Німецька класична філософія ХVІІІ ХІХ ст. Основні філософські ідеї І.Канта

Реферат на тему:

Німецька класична філософія (ХVІІІ – ХІХ ст.) Основні філософські ідеї І.Канта

Імануїл Кант (1724 – 1804) – німецький філософ і вчений, родоначальник німецької класичної філософії. Народився в м. Кенігсберзі (Прусія) в родині ремісника. Закінчив теологічний факультет Кенігсберзького університету, в якому спочатку був доцентом, потім професором і ректором. Викладав у ньому ряд курсів філософії, логіки, математики, механіки, фізики, географії, антропології і загальної історії. Був енциклопедично ерудованою людиною.

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта – “докритичний” (до 1770 р.) і “критичний”.

В “докритичний” період Кант виступив як крупний вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини.

“Ідеалізм, – писав Кант, – полягає в утвердженні, що існують лише мислячі істоти, а речі суть лише наші уявлення..., яким насправді не відповідає ніякий предмет. Я ж, навпаки, кажу: нам дані ці речі як такі, що знаходяться поза нами... Я визнаю, що поза нами існують тіла, тобто речі, які самі по собі нам невідомі, але про які ми знаємо з уявлень, котрі збуджуються у нас їх впливом на нашу чутливість. Хіба можна назвати це ідеалізмом? Це його пряма протилежність” (Цит. по: П.С.Таранов. Анатомия мудрости, т.2, стор. 404).
В “докритичний період” Кант публікує свою блискучу роботу “Загальна природна історія і теорія неба” (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи. Кант пояснював процес виникнення сонячної системи діянням протилежних сил і тенденцій – притяганням і відштовхуванням, доцентровими і відцентровими силами.
Це дало можливість обґрунтувати ряд особливостей сонячної галактики – розташування орбіт планет майже в одній площині, а також виникнення природних супутників планет, кілець Сатурна і т.п. Кант стверджував, що народження нових світів і руйнування старих – це вічний, безперервний процес оновлення світу.

Космогонічна концепція Канта була найвеличнішим досягненням астрономії з часів Коперніка. Вперше було розхитано уявлення про те, що природа немає ніякої історії в часі.

В “докритичний період” Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.
Таким чином, в “докритичний період” вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об’єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.
В “критичний період” творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. в цей період Кант публікує ряд праць таких, як “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790).
Головна ідея цих творів – це “критика” теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з’ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.
Вже в цьому містився сумнів Канта стосовно можливості самого пізнання. Це, можна сказати, перша циклинна в Кантівську теорію незнання. Це – перший елемент агностицизму. Агностицизм (від грец. а – не, gnosis – знання) – вчення, яке повністю чи частково заперечує можливість пізнання світу.
Кант вимагав здійснювати пізнання теоретично, а не в процесі практичної діяльності. Гегель у зв’язку з цим писав, що Кант подібний до людини, котра бажає навчитися плавати до того, як вона ввійде у воду.
Другий елемент агностицизму Канта – це розміркування про несхожість, неідентичність самого предмету і його образу.
Предмети природи, за Кантом, знаходяться поза нашою свідомістю, незалежно від неї. Але образи їх, що виникають у нашій свідомості, не схожі, не ідентичні з предметами, так само як дим не схожий на вогонь, як крик, викликаний біллю, на саму біль.
Третій елемент агностицизму Канта – це уявлення про категорії мислення як “чисті”, апріорні, дані до досвіду форми пізнання. Апріорі (лат. a priori – первісно) – термін ідеалістичної філософії, котрим позначаються знання, отримані до досвіду і незалежно від нього, і яке споконвічно притаманне свідомості. Так, Кант стверджував, що такі категорії, як простір і час є апріорними формами пізнання.
Більше того, за вченням Канта, всі категорії трансцендентальної логіки є “чистими”, апріорними, позбавленими “домішок” досвіду, практики. Трансцендентальний (від лат. transcendere – переступати) – все те, що виходить, переступає, за межі чуттєвого досвіду, не дається в ньому, тобто є апріорним. Таке тлумачення Канта є просто недоречним. Бо всі категорії, поняття науки мають практичне, апостеріорне походження. Вони є результатом узагальнення практичного досвіду.
Апостеріорі (від лат. a posteriori – з наступного) – термін, що на відміну від апріорі, означає знання котре отримане в результаті досвіду, практичної діяльності.
Четвертий елемент агностицизму Канта – це розрив діалектичного зв’язку між сутністю і явищем, встановлення принципової відмінності між ними. Кант вважав, що сутність є “річчю в собі” і її пізнати неможливо, що людина здатна пізнати неможливо, що людина здатна пізнати лише явища. Однак з точки зору діалектики, між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Сутність таким чином, з’являється, а явище дає уявлення про сутність. Інакше бути не може.
Кант – філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, він глибокий вчений-природодослідник, котрий здійснив ряд важливих відкриттів, був близький до матеріалізму і, з іншого боку, став родоначальником класичного агностицизму, фактично став на шлях заперечення пізнання. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які ні за яких обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії “чистого розуму”, розкрив глибоку діалектику взаємозв’язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія (грец. – суперечність в законі) – нездоланна суперечність, утруднення. Що це за антиномії “чистого розуму”?
Кант у своїй праці “Критика чистого розуму” розглядає чотири такі антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. В світі немає нічого простого.
3. Все в світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі дії, які здійснюються свободно, вільно. “Існує свободна причинність. Немає ніякої свободи, все здійснюється у світі тільки за законами природи”.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності в світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності “чистого розуму”, які, на його думку, є нерозв’язними, антиномічними. Іншими словами “чистий розум” може довести одну частину антиномії і спростувати іншу і навпаки, може довести іншу і спростувати одну.
Це вчення Канта про антиномії “чистого розуму” відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
Позитивним у вченні Канта було уявлення про роль антагонізмів у суспільному розвитку і про необхідність вічного миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між народами, міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання в внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.
Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.
Кант – дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об’єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є “речами в собі”, тобто непізнаванними.
Далі. Заперечуючи бога, як архітектора Всесвіту, Кант разом з тим стверджував, що божественний дух створив необхідні передумови для наступного розвитку природи; що є вище, розумне начало, творець світової доцільності і гармонії. У зв’язку з цим він прагнув обмежити науку, щоб зберегти релігію. “Я повинен, – писав Кант, – потіснити знання, щоб надати місце вірі”.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі – об’єктивні, але непізнаванні).