Особа і політика

1. Вступ.

2. Залучення людини до політичного життя як теоретична проблема.

3. Політична соціалізація.

4. Висновок.

1.Проблема участі особи у політиці є дискусійною із найдавніших часів. Одні мислителі вважали політику елітарним видом діяльності, інші притримувалися думки, що участь громадян у політиці визначена вже самою суттю людської спільноти. Бо політика пронизує всі види життєдіяльності кожного індивіда, має значний вплив на соц. побутові умови життя людей, на їх настрій та духовність.

2.Людина є первинним суб’єктом політики, який характеризується:

- різною участю у політичному житті;

- різними можливостями впливу на владу;

- мірою політичної активності.

Поняття “політична людина” включає всі типи учасників політичного процесу – від пересічного виборця до керівника держави. Серед “людей політичних” можна виділити лідера, активіста, керівника професійного політика, державного урядовця, представника “маси”, учасника натовпу та ін.

У реальній дійсності можна виділити кількість її залучення у політику.

Перший – тип політичного статусу – пересічний член суспільства, який має майже включно статус об’єкта політики. Він не цікавиться політикою, не бере участі у політичному процесі, не має ніякого впливу на політичні відносини.

Другий – тип політичного статусу – пересічний член суспільства, який характеризується високим політичним інтересом і політичною активністю. Він може брати участь у політичному житті самостійно та спонтанно чи бути членом об’єднання громадян.

Третій – тип політичного статусу – політичний лідер. Він може бути формальним і неформальним, місцевого або загальнонаціонального значення та ін.

Четвертій – тип політичного статусу – професійний політик, для якого політична діяльність є не тільки головним заняття, джерелом існування, але й змістом життя.

Вдалу спробу згрупувати різноманітні підходи до визначення рівнів залучності особистості до політики й типів особистості залежно від її ставлення до політики зробили учені О.В. Лазаренко, О.О. Лазаренко.

Соц. економічні передумови пов’язані із задоволенням певних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні політичної активності людини з рівним її благополуччя доводиться політологічними та конкретно-соціологічними дослідженнями. Зокрема американський дослідник С.Ліпсет робить висновок, що матеріально забезпечені люди є ліберальнішими та демократичнішими, а бідні – агресивнішими, менш толерантними, непарними.

3.Політична соціалізація.

Під “політичною соціалізацію”, розуміють процес входження людини в політику. Включеність людини у політичну структуру суспільства розглядається як сутність ознака особливості. Інститутами політичної соціалізації є сім’я об’єднання громадян засоби масової інформації та ін.

Ще Аристотель писав: “Людина за своєю природою є істота політична, а той, хто завдяки обставин, живе поза державою є істота недорозвинута у моральному відношенні або над людина.

Бехевіористи – виводять політичні потреби індивіда їх природних властивостей людини. На їхню думку, прагнення до влади вважається домінуючою рисою людської психіки і свідомості, визначальною формою соц. активності людини.

У політичній соціалізації виділяються дві фази:

- політична адаптації – пристосування індивіда до соц. політичних умов, до ролевих функцій, політичних норм, соц. груп;

- інтеріоризація – засвоєння особою політичних цінностей і постанов, норм і взірців політичної поведінки, притаманних певній соц. спільності.

4. Перехід від тоталітарної політичної системи до демократичної правової держави зумовив фундаментальні зміни у політичній соц. населення, які спрямовані на формування таких рис, як політ, толерантність, готовність до компромісу, прагнення до конвенсусу, вміння цивілізовано виражати політичним конфліктам, запобігати політичним конфліктам або цивілізовано розв’язувати їх.