Особистість основні її компоненти Особистість і навчання

Реферат з психології:

Особистість, основні її компоненти. Особистість і навчання.

Для розуміння природи особистості потрібно з’ясувати співвідношення цього поняття з іншими поняттями, що використовуються як у класичній, так і в сучасній психології. Це на сам перед поняття людини , особистості, індивідуальності.

Людина народжується на світ з генетично закладеними в неї потенційними можливостями стати саме людиною. Не слід вважати, що немовля—це „чиста дошка”, на якій під впливом соціуму „пишуться” ознаки людяності. Немовляті притаманні анатомічні та фізіологічні властивості тіла й мозку, що належать тільки людині. Вони забезпечують у перспективі оволодіння прямоходінням, знаряддями праці та мовою, розвиток інтелекту, самосвідомості тощо. Але система біологічних, генетичних, анатомічних, фізіологічних чинників передбачає становлення людини лише в певних соціальних, культурно-історичних умовах цивілізації. Щоб підкреслити біологічно зумовлену належність новонародженої дитини і дорослої людини саме до людського роду та відрізнити їх від тварин, використовують поняття індивіда як протилежне поняттю особини тварини.

Тільки індивідні якості, тобто притаманні людині задатки, анатомо-фізіологічні передумови, закладають підвалини створення особистості. Індивід—це людська біологічна основа розвитку особистості у певних соціальних умовах.

Індивідуальність—це особистість у її своєрідності. Коли кажуть про індивідуальність, то мають на увазі оригінальність особистості. Зазвичай словом „індивідуальність” визначають якусь найголовнішу особливість особистості, яка робить її відмінною від решти людей.

Індивідуальна кожна людина, але індивідуальність одних проявляється дуже яскраво, випукло, інших—непримітно.

Індивідуальність може проявлятися в інтелектуальній, емоційній, вольовій сферах або відразу в усіх сферах психічної діяльності.

Оригінальність інтелекту може полягати у здатності бачити те, чого не помічають інші, в особливостях обробки інформації, а саме: в умінні ставити проблеми і вирішувати їх.

Своєрідність почуттів може знаходити вияв у надмірному розвиткові одного з них (інтелектуального чи морального), у великій рухомості емоцій, у переважанні чуттєвого чи раціонального у винесенні рішень.

Особливість волі виявляється в силі волі, надзвичайній мужності або володінні собою в критичних ситуаціях.

Оригінальність може також полягати у своєрідному поєднанні властивостей конкретної людини, які надають особливого колориту її поведінці або діяльності.

Особистість—це індивід із соціально зумовленою системою вищих психічних якостей, що визначається залученістю людини до суспільних, культурних, історичних відносин. Ця система виявляється і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності і спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда з суспільним та природним середовищем. У філософсько-психологічному аспекті особистість—це об’єкт і суб’єкт історичного процесу і власного життя.

В ході свого становлення як особистості індивід поступово стає суб’єктом цілеспрямованого пізнання та перетворення об’єктивної діяльності й самого себе.

Спочатку він приймає—переважно як об’єкт—різнобічні впливи з боку дорослих і створеного людством ще до його народження суспільного, культурного середовища. Цей вплив спеціально організований суспільством у формі ігрової, навчальної і трудової діяльності в умовах сім’ї, дошкільних та шкільних установ, професійної та вищої освіти і виробництва. Одночасно створюються внутрішні психічні новоутворення, які з дитячого віку формують власну свідому активність людини, спрямовуючи її на пізнання й перетворення об’єктивної дійсності та себе.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість зажди конкретно-історична, вона—продукт епохи, життя своєї країни, своєї сім’ї. Вона—очевидець та учасник суспільного руху, творець власної і загальної історії, об’єкт і суб’єкт сучасності.

У процесі розвитку особистості людина оволодіває засобами людської діяльності та спілкування мовою, в неї формуються вищі психічні функції, свідомість, воля, самосвідомість, вона стає суб’єктом активного цілеспрямованого пізнання і перетворення навколишнього соціального та природного середовища. В неї з’являється здатність до самовдосконалення, самотворення власної особистості в процесі самопізнання, самовиховання та самонавчання. Вона вступає у „суб’єкт-суб’єктні” стосунки з іншими людьми.

Слід адекватно співвідносити поняття людини й особистості. Людина як соціальна біологічна істота є носієм особистості. Поняття людини значно ширше за поняття особистості, бо включає у себе велике коло соціальних і біологічних ознак—антропологічних, етнографічних, культурних та ін.

Як і всяка організація, психічне життя має структуру. Відмежовуючись від індивідуальних особливостей психічного складу, можна встановити типову структуру особистості.

Скерованість особистості, або вибіркове (селективне) ставлення людини до дійсності.

Скерованість криє в собі різні властивості, систему взаємних потреб та інтересів, практичних установок.

При цьому одні з компонентів скерованості домінують і мають провідне значення, тоді як інші виконують опорну роль.

Домінуюча скерованість визначає всю психічну діяльність особистості.

Наприклад, домінування пізнавальної потреби приводить до відповідного вольового та емоційного на лаштування, що, в свою чергу, активізує інтелектуальну діяльність. Водночас природні потреби дещо гальмуються, повсякденні клопоти відходять на задній план (скажімо, ремонт квартири, закупівля продуктів, придбання меблів—якщо в цей час людина пише дисертацію чи монографію або складає іспити у вузі). Особистість починає обґрунтовувати доцільність свого захоплення, надавати йому особливу суспільну та особистісну значимість.

Можливості особистості—другий компонент, що охоплює ту систему здібностей, яка забезпечує успіх діяльності. Здібності взаємопов’язані та взаємодіють одна з одною.

Характер—складне синтетичне утворення, де в єдності проявляються зміст і форма духовного життя людини.

Хоча характер і не відображає особистості в цілому, проте являє складну систему її властивостей, скерованості й волі, інтелектуальних та емоційних якостей, типологічних особливостей, які проявляються в темпераменті.

Схема розуміння поняття „людина”

Система управління, яку зазвичай позначають поняттям „Я”, буде четвертим компонентом структури особистості.

„Я”—утвердження самосвідомості особистості, воно здійснює саморегуляцію: підсилення або послаблення діяльності, самоконтроль і корекцію дій і вчинків, передбачення і планування життя й діяльності.

Самоуправління має велике значення в нормальному цілеспрямованому розумному житті та діяльності особистості.

Методи контролю навчання.

Контроль за навчально-пізнавальною діяльністю школярів—складова навчального процесу.

Контроль сприяє:

- виявленню успішності навчання кожного учня;

- розкриттю причин слабкого засвоєння учнями окремих частин матеріалу;

- вжиттю раціональних заходів для ліквідації недоліків навчального процесу в роботі як учнів, так і вчителів.

Існують такі методи контролю навчання:

1.Спостереження за навчальною роботою учнів. Враховується увага, старанність, участь у доповненні, характер запитань учителю, систематичність виконання домашніх завдань тощо.

2.Усне опитування. Може бути індивідуальним і фронтальним.

За фронтального опитування учні відповідають з місця, доповнюють один одного.

3.Письмовий контроль: диктант, перекази, твори, відповіді на запитання, розв’язання задач, виконання вправ, графічних робіт (таблиць, схем, графіків), написання рефератів, доповідей тощо.

Цікава форма письмового контролю—рецензування письмових відповідей, творів, взаємоперевірка письмових робіт.

4.Комбіноване опитування (ущільнене), за якого вчитель одночасно запрошує для відповіді кількох учнів, один із яких відповідає усно, один-два готуються до відповіді біля дошки (робота за картками, складання плану відповіді), троє-четверо працюють за картками на місцях. З рештою учнів проводиться інший вид роботи або подібний до того, що біля дошки, але на іншому матеріалі.

5.Тестовий контроль.

6.Програмований контроль, під час якого використовуються перфокарти, сигнальні карти, посібники з друкованою основою, машини-контролери.

7.Практичний контроль, за якого виявляються вміння, навички і знання учнів під час практичної діяльності (проведення дослідів, експериментів; робота на верстатах, проведення ділових ігор тощо).

8.Самоконтроль. його значення полягає в тому, що він може стимулювати навчання, формувати критичність та автономність думки.

Формами самоконтролю можуть бути: авторецензування письмових творчих робіт, використання комп’ютерів, тестів, алгоритмів; взаємне оцінювання відповідей.

9.Іспити—спеціальні засоби здійснення підсумкової перевірки та оцінювання знань учнів; спосіб суспільного та державного контролю за роботою учнів, учителів, школи в цілому.