Колективні угоди та їх значення у регулюванні трудових відносин

Соціальне партнерство найбільш повно виявляється у сфері договірного правового регулювання.

За останні роки в Україні колективно-договірне регулювання трудових відносин набуло якісно нового значення. Закон України «Про колективні договори та угоди» став правовою основою для подальшого налагодження і поєднання інтересів роботодавців та найманих працівників для «розвитку системи колективно-договірного регулювання соціально-трудових відносин». Колективні договори та угоди фактично є юридичними актами узгодження інтересів сторін, їх співробітництва щодо забезпечення прав і гарантій найманих працівників, досягнення злагоди в суспільстві.

Акти соціального партнерства є різновидом нормативно-правових договорів, зміст яких охоплює норми права, прийняті за домовленістю сторін на основі попередніх переговорів. Колективні договори і угоди містять зобов’язальні положення, що є обов’язковими для роботодавців та їх об’єднань, представників найманих працівників та їх об’єднань, органів державної виконавчої влади. Умови колективних договорів і угод діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, які перебувають у сфері дії сторін, що їх підписали.

Колективно-договірне регулювання трудових відносин в Україні представлене на державному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях і здійснюється у формі колективних угод і колективних договорів. Відповідно колективні угоди з огляду на їх суб’єктний склад, сферу дії, зміст та співвідношення між ними поділяють на:

- генеральну угоду, що укладається на державному (всеукраїнському) рівні;

- галузеву угоду, що укладається на галузевому рівні;

- регіональну угоду, що укладається на регіональному (адміністративно-територіальному) рівні.

Стаття 3 Закону України «Про колективні договори і угоди» визначає сторони генеральної , галузевої та регіональної угод. Сторонами генеральної угоди витупають професійні спілки, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, та власники або уповноваженні ними органи, які об’єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди, на підприємствах яких зайнято більшість найманих працівників держави. Відповідно, сторонами галузевої угоди є власники, об’єднання власників або уповноваженні ними органи, профспілки або об’єднання профспілок та інших представницьких організацій трудящих, які мають відповідні повноваження, достатні для ведення переговорів, укладення угоди та реалізації її норм на більшості підприємств, що входять у сферу їх дії.

Практика укладення генеральних, галузевих угод в Україні засвідчила відсутність об’єднань роботодавців. Так, генеральні угоди, що були підписані у 1993 і 1995 роках, укладалися між Кабінетом Міністрів України та профспілковими об’єднаннями. Наприклад, Галузева угода від 29 квітня 1996 р., укладена між міністерством України у справах молоді і спорту та ЦК профспілки працівників культури України; Галузева угода від 23 травня 1996 р. укладена між Міністерством охорони здоров’я України та ЦК профспілки працівників охорони здоров’я України. Отже, сторонами цих угод стали суб’єкти, які відповідно до законодавства не можуть ним бути. Основна причина їх нерівномірності – відсутність об’єднання роботодавців як сторони угоди, їх заміна державними органами виконавчої влади. З огляду на вищезазначене, позитивним є укладення Генеральних угод на 1997-1998 роки, 1999-2000 роки, 2002-2003 роки, а також на 2004-2005 роки. Їх сторонами, що представляють інтереси роботодавців, які належать не лише до державної норми власності, є Український союз промисловців та підприємців і спеціально створена Конфедерація роботодавців України, а стороною Генеральної угоди на 2004-2005 роки стали всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців і підприємців.

Законодавство України містить положення, згідно з якими угоди на державному, галузевому, регіональному рівнях укладаються на двосторонній основі. Проте практика їх укладення, що сформувалася в Україні, засвідчила одночасне представництво органами державної виконавчої влади інтересів і роботодавця, і держави. Визнання Кабінету Міністрів України та міністерств України сторонами генеральних, галузевих угод має своє об’єктивне пояснення. По-перше, Кабінет Міністрів України наділений повноваженнями щодо управління майном, яке є у загальнодержавній власності, вирішення питань про створення державних підприємств, установ і організацій, надає їм в оперативне управління чи повне господарське віддання державне майно, здійснює контроль за ефективністю використання та збереження цього майна, тобто є уповноваженим органом власника. По-друге, у практиці зарубіжних країн поширене укладення колективних договорів (угод) як на двосторонній основі, так і тристоронній, коли третьою стороною поряд з об’єднаннями власників та професійних спілок виступають державні органи, оскільки питання, що вирішуються на колективно-договірному рівні, стосуються інтересів суспільства загалом та держави. Така відособлена роль Кабінету Міністрів України як органу державної виконавчої влади, а не лише роботодавця, відображена у змісті Генеральної угоди на 2002-2003 роки. В цій угоді передбачаються зобов’язання роботодавців і профспілок та окремо визначенні обов’язки Кабінету Міністрів України як вищого органу державної виконавчої влади. Наприклад, Кабінет Міністрів України зобов’язується передбачити в проектах державного бюджету на 2002 та 2003 роки виділення коштів на фінансування видатків на охорону праці відповідно до Закону України «Про охорону праці». Згадані угоди укладалися на тристоронній, а не двосторонній, як це передбачено в Законі України, основі.

Існують суперечності у Законі України «Про колективні договори і угоди» щодо визначення сторін угоди на регіональному рівні. Ними є місцеві органи державної влади або регіональні об’єднання підприємців, якщо вони мають відповідні повноваження, і об’єднання профспілок чи інші уповноваженні трудовим колективом органи. У цьому випадку, як бачимо, законодавець виводить державні органи з об’єднань підприємців і визнає їх самостійною стороною угоди, вказуючи, що остання укладається або з підприємцями, або з органами державної влади. Тобто формально регіональна угода укладається також на двосторонній основі, але фактично наявні три суб’єкти правовідносин, які наділені правом укладення угоди. Така позиція не сприяє визначенню територіальної сфери дії угод, становленню їх сторін та й компетенції останніх.

Отже, законодавцю потрібно внести зміни до трудового законодавства України, якими встановити тристороннє укладення угод що передбачає участь представників найманих працівників, роботодавців та держави.

Сторону роботодавців у соціальному партнерстві представляють:

- на державному (всеукраїнському) рівні – об’єднання організацій роботодавців зі всеукраїнським статусом;

- на галузевому рівні – організації роботодавців та їх об’єднання, що об’єдналися в межах відповідних галузей чи кількох галузей;

- на адміністративно-територіальному рівні – організації роботодавців та їх об’єднання, що об’єдналися в межах Автономної Республіки Крим, в межах областей та міст Києва і Севастополя;

- на виробничому рівні – роботодавець в особі його органів, створених на основі статутів (положень).

Мета правового регулювання умов праці на різних рівнях за допомогою угод є неоднаковою. Угодою на державному рівні визначають основні принципи і норми соціально-економічної політики і трудових відносин, угодою є на регіональному рівні регулюються норми соціального захисту найманих працівників у межах адміністративно-територіальної одиниці. Причому угоди нижчого рівня не можуть погіршувати становище найманих працівників порівняно з генеральною угодою. Її положення є обов’зковими для застосування під час ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів та угод нижчого рівня як мінімальні гарантії. Угоди нижчого рівня можуть встановлювати вищі порівняно з генеральною угодою соціальні гарантії, компенсації, пільги.

Зміст генеральних угод охоплює взаємні домовленості сторін щодо встановлення гарантій праці і забезпечення продуктивності зайнятості, мінімальних соціальних гарантій оплати праці та умов зростання фондів оплати праці, встановлення міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, регулювання трудових відносин, режиму роботи і відпочинку, умов охорони праці і навколишнього природного середовища, задоволення духовних потреб населення та ін.

У сфері оплати праці сторони можуть встановити перелік мінімальних гарантованих розмірів доплат, надбавок, компенсацій, що мають міжгалузевий характер, передбачити заходи для зростання реальної заробітної плати, зростання основної частки заробітної плати у середній заробітній платі. Сторони можуть домовитися в галузевих (регіональних) угодах щодо мінімальних розмірів ставок (окладів) заробітної плати як гарантії в оплаті праці найманих працівників.

Позитивною рисою генеральних угод, що укладаються в Україні, є врегулювання відносин між соціальними партнерами та сприяння його розвитку. Вони передбачають зобов’язання сторін щодо сприяння у прийнятті відповідних нормативно-правових актів, розвитку системи соціальних партнерів, проведенню колективних переговорів і укладенню угод на галузевому і регіональному рівнях та колективних договорів на підприємствах, в установах, організаціях, запровадження системи інформування про стан виконання угод.

Колективний договір, його сторони та зміст

Колективний договір за трудовим правом розглядається у декількох аспектах, що мають самостійне теоретичне і практичне значення.

У трудовому праві колективний договір традиційно вважається одним із основних інститутів галузі права, що охоплює досить значну кількість правових норм різного рівня – як централізованого, так і локального, з допомогою яких забезпечується регулювання відносно самостійної групи трудових відносин. При цьому останнім часом намітилася тенденція розширення сфери локальних норм у системі цього інституту. Повністю оновилися і централізовані норми, вони стали більшою мірою відповідати об’єктивним умовам переходу в України до ринкової економіки Закон України «Про колективні договори і угоди» визначив правові засади розробки, укладення та виконання колективних договорів і угод з метою сприяння регулюванню трудових відносин та соціально-економічних відносин працівників і роботодавців. На основі цього Закону у новій редакції викладено главу ІІ Кодексу законів про працю України.

Система правових норм, що визначають сферу та порядок укладення колективного договору, має загальну значення і забезпечує правове регулювання всієї сукупності суспільно-трудових відносин, які складають предмет трудового права. Більше того, до сфери цього інституту входять не лише норми трудового законодавства, а й норми законів, що регулюють і інші, крім трудових, відносини. Прикладом може бути ст. 65 Господарського кодексу України, яка фактично окреслює сферу, порядок та умови укладення колективних договорів у підприємницьких формуваннях, що використовують найману працю.

Зміни цього інституту торкнулися не лише норм, що визначають поняття, порядок укладення та виконання колективного договору, але й змісту. Він був розширений завдяки встановленню нових видів актів договірного регулювання – генеральної, галузевої та регіональних угод. Укладення цих актів розглядається однією з форм соціального партнерства і в поєднанні з іншими нормами встановлюють принципи, види та форми участі суб’єктів соціально-трудових відносин визначенні умов праці.

Колективний договір укладається з метою узгодження інтересів найманих працівників і роботодавця. Порядок проведення колективних переговорів з метою укладення колективного договору спрямований на досягнення соціальної злагоди на конкретних підприємствах, в установах, організаціях. Співробітництво партнерів на виробничому рівні базується на засадах рівноправності сторін, пріоритетності примирних методів і процедур у переговорах, взаємної довіри та регулярності проведення консультацій, обов’язковості виконання досягнутих домовленостей і відповідальності за взяті зобов’язання. Тому колективний договір розглядають як акт соціального партнерства, що укладається на двосторонній основі.

Правнича наука розглядає колективний договір, якщо він прийнятий на конкретному підприємстві, в установі, організації, як нормативно-правовий договір. Він є угодою найнижчого рівня колективно-договірного регулювання і повинен враховувати та відповідати змісту генеральної, галузевих та регіональних угод. Положення зазначених угод є обов’язковими для застосування під час ведення колективних договорів і укладення колективних договорів як мінімальні гарантії.

Колективний договір містить значну частину нормативних положень, а тому він є обов’язковим до виконання суб’єктами трудових та тісно пов’язаних з ними відносин.

Законодавець встановив загальний порядок вступу в силу колективного договору як нормативно-правового договору та порядок його реєстрації. Колективний договір набирає чинності з дня його підписання представниками сторін або з дня, зазначеного у колективному договорі.

Колективні договори підлягають повідомній реєстрації. Умови, строки, суб’єктами реєстрації та їх повноваження визначаються «Положення про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів», що було затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. №225. Положення регулює не лише порядок реєстрації змін і доповнень, що вносяться до цих договорів і угод.

Трудове законодавство України визначає вимоги до колективних договорів для здійснення реєстрації. Вони мають:

а) не суперечити вимогам чинного законодавства і умовам угод більш високого рівня (генеральній, галузевим, регіональним);

б) містити інформацію про джерела фінансування заходів надання додаткових (порівняно з чинним законодавством) соціальних пільг і гарантій: за рахунок власних коштів підприємств, установ, організацій, галузі, місцевого бюджету;

в) відповідати вимогам законодавства про мови і викладатися за загальними нормами правопису.

Зазначенні вимоги визначають загальний характер відповідності змісту колективного договору чинному законодавству, але вони не мають юридичного впливу на результат його реєстрації. У випадку виявлення невідповідності колективного договору цим вимогам місцеві органи державної виконавчої влади не мають права відмовити в його реєстрації. «Положення про порядок повідомної реєстрації колективних договорів і угод» визначає єдину підставу відмови в реєстрації колективного договору – це подання сторонами на реєстрацію примірників і копій колективного договору, що не є автентичним. У такому випадку відповідний орган виконавчої влади зобов’язаний прийняти рішення про відмову в реєстрації та повернути примірники договору.

Реєстрація колективних договорів здійснюється компетентними органами державної виконавчої влади та виконавчих органів місцевого самоврядування за територіально-адміністративною ознакою, перелік яких встановлений у Положенні. Для проведення реєстрації колективних договорів сторони мають звернутися в районні державні адміністрації, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі комітети сільських, селищних та міських рад.

Сторонами для реєстрації подається колективний договір у трьох примірниках – перший і другий примірники, що в подальшому повертаються сторонам, і копію, що залишається в органі реєстрації. Разом з колективним договором подаються всі додатки до нього, протоколи розбіжностей (якщо такі складалися), а також інформація про склад повноважних представників сторін, які брали участь у колективних переговорах.

Розгляд питання про реєстрацію і прийняття рішення проводиться протягом двох тижнів. У цей строк державний орган чи орган державного самоврядування має винести рішення або про реєстрацію колективного договору, або відмовити в її здійсненні. Не пізніше наступного дня примірники колективного договору повертаються його сторонам.

В умовах переходу економіки України до ринкових відновив роль колективно-договірного регулювання трудових відносин буде неодмінно зростати. Розмаїття форм підприємництва зумовлює необхідність конкретизації правового регулювання трудових відносин працівників. Держава, встановлюючи і гарантуючи своїм громадянам певний рівень трудових прав, зобов’язує разом з тим до укладення колективних договорів на всіх підприємствах, які використовують найману працю, незалежно від форми власності (ст. 65 Господарського кодексу України).

Статтею 12 КЗпП України визначено суб’єктів, між якими укладається колективний договір. До них віднесено власника або уповноважений ним орган (особу), з однієї сторони, і первинні профспілкові організації, а у разі їх відсутності – представників, вільно обраних на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони.

Законодавець стороною колективного договору, що наймає працівників, визнає власника або уповноважений ним орган (особу). Проте таке формулювання є не зовсім точним і ускладнює реалізацію відповідної норми на практиці, про що вже зазначалося раніше. Тому ця стаття потребує узгодження в частині визнання стороною колективного договору роботодавця.

Стаття 11КЗпП України, окреслюючи сферу укладення колективного договору, фактичною стороною колективного договору називає роботодавця, що має права юридичної особи. Останні безпосередньо не набувають прав і обов'язків у трудових правовідносинах, а реалізують свою правосуд’активність через органи, які представляють їх інтереси. Представляти інтереси роботодавців-юридичних осіб можуть і колегіальні (правління, дирекція), і одноособові (директор, голова, начальник, ректор) органи.