Аналіз твору Ф. Ніцше К генеалогии морали

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЛІНГВІСТИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Самостійна робота з педагогіки на тему:

«Аналіз твору Ф. Ніцше «К генеалогии морали»

Студентки 306 групи

Факультету французької мови

Шульжевської Мирослави

Київ – 2008

Твір Фрідріха Ніцше «К генеалогии морали» є філософським текстом, що слугує додатковим матеріалом до іншого твору «По ту сторону добра и зла».

Назва книги говорить сама за себе, бо в ній Ніцше робить спробу дослідити коріння моральних цінностей, джерело таких понять як «добро» та «зло», є вони ознакою величчі та сили життя чи, навпаки, стали наслідками занепаду та виснаження людства.

На думку Ніцше первинне поняття доброго та злого не мало нічого спільного з душевними якостями. Спочатку «добрий» позначало багатий, могутній, той, що займає високу посаду. Низьким вважалося все плебейське. Ці «добрі» люди мали владу, саме вони створювали цінності на свій розсуд. З протиставлення господар – плебей вийшло протиставлення добрий – злий. Саме в культурі жерців Ніцше вбачає коріння появи дійсно злої людини. Жерці-священики на думку філософа найбільші ненависники в світі. А їх ненависть виростає з їх безсилля. Наприклад, вони є найбільш ярими противниками війни, а все через їх слабкість. Така моральність дуже відповідала рабському світогляду, і вони прийняли її. В світі тварин хижак не мислиться злим через те, що він вбиває ягня, а ягня не вважається добрим через свою покірність долі. Хижак лише має силу, він не може її не використовувати. Аналогічно й в людському світі. І тут ось що нам пропонує рабська моральність: слабкість перетворити в заслугу, безсилля – в доброту, боягузтво – в примирення, немічність – в терпіння, невміння помститися – в пробачення.

Далі автор починає відтворювати шлях такого поняття як «совість». Вона, на його думку, вийшла з загострення пам’яті; в мить, коли людина підкорила собі майбутнє і змогла давати обіцянки: «"Свободный" человек, держатель долгой несокрушимой воли, располагает в этом своем владении также и собственным мерилом ценности: он сам назначает себе меру своего уважения и презрения к другим; и с такою же необходимостью, с какой он уважает равных себе ,.. кто дает слово как такое, на которое можно положиться, ибо чувствует себя достаточно сильным, чтобы сдержать его даже вопреки несчастным случаям ,.. с такою же необходимостью у него всегда окажется наготове пинок для шавок, дающих обещания без всякого на то права…».

Із совістю прийшло поняття нечистої совісті, а з ним поняття еквівалентності збитку та болю. Наказують тих, хто не тримає обіцянки, хто чинить збитки, тобто хто стає боржником в певній сфері. Щоб відшкодувати затрати у «злодія» беруть те, що він може віддати – частину тіла, жінку, життя. В процесі покарання обвинувачувач дорівнюється господарю, який має владу над іншим; тому найбільш пригнічені – найбільш жорстокі. Вважається, що головною метою покарання є пробудження почуття провини. Але інститут покарання, як говорить Ніцше, лише затримує цей процес. Людина була змушена втримувати свої природні інстинкти переслідування, нападу, руйнування, і вони обернулися проти неї. Тепер всі ці процеси почали проходити всередині людини – так виникла неегоїстична поведінка (самопожертва, самовідчуження, безкорисність та ін.).

Почуття обов’язку, заборгованості бере свій початок ще в племінному суспільстві. Кожен рід був впевнений, що своїм благополуччям він зобов’язаний пращурам. А борги ж треба повертати! Тому й виникли ці жертвоприношення. Але ніколи не було впевненості в тому, що пращури задоволенні, тому страх перед ними збільшувався, і поступово пращури починають перетворюватися на богів. Християнський Бог як максимальний є результатом максимального почуття провини на землі. Але Ніцше переконаний, що прийде «человек будущего, который избавит нас как от прежнего идеала, так и от того, что должно было вырасти из него, от великого отвращения, от воли к Ничто, от нигилизма, этот бой полуденного часа и великого решения, наново освобождающий волю, возвращающий земле ее цель, а человеку его надежду, этот антихрист и антинигилист, этот победитель Бога и Ничто - он-таки придет однажды...».

Розглядаючи всю культуру людства як спосіб, яким людина пристосовується до життя, Ніцше виходить з примату самоствердження життя, її надлишку і повноти. У цьому сенсі, всяка релігія і філософія повинні прославляти життя у всіх її проявах, а все, що заперечує життю, її самоствердженню - гідно смерті. Таким великим запереченням життя Ніцше вважав християнство. Людство інстинктивно використовує мораль для того, щоб добиватися своєї мети — мети розширення своєї влади. Питання не в тому, чи правильна мораль, а в тому, чи служить вона своїй меті. Таку «прагматичну» постановку питання ми спостерігаємо в Ніцше у відношенні до філософії і культури взагалі. Ніцше ратує за прихід таких «вільних розумів», які поставлять собі свідомі цілі «поліпшення» людства, розум яких вже не буде «задурманен» жодною мораллю, жодними обмеженнями. Таку «надетичну», «по той бік добра і зла» людину Ніцще і називає «надлюдиною».

Згідно Ніцше, здорова мораль повинна прославляти і укріплювати життя, її волю до влади. Всяка інша мораль — занепадницька, є симптом хвороби.