Роль жінки в суспільстві

Роль жінки в суспільстві

Жінка - це насамперед індивідуальна особистість, це людина, яка живе, є невід’ємливою складовою суспільства і виконує в ньому важливу і безпосередньо потрібну роль. Хочу наголосити, що саме слово роль вжито не в театрально-видовищному. Будь-яка роль у тихому вишуканому сенсі. Будь-яка роль у такому випадку є більш й чи менш усвідомленою і відтворюваною актором чи акторкою. Ідеться про роль скоріше в розумінні гендеру. Тобто роль жінки як соціальної статі, сконструйованої явним соціумом у відповідному проміжку часу. Роль, яка через виховання, забобони, закони, думку оточуючих та інші важелі впливу стає неусвідомлюваною. Але ми розуміємо і знаємо, що це неправильно. Людина повинна мати свою думку і не боятися її висловлювати і втілювати в життя, а не весь час жити, керуючись нав’язаними чужими інтересами.

Тоді хотілося б знайти відповідь на питання, яка ж насправді роль жінки у суспільстві? Багато хто думає, що ця роль обмежується материнством і домогосподаркою, яка повинна дбати про затишок в домі і чоловіка. Така собі роль сірої миші. Та ми живемо вже в ХХІ столітті і знаємо, що всі люди, незважаючи на стать, є рівними в своїх правах і доволі непогано цим користуються. Перш за все, хотілося б зазначити, що в сучасній Україні жінка реально користується рівними з чоловіком правами щодо доступу до освіти і це дуже важливо і однією з основних ланок, за допомогою якої жінка може реалізувати себе будь-де, відчути себе повноцінною людиною.

Очевидним є те, що безперечним досягненням людства, яке входить в третє тисячоліття, стала розробка основних стандартів гуманістичного принципу рівності визнання того, що всі люди рівні, незалежно від будь-яких ознак. Демократичний пафос цієї ідеї визначений у Політичній декларації Спеціальної сесії Генеральної Асаблеї ООН «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками. Розвиток і мир у ХХІ столітті», де національні уряди зобов’язалися «забезпечувати формування в країнах суспільства, в якому чоловіки і жінки діяли б в ім’я побудови такого світу, де кожна людина могла б жити в умовах рівності, розвитку і миру». У системі освіти світового оновлення і реформування Україна прагне до творення громадського суспільства на нових гуманістичних засадах, що є передумовою демократичного устрою.

Невід’ємною складовою демократичного громадянського суспільства виступає гендерна культура, формування якої передбачає утвердження рівності прав, забезпечення партнерства між чоловіками і жінками, взаємної відповідальності у створенні умов для вільного розвитку і реалізації особистості.

Відомо, що сучасне українське суспільство знаходиться на такому етапі свого розвитку, де знання і інформація стають основним ресурсом і рушієм його ефективного функціонування, визначають нові форми економічного зростання, можливості дієвого управління і соціальних змін. А як вже було вище сказано, що на даний час жінка реально користується рівними з чоловіком правами здобувати освіту, яку вона хоче, а тоді і працювати за спеціальністю. І з цього можна зробити висновок, що роль жінки, особливо у суспільстві, стає вагомою і значущою. Якщо їй можна працювати двірником, прибиральницею, продавцем в гастрономі, то чому ж не зайняти і посаду викладача, журналіста, архітектора, депутата чи зайняти якусь керівну посаду і при цьому, щоб до неї ставились як до спеціаліста. І в будь-якій сфері, яку вона обере, може реалізувати себе нічим не гірше від чоловіка, а подекуди навіть краще. Ось наприклад робота в школах, - які є дуже важливою ланкою на шляху кожної людини, працюють здебільшого жінки. Вони в ролі вчителя розповсюджують необхідні знання на всю молодь і це робить їх високо осмисленими людьми. Так і в багатьох інших сферах аж до науковців, аж до діячів Верховної Ради.

Отже, як ми бачимо, зараз роль жінки не обмежується роллю матері і домогосподарки, але хочу сказати, що саме материнство є однією з головних репрезентацій жінки в суспільстві.

Ю.Кріспива пише: «Якщо говоримо про жінку і не можемо сказати ким вона є(без ризику посягнути на її своєрідність), то чи не інакше буде і з матір’ю, оскільки материнство – це тільки функція «другої статі2, якій чітко можна приписати існування?»[ 5; 497]. Та роль жінки як матері є дуже важливою, тим більше, що вона поєднується, причому дуже добре, і з іншими ролями, які прагне здобути жінка. Адже носити звання матері і бути нею – дуже почесно, тому, що саме вона є продовжувачем роду людського.

Це не просто так функція «другої статі», адже виношує, народжує в основному виховує дитину саме жінка.

М. Крупка в монографії «Українська жіноча проза: дві епохи дві версії» пише про кінець ХІХ століття, що «Жінка, проявивши себе як митець, автоматично потрапляє в ситуацію подвійної вимоги: вона змушена зберігати традиційні ролі – дружини, матері, задовольняти потребу самореалізації як творчої особистості. Одним із дискусійних питань того часу була правомірність / неправомірність виходу жінок із сфери приватної / родина, діти, господарство) в сферу публічну ( професійна діяльність, громадські інтереси, творча робота). Патріархальне суспільство не було готове до такої інверсії гендерних ролей, яки, по суті означала нівеляцію традиційної парадигми суспільства.» [6;82]. Та ми живемо в ХХІ столітті і жінка ні до чого не змушена, вона може і займає роль, яка їй подобається і яка надає стимул для життя, адже теперішнє суспільство готове до такого. І вихід жінки із сфери приватної у сферу публічну - це не вибір між двома кінцями, це поєднування між собою середини, яку обрано жінкою. І не так це драматично як пише С. Русова «І взагалі моє усе життя постійно калічилось суперечкою між цими двома обов’язками: родина, діти, чоловік – всіх їх я так кохала, а з другого боку, - громада, рідний край. Нікому з жінок не бажано такого роздвоєння, бо з цього виходить і погана праця, і страшенна драма в серці» [9; 84], адже можна відноситись до цього не так фанатично, бо й дійсно може відбутись таке роздвоєння, що не позаздриш. Та в теперішньому суспільстві жінка все-одно поєднала б, або обрала б те, що для неї найважливіше і в будь-якому випадку ц було б правильно. Так-так, саме для неї, а не для «людського ока».

Хотілося б ще висвітлити роль жінки як письменниці. Чи підходить ця роль саме жінці. «А чи можливо люди жіночої статі бездарні в цьому напрямку? Проте ще з минулих століть ми знаємо таких визначних і талановитих письменниць як Марко Вовчок, Наталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська і багато-багато інших, які своєю творчістю полонять душі і до сьогодні. Їхнє письмо особливе, талановите і ні чим не гірше від чоловічого. Проте потрібно було не тільки мати талант митця, а й виникає необхідність зруйнувати чоловічий міф про нездатність жінки бути автором у силу біологічних та психологічних особливостей, адже «патріархальна свідомість стверджує, що жінка не може творити, їй недоступна трансцендентність і світо перетворююча активність» [2; 12].

Не даремно навколо творчості Марка вовчка почалося стільки дискусій. Адже, коли в 1857 році в Петербурзі вийшла книга «Народні оповідання», що принесли письменниці одночасно й визначили недовіру до жінки-автора, саме з подачі П.Куліша було піддано сумніву про належність книги перу Марка Вовчка. Ну звичайно ж так. Де таке бачили, щоб жінка так талановито писала. Та жінки-авторки не раз довели, що вони в ролі письменниці дуже багато можуть і це потрібно було усвідомити і прийняти як неможливе. І. Франко в статті «3 останніх десятиліть ХІХ віку» досить схвально відгукнувся на появу численної групи письменниць, означивши цей факт як «доказ росту національної сили2. Жіноцтво з природи своєї більш консервативне, більш держиться форми, і вважає на фору, ніж мужчини, - продовжує критик. – ідеї, погляди, уподобання і привички впоєні вихованням, домашньою традицією, доволі держиться серед жіноцтва, ніж серед мужчин. І коли вже консервативне «жіноцтво» підняло голову, вимагаючи рівних прав з чоловіками, то це свідчило, що загальний процес духовного відродження сягнув самого ядра українського народу»[11; 501-502]. І вже в самих творах письменниць ми бачимо, за словами сучасних літературознавців(С.Павличко, В.Агеєва), образ «нової жінки», адже сама письменниця вийшла з одноманітної для себе сфери, в неї тепер інша роль, яку вона відіграє в суспільстві, це роль митця. Ми бачимо, що жінка в творі може займати свою позицію і притримуватися її протягом життя, незважаючи ні на що. Всі побачили, що жінка як насправді повноцінна особистість може займати центральне, а не другорядне місце в творі.

В таких творах як «Три долі», «Живая душа», «Козачка», «Ледащиця», «Данило Гудіч» і в інших оповіданнях марка Вовчка ми бачимо жінку, яка не бажає виконувати роль маріонетки, вона має власний характер і власне «я», яке не змінюється, яке твердо стоїть на своєму.

Таку ж важливу роль жіночої постаті можна побачити в творах Наталі Кобрицької «Дух часу», «Задля куска хліба», Олени Пчілки «Товаришки», Ольги Кобилянської «Людина», «Царівна».

У центрі повісті О.Пчілки «Товаришки» дві жіночі постаті, які є світоглядно протилежними, але однаково одержимі прагненням здобути освіту, хоча письменниця не акцентує уваги на негативній реакції суспільства. Інша відмінність стосується статусу жінки в суспільстві, зокрема реакції середовища на освіту жінок. У творі О.Кобилянської «Царівна» головній героїні, Наталці доводиться чинити шалений опір середовищу, яке доходить до обструкції непересічної особистості. Героїня почуває себе вільною, розкутою, адже має глибоко усвідомлену гідність. Н.Кобилянська в свою чергу гостро критикує суспільство, де єдина цінність жінки визначається статусом чоловіка, смерть якого відкидає всю родину на соціальний маргінес, не визнаючи за нею жодних прав. Проблема підневільного становища жінки в суспільстві розглядається у повісті «Задля куска хліба». Соломія Павличко в статті про Н.Кобилянську писала: «Суть полягала і ідеологічній настанові авторки і в ракурсі оцінки жіночої долі, тобто в погляді не з боку, як правило, очима чоловіка або з перспективи традиційних чоловічих цінностей, а з погляду інтелігентної, освіченої жінки середнього класу(дочки священика або чиновника), котра усвідомила всю залежність і несправедливість свого становища»[7; 124].

Образи сильних і вольових жінок, які пробують самі розпоряджатися своїм життям всупереч найнесприятливішим обставинам, представлені у багатьох текстах Марка Вовчка(як «Три долі», «Ледащиця», «Козачка»). До речі, вже у фіналі Трьох доль», повісті з селянського життя, з’являється мотив, часто наголошуваний авторкою у пізніших романах, пов’язаних з побутом вищих суспільних сфер: відмова від вигідного заміжжя, уміння і готовність жінки самій розпоряджатися власним майбутнім. Романи «Жива душа»(1868), «В глушині»(1875) розгортають сюжет, як вгамування молодої дівчини з гнітючого, принизливого, нівелюючого патріархального середовища і, – виходу на нелегку, тернисту, але власну дорогу.

Дуже важливо, що зараз саме жіночі тексти значною мірою визначають обличчя української літератури. Від часу появи роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» змінилися соціально-політичні обставини, культура, спосіб мислення й нове покоління українських письменниць по-іншому обирає дійсність. І вже те, що колись трактувалося як революційна подія, на сьогоднішній день вписується в основне русло літератури. Погоджуємося з В.Агеєвою, що твори молодої генерації є свідченням позитивних змін у вітчизняному патріархальному світі: «Те, що донедавна треба було доводити, конструюючи саму мову, винаходячи слова й мовленеві конструкції, на початку третього тисячоліття видається цілком очевидним» [1; 295]. Для Оксани творчість – це не тільки спроба описати себе, але й спосіб довести іншим, що ти митець і що саме цю роль ти виконуєш неймовірно добре, чудово.

Жіноче письмо тісно співвідноситься із тілесністю. Описуючи свій досвід, авторка здатна репрезентувати жіночу суб’єктивність, жіночу сутність і жіночу тілесність. Нова стратегія емансипованого письма акцентує на реабілітації тіла й тілесності. Підвищена увага до проблеми тілесності може трактуватися як реакція на репресивні практики тоталітарної системи щодо тілесного як привітного, тому акцентування такого досвіду – це спосіб підірвати усталені культурні стереотипи. Проте ситуація звільнення ускладнюється патріархальною закоріненістю нашої культури, де лише чоловічі цінності трактуються як загальнолюдські. До сьогодні в критичному просторі існує стереотипне сприйняття жіночого письма як явища маргінального, вузько-специфічного. На цьому, зокрема наголошує Л. Таран, аналізуючи палітру рецепції роману О. Забужко «Польові дослідження українського сексу»[10; 110-122]. Свідченням такого підходу є декларація представника нової генерації українських письменників, яка виразно виявляє позицію статевої нетерпимості, інтелектуальної обмеженості: «Узагалі ж я собі ніколи не куплю книжку про те, як протікає моя вагітність, бо я, як чоловік, ніколи не народжу. Так само й роман про суто жіночі проблеми, у тому числі й гінекологічні, - це не моє читання. І йдеться не про стиль чи мову тексту, йдеться про досить вузьку авдиторну спрямованість таких книжок». Тобто, досі жінки та їхні проблеми не вважаються важливими, а їх світ трактується як чужий і ворожий.

І не тільки у літературі, а й у реальному житті бачимо, що роль жінки у сенсі тілесному, сексуальному з погляду протилежної статі така ж примітивна і сприймається як належне. Коли мова йде, власне, про жіночу тілесність, то чоловіки надають перевагу фізично привабливим, красивим, а також практичним жінкам. «Коли мовиться про жіноче тіло, то йдеться про нього переважно як об’єкт сексуального бачення чоловіків. Чоловічий критерій стосовно тілесності, зокрема зовнішності, жінка вимагає, аби вона була більш-менш вродливою, бо очевидний, виразний дефект її зовнішності, по-перше травмує і згортає чоловічу чуттєвість, а, по-друге, породжує підозри, щодо її «нечистого походження»[10; 135]. Та візьмемо до уваги точку зору: по-перше, невродливих жінок не існує, по-друге, її сексуальність тілесну можна підкреслити одягом, а тим більше в теперішній час, а по-третє роль жінки в плані тілесному, сексуальному повинна в першу чергу приносити задоволення їй самій і обирати вона має сама, а не бути чиєюсь здобиччю. Ні в якому разі жінка не повинна бути об’єктом, який відкритий для суб’єктивності чоловіка. Їх тіло має подобатися їй самій, а не постійно потребувати чоловічого схвалення. Адже тіло жінки – це витвір мистецтва: чи вона дівчина, чи вона вагітна, чи вона мати.

Ми бачимо, що жінка в цьому світі відіграє не «останню» роль. В чому б себе не проявляла, вона має на це право, тому що вона особистість, вона людина із своїми амбіціями і переконаннями. І хоч її роль як матері дуже важлива, ніхто не має права обмежувати її в цьому, адже її роль у будь-якій сфері не менш значуща і потрібна не менш ніж чоловіча. Тілесна свобода жінки стає складовою її особистісної реалізації, а сексуальна поведінка розглядається як невід’ємна сутність людини.

Бібліографія

1. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму. – К.: Факт, 2003. – 320 с.

2. Агеєва В. Філософія жіночого існування// Бовуар Симона де Друга стать/ Пер. з франц.: В 2 т. Том 1. – К.: Основа, 1994. – С. 5-21.

3. Вовчок М. Твори в 7-ми т. [Ред. Колегія: О.Є. Засенко та інші]. – К.: «Наукова думка», 1996.

4. Кобринська Н. Вибрані твори. – К.: Держлітвидав УРСР, 1958.

5. Крістева Ю. Stabat Mater// Слово. Знак. Дис. Курс. Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст./ За ред. Зубрицької. – Л.: Літопис, 1996. – С. 497-509.

6. Крупка М. Українська жіноча проза: дві епохи дві версії. – Р.: видавець О.Зінь, 2008. – 215 с.

7. Паличко С. Фемінізм. – К.: Основа, 2002. – 322 с.

8. Пчілка О. Твори. – К.: Дніпро, 1988. – 583 с.

9. Русова С. Наші визначні жінки. Літературні характеристики-сюжети. - Коломія, 1934. – 92 с.

10. Таран Л. Жіноча роль. – К.: Основа, 2007. – 128 с.

11. Франко І. Зібрання творів у 50-ти томах. – Т. 4. Літературно-критичні праці. – К.: Наукова думка, 1984. – 680 с.