Буддизм Його суть і різновиди

Буддизм

Походження буддизму,

його віровчення

та культ

Буддизм — найдавніша світова релігія, що виникла в Індії у VI ст. До н. е . На початку І тис. н. с. буд­дизм поширився по всій території Азіатського материка, і наприкінці тисячоліття він уже розпросторив­ся від Каспійського моря до Тихо­го океану, від Якутії до Індонезії. Далі буддизм поступово розчиняв­ся у національних культурах, витіс­нявся ісламом і християнством. З XV ст. у степових народів склада­ється буддистська церква — ла­маїзм. У XIX ст. європейські схо­дознавці «відкрили» існування буд-дистської літератури, після чого інтерес до буддизму почав швидко зростати, з'явилися численні буд-дологічні школи в країнах Європи, Росії та США.

Наприкінці XIX ст. починається піднесення національно-визволь­ного руху в країнах Азії, що при­вело до відродження традицій­них східних релігій, у тому числі буддизму. Російський індолог І. П. Минаєв зазначав, що від­родження буддизму розпочалося тоді, коли ченці довідалися про вивчення священних буддійських текстів у Європі, про інтерес європейської демократичної гро­мадськості до вчення Будди. Це спонукало їх вступити в полемі­ку з християнськими місіонерами, а успіхи буддійських ченців у диспутах прискорили процес ідеологізації вчення Будди і політизації буддійської громади — сангхи.До 60-х років XX ст. буддизм переживає своєрідний ренесанс здебільшого у країнах Азії, а буддійські громади, монастирі й цент­ри виникли у багатьох країнах Європи, Америки та Австралії. Нині послідовників буддизму налічується близько 700 млн чоловік.Історичні джерела свідчать, що про буддизм людям нібито возвістив Шак'ямуні (пустельник з племені шак'їв) і відбулося це понад 2,5 тис. років тому в Індії. За переказами, після незлі­ченних перероджень Будда (що означає на санскриті просвітле­ний вищим знанням, осінений істиною) з'явився на землю, щоб виконати свою рятівну місію, вказати людству шлях, який допо­може позбутися страждань. Для свого останнього переродження спаситель обрав подобу царевича Сиддхартхи, що належав до знатного роду Готама (звідси його родове ім'я Гаутама).Рід цей входив до племені шак'їв, яке жило за 500—600 років до н. е., у долині р. Ганг, в середній її течії. Мати Сиддхартхи — дружина правителя Майя (або Махамайя) — побачила одного разу уві сні, що в її бік увійшов білий слон, через певний час вона народила немовля, яке з'явилося на світ також незвичним шля­хом (вийшло з боку матері), одразу зробило кілька кроків і подало клич, який почули всі боги Всесвіту. Пологи застали Майю в містечку Думбіні, розташованому нині на території Непалу, в 10 км на північ від індійського кордону. Цариця прямувала зі своєї столиці Капілавасту в батьківський дім. Боги піднесли новона­родженому дарунки. Через сім днів після пологів мати померла.Довідавшись про народження царського сина, палац повелителя шак'їв відвідав старий мудрець Асита. Побачивши на тілі новона­родженого «прикмети величі», Асита розсміявся, а згодом заплакав. «Я сміюсь, — сказав він, — від радості, що спаситель з'явився на землю, і плачу від того, що мені не випаде щастя жити досить довго, щоб бачити звершення ним свого подвигу». Немовля назвали Сид-дхартхою, що означає «той, що виконав своє покликання».Однак повелитель не хотів втрачати сина, що неминуче сталося б, коли б син вирішив присвятити себе релігії. Тому він оточив дитину розкішшю, ретельно приховуючи від неї всі непривабливі сторони життя. Ще підлітком Сиддхартха вражав усіх своїми незвичайними здібностями, силою, спритністю та розумом. Досяг­нувши зрілості, він одружився. Дружина подарувала йому сина. Життя сім'ї було сповнене радощів, принад, щастя.Проїжджаючи колісницею під час прогулянки по місту в ото­ченні танцюючих і співаючих дівчат, Сиддхартха побачив вкрито-го виразками хворого чоловіка, згорбленого роками немічного діда, похоронну процесію і поглиненого в глибокі роздуми аскета. Ці «чотири зустрічі» все в ньому перевернули. Він довідався про властиві людині страждання. І тієї самої ночі крадькома залишив свій дім, щоб у пустельництві шукати шлях, який допоможе позбу­тися страждань.Через раптове осяяння внаслідок довгого, глибокого споглядан­ня Гаутама відкрив шлях до спасіння. Це було на березі річки Напранджани в містечку Урувілья, в сучасній Бух Бодх-гайі. Сидячи під деревом, Сиддхартха пізнав «чотири благородні істи­ни», тобто став Буддою.Прийнято вважати, що сутність буддизму, з'ясована Гаута-мою в день великого прозріння, була чітко викладена Буддою у першій виголошеній ним проповіді. В ній стисло подано вчення про «чотири благородні істини». Істини проголошують, що:

1) життя є страждання;

2) причина всіх страждань — бажання;

3) страждання можна припинити позбавленням від бажань, «погашенням» останніх;

4) слід вести доброчинне життя за законами «правильної поведінки» і «правильного знання».

Перша з «чотирьох благородних істин» формулюється так: «У чому полягає благородна істина про страждання? Народжен­ня — страждання, розлад здоров'я — страждання, смерть — страждання, скорбота — стогнання, горе, нещастя і відчай — страждання, союз з нелюбом — страждання, розлука з коха­ним — страждання, неотримання пристрасного жаданого — страждання, коротко кажучи, п'ять категорій існування, в яких виявляється прив'язаність (до земного) — страждання».Хоча страждання зумовлюються передусім чинниками біо­логічними (смерть, хвороба, народження) і психологічними (скор­бота, відчай тощо), буддизм не обминає чинники іншого порядку. Будді, наприклад, приписують такі слова: «Государі, які прав­лять царствами, володіють скарбами і багатствами, з пожадли­вістю позирають один на одного, потураючи своїм ненаситним бажанням. І якщо вони діють так невтомно, пливучи в потоці непостійності, ваблені зажерливістю та плотським жаданням, то хто ж тоді може спокійно ходити по землі?»Важливо зазначити, цю буддизм возводить страждання в абсо­лют, у провідну властивість суттєвого буття в усіх його виявах, робить страждання сутністю буття. Будь-яке життя, існування завжди, всюди, в будь-якому його прояві є обов'язково, безумовно і неминуче стражданням, злом. Такою постановкою питання буд­дизм відрізняється від більшості релігій, які передували йому й виникли після нього.Справді, в усіх релігіях світ земний та чуттєвий всіляко при­нижується, а протиставлений йому «світ небесний» підноситься, утверджується як «істинне надбуття». Отже, перебування у зем­ному світі повинне бути використане для підготовки до «життя» в світі небесному. Природно, «вічне життя» дається як нагорода за перенесені страждання і біди під час земного існування.Взявши за вихідний пункт свого вчення тотожність будь-яко­го існування зі стражданням, буддизм не міг припустити можли­вість іншого існування, крім повного страждання. Сама смерть, як страждання, не приносить порятунку від мук. Після неї почи­нається нове, сповнене страждань існування. Вчення брахманізму про переродження залишилось у буддизмі непохитним. Звідси неминучий висновок про необхідність примирення зі стражданням.Проте буддизм на цьому не зупиняється. Вимагаючи безпри­страсного ставлення до всіх проявів чуттєвого буття (ця вимога становить найважливіший принцип буддійської моралі), а саму безпристрасність розглядаючи як головний чинник подолання страждань, буддизм не завершується безвихідним песимізмом. Він проголошує шлях до спасіння, до подолання страждань. Цей шлях полягає у повному припиненні будь-якого «існування, у ви­ході з коловороту буття», у досягненні абсолютного кінця, небуття, «нірвани».Висновок про можливість спасіння сформульований у «третій благородній істині», яка проголошує: «Що ж є благородною істи­ною про припинення страждань? Це — повне загасання і при­пинення усіх бажань і пристрастей, їх відкидання і відмова від них, визволення та відокремлення від них».

Чуттєвий світ у буддизмі називається саисара, слово за­позичене буддистами з брахманізму. Переконувати віруючих в Індії епохи формування буддизму в тому, що світ сповнений страждань, не було особливої потреби. Це стверджували пануючі релігійні філософські традиції, цього зазнавали прості трудівники на життєвому шляху, коли руйнували вікові суспільні устрої, коли раніше незнаний податковий прес вичавлював з людей усі життєві соки, коли на кожному кроці людину підстерігала жахлива перспектива розорення, злиденності, рабства. За цих умов тра­диційно релігійне критичне ставлення до чуттєвого світу зна­йшло своє повне завершення. Якщо брахмани обіцяли перспек­тиву радісного, щасливого життя тому, хто відродиться раджею, багатим купцем, могутнім воєначальником завдяки дотриманню релігійних настанов, обітниць і принесення жертв, то буддійські проповідники повністю заперечували саму можливість існування життя поза злом, поза стражданнями.Демон зла, бог смерті Мара намагався залякати «Просвітле­ного» царевича страшними бурями. Він підсилав до царевичаРаутами своїх дочок — пристрасть, турботу і насолоду, з метою спокусити його й примусити відмовитися від провіщення людям шляху спасіння. Сім днів (за іншими версіями — чотири тижні) міркував Будда і все ж подолав сумніви: неподалік Бенареса в «Оленячому парку» (сучасний Сарнатх) він проголосив перед п'ятьма майбутніми учнями й двома оленями свою першу пропо­відь. У ній він коротко сформулював основні положення нової релігії, як зазначають буддисти, «привів до руху колесо дхарми». Згодом ці положення набули системного вигляду — в канонічно­му збірнику буддизму «Трипітака» (санскр. «трипітака» — три корзини або три частини цього збірника). Впродовж 40 років оточений учнями Будда ходив містами та селами долини Гангу, творячи чудеса й проповідуючи своє вчення.Спочатку це вчення мало назву дхарма, що в цьому разі слід розуміти як закон життя. Згідно з буддійським вченням, усе в світі є наслідком нескінченного руху дхарм, які бачаться у вигляді духовних нематеріальних частинок. Різні комбінації рухо­мих дхарм утворюють предмети, тварин, людину. Розпад такої комбінації дхарм призводить до смерті. Проте дхарми не зни­кають, а об'єднуються в нові комплекси, внаслідок чого відбуваєть­ся переродження. Від позитивних і негативних діянь людини залежить краще чи гірше переродження.Форму нового переродження визначає карма, або закон, згід­но з яким усі вчинки людини мають наслідки для її «майбутнього життя» після смерті. Якщо людина бідна, нещасна, хвора, то у попередніх переродженнях вона вела неправедний спосіб життя. При цьому людина може перевтілюватись у нещасливця, тварину, комаху, рослину. Завдяки хорошій кармі можна стати ангелом, багатою та щасливою людиною.Кінцевою метою доброчесного життя, згідно з буддизмом, є злиття з Буддою, тобто занурення у нірвану.Сам Будда помер за переказами у 80-річному віці в Кушина-гарі (як вважають, відповідає нинішній Каспі). Будда ліг під деревом у позі лева, звернувся до ченців і мирян, які зібралися довкола нього, з такою промовою: «Тепер, ченці, мені нічого більше сказати вам, окрім того, що все створене приречене на зруйнування! Прагніть усіма силами до спасіння». Відхід Будди від життя віруючі називають досягненням великої нірвани. Згід­но канонами, Будда помер у день травневого повного місяця. Цю дату шанують так само, як дату народження і прозріння, тому її називають «тричі святим днем».Дотримання «четвертої благородної істини» має важливе зна­чення у буденному житті кожного буддиста. «Правильна поведін­ка» означає життя відповідно до таких моральних принципів: не вбий і не чини нікому шкоди (принцип ахімси), не вкради, небреши, не чини перелюбу, не вживай алкогольних напоїв і наркотиків. Для чернецтва головним у поведінці повинен бути аскетизм, тому буддійським ченцям заборонено бути присутні­ми при розвагах, спати у зручному ліжку, користуватися нати­раннями, парфумами, мати золото та срібло, а також їсти після полудня.«Правильне знання» передбачає самозаглиблення й внутрішнє споглядання — медитацію. «Правильна поведінка» і «правильне знання» дають змогу людині поступово вирватися з безкінечного ланцюга перероджень, досягти нірвани. Етичне вчення буддизму вимагає від його прихильників цнотливості, поваги до чужої влас­ності, чистоти в думках і справах, щедрості й благодійництва, воно забороняє вбивати живі істоти. Спасіння людини релігія буддизму шукає у внутрішньому вдосконаленні.

Ідеал абсолютної відчуженості від навколишнього світу приводить прихильників цієї релігії до відмови від необхідності такого вдосконалення. Важливо зазначити, що більшість груп буддистів не залишається осторонь гострих проблем сучасності та бере активну участь у суспільно-політичному житті своїх країн.Особливості культу буддизму легко зрозуміти, аналізуючи за їх вченням світобудову. В космічному тілі час від часу матеріалі­зуються Будди, кожний з яких створює свій простір, у просторі конкретного Будди виникає буддійська громада — сангха, що іменується «незрівнянним полем заслуги в цьому світі». У свою чергу, поле сангхи складається з безлічі локальних буд­дійських громад, які перебувають найчастіше в монастирях.Отже, зазначені світоглядні уявлення нібито розподіляються на інформативні блоки, символічно уречевлені в культових об'єк­тах. Наприклад, космологічні блоки інформації у ступах й аман-далах; космографічні — в плануванні монастирів і храмових ком­плексів; медитативні — в діаграмах та янтрах, в статуях і зоб­раженнях Будд, Бодхісагв, міфічних істот. Сукупність таких об'єктів формує культову систему буддизму. Буддійському культові не властиві жертвопринесення та інші релігійні вимоги. Культ відправляється ченцями; миряни в організації богослужіння участі не беруть.

Основні напрями в сучасному буддизмі

У сучасному буддизмі існують три напрями, які значною мірою різняться і за доктринальними положеннями, і за характером культової практики. Це хінаяна («вузький шлях спасіння»), або індо-південний і південно-східний буддизм; махаяна («широ­кий шлях спасіння»), або дао-буддизм (далекосхідний буддизм); ваджраяна, або тантраяна (центральноазіатський буддизм).

Перший напрям — хінаяна — тісно взаємопов'язаний з раннім буддизмом. Він визнає Будду людиною, яка знайшла шлях до спасіння. Головним у ньому є особисте спасіння, що вважається досяжним лише через відхід від світу, тобто прийняття чернецтва. За межами Індії хінаяна поширилася лише там, куди проникли індійські поселенці (Південна та Південно-Східна Азія). У краї­нах цих регіонів — М'янмі, Камбоджі, Лаосі, Таїланді, Індонезії, Шрі-Ланці — буддизм сприймається як високорозвинена індійська культура, спроможна задовольнити всі верстви населення.

Другий напрям — махаяна — визнає можливість спасіння не лише для ченців, а й для мирян. Увага зосереджується на необхідності рятувати інших, на активній проповідницькій діяль­ності та проникненні у різні галузі суспільного та державного жит­тя. Подолавши аскетичні крайності хінаяни, махаяна легше адапту­валася до нових умов і вийшла далеко за межі Індії (на Далекий Схід). Другий напрям буддизму — основа багатьох місцевих тлумачень і течій буддизму.

У махаяні склалися численні автономні общини, які, виступаючи частиною суспільства, мають специфічне віровчення і культ, здатні виконувати допоміжні функції як в інших релігіях, так і в суспіль­ній ідеології. Тому буддизм махаяни став інтегральною частиною релігійної свідомості населення далекосхідного регіону поряд з кон­фуціанством, даосизмом, синтоїзмом та іншими релігіями. У кожній країні існує своя національна специфіка буддизму. Наприклад, у Японії зареєстровано 160 буддійських сект, що належать шести школам: Тендай, Сикгон, Дзьодо, Нітіран, Нара, Дзен.

Сьогодні буддійська секта дзен (чань) набула популярності й серед молоді західноєвропейських країн, а також США. Особ­ливості дзен-буддизму, заснованого ще VI ст. у Китаї індій­ським ченцем Бодхідхармою, полягають у передачі («від серця до серця») вчення, вірі в можливість безпосереднього контакту з всеосяжною істинною мудрістю Будди, у відмові від писемності як засобу передачі вчення Будди, переконаності у здатності осягнен­ня його зверненням до внутрішнього світу людини. Важливе зна-чення буддійська секта дзен надає практиці самодисципліни та психічному тренуванню.

Дзен приваблює молодь сучасних цивілізованих країн живою практикою істини, відкритою для всіх, незалежно від раси, кольору шкіри, релігійної належності. Молоді люди намагаються знайти в ній спільні риси з культурою та світоглядом країн Західної Євро­пи. Дзен притягує молодь і своїм загальним нігілістичним духом, який заперечує будь-які авторитети, навіть самого Будду. Це особ­ливо імпонує американській молоді, яка визнає «битницький» дзен, де немає дисципліни, виснажливих тренувань, штатного вчителя. Один із напрямів останнього часу — так звані «наркотики для просвітлення». Його послідовники вважають, що за допо­могою наркотиків без традиційних тренувань можна досягти пси­хологічного ефекту, подібного до практики дзен. Секта обіцяє своїм прибічникам повне визволення — моральне, духовне, інте­лектуальне, душевну рівновагу, справжню свободу і незалежність від суспільства.

Прихильники східних культів (у тому числі дзен-буддизму) на Заході мало цікавляться сутністю релігійної теорії. Вони віддають перевагу практиці медитації, розглядаючи її як розумову акцію, спрямовану на приведення психіки у стан споглядальної зосе­редженості, вільної від негативних переживань. Створюються центри «трансцендентної медитації», метою яких є досягнення «духовного оновлення» людей, прилучення їх до так званої кос­мічної енергії, блокування негативних емоцій та інтелектуальних стереотипів. У США медитативні прийоми засвоюють у школах; у ФРН поміж студентства налічується понад ЗО тис. послідовни­ків «трансцендентальної медитації»; у Швеції функціонує «Інсти­тут Махаріші за творчий розум», який постачає школярів посібника­ми з трансмедитації. Медитативний центр у Сан-Франциско має назву «Спілка буддійської практики».

Захоплення необуддизмом наших сучасників у далекому та ближньому зарубіжжі, а частково й в Україні, набуло переважно утилітарного характеру. Буддійське вчення про любов до всьо­го живого (у філософії — сантана) й сувору підпорядкованість людського існування велінням розуму, про знання, які повинні служити благочестивому життю та необхідні, аби позбутися страж­дань, відіграє у соціальне-психологічному розумінні роль заспо­кійливого засобу для віруючого, бодай тимчасового відсторонення його від кривд і прикрощів недосконалого людського суспільства. Тут, власне, йдеться про компенсаційну функцію релігії.

Зауважимо, що жодна із зазначених буддійських сект не успад­ковує практики й вчення раннього буддизму, оскільки кожна школа підкреслює пріоритет духу вчення перед канонічністю текстів. Центральними постатями в школах японського буддизму,наприклад, є «видатні особи» (вчителі), які ведуть своїх послідов­ників до «істинної мети». Дехто з прибічників стають ченцями, однак чернець не має будь-яких особливих духовних переваг перед мирянами, як в хінаяні.

Японський буддизм — це релігія передусім для мирян. У країні існують численні буддійські організації: при сектах, великих монастирях, у школах і вузах, приватних фірмах і державних закла­дах. Особливо багато організацій, що належать новим релігіям, яких близько 150, з них дві третини становлять буддійські това­риства (кай) і братства (кводан). Найбільшими є Сокагаккай (15 млн чоловік), Риссьо косейкай (5 млн) і Рейюкай (4 млн). Більшість необуддійських організацій підтримують ліберально-демократичну партію. Сокагаккай має власну політичну партію, яка є третьою за числом місць у парламенті.

Третій напрям — ваджраяна, або тантраяна, сформу­вався на початку II тис. н.е. Він практикує шлях йоги під керів­ництвом духовного наставника — гуру. Кожний гуру має свою методику використання системи йоги для очищення думок. У ла­маїзмі, що виник на основі вчення Цзоихави (1357—1419), такі духовні наставники називаються переродженцями, або живими богами.

Ламаїзм — це ієрархічна церковна система, що дублює світську державну ієрархію, встановлену Чингісханом.

Цей різновид буддизму складається з двох частин. Зовнішня культова практика ламаїзму орієнтована на накопичення заслуг, подібно до хінаяни; внутрішня, духовна серцевина вчення, або вчення ваджраяни, спрямована на злиття розуму людини з кос­мічним тілом Будди. Духовна серцевина має чотиричленну структуру, ототожнювану з ваджрою — символом вічності, сталості і непорушності. Це формула типу чотирьох істин: Ла­ма — Будда — Дхарма — Сангха; посудина — таємниця — мудрість — велике єднання та ін. Згідно з тибетською тради­цією, тіло лами є Сангхою, його мова — Дхармою, його дум­ка — Буддою. Вчення лами як живого Бога містить чотири екзотичних посвячення, які стосуються посудини, таємниці, муд­рості, великого єднання.

Послідовники буддизму існують так само на території колиш­нього Радянського Союзу, зокрема в Бурятській, Калмицькій і Тувинській автономних республіках Росії. Буддійська церква зазначених регіонів очолюється Духовним управлінням буддистів (ДУБ). Центр церкви та резиденція голови управління перебу­вають в Іволгінському дацані (дацан — монастир) в 40 км від Улан-Уде. На одному з чергових з'їздів представників буддійсько­го духовенства і мирян був прийнятий діючий нині статут ДУБ, який регламентує діяльність управління з керівництва ламством і взаємини останнього з мирянами. Голова ДУБ обирається з лам і має почесний титул бандидо-хамбо-лама. Головним завданням ДУБ згідно зі статутом є забезпечення релігійних потреб віруючих і сприяння єднанню, солідарності та братству буддистів усіх країн.

Кожний дацан відповідно до статуту розробляє й приймає свої правила внутрішнього розпорядку, що визначають поведінку лам, зміст і порядок богослужіння. Серед ламаїстських обрядів на пер­ше місце сьогодні висунуті відвідання дацану під час великих святкових богослужінь і колективний обряд триденного «маакі», метою якого є забезпечення добробуту даного населеного пункту. Лами зобов'язані жити в монастирі й дотримуватися певних пра­вил. Згідно зі статутом, лами — вірослужителі, які поклялися сліду­вати вченню Будди та прийняли священні заповіти.

Кожний дацан скеровується своєю радою, головою якої е настоятель. Лами особистого господарства не мають. Живуть вони в будинках, що є власністю дацану. Всі прибутки вносяться до загальної каси монастиря, з якої кожен лама отримує тверду щомісячну плату відповідно до встановленої для нього ставки.

Головне джерело прибутків дацану — пожертвування віруючих, приношення паломників. Значні пожертвування надходять від сплати замовлюваних віруючими молебнів, треб, читань священних текстів. Багато елементів культур, які раніше виконувалися в улусах (населених пунктах), перемістилися нині в дацани. Серед віруючих переважають люди літнього віку, вони їздять до дацану, щоб там відправити молитву, обряди, отримати пораду лами. Останнім часом, в умовах зростання національної самосвідомості, від­родження традиційних буддійських цінностей, інтерпретованих як етноспецифічні, все більше уваги приділяється молоді. У школах при дацанах навчають національних тибетських мов, знайомлять з історією буддизму, з основами тибетської медицини.

Соціальна сутність буддизму

Соціальні буддійські ідеї дуже різноманітні та багатоваріантні: це концепції буддійського способу життя, стосунків між членами сангхи, ченцями і мирянами, між керівниками та підлеглими; ієрар­хічні моделі типів особистостей, соціальних груп, професій; моделі буддійської держави, уряду, економічного розвитку, системи осві­ти тощо; моделі відносин держави з селянством; моделі, пов'язані з фінансами, проблемами сільського господарства, промисловості, засобами масової інформації, сучасної науки, тобто будь-які ідеї суспільного розвитку розглядаються крізь призму буддійського вчення, світогляду і світовідчуття.

Для більшості прихильників буддизму характерною є миро­любність, яка відіграє у сучасному світі свою роль у боротьбі проти загрози нової надруйнівної війни. Шлях до миру, за буддизмом, пролягає значною мірою через внутрішнє моральне самовдосконалення особистості, тобто через зречення від усіх земних почуттів і пристрастей.

Будь-яка однозначна характеристика буддизму як релігії буде неповною, оскільки буддизм — це водночас індивідуальна та колективна релігія; релігія, яка поширюється лише за підтримки державної влади і при цьому незалежна від неї; релігія раціо­нальна й містична, чернецька і світська, релігія, яка вбирає будь-які ідеї та вірування, здатна звільнятися від них. Буддизм то спалахує, то згасає у суспільному житті тієї чи іншої країни, спо­нукає людей і на хибні вчинки, і на акти милосердя.

Пригнічує буддизм розум чи ні? Відповіддю на це запитання можуть бути мільйони віруючих-буддистів, за якими 2500-річна безперервна традиція передачі вчення зафіксована в десятках тисяч канонічних текстів. Саме в цій канонічній літературі при­хований феномен буддизму, сутність якого полягає в тому, що розум заглиблений у вивчення самого себе. Перші 500 років по смерті Будди, коли його вчення передавали усно за допомогою особливого коду мнемотехніки, буддизм пізнавався переважно на практиці. У І ст. до н.е. усно трансльоване вчення і дисциплі­нарні правила поведінки членів сангхи починають записувати спочатку на місцевих мовах, потім на палі та санскриті. Вини­кають різноманітні версії вчення Будди, в яких описується досвід медитації та практики простування серединним шляхом. Ство­рюється абхидхармічна література, а згодом література праджня-параміт.

З V ст. виникають космологічні ідеї, що дають змогу переводити уявлення про структуру буття й механізм його функціонування на рівень індивідуального мікрокосму. Ці ідеї постійно розробля­ються та ускладнюються, вбираючи в себе розум і трансформуючи свідомість того, хто став на шлях Будди, оскільки обсяг літератури, яка вимагає прочитання та осмислення, постійно зростає. І виникає енергія високого інтелектуального та емоційного освоєння ство­реної за тисячі років ідейної спадщини.

Що спонукає ченців на духовний подвиг? Швейцарський психо­лог Ж. Піаже вважає, що тільки-но структура свідомості дос­татньо заповнюється матеріалом канонічних текстів або наста­новами гуру, виникає почуття необхідності. Такий стан духовної інтелектуальної напруженості і є джерелом віри, моральності та естетики. Природа цього стану інша, ніж у християнстві та ісламі, хоча його функції — утвердження віри, моральності, естетики — схожі з подібними функціями інших релігій.

Як же утворюється і підтримується духовний стрижень буд­дизму та як він впливає на соціальне оточення? Релігійні космо­логічні карти буття в буддизмі (як і в будь-якій іншій релігії) не слід сприймати як дану реальність. Це модель векторів і рівнів процесу розмірковування (аналіз, синтез, узагальнення), яка фор­мує свідомість віруючого, тобто освічений віруючий осмислює відому йому інформацію через блоки релігійної картини світу.

Специфіка буддизму полягає в наявності величезної за обся­гом канонічної літератури, засвоєнню змісту якої приділяється 20—ЗО років життя, тому на цей подвиг мало хто зважується. У християнстві та ісламі самоствердження релігійної свідомості відбувається через віру в свідоцтва «божественних» явищ і роз­мірковування про їхнє призначення. У буддизмі ж обов'язковим є послідовне засвоєння спочатку дисциплінарних правил, згодом змісту проповідей і висловлювань Будди та його провідних послі­довників, потім усвідомлення абхидхармічних текстів і трактатів. Іншими словами, процес мислення йде шляхом ускладнення етапів: від простих фактів до системного мислення.

Буддолог Л. Мялль так характеризує зміст вищого ступеня буддійського пізнання: «Дхарма — це текст, який породжує при його прочитанні нові тексти». На вищому ступені пізнання індиві­дуум усвідомлює себе носієм Дхарми (вчення істини), стає «світло-носцем».

Відчуття себе носієм Дхарми і є осяянням, тобто впевненістю в оволодінні істиною, у цьому випадку абсолютною. Дослідники зазначають, що осяяння породжує почуття абсолютної впевненості у правильності зробленого відкриття. Проте для вченого, як писав великий математик Ж.А. Пуанкаре, осяяння — це лише відправні пункти для творчої роботи, що вимагає дисципліни, уваги та волі. В буддизмі найчастіше це кінцева мета, лише одиниці намагаються виразити такий стан у тексті, який в основному потім канонізується.

Ця абсолютна впевненість у володінні істиною приваблює лю­дей, сповнює їх піднесеною вірою в «світлоносця». Цей «світло-носець», який іменується Бодхисатвою, Буддою, або буддійська сангха виступають суб'єктом культу в сучасному буддизмі.

Ідеальною моделлю сангхи вважають громаду, що складається з чотирьох пар, кожна з яких немовби осягає благородні істини, причому один проникає в цю істину, а інший реалізує її на практиці й передає мирянам. Передання заслуги (луньня) для поліпшення карми є най­важливішим атрибутом культової практики буддизму.

Віруючий отримує релігійні заслуги численними способами, дотримуючись або віддаючи данину не лише святим місцям, ста­туям та іконам Будд і Бодхисатв, культовим спорудам, буддійським символам. Особливо багато заслуг він отримує, спілкуючись і до­помагаючи членам буддійської громади.

Вважають, що релігійна заслуга може поліпшити карму людини, сім'ї, роду, нації, громадської та державної організації, навіть армії, держави, якщо вони дбають про сангху і створюють умови для розквіту буддизму. Коли релігійні почуття набувають фанатич­ності, матеріальні багатства починають «перекачуватись» у монастирі, що нерідко призводить до зубожіння держави. Як правило, держава намагається регламентувати кількість пожертвувань сангсі, особ­ливо землі та будівель.

Незалежно від матеріального становища сангхи її духовний стрижень залишається «річчю в собі», що розкриває таємниці самопізнання лише в релігійних текстах. Буддійські тексти й трак­тати, які аналізують різні стани психіки, здійснюють вплив на суспільну думку народів Центральної, Південно-Східної та Схід­ної Азії. Цим пояснюється широка популярність буддизму не тільки в азіатській частині земної кулі, айв ареалі поширення християнської культури.