ки, тварини, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємопов'язані, впливають один на од­ного і на навколишнє середовище. Видається, що таке визначення надто широке, схоже з визначенням поняття ландшафту. Більш пере­конливим є визначення, яке було дано свого часу відомими спе­ціалістами лісового господарства. Зокрема, ліс визначали як су­купність деревинних і чагарникових рослин, пов'язаних з грунтом і атмосферою1. Дане визначення відбиває біологічну сутність лісу як самостійного природного об'єкта. Що ж до взаємозв'язків лісу з інши­ми природними компонентами, то усі природні явища пов'язані між собою, тому вони й утворюють єдину екологічну систему. Усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду на­лежать також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. Землі лісового фонду поділя­ються на лісові та нелісові. Лісові ресурси за своїм значенням поділя­ються на ресурси державного й місцевого значення. Усі ліси в Україні є власністю держави (ст. 6 Лісового кодексу), отже, всі ліси утворюють об'єкт права державної власності. Об'єктами права користування ліса­ми є конкретно виділені лісові ділянки, наприклад, при заготівлі де­ревини рубка ліса здійснюється в межах розрахункової лісосіки (ст. 56 Лісового кодексу). Інші види лісокористування здійснюються від­повідно до приписів Лісового кодексу та інших спеціальних підзаконних нормативних актів. До лісового фонду не належать: усі види зеле­них насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева й групи дерев, чагарники на сільгоспугіддях, са­дибах, присадибних, дачних і садових ділянках (ст. 4 Лісового кодек­су). Питання створення, охорони й використання таких насаджень регулюються іншими законодавчими актами.

Атмосферне повітря є одним з основних життєво важливих еле­ментів навколишнього природного середовища. Як природний об'єкт воно являє собою природну суміш газів, що знаходиться за межами жилих, виробничих та інших приміщень. Критерієм розподілу атмо­сферного повітря (як природного об'єкта) та іншого повітря є природ­ний, непорушний зв'язок атмосферного повітря з довкіллям. Згідно з Конституцією України (ст. 13) атмосферне повітря, яке знаходиться в межах території України, є об'єктом права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися атмосферним повітрям як об'єктом права власності народу відповідно до закону. Відносини в галузі охорони атмосферного повітря регулюються Зако­ном України «Про охорону атмосферного повітря» та підзаконними нормативними актами. Велику групу відносин складають відносини з охорони атмосферного повітря. Не слід змішувати повітряний простір з атмосферним повітрям. Якщо атмосферне повітря являє со­бою суміш певних газів, то повітряний простір, згідно з Повітряним кодексом України від 4 травня 1993 року1, складає частину повітряної сфери, розташованої над сушею, водною територію України, тому є частиною території України (ст. 1 Повітряного кодексу).

Тваринний світ належить до основних компонентів навколиш­нього природного середовища. Відповідно до Закону «Про тварин­ний світ» об'єктами тваринного світу, на які поширюється дія цього Закону, є дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні, безхребетні в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку, які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин; продукти їх життєдіяльності. Об'єктом тваринного світу є також нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин, місця токування, линяння, гніздових колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, нерестовищ, інші території, що є се­редовищем існування, та шляхи міграції. Правове регулювання відно­син у даній сфері природи здійснюється у різних напрямках: питан­ня власності, використання тваринного світу, його облік і охорона, відтворення тощо. Слід мати на увазі, що відносини у галузі викори­стання, відтворення й охорони тваринного світу, який належить до сільськогосподарських та домашніх тварин і використовується у господарських, наукових та інших цілях, регулюються іншим законодав­ством, і зазначені види тварин не є об'єктами екологічного права.

Природно-заповідний фонд є специфічним об'єктом екологічного права. Його становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, науко­ву, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збере­ження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринно­го й рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Він являє собою сукупність природних об'єктів і ком­плексів, наділених режимом заповідання, і складається із природних заповідників, біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток при­роди, заповідних урочищ, ботанічних садів, зоологічних парків тощо. Правовий режим даного фонду визначений Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд України».

Континентальний шельф являє собою поверхню та надра морсь­кого дна до глибини 200 метрів у районах, які прилягають до узбе­режжя або до островів держави, але які перебувають за межами зони територіального моря або за цією межею до місця, де глибина по­кривних вод дає змогу вести розробку природних багатств у цих рай­онах. У разі якщо встановлення меж континентального шельфу відповідно до зазначених вище ознак суперечить юрисдикції су­міжних прибережних країн, межі континентального шельфу визна­чаються за спеціальними міждержавними угодами2. На дні моря шельфу можуть бути живі організми «сидячих» видів тварин (при­кріплені до дна або такі, що пересуваються морським дном), а також мінеральні та інші неживі ресурси, які відносяться до надр. Прибе­режна держава здійснює до нього суверенні права з метою розвідки та розробки його природних багатств. Використання та охорона при­родних ресурсів континентального шельфу регламентується міжна­родним та національним законодавством а саме: Конвенцією ООН з морського права (1982 р.), Конвенцією про континентальний шельф (1964 р.), Протоколом про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташова­них на континентальному шельфі (1988 р.), та чинним екологічним законодавством (Водним кодексом України, Кодексом України про надра, Законом «Про тваринний світ» тощо).

Виключна (морська) економічна зона України — це морські рай­они, які зовнішньо прилягають до територіального моря України, включаючи райони навколо приналежних островів, що їй належать. Ширина даної зони становить до 200 морських миль, що відрахо­вуються від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море Укра­їни (ст. 2 Закону України «Про виключну (морську) економічну зону України» від 16 травня 1995 року1). Згідно з Конституцією України (ст. 13) природні ресурси континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Укра­їнського народу. Україна у своїй зоні має суверенні права щодо розвідки, розробки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також із метою управління цими ресурсами щодо здійснення інших видів діяльності по економічній розвідці та роз­робці зазначеної зони, у тому числі виробництво енергії шляхом використання води, течій і вітру та ін.

Виключна (морська) економічна зона та континентальний шельф належать до природних ресурсів загальнодержавного зна­чення відповідно до п. "б" ст. 39 Закону України «Про охорону нав­колишнього природного середовища», що впливає на правовий ре­жим їх використання.

Навколишнє природне середовище також є об'єктом еко­логічного права. Це сукупність усіх природних об'єктів, які пере­бувають у нерозривному зв'язку та створюють єдину екологічну систему. Об'єктом екологічного права за охоронним напрямком є усе природне середовище.

Література

1. Конституція України, 1996 р. із подальшими змінами та доповненнями.

2. Кодекс України про надра. – від 27.07.1994 р. – за ред. від 19.12.2006 р.

3. Андрієвський І.Д. Регулятори економічної, екологічної, та соціальної безпеки країни у сфері користування надрами. Наук.стаття. – К. – 2005.

4. Шем’яков О.П. Автореф. – „Правове регулювання використання та охорони надр”. – Х. – 2003 р.