Статус суб’єктів у федеративній державі

Міністерство освіти і науки України

Ужгородський національний університет

Юридичний факультет

Реферат на тему:

Статус суб’єктів у федеративній державі

Ужгород 2010

Зміст

Розділ І. Юридичний титул суб’єктів федерацій

Розділ ІІ. Компетенція у сфері законотворчості

Розділ ІІІ. Принципи розмежування компетенції

Список використаних джерел та літератури

Розділ І. Юридичний титул суб’єктів федерацій

Всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. Іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу — так зване право сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема, законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основних принципи розмежування відповідної компетенції.

В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.

Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить перелік законодавчих повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встановлення і стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулювання торгівлі із зарубіжними країнами і між штатами; карбування грошей, регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і винахідницьких прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері оборони тощо (усього 18 пунктів). Розв'язання решти питань, згідно з десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окремих штатів.

Проте на практиці баланс повноважень між штатами і федерацією ще більше зміщений на користь останньої. Значну роль у розширенні компетенції федеральних органів відіграє теорія про домислювані повноваження. Ця теорія грунтується на досить абстрактному тлумаченні положення тієї ж ст. 1, яке встановлює право федерального конгресу “видавати закони, необхідні для здійснення як вищеназваних, так і всіх інших прав” уряду США. З цього робиться висновок, що всі нові об'єкти законодавчого регулювання мають бути віднесені до компетенції федерації.

Широко тлумачиться і положення ст. 1 Конституції США про регулювання торгівлі між штатами. Верховний суд визначив, що це положення охоплює всі питання, що потребують єдиного правового регулювання. Як результат, федеральний конгрес привласнив собі право видавати законодавство у сфері торговельних і трудових відносин, а також охорони природи.

Однак було б спрощенням стверджувати, що США розвивались і розвиваються тільки в напрямі надання федеральним органам все більших повноважень за рахунок штатів. Діалектика процесів, що відбуваються у взаємовідносинах федерації та її суб'єктів, тут набагато складніша. Вона виявляється в наявності і взаємодії двох тенденцій: у потягу до більшої централізації, розширенні компетенції федерації, з одного боку, і в тяжінні до зміцнення позицій штатів, з іншого. Ці тенденції відображають певні економічні й суспільно-політичні інтереси.

Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими. Але така їх характеристика є досить умовною. Зокрема, в конституціях відповідних латиноамериканських федерацій встановлене так зване право інтервенції. Це право реалізується федеральними органами (звичайно президентом) з метою запобігання виникненню “внутрішньої або зовнішньої загрози” державній владі або ліквідації такої загрози, а також забезпечення “збереження республіканської форми правління”.

Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам федерації активно втручатись у здійснення владних повноважень її суб'єктами. Найчастіше приводом для втручання є обрання небажаного для федеральних органів губернатора штату (провінції). Масштаби практики втручання найбільшою мірою залежать від політичного режиму, що існує в тій чи іншій країні.

Характерно, що прообразом відповідних статей основних законів латиноамериканських федерацій було положення ст. 4 Конституції США, де визначена можливість втручання федеральних органів у справи штатів для захисту від “внутрішнього насильства” і на прохання їхніх органів. Але на відміну від США, де до того ж подібні випадки завжди були винятками, в латиноамериканських країнах відповідні інтервенції можуть здійснюватися не тільки на вимогу суб'єктів федерацій, а й з власної ініціативи федеральних органів.

Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації.

Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Розділ ІІ. Компетенція у сфері законотворчості

Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди залишається за федерацією. Її органи взагалі можуть паралізувати діяльність органів суб'єктів. Так, у ст. 72 Основного закону ФРН прямо вказано, що “у сфері конкуруючої компетенції землі володіють правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не використовує свої права законодавства”. Тут послідовно проводиться лінія на встановлення верховенства федеральної влади над землями: “Федеральне право має перевагу над правом земель” (ст. 31). Крім того, згідно зі ст. 37, федеральний уряд може за згодою парламенту застосувати заходи примусу, щоб спонукати землі до виконання їхніх “федеральних обов'язків”. Зважаючи на неясність змісту цієї статті, слід, однак, підкреслити, що вона чітко проводить принцип субордивації між федерацією та її суб'єктами.

Аналогічний принцип покладений в основу розмежування компетенції органів влади федерації та її суб'єктів у Росії. Тут конституція встановила сферу виключної компетенції федерації і сферу спільної компетенції. Проте і в останній сфері вирішальну роль об'єктивно відіграє федерація. Як записано в ст. 76, “за предметами спільного ведення Російської Федерації і суб'єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і закони та інші нормативні правові акти суб'єктів Російської Федерації, що приймаються відповідно до федеральних законів”. А далі прямо сказано, що акти суб'єктів федерації не можуть суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, які віднесені до сфер виключної компетенції федерації і спільної компетенції. У випадках виникнення такого протиріччя діє федеральний закон.

Конституція Росії також визнає наявність сфери так званих залишкових повноважень, які перебувають поза предметно визначеними сферами виключної компетенції федерації і спільної компетенції. Але тут домінують суб'єкти федерації: в цитованій статті основного закону прямо застережено, що у випадку виникнення протиріччя між федеральним законом і нормативно-правовим актом суб'єкта, виданим з питань, які віднесені до сфери залишкових повноважень, діє нормативно-правовий акт суб'єкта федерації.

Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації, як Індія. Її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої компетенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими е і два інших переліки конституційних повноважень.

Особливості федеративної форми державного устрою визначаються політико-правовим статусом суб'єктів як державних утворень. Проте у багатьох федераціях територія держави не є сумою територій відповідних утворень, оскільки, крім державних утворень — повноправних суб'єктів федерацій, є одиниці, що не мають такого статусу. Наприклад, у США виділений федеральний округ Колумбія, де розташована столиця цієї держави. В Канаді, крім десяти провінцій, до складу федерації включено дві спеціальні територіальні одиниці — Північно-Західні території та Юкон. Є подібні одиниці в Австралії, Бразилії, Індії та в деяких інших федераціях.

За своєю політико-правовою природою подібні територіальні одиниці не є державними утвореннями. Функції державного управління тут здійснюються на засадах, близьких до засад автономії або місцевого самоврядування, що позначається на обсязі повноважень відповідних органів. Відрізняється також організація влади: якщо в державних утвореннях вона в цілому відображає принципи, прийняті на федеральному рівні, то для територіальних одиниць, які не мають такого статусу, характерна більш жорстка субординація щодо федеральних органів.

У випадках, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації частково збігається з питаннями, зазначеними в інших переліках, пріоритетною вважається компетенція відповідного федерального органу. Так само й у сфері конкуруючої компетенції, коли виникає колізія між федеральним законом або намірами законодавців і відповідною практикою на рівні штатів. До сказаного слід додати, що залишкові повноваження, які не знайшли свого конкретного відображення в конституції, здійснюються федеральними органами.

Розділ ІІІ. Принципи розмежування компетенції

Принципи розмежування компетенціїміж федерацією та її суб'єктами відіграють вагому роль у визначенні політико-правового статусу відповідних державних утворень. Проте найбільше значення тут мають фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень, віднесених до органів суб'єктів тієї чи іншої федерації, а також характер практики реалізації цих повноважень, що залежить від економічних і суспільно-політичних умов, які супроводжують виникнення і розвиток кожної конкретної федерації. Однак завжди найважливіші повноваження, природа яких пов'язана із самою суттю державного суверенітету, надані федеральним органам.

Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компетенцію суб'єктів децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні федерації (США, Швейцарія) утворилися на засадах міждержавного союзу.

Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав — майбутніх суб'єктів федерації. В Австралії до утворення федеративної держави спричинилося об'єднання самоврядних колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до вищеназваних країн має бути віднесений термін “союзна держава”, який часто невиправдано застосовується до всіх без винятку федерацій.

В окремих, утворених на союзних засадах федераціях суб'єкти наділені порівняно широкою за обсягом і важливою за значенням компетенцією. Характерно, що в ст. З Конституції Швейцарії декларовано суверенність кантонів, “оскільки їхній суверенітет не обмежений союзною конституцією”. Подібні положення можна знайти в конституціях частини американських штатів. І хоча ці положення є конституційними фікціями, саму їх наявність слід сприймати як підтвердження значущості повноважень органів суб'єктів відповідних федерацій. Іноді ці органи наділені повноваженнями навіть у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Наприклад, американські штати беруть участь у міжнародних справах, хоча вона і обмежується вирішенням окремих питань неполітичного характеру. Відповідно до Конституції СЩА, “жодний штат не може вступати в договори, союзи або конфедерації” (ст. 1, розділ десятий). Однак за згодою федерального конгресу штати можуть ставати учасниками договірних відносин з іноземними державами, якщо ці відносини не суперечать політиці федерації. У деяких випадках вони самостійно укладають угоди з державами, з якими межують. Предметом таких угод є здебільшого питання співробітництва в галузі поліцейської діяльності і прикордонного контролю.

Конституція Швейцарії за кантонами залишає “право укладати із зарубіжними країнами договори з питань господарської діяльності, сусідських відносин і поліції” (ст. 9), обумовивши, що такі договори не повинні зачіпати інтересів федерації та інших кантонів. У Канаді також припускається можливість участі провінцій у міжнародних справах. Проте в усіх випадках зовнішньополітична компетенція суб'єктів федерацій обмежується другорядними питаннями, і сама наявність такої компетенції аж ніяк не свідчить про те, що відповідні державні утворення наділені міжнародною правосуб'єктністю.

Вужчими за обсягом є владні повноваження органів суб'єктів таких федерацій, як ФРН та Австрія. Реалізація ідей федералізму тут має певну історичну традицію, а в Німеччині вона була ще й пов'язана з формуванням єдиної держави внаслідок об'єднання окремих, політично організованих територій. У XIX ст. Німеччина еволюціонувала від конгломерату феодальних володінь до конфедерації, а потім і до єдиної імперії. Остання являла собою своєрідну федерацію. Федеративний устрій було сприйнято і в так званій Веймарській республіці, що утворилася після першої світової війни.

На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в країнах Латинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже завжди мала і має, по суті, штучну природу. Відповідні федерації звичайно утворювались директивно, за рішенням центральних органів. При цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю між обсягом і значенням компетенції суб'єктів вказаних федерацій та повноваженнями органів автономій, утворених в деяких унітарних державах (наприклад, в Іспанії, Італії).

Що стосується економічних повноважень, то вагомі повноваження федеральних органів по введенню єдиних податків на всій території федерації. Наприклад, XVI поправка до Конституції США закріплює верховенство федерації в цій галузі: “Конгрес має право встановлювати і стягувати податки з прибутків, що отримуються з будь-яких джерел, без розподілу цих податків між штатами і безвідносно до будь-яких переписів чи оцінок числа їх населення”.

Єдиний економічний ринок характеризується наступними трьома параметрами: динамізмом, ефективністю і гармонією відносин, що пов’язують їх. Динамізм єдиного економічного ринку забезпечується свободою пересування осіб, товарів, капіталів і послуг. Ефективність – відповідністю форм управління економічним вимогам. Гармонія – обгрунтованими пропорціями в галузевому і регіональному розвитку економіки.

В сучасних федераціях знято практично всі обмеження на пересування осіб, товарів, капіталів і послуг. А протекціоністські, дискаримінаційні акції збокуц суб’єктів федерації стримуються відповідними конституційними нормами. Так, Конституція США встановлює: “Ні один штат не повинен видавати чи застосовувати закони, котрі обмежують привілеї і льготи громадян США… позбавляти свободи чи власності без належної правової процедури… відмовляти кому-небудь в межах свлєї юрисдикції в рівному захисті з боку законів” (XIV поправка).

Норми, аналогічні вищенаведеним, містяться і в Конституції Канади, але доповнені вони наступним положенням: “Кожний громадянин Канади і кожна особа,що має постійне місце проживання в Канаді, наділені: а) правом пересування і вибору місця проживання в будь-якій з провінцій”. Вилучення з цього принципу допускається лише в тому випадку, якщо рівень безробіття в будь-якій провінції вище, ніж в цілому по країні (розд.6 Хартії прав і свобод 1982 р.).

Більш послідовним в цьому питанні Федеральний Конституційний Закон Австрійської Республіки: “Територія Федерації єдина в сфері валютних, господарських і митних відносин. Всередині федерації не можуть встановлюватися митні чи інші транспортні обмеження” (стаття 4). “Кожний громадянин Федерації має в кожній з земель ті ж права і обов’язки, що і громадяни цієї землі” (пункт 3 статті 6).

Федеральні конституції містять ряд гарантій прав суб’єктів федерації. Перш за все необхідно підкреслити такі основні принципи федералізму, як рівність суб’єктів федерації і незалежність у вирішенні питань внутрішньої політики. Конституціями визнано наявність власних правових і політичних систем суб’єктів федерації. А захист їх прав багато в чому забезпечується конституційним наглядом чи контролем. Так, наприклад, в США більшість законів Конгресу і актів федеральної виконавчої влади були визнані неконституційними на тій підставі, що вони вторгалися в предмети відання штатів.

Гарантією прав штатів, земель і кантонів служить також формування верхніх палат союзних парламентів на основі рівного представництва суб’єктів федерації. В США кожний з штатів представлений в Сенаті двома сенаторами. Аналогічним чином формуються верхні палати парламентів деяких інших федерацій (Швейцарії, Мексики, Австралії, Аргентини, Венесуели, Бразилії, Пакістану). В семи федераціях (Канаді, Австрії, ФРН, Малайзії, ОАЕ, Індії, Нігерії) представництво суб’єктів федерації в верхній палаті парламенту визначається на основі чисельності населення. Так, наприклад, в ФРН кожна з земель має в Бундесраті не менше ніж три голоси. Землі з населенням більше ніж два мільйони мешканців представлені в Бендесраті чотирма, а землі з населенням більше ніж п’ять мільйонів мешканців – пятьма законодавцями.

Однією з найбільш дієвих гарантій прав штатів, земель чи кантонів є порядок прийняття нової чи зміни діючої конституції. Яка-небудь кардинальна зміна балансу сил на користь федерації може бути здійснене лише зі зміною тексту конституції, що в ряді випадків вимагає його санкціонування певною кількістю суб’єктів федерації. Так, в США поправки до Конституції мають бути ратифіковані ¾ легіслатур чи конвентів штатів. В Індії конституційні поправки, що стосуються виконавчої чи судової влади Союзу, відносин між Союзом і штатами, правового статусу штатів і деяких інших питань, мають бути ратифіковані законодавчими зібраннями не менше половини штатів. В Швейцарії, Австралії і деяких інших федераціях поправки до конституцій повинні отримати схвалення на референдумі.

До числа гарантій прав суб’єктів федерації слід віднести також вимогу цілісності і недоторканості території штатів, земель чи кантонів, кордони яких не може бути змінено без попередньої згоди їх представницьких органів. Окремі конституції закріплюють ряд додаткових гарантій. Наприклад, в ФРН при заключенні договорів, що торкаються інтересів окремих земель, необхідно проведення консультацій з ними. В багатьох федераціях центральні органи проводять переговори з суб’єктами федерації перед прийняттям законів, що регулюють важливі сторони державного життя.

Особливе значення мають конституційні норми, що гарантують збереження культури, мови, традицій націй і народностей багатонаціональних федерацій.

Проте, федеральні конституції допускають окремі обмежувальні заходи. Суб’єкти федерацій вправі передбачати обмеження на зайняття певними професіями, вводити місцеві податки, пред’являти відповідні вимоги до діяльності фізичних і юридичних осіб на своїх територіях. Але при цьому не допускається дискримінація мешканців інших штатів, провінцій, земель чи кантонів. Не можуть бути застосовані і “обтяжуючі” торгівлю обмеження, за виключенням тих з них, котрі виправдані законною метою (охорона навколишнього середовища, карантин, безпека дорожнього руху і т.і.).

Список використаних джерел та літератури

1. Теория государства и права. Теория государства./Под ред. проф. А.Б Венгерова.- М.,2005.- С.84 – 86

2. Федерация в зарубежных странах.Под ред. Д.А.Ковачева.- М.,2008.- С.5-9

3. Алексеев С.С. Государство и право. М.: Юридическая литература.,2006. – 354с.

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. Посібник. – К.: Вища шк., 2004. – 464с.

5. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К.: Вентурі.,2007. – 304с.