Підприємство та підприємницька діяльність

Львівський Національний Університет

Імені Івана Франка

Реферат на тему:

Виконала

студентка

географічного ф-ту

групи ГРТ-21

Бурак Юлія

Львів

2004

План:

1. Підприємництво: суть, суб’єкти і форми.

1.1. Умови підприємницької діяльності:

1.2. Принципи підприємництва.

1.3. Обмеження підприємництва.

1.4. Стратегія підприємства.

2. Проблема банкрутства підприємств

2.1. Поняття банкрутства.

2.2. Законодавство про банкрутство.

Підприємництво: суть, суб’єкти і форми.

1.Умови підприємницької діяльності:

Ефективна підприємницька діяльність можлива лише за певних соціально-економічних умов умов при певному політичному устрої, який заохочує підприємництво. Історична практика підтверджує це. Зокрема, в країнах, де підприємництво бурхливо розвивалося й розвивається, як правило, завдяки цілеспрямованим зусиллям держав, створювався соціально-економічний клімат, сприятливий для цієї діяльності (США, Японія, ФРН, Гонконг, Сингапур і т.д.) і навпаки – СРСР, країни Східної Європи. Які ж умови найбільш сприяють розвитку підприємництва? Незважаючи на специфіку кожної країни, їх можна звести в таку систему:

- стабільність державної економічної й соціальної політики, спрямованої на підтримку підприємництва;

- позитивна суспільна думка по відношенню до підприємців і підприємництва;

- пільговий податковий режим, який забезпечує дійовий стимул для підприємництва;

- наявність розвинутої інфраструктури підтримки підприємництва (наявність інноваційних центрів; спеціалізованих фірм, що надають фінансову допомогу початкуючим підприємцям; консультативних центрів з питань управління, маркетингу, реклами; курсів і шкіл підготовки підприємців і т.д.)

- існування ефективної системи захисту інтелектуальної власності, дія якої розповсюджується не лише на винаходи, але й на всю продукцію, новаторські ідеї, концепції і методи ділової активності;

- підприємницька етика.

Слід зазначити , що формуванню цих умов певною мірою сприяє Закон України „Про підприємництво”, який гарантує загальні й майнові права підприємців, передбачає державну підтримку підприємництва й державне його регулювання (ст.12,13,14,15). Але мало прийняти закон (це робиться досить швидко), треба створити умови для його реалізації. А цього поки що в Україні немає.

2. Принципи підприємництва.

Підприємницька діяльність – це досить складна форма господарювання, яка будується за певними принципами. Що це за принципи?

1.Вільний вибір видів діяльності.

2.Залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян.

3. Самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, встановлення цін відповідно до чинного законодавства.

4. Вільний найм працівників.

5. Залучення й використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством.

6. Вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, встановлених законодавством.

7. Самостійне здійснення підприємцем – юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

3. Обмеження підприємництва.

Згідно з чинним законодавством України, всі підприємці рівні у своїх можливостях. Отже, немає значення , хто виступає в якості підприємця – індивідуал, кооператив, акціонерне товариство чи державне підприємство, - у всіх рівні права у сфері господарської діяльності. Про це чітко сказано у преамбулі Закону „Про підприємництва в Україні” : „Закон створює рівні правові умови для діяльності підприємств, незалежно від форм власності на майно і організаційної форми підприємства”.

Поруч з певною свободою підприємницької діяльності і рівністю можливостей для всіх підприємців, існують і певні законодавчі обмеження підприємництва. Що мається на увазі?

1. Певні види діяльності можуть здійснюватися лише державними підприємствами. Так, згідно з ст.4 Закону „Про підприємництво” такими видами діяльності є виготовлення й реалізація наркотичних засобів, зброї і вибухових речовин, а також цінних паперів і грошових знаків.

2. Уряд встановлює перелік видів діяльності, якими можна займатися лише за ліцензіями. Ліцензії видає Кабінет Міністрів України або встановлений ним орган.

3. Дозвіл на право займатися тією чи іншою діяльністюнеобхідний лише тоді, коли використовується земля або інші природні ресурси. Такий дозвіл мають місцеві Ради народних депутатів, які розпоряджаються цими ресурсами.

4. Окремими видами діяльності можна займатися лише за наявністю кваліфікаційного атестата. Наприклад, щоб займатися медичною діяльністю, потрібен диплом лікаря. Для кулінара вимагається здача екзамену на знання технології і т.д. У всіх цих випадках необхідно отримати дозвіл місцевої Ради.

4. Стратегія підприємства.

Підприємницька діяльність – складний і багатоплановий процес. Вона вимагає від своїх учасників не лише бажання мати „свою справу” і наявність певної суми грошей – це само собою зрозуміло, але й спеціальної підготовки, майстерності й наполегливості, вміння вибирати сферу діяльності для прикладання своїх зусиль, творчої фонтазії і звичайно везіння. Тому далеко не будь-яке ділове починання приносить успіх і багатство підприємцю. Більше половини нових фірм закриваються в перший же рік свого існування через низьку прибутковість ділових операцій, банкрутства, а також відсутність терпіння і наполегливості підприємців.

Як же треба вести справу, щоб добитися успіху? Якогось готового рецепту тут немає й бути не може, бо це суто індивідуальна справа. Проте обстеження багатьох вдалих починань, які привели до відкриття своєї власної справи і забезпечили її ефективне функціонування, дозволяють у найзагальнішому вигляді виділити важливі елементи „технології” створення нового підприємства. Принциповий алгоритм послідовності рішень , що приймаються, і дій виглядає таким чином: весь процес нового підприємства проходить три стадії.

Що включають ці стадії?

Розробка концепції передбачає:

а) формування попередніх міркувань, принципових рішень, які закладаються в основу майбутньої справи. Най важливішим тут є вибір сфери для прикладання зусиль;

б) конкретизація ідеї і напрямів діяльності майбутньої фірми у зв’язку з вибором сфери;

в) аналіз потреб і можливостей ринку;

г) визначення необхідності залучення фінансів зі сторони;

д) проведення переговорів з партнерами, постачальниками, інвесторами.

Планування. На цій стадії відбувається:

а) формування бізнес-плану;

б) вибір форми підприємства й оформлення його організаційної структури;

в) тестування ринку й конкретизація необхідного матеріально-технічного постачання;

г) кадрове забезпечення.

Реалізація проекту – „запуск” виробничо-збутового й організаційного механізму фірми:

а) укладання угод з субпідрядниками;

б) отримання капіталу;

в) організація виробничого будівництва;

г) найм управлінського персоналу й торговельних працівників;

д) укладання угод з постачальниками;

е) проведення рекламної кампанії і т.д.

Кожна з названих стадій має свої етапи. Тому, щоб чітко спрогнозувати хід створення нового підприємства, необхідно розробити його модель і „програти” конкретні етапи цього послідовного процесу. Наслідування цій загальній технології не виключає, а навпаки, має на увазі звання й уміння використовувати нові моменти, специфічні для даного роду діяльності, які виникають у ході реалізації проекту.

Проблема банкрутства підприємств

1.Поняття банкрутства.

Характерною рисою діяльності підприємців в умовах ринку є ризик втрати капіталів у випадку збитків. Цей ризик розповсюджується не лише на особу або фірму, які понесли збитки від результатів своєї господарської діяльності, але й на осіб, що надали їм кошти в тій чи інщій формі (через купівлю акцій, комерційний або грошовий кредит і т.д.). Неспроможність фірми або окремої особи своєчасно розрахуватися за свої боргові зобов’язання лежить в основі банкрутства. Головними причинами банкрутства, як правило, є низька конкурентноспроможність, надмірні витрати виробництва або обігу, недостатній обсяг комерційних операцій, нестача капіталу, складна внутрішня система управління, циклічні коливання кон’юктури, незнання або ігнорування ринку і т.д. Тобто, причин є безліч, і тому в економічно-розвинених країнах банкрутство розглядається як нормальне явище господарського життя. Так, у США близько 1% діючих в економіці фірм щорічно стає банкрутами.

Розбудова ринкової економіки й проголошення свободи підприємництва в Україні, створюючи умови для оздоровлення економіки, в той же час породжує господарські, правові й морально-етичні ситуації, які до цього не існували в нашій адміністративно-господарській практиці, - ситуації, що виникла у зв’язку з банкрутствами підприємств. А кандидатів у банкрути достатньо. Окрім того відсутність неоюхідного досвіду, капіталу, високі банківські проценти за кредит, нестабільність ринкової і політичної кон’юктури ставлять наших початкуючих підприємців у дуже скрутне становище. Наперед можна спрогнозувати, що число банкрутств у найближчі роки буде досить велике.

2.Законодавство про банкрутство.

Хоча загроза банкрутства має певні позитивні наслідки – примушує підприємців проявляти обережність у прийнятті господарських рішень, стимулює ефективне господарювання, все ж воно відноситься до розряду негативних явищ. Тому виникає необхідність розробки пакету законів, які б визначили правила господарської діяльності підприємств і окремих підприємців в умовах можливості банкрутства. Більшість законів, які повинні бути розроблені й прийняті, не мають аналогів у нашому законодавстві. Одним з таких законів є закон про банкрутство. Банкрутство – цілком закономірне явище для країн з розвинутими ринковими відносинами і зовсім нове для нас. Так, наприклад, Національний акт про банктутство у США був прийнятий ще у 1898р. Тому тепер, коли в нас піднімається проблема банкрутства, звернення до законодавства країн, які нагромадили багаторічний і практичний досвід їх регулювання природним і необхідним.

Які ж принципи повинні бути закладені в законодавство про банкрутство?

По-перше, законодавство повинно мати загальний характер, тобто однаково застосовуватися як до банкрутства індивідуальних підприємців, так і до банкрутства їхніх партнерів або фірм.

По-друге, воно повинно бути скеровано не стільки на покарання банкрутів, скільки на досягнення компромісної угоди між боржником (банкрутом) і його кредиторами, надаючи першому можливість зберегти свій бізнес, а кредиторам – максимальний захист їхніх фінансових і матеріальних інтересів.

Як же коректно ці принципи реалізуються на практиці в країнах , де діє таке законодавство? Слід зазначити, що законодавча практика США і країн Західної Європи передбачає три взаємопов’язані умови, які забезпечують ефективність судочинства в справах про банкрутство: незалежний суд, незалежний керуючий, не стільки ліквідація банкрутства, скільки його реорганізація. Як це розуміти?

Справи про банкрутства, як правило, досить складні й масштабні . Тому для їх розгляду створюються спеціальні суди. Враховуючи складність і певну делікатність таких справ, справедливе судочинство може бути забезпечене лише при високій кваліфікації і чесності суддів, а головне, незалежності суду від політичних структур. Основи такої незалежності закладаються законом, який не допускає можливості усунення судді протягом всього законодавчо-встановленого строку виконання ним своїх обов’язків. Важливим принципом законодавства про банкрутства є принцип невтручання суду в адміністративну сферу, зокрема, в питання управління майном боржника. Ці функції здійснює незалежний керуючий, якого призначає суд. Початок розгляду справи про банкрутство не означає автоматичного припинення боржником(банкрутом) господарської діяльності. В той же час діяльність у цей період, як правило, пов’язана великими фінансовими втратами: вони являють собою пряме вирахування з активів боржника, що скорочує суму, яка може бути виплачена кредиторам у порядку задоволення їхніх позовів. Щоб захистити інтереси кредиторів і запобігти подальшому зниженню вартості активів, суд відразу ж після прийняття справи до розгляду відстороняє його (боржника) або менеджера (якщо банкрутом стає фірма) від управління й призначає незалежного керуючого, кандидатура якого, як правило, пропонується зборами кредиторів.

Слід визначити досить гуманний момент законодавства про банкрутство. Якщо банкрутом стаєіндивідуальний підприємець, який відповідає за зобов’язаннями усім своїм майном (необмежена відповідальність), закон залишає йому чітко-обмежену за вартістю, проте суттєву частину особистого майна, яке не може бути відчуженим для покриття боргів. Така частина майна включає в себе житло, ринкова вартість якого не перевищує певного рівня, недорогий транспортний засіб (автомобіль), меблі, предмети домашнього вжитку й особисті речі, а також внески до пенсійного фонду.

Хоча призначений для впорядкування справ боржника керуючий є незалежним, це не означає, що його дії безконтрольні. Дії незалежного керуючого не повинні приводити до погіршення стану банкрута, й тому їх контролює в першу чергу суд. Одночасно діяльність незалежного керуючого знаходиться під постійним контролем і з боку кредиторів, які обирають для цього спеціальний комітет.

Нарешті, останнє. Законодавство й практика судочинства в справах банкрутства скеровані на пошук компромісної угоди між боржником і кредиторами, щоб, з одного боку, спробувати зберегти для боржника можливість подальшої підприємницької діяльності, а з іншого, - задовольнити фінансові претензії його кредиторів. Найпростіший спосіб, яким можна задовольнити інтереси кредиторів, є ліквідація і розпродаж майна боржника з розподілом виручених коштів між кредиторами. Ліквідація звільняє боржника від усіх зобов’язань, які залишилися неоплаченими й означає припинення ним господарської діяльності. Але є й інший спосіб задоволення кредиторів – реорганізація господарської діяльності й майна боржника. Тому в судовій практиці справ про банкрутства в країнах Заходу як альтернатива ліквідації розглядається можливість реорганізації господарської діяльності і майна. Такий підхід у певних випадках дозволяє реорганізувати структуру активів і господарську діяльність таким чином, що кредиторам, як правило, вдається повернути свої кредити в більших розмірах, ніж вони мали б при ліквідації майна; боржник отримує можливість продовжувати свій бізнес; суспільство зберігає виробничу одиницю.

Така міжнародна практика. Її врахування, безперечно, допомагало законодавцям України виробити необхідні закони, що будуть регулювати ці процеси в нашому регіоні. І в першу чергу це стосується Закону України „Про банкрутство”, який був прийнятий у травні 1992р. Основні принципи західного законодавства в ньому враховані, хоча є суттєві розбіжності. Зокрема, західне законодавство передбачає, що справи про банкрутство розглядає спеціальний суд, не залежний ні від адміністративних, ні від політичних структур. Законом України „Про банкрутство” передбачено, що ці справи регулюються арбітражним судом. Не вистачило нашим законодавцям і гуманності. Закон „розглядає” індивідуального банкрута , не залишаючи йому практично ніяких засобів до існування. Такий підхід, може, й виправданий щодо злісних банкрутів, але в сучасних умовах, коли підприємець може збанкрутувати в силу причин, незалежних від нього, якийсь шанс на виживання йому залишати треба.

Список використаної літератури:

1. Башнянин Г., Лазур П., Медведєв В. Політична економія. – Київ:

2. Єщенко, Гальчинський, Палкін. Основи економічних знань. – Київ 1999р.