Науково-технічний потенціал України

Коломийський економіко-правовий коледж

КУРСОВА РОБОТА

з предмету “Розміщення продуктивних сил”

на тему:

НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ

ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ

Виконала:

ст. гр. Бз-11

Мяшікева В.В.

Науковий керівник:

Шеремета Г.П.

Коломия 2001

Зміст

1. Сутність і роль науково-технічного прогресу у розвит­ку народногосподарського комплексу.

2. Науково-технічний потенціал України: сучасний стан та особливості територіальної організації.

3. Проблеми реконструкції народного господарства Украї­ни в контексті завдань прискорення науково-техніч­ного прогресу.

1. СУТНІСТЬ І РОЛЬ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ У РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКОГО КОМПЛЕКСУ

Науково-технічний прогрес (НТП) — поступальний та взаємопов'язаний розвиток науки і техніки, характерний для великого машинного виробництва. Неперервність НТП залежить насамперед від розвитку фундаментальних дос­ліджень, які відкривають нові якості і закони природи та суспільства, а також прикладних досліджень та дослідно-конструкторських розробок, що дають змогу втілити нау­кові ідеї в нову техніку і технологію. НТП здійснюється у двох взаємообумовлених формах: 1 — еволюційній, яка означає порівняно повільне і часткове вдосконалення тра­диційних основ науки і техніки; 2 — революційній, яка відбувається у вигляді науково-технічної революції (НТР) і породжує принципово нову техніку і технологію, викли­кає докорінні перетворення продуктивних сил суспільства.

Революційний шлях — головний шлях розвитку тех­ніки і технології в епоху НТР. Його визначальною особ­ливістю є бурхливий розвиток науки, перетворення її в безпосередню продуктивну силу. Наука перетворює­ться на провідну ланку системи «наука—техніка—ви­робництво». З розвитком науки та впровадженням її досягнень виникли поняття «наукомісткі виробництва» або «виробництво високих технологій». До них нале­жать галузі індустрії, що вирізняються високими ви­тратами на наукові дослідження при плануванні нових видів продукції.

НТР впливає також на темпи піднесення окремих галузей і на їх поєднання чи галузеву структуру. Великі зміни відбуваються і в структурі окремих галузей. З одного боку, відбувається подаль­ше «дроблення» цієї структури, пов'язане, перш за все, з усклад­ненням виробництва, формуванням різних новітніх галузей НТР. З другого боку, різні галузі і підгалузі об'єднуються, створюючи складні міжгалузеві комплекси: агропромисловий, машинобудів­ний, паливно-енергетичний та ін.

НТР змінює і характер традиційних видів виробництва. Одна із особливостей цієї зміни — укрупнення основних виробничих агрегатів, що веде до подальшої концентрації виробництва пере­важно в індустріальних районах.

Науково-технічний прогрес сприяє більш рівномірному і ефек­тивному розміщенню підприємств, виробничих комплексів і га­лузей господарства. Створення і вдосконалення потужних, висо­копродуктивних машин у багато разів збільшують продуктив­ність праці у всіх районах. Поява нових способів передачі електроенергії через об'єднані енергосистеми зробила економіч­но вигідним просторовий розрив між великими виробниками електроенергії на базі дешевих енергоносіїв та її споживачів.

Завдяки досягнутому рівню розвитку науки і техніки, виробницт­ву промисловістю високопродуктивних машин, механізмів і облад­нання освоєно ефективні природні ресурси, що зумовило терито­ріальні зрушення у розвитку і розміщенні продуктивних сил.

Урахування регіональної специфіки при проектуванні техніки і технології дозволяє добитися найкращих результатів в її вико­ристанні. Є потреба більш повного урахування регіональних особ­ливостей науково-технічного прогресу, причому не тільки при­родних (клімат, сейсмічність, вічна мерзлота, особливості заля­гання корисних копалин), але й економічних (густота населення, кваліфікація кадрів, транспортна освоєність тощо).

Широка і комплексна автоматизація, механізація виробництва повністю змінюють характер праці. Сучасний етап автоматизації спирається на електронізацію (комп'ютеризацію) народного гос­подарства.

Велике значення має впровадження трудозберігаючих техно­логій у промислових центрах і вузлах, що мають обмежені мож­ливості забезпечення промисловості і сфери послуг трудовими ресурсами. Це стосується насамперед старих промислових райо­нів, які характеризуються погіршенням демографічної ситуації.

Сучасна техніка закладає основу для створення принципово нових «заводів майбутнього» — повністю автоматизованих і електронізованих, з мобільною технологією. Тим самим у перспективі, очевидно, з'являться можливості розміщення підприємств, які раніше визнавались трудомісткими, практично повсюдно, у тому числі в трудодефіцитних районах.

У широких масштабах здійснюється хімізація народного господар­ства. Хімія — важливе джерело матеріалів із заданими властивостями — розширює територіальні межі сировинної бази промисловості.

Вирішальним засобом задоволення потреб народного госпо­дарства у виробничих ресурсах повинні стати ресурсозберігаючі технології. При використанні ресурсозберігаючих технологій важ­ливо додержуватись регіональних пріоритетів.

Для територіально-виробничих комплексів, особливо тих, які тільки створюються, буде характерним високий рівень застосування прогресивних видів техніки і технології, перш за все механізації і ав­томатизації виробництва, які охоплять увесь виробничий цикл.

Особливо велика роль науково-технічного прогресу в охороні навколишнього середовища і раціональному природокористу­ванні. Розвиток науки і техніки дає змогу створювати ефективні засоби і прилади для очищення промислових і комунальних ви­кидів, що забруднюють воду, атмосферу, грунти. Передові техно­логії забезпечують перехід до замкненого водопостачання, утилі­зацію відходів, економію трудових, рослинних і мінеральних ресурсів, а також раціональне використання земельних ресурсів.

Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі вироб­ництва й інші центри економічної ділової активності, стали тери­торії з передовою наукою та освітою. Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типовим для вели­ких столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-вироб­ничих комплексів стали технополіси — цілеспрямовано сформо­вані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються на­уково-дослідні інститути, вузи та наукоємні промислові підпри­ємства, що взаємодіють між собою.

2. НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ УКРАЇНИ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА ОСОБЛИВОСТІ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Основою науково-технічного розвитку країни є науково-техніч­ний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає:

матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і уста­новки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчис­лювальна база інформаційного забезпечення тощо);

кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експе­риментатори, науково-технічний персонал);

інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських сві­доцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкрет­них наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві;

організаційно-управлінську підсистему — планування науко­во-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДЦКР); фі­нансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організацій­но-управлінські структури наукових підрозділів; методи управ­ління НДДКР.

У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих нав­чальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсю­дження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-тех­нічний потенціал є також визначальною передумовою для вста­новлення і ефективного розвитку міжнародних науково-техніч­них зв'язків.

В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтен­сифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної полі­тики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і га­лузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.

Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарсь­кий механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємст­вами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних за­гальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромад­женого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл. 4).

В Україні нагромаджено значний досвід програмно-цільового планування НТП на основі розробки системи відповідних про­грам. До тих, які розробляються на національному рівні, нале­жать державні науково-технічні програми з ресурсозбереження, приросту виробництва продовольства, збільшення випуску тех­нологічного устаткування на експорт, програма фундаменталь­них досліджень з найважливіших напрямів академічної науки тощо. Серед регіональних науково-технічних програм, які розроб­ляються в областях України (понад 200 найменувань), переважа­ють програми з виробництва товарів народного споживання, охорони навколишнього середовища, використання вторинних ресурсів. У галузях і на підприємствах ведеться розробка програм з питань, технічного переозброєння виробництва, освоєння нових технологій.

Таблиця 4

РОЗПОДІЛ СТВОРЕНИХ ЗРАЗКІВ НОВИХ ТИПІВ ТЕХНІКИ В УКРАЇНІ у 1994—1997 pp., %*

* Статистичний щорічник України за 1997 рік — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 105.

Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на роз­міщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв'язанню нагальних економічних і соціальних проб­лем цих регіонів.

Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культур­них центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в централь­них районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об'єднань.

Важливу роль у розміщенні об'єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магіст­ралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають гене­ральні плани міст і районні плани.

Таблиця 5

РОЗМІЩЕННЯ ВИЩИХ ЗАКЛАДІВ ОСВІТИ І-II РІВНІВ АКРЕДИТАЦІЇ ПО РЕГІОНАХ УКРАЇНИ у 1997-1998 pp.*

* Статистичний щорічник України за 1997 рік. — К.: Українська енциклопедія, 1998. — С. 440.

У 1997 p. в науці і науковому обслуговуванні України було зай­нято 142,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,3 тис. докторів наук і 20,6 тис. канди­датів наук.

В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисе­льністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти І—II рівнів акредитації (табл. 5).

Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у ве­ликих містах Донбасу, індустріального Придніпров'я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

З метою удосконалення управління наукою в Україні створено шість територіальних наукових центрів: у Києві, Харкові, Доне­цьку, Дніпропетровську, Одесі та Львові, які координують роботу академічного, вузівського, галузевого і заводського секторів, про­водять дослідження з урахуванням місцевої специфіки.

В цілому профіль закладів науки і наукового обслуговування збігається з спеціалізацією галузей матеріального виробництва невиробничої сфери по регіонах.

3. ПРОБЛЕМИ РЕКОНСТРУКЦІЇ НАРОДНОГО

ГОСПОДАРСТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ

ЗАВДАНЬ ПРИСКОРЕННЯ

НАУКОВО-ТЕХНІЧНОГО ПРОГРЕСУ

В перспективі необхідно значно посилити виробничий потен­ціал при його якісному перетворенні на основі прискорення нау­ково-технічного прогресу, широкої інтенсифікації економіки. З цією метою розроблена нова структурна та інвестиційна політика.

Капітальні вкладення (інвестиції) як фінансове джерело на­рощування основних фондів є найважливішим економічним інст­рументом, що забезпечує зрушення в розміщенні продуктивних сил. В умовах формування ринкових механізмів господарювання головним джерелом розширеного відтворення основних фондів є власні кошти підприємств, а також банківський кредит. Центра­лізовані державні капіталовкладення спрямовуються переважно на фінансування великих народногосподарських програм. ;

Основний шлях розширення виробничого потенціалу — йогд інтенсивний розвиток через технічне переозброєння і реконструк­цію діючих підприємств.

У ході нової реконструкції народного господарства доцільно перепрофілювати окремі великі підприємства відповідно до галу­зевих факторів і регіональних умов (знизити металомісткість ви­робництв, віддалених від металургійних баз, і т.п.), розчленити технологічні цикли з передислокацією їх частин, вивести з вели­ких міст шкідливі в екологічному відношенні підприємства тощо.

Великі масштаби капітального будівництва на найближчі деся­тиліття визначаються пріоритетністю розвитку галузей, що забезпечують науково-технічний прогрес. Серед них виділяють такі наукомісткі галузі, як електроніка, точне верстатобудування тощо.

Нині першочергові заходи щодо широкого оновлення техніки і технології, докорінного покращання якості продукції планують­ся на великих підприємствах і в об'єднаннях провідних промис­лових районів. Встановлення таких пріоритетів щодо інтенсифі­кації саме за цими районами пояснюється тим, що вони мають потужний виробничий і науково-технічний потенціал, великі ін­дустріальні (особливо машинобудівні) центри з наукомісткими виробництвами і великими контингентами кваліфікованих, до­свідчених кадрів. Це дозволяє одержувати більш високу віддачу капіталовкладень за рахунок реконструкції підприємств, швидке та ефективне нарощування виробництв.

Література

1. Бесчасний Л. Про механізм мотивації до науково-технічної дія­льності в умовах ринкової економіки // Економіка України. — 1995. — №8. —С. 15—23.

2.Гуревичов М. Ринок інтелектуальних продуктів України // Еко­номіка України. — 1994. — № 5. — С. 30—37.

І.Дорогунцов С. І., НейковаЛ. Сучасні проблеми технічного роз­витку промисловості України // Економіка України. — 1996. — № 9. — С. 4—11.

4.Заблоцький Б. Ф., КокошкоМ.Ф., СмовжепкоТ. С. Економіка України. — Львів: Львівський банківський коледж Національного банку України, 1997. — 587 с.

5.Лукінов І. Пріоритетна політика держави й технологічних пере­твореннях // Економіка України. — 1997. — № 2. — С. 4—19.

6.МарущакВ. Проблеми інтеграції науки України у світову науко­ву структуру // Економіка України. — 1994. — № 10. — С. 62—66.

7.Научно-технический прогресе: словарь / Под ред. АбалкинаЛ. Й. — М.: Политиздат, 1987. — 168 с.

Я.ОлександроваВ., ЧусоваЕ. Обгрунтування державних науково-технічних програм // Економіка України. — 1996. — № 12. — С. 21—26.

9.Размещение производительньїх сил / Под ред. В. В. Кистанова, Н.В.КопьІлова. — М.: Зкономика, 1994. — 589 с.

10. Розміщення продуктивних сил України / За ред. Є. П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. — 376 с.

11.ШкворецьЮ., ВаргатюкА. Державне стимулювання науково-технічної діяльності в Україні // Економіка України. — 1994. — № 8. — С. 20—24.

12.Щедрина Т. Науково-технічна активність в Україні крізь призму якості продукції // Економіка України. — 1994. — № 3. — С. 42—46.

І3. Яковлев В. Інновації та оновлення продукції в машинобудівному комплексі України//Економіка України.— 1994.—№ 12. — С. 70—73.