Поняття види і значення інфраструктури підприємства

Поняття, види і значення інфраструктури підприємства.

Результативність господарської діяльності підприємства визначається рівнем організації не тільки основних виробничих процесів. В умовах подальшого вдосконалення технічної бази виробництва все більшого значення набувають питання раціональної організації допоміжних та обслуговуючих процесів, тобто розвитку інфраструктури підприємства.

Інфраструктура (від латинського infra. ~ нижче, під та struktura — побудова, розташування) — це сукупність складових частин якого-небудь об'єкту, які мають підпорядкований допоміжний характер та забезпечують умови для нормальної діяльності об'єкту в цілому.

Інфраструктура підприємства — це комплекс цехів, господарств та служб підприємства, які забезпечують необхідні умови для функціонування підприємства. Інфраструктура являє собою своєрідний "тил виробництва", без якого неможлива нормальна робота підприємства. При цьому розрізняють виробничу та соціальну інфраструктури (рис. 1).

Виробнича інфраструктура підприємства — це сукупність підрозділів, які прямо не беруть участі у створенні основної (профільної) продукції підприємства, але своєю діяльністю сприяють роботі основних цехів, створюючи необхідні для цього умови.

Виробничу структуру підприємства, зокрема, складають:

— допоміжні та обслуговуючі цехи та господарства підприємства (ремонтний, інструментальний, енергетичний, транспортний, складське господарство тощо);

— допоміжні дільниці та служби, що розміщені у основних цехах;

— магістральні об'єкти, комунікаційні мережі, засоби збору та обробки інформації, природоохоронні споруди тощо.

Склад та розміри об'єктів виробничої інфраструктури підприємств залежать від галузі, типу та масштабу виробництва, особливостей конструкцій та технології виготовлення виробів, рівня спеціалізації підприємства.

Рис. 1. Елементи інфраструктури підприємства.

Підприємство — це не лише техніко-технологічна цілісність. Сучасний менеджмент розглядає підприємство перш за все як групу людей, які об єдналися для досягнення загальної мети. Людина на виробництві е одночасно і фактором виробництва, і джерелом його розвитку. Тому ' сучасне підприємство несе перед суспільством як економічну, так і соціальну відповідальність. Пряма соціальна дія для підприємства знаходить своє відображення у формуванні соціальної інфраструктури підприємства.

Соціальна інфраструктура — це сукупність підрозділів підприємства, які забезпечують задоволення соціально-побутових та культурних потреб робітників підприємства.

Соціальна інфраструктура, як правило, складається з підрозділів громадського харчування, охорони здоров'я, дитячих дошкільних закладів, закладів освіти, житлово-комунального господарства, організації відпочинку, заняття фізкультурою та спортом.

Організація та стан інфраструктури суттєво впливають на економіку підприємства. В сучасних умовах у сфері технічного обслуговування виробництва на промислових підприємствах працюють від 40 до 50 /о всього промислово-виробничого персоналу. Це зумовлено не тільки відносно, великими обсягами робіт по обслуговуванню основного виробництва. Багато допоміжних та обслуговуючих операцій за своїм характером важко піддаються механізації та автоматизації. Через нестабільність, нерегулярність та різноманітність ці операції досить важко планувати, нормувати та регламентувати. Для допоміжних підрозділів характерні одиничний та дрібносерійний типи виробництва зі значним обсягом ручної праці. Роздробленість допоміжних та обслуговуючих служб і господарств, низький рівень їх спеціалізації та централізації зумовили їх відсталість у технології та організації праці. Аналіз господарської діяльності підприємств свідчить про суттєвий розрив у техніко-організаційному рівні між основним та допоміжним виробництвом. На допоміжних та обслуговуючих операціях нижчий рівень механізації і автоматизації, значно вище доля ручної праці, що перетворює інфраструктуру у вузьке місце більшості цітчизняних підприємств.

Прогрес у розвитку техніки та технології основного виробництва викликає необхідність адекватних змін виробничої -інфраструктури підприємств. Підвищення рівня механізації і автоматизації виробничих процесів збільшує обсяги та складність робіт щодо ремонту, догляду' та налагоджування устаткування, передбачає значне розширення номенклатури інструменту, оснастки та пристосувань. Перехід до нових технологій та прискорення технологічних режимів роботи устаткування підвищує вимоги до якості і збільшує потреби у різних видах енергії. Ускладнення виробничих процесів та поглиблення внутрішньовиробничих зв'язків між підрозділами збільшують обсяги робіт по транспортуванню. Постійно зростають навантаження на комунікаційні мережі підприємства. Все це суттєво підвищує роль і значення виробничої інфраструктури підприємства.

Для досягнення високих господарських результатів діяльності підприємства недостатньо раціонально організувати робочі місця, налагодити їх забезпечення та функціонування. Важливо створити комфортне соціальне середовище, сприятливий психологічний клімат, активізувати соціальну мотивацію праці. Все це безпосередньо впливає на продуктивність праці і кінцеві результати діяльності підприємства.

В сучасних умовах досягнення високих техніко-економічних показників виробництва неможливо без збалансованого розвитку як основного виробництва, так і виробничої та соціальної інфраструктури.

Система технічного обслуговування підприємства.

Необхідними умовами нормального перебігу виробничого процесу на підприємстві є: підтримання у робочому стані машин та устаткування; своєчасне забезпечення робочих місць сировиною, матеріалами, інструментами; живлення агрегатів енергією, виконання транспортних операцій. На підприємстві для позначення всіх цих процесів у сукупності використовується поняття — система технічного обслуговування виробництва.

В рамках системи технічного обслуговування виробництва виконуються такі функції:

— ремонт технологічного, енергетичного, транспортного та іншого устаткування, догляд за ним та налагоджування;

— забезпечення робочих місць інструментом та пристосуванням як власного виробництва, так і придбання на стороні;

— переміщення вантажів та виконання вантажно-розвантажувальних робіт;

— забезпечення підрозділів підприємства електричною і тепловою енергією, паром, газом, стиснутим повітрям тощо;

— забезпечення цехів сировиною, основними та допоміжними матеріалами, паливом, зберігання напівфабрикатів власного виготовлення та готової продукції.

До системи технічного обслуговування виробництва ; ять підрозділи, що здійснюють названі функції .2).

Ремонтне господарство Машини і устаткування складаються із багатьох конструктивних елементів, які у процесі експлуатації зазнають різних інтажень і тому зношуються нерівномірно. Виникає 'хідність відновлення та заміни зношених частин гкування, яке ще придатне для подальшого іикористання.

Ремонт — це процес підтримання устаткування у робочому стані та відновлення його початкової дієспроможнос-гі, яка була втрачена в результаті виробничого використання. Підрозділи, що входять до :кладу ремонтного господарства, здійснюють технічне обслуговування та ремонт основних засобів, монтаж та введення в дію нового устаткування, виготовлення запасних іастин, нестандартного обладнання та модернізацію діючого.

За централізованої форми весь ремонтний персонал підприємства підпорядкований головному механіку. Децентралізована форма, навпаки, передбачає, що зсі види ремонтних робіт виконуються персоналом цехових оемонтних баз, що підпорядковані начальникам цехів.

Змішана форма організації ремонті/ поєднує у собі централізовану та децентралізовану: технічне "уговування та поточний ремонт здійснює ремонтний ^нал виробничих цехів, а капітальний ремонт, срнізацію, виготовлення запасних частин та іандартного устаткування — персонал ремонтно-анічного цеху.

Рис. 2. Структурні елементи системи технічного обслуговування підприємства.

В залежності від того, як визначаються потреби у ремонтних роботах, розрізняють систему планово-попереджувального ремонту та систему ремонту за результатом технічної діагностики.

Суть системи планово-попереджувального ремонту полягає у тому, що всі запобіжні заходи та ремонти устаткування здійснюються за встановленими попередньо нормативами. Після відпрацювання кожним верстатом певної, визначеної нормативами кількості годин проводять його огляди та планові ремонти, черговість та послідовність яких залежить від призначення верстата, його -:онструктіівних особливостей, умов експлуатації. типів ремонтних робіт в системі результатами технічної [прчт-іс'? в залежності від фактичної іного стану .жаги та іійність, безперебійну експлуатацію устат^уьаннм, а друїа — є і,;-чно дешевша.

Система планово-попереджувального ремонту найбільш поширена на вітчизняних підприємствах. Вона передбачає проведення технічного (міжремонтного) обслуговування устаткування, його періодичних планових ремонтів та модернізацію.

В процесі технічного обслуговування усуваються дрібні ушкодження та дефекти устаткування, проводяться огляди стану вузлів, агрегатів, деталей, здійснюється заміна мастила та регулювання окремих механізмів. Планові ремонти в залежності від обсягу, складності та терміні проведення робіт поділяються на поточні та капітальні. Поточний ремонт здійснюється для гарантованого забезпечення дієспроможносгі устаткування. У процесі поточного ремонту замінюються або відновлюються окремі частини (деталі, вузли) устаткування, регулюються його механізми. Під час капітального ремонту обладнання повністю розбирається, здійснюється ремонт зношених деталей та вузлів, в тому числі і базових, заміна тих, що не підлягають ремонту, регулюються механізми устаткування та його випробування під навантаженням. Модернізація — це процес підвищення технічного рівня діючого устаткування шляхом внесення до його конструкції часткових змін.

Регламентація ремонтних робіт в системі планово-попереджувального ремонту здійснюється за допомогою декількох нормативів. Головними з них є:

1) ремонтний цикл — проміжок часу між двома капітальними ремонтами або між початком експлуатації та першим капітальним ремонтом;

2) міжремонтний період — проміжок часу роботи устаткування між двома суміжними (черговими) ремонтами;

3) структура ремонтного циклу — перелік та послідовність планових ремонтів та процесів технічного обслуговування в межах одного ремонтного циклу;

4) категорія складності ремонту — показник, який визначає трудомісткість планового ремонту того чи, іншого верстата у порівнянні з трудомісткістю аналогічного ремонту еталонного верстата.

Інструментальне господарство. Інструментальне господарство — це сукупність загальнозаводських та цехових підрозділів, що зайняті придбанням, проекту­ванням, виготовленням, відновленням та ремонтом технологічної оснастки, її обліком, зберіганням та видачею робочі місця. Поняття технологічної оснастки ументу) поширюється на всі види ріжучого, овального та складального інструменту, а також на ,іи, пресформи, різноманітні пристрої. Інструментальне царство є одним з найважливіших елементів системи ного обслуговування виробництва. Витрати на •мент у масовому виробництві досягають 25-30%, у юму — 10-15%, а у дрібносерійному та одиничному — вартості устаткування. Питома вага цих витрат у іртості продукції складає відповідно 8-15%, 6-8% та 1,5-4 %.

Підрозділи, що входять до складу інструментального дарства підприємства, виконують відповідні конкретні функції. Інструментальний відділ займається яанням інструментів та пристроїв, що виготовляються спеціалізованих інструментальних заводах, та і<туванням технологічної оснастки для власних потреб. інструментальний цех здійснює виготовлення, .'монт та відновлення спеціальної оснастки та інструменту йгального користування. Весь придбаний, виготовлений і .ідремонтований власними силами інструмент надходить до центрального інструментального складу. Тут ідійснюється його приймання, зберігання, облік та видача цехам-споживачам. Безпосереднє обслуговування робочих місць технологічною оснасткою забезпечують цехові інструментально-роздавальні комори. Вони отримують від центрального інструментального складу технологічну оснастку, зберігають її оборотний фонд, збирають та передають до центрального складу відпрацьований та зношений інструмент.

Керівництво інструментальним господарством здійснює головний технолог, якому підпорядковані інструментальний відділ (бюро), інструментальний цех та центральний інструментальний склад. Цехове інструментальне господарство підпорядковане начальнику відповідного цеху.

Процес управління інструментальним господарством підприємства передбачає: визначення потреби в інструменті; організацію власного виробництва оснастки; організацію експлуатації інструменту.

Розрахунки річної потреби в інструменті здійснюють виходячи з запланованих обсягів виробництва продукції, номенклатури оснастки, що обумовлена технологією, та норм витрат інструменту. Норму витрат інструменту встановлюють в залежності від типу виробництва. В масовому виробництві цю норму розраховують на операцію, деталь або виріб. В одиночному та дрібносерійному виробництві норма витрат інструменту встановлюється узагальнено (наприклад, на 100 верстате годин роботи даного устаткування).

Обсяги власного виробництва технологічної оснастки обумовлені загальною річною потребою в інструменті та можливостями розміщення замовлень на виготовлення інструменту на стороні. При цьому враховують, що потреби в інструменті на підприємстві частково покриваються за рахунок його відновлення.

В комплекс робіт по експлуатації технологічної оснастки входять: організація отримання, зберігання, видачі та обліку руху оснастки; організація заточки, ремонту та оновлення інструменту; нагляд за станом технологічної оснастки та додержанням правил її експлуатації.

Транспортне господарство. Процес виготовлення продукції на підприємстві супроводжується переміщенням великої кількості різноманітних вантажів: сировини, матеріалів, палива, готової продукції, відходів. В перебігу виробничого циклу всі ці вантажі зазнають багаторазових переміщень. На кожну технологічну операцію припадає декілька транспортних операцій. Це обумовлює значні витрати на транспортне обслуговування, чітка організація якого і забезпечує поєднання всіх елементів виробничого процессу.

Комплекс підрозділів підприємства, що займається 'пантажно-розвантажувальними роботами та переміщенням інтажів, утворюють транспортне господарство. залежить -' обсягів сягами цехи Эного мствах який .шорту. ,юе начальник 'у. До складу ;ро організації тари. Відділ здійснює загальне керівництво транспортним господарством підприємства, відповідає за організацію перевезень згідно з розробленими планами і графіками, профілактичне обслуговування транспортних засобів та оперативне управління заводським транспортом.

Вся сукупність транспортних операцій на підприємстві здійснюється за допомогою трьох взаємопов'язаних видів транспорту: зовнішнього, міжцехового та внутрішньоцехового. Зовнішній транспорт забезпечує зв'язок підприємства з приймальними пунктами транспорту загального користування (залізничними станціями, портами, аеропортами), а також зі складами місцевих контрагентів. Мїжцехобий транспорт використовується для перевезень вантажів по території підприємства між його цехами, службами, складами. Управління зовнішнім та міжцеховим транспортом покладено на начальника транспортного відділу або начальника транспортного цеху. ВнутрішньоцехоВий транспорт призначений для виконання транспортних операцій в межах окремого цеху. В свою чергу він поділяється на загальноцеховий (перевезення вантажів між цеховими складами, дільницями, лініями) та міжопераційний (забезпечує зв'язок між окремими робочими місцями). Управління внутрішньоцеховим транспортом є функцією керівників відповідних цехів.

В процесі управління транспортним господарством підприємства визначаються потоки вантажів та обсяги перевезень вантажів; здійснюється вибір та встановлюється необхідна кількість транспортних засобів; складаються плани перевезень вантажів та здійснюється оперативне регулювання транспортного обслуговування.

В основі планування транспортного господарства лежить визначення потоків вантажів. Вантажний потік — це кількість вантажів (у тоннах, кубометрах, штуках), що переміщуються в заданому напрямку або через заданий пункт на певну відстань за конкретний проміжок часу. Розміри та маршрути окремих потоків вантажів встановлюються на базі виробничої програми підприємства, норм витрат матеріалів та відстані перевезень. Сума всіх потоків вантажів, які здійснює внутрішньозаводський транспорт, складає обсяг перевезень вантажів.

Вибір видів транспортних засобів залежить від обсягів перевезень, габаритів та фізико-хімічних властивостей вантажів, відстані та напрямків їх переміщення. Розрахунки необхідної кількості транспортних засобів кожного виду здійснюються з урахуванням добового обсягу перевезень вантажів, вантажопідйомності транспортних одиниць та кількості рейсів за добу.

Планування роботи транспортного господарства охоплює розробку річних (квартальних) та календарних (місячних, добових) планів, а також оперативне регулювання перевезень. В річних та квартальних планах розраховуються обсяги перевезень вантажів, кількість транспортних засобів та механізмів, обсяги вантажо-оозвантажувальних робіт та інші показники господарської іяльності транспортного господарства. Календарні плани иовлюють завдання на місяць, добу, зміну і ^даються за окремими транспортними маршрутами. В 'ндарних планах вказуються види вантажів, пункти идправки та прийняття, час початку і закінчення перевезень.

Енергетичне господарство Удосконалення технічної бази виробництва, підвищення потужності сучасних машин та агрегатів, інтенсифікація їх використання

закономірно збільшують споживання енергії на підприємствах. Питома, вага витрат на енергію в структурі собівартості продукції стало підвищується. При цьому, як відомо, енергія не може накопичуватися, процес її виробництва співпадає з процесом споживання. Тому будь-які порушення в енергопостачанні приводять до значних збитків. Все це постійно підвищує значення чіткого функціонування енергетичного господарства підприємства.

До складу різних видів енергетичного господарства входять: електросилового — понижуючі підстанції, генераторні та трансформаторні установки, електричні мережі, акумуляторне господарство; теплосилового ~ котельня, компресори, теплосилові мережі, водопостачання, каналізація; газового — газогенераторні станції, газові мережі, холодильні та вентиляційні установки; пічного — нагрівальні та термічні печі; слабкострумового — власна телефонна станція, диспетчерський зв'язок, радіозв'язок тощо; енергоремонтного — ремонт, модернізація та догляд за різним енергоустаткуванням.

Керівництво енергетичним господарством при значних обсягах споживання енергії здійснюється головним енергетиком. Безпосереднє виконання функцій енергозабезпечення виробництва покладено на відділ головного енергетика, енергетичний цех (цехи), відповідні дільниці та лабораторії. На невеликих підприємствах енергетичне господарство підпорядковане головному механіку.

В основі організації енергетичного господарства лежать розрахунки планового та. звітного енергетичного балансів підприємства. Розробка планового енергетичного балансу має на меті: по-перше, визначення потреби підприємства в паливі та енергії (витратна частина балансу);

по-друге, обгрунтування шляхів забезпечення цих потреб за рахунок виробництва енергії власними генеруючими установками, отримання енергії зі сторони, використання вторинних енергоресурсів (приходна частина балансу).

Процес складання витратної частини балансу передбачає: розрахунки потреб основного та допоміжного виробництва підприємства у паливі та енергії, у тому числі .на опалення, вентиляцію, освітлення, господарсько-побутові та невиробничі потреби; визначення припустимих втрат енергії у внутрішніх мережах. Розробка приходної частики балансу включає визначення виробничих потужностей власних генеруючих установок, потреб у паливі різних видів за їх нормами, проектування режимів роботи власних генеруючих установок. Звітний енергетичний баланс призначений для аналізу фактичного стану енергозабезпечення підприємства та для контролю використання енергоресурсів. Він також є базою для розробки заходів щодо економії паливно-енергетичних ресурсів.

Складське господарство Умовою безперервного перебігу виробничого процесу на підприємстві є створення певних запасів сировини, матеріалів, палива, комплектуючих, а

також міжцехових і внутрішньоцехових запасів напівфабрикатів власного виготовлення. Всі ці запаси зберігаються на складах підприємства, сукупність яких утворює складське господарство. Окрім зберігання на складах підприємства виконується комплекс робіт по підготовці матеріалів до виробничого споживання.

Структура складського господарства формується під впливом кількох факторів, головними з яких є:

номенклатура матеріалів, що споживаються, тип, рівень спеціалізації та обсяги виробництва. Різні види складів підприємства призначені для: матеріальні ~ зберігання запасів матеріалів, сировини, палива» комплектуючих та інших матеріальних цінностей, що надходять на підприємство ззовні; вони підпорядковані відділу матеріально-технічного постачання; виробничі — зберігання напівфабрикатів власного виготовлення; до них відносяться також центральний інструментальний склад, інструментально-роздавальні комори у цехах, склади запасних частин та устаткування; збутові ~ зберігання готової продукції та відходів виробництва, що підлягають реалізації; вони підпорядковані відділу збуту підприємства.

Організація складсьеого господарства передбачає приймання, розміщення, зберігання, підготовку до використання, видачу та облік руху матеріальних ресурсів.

Завоз матеріалів на склади підприємства здійснюється згідно з оперативними планами відділу матеріально-технічного постачання. Матеріали, що надходять, обов'язково підлягають кількісному та якісному прийманню. Кількісне приймання передбачає перевірку відповідності кількості, обсягів та номенклатури матеріалів записам у супроводжуючих документах. Якісне приймання має за мету встановленням відповідності отриманих вантажів технічним умовам, стандартам, зразкам та іншим вимогам, що обумовлені договорами постачання.

Розміщення та зберігання матеріальних ресурсів на складах підприємства може здійснюватися трьома способами. Сортове розміщення передбачає закріплення за кожним видом матеріалів постійного, певного місця його зберігання. За пор/пюнного способу розміщення кожна партія матеріалів, що надійшла на підприємство, повинна зберігатися окремо від попередніх надходжень. Комплектне розміщення є різновидом сортового і передбачає розміщення матеріалів за комплектами, що відпускаються у виробництво.

Важливою функцією складського господарства є також підготовка матеріалів до їх виробничого використання, тобто комплектування, нарізка, розкрій тощо. Ці роботи виконують заготівельні відділення або дільниці складів.

Видача матеріалів зі складів здійснюється в межах ліміту, який розраховується відділом постачання, виходячи з виробничої програми та відповідних витрат матеріальних ресурсів.

Облік руху матеріальних ресурсів ведеться за допомогою картотеки як на складах підприємства (кількісно-сортовий облік), так і в бухгалтерії (кількісно-вартісний). У кожній карточці вказують номенклатурний номер матеріалу, його найменування, марку, сорт, одиницю виміру та ціну, а також фіксуються всі надходження та видачі матеріалу. За її допомогою розраховуються залишки матеріалів, які й порівнюються з нормами встановленого запасу зберігання та лімітами.

Соціальна діяльність підприємства.

Виробництво — це комплексний процес створення . матеріальних благ, невід'ємною складовою якого є люди та система взаємовідносин між ними. Тому підприємство становить не лише економічну, але і соціальну підсистему суспільства. Крім того, на результативність діяльності підприємства в сучасних умовах все більше впливають соціально-культурні фактори зовнішнього середовища (екологічні, соціальні, культурно-побутові та інші проблеми регіону, де розташоване підприємство). Таким чином сучасні підприємства повинні направляти частину своїх зусиль і ресурсів на вирішення як внутрішніх, так і чпвшіпніу проблем соціального характеру.

Соц'їльні потреби виникають в результаті діяльності людини як суспільної істоти. Вони безпосередньо пов'язані з поведінкою люпини v взаємовідносинах з іншими людьми, групами людей і суспільством в цілому та спрямовані на відтворення соціальних умов життєдіяльності.

Соціальні потреби працівників підприємства охоплюють широке коло питань поліпшення: умов праці та охорони здоров'я; побуту робітників та членів їх сімей; соціально-культурного обслуговування. Забезпечення соціальних потреб здійснюється сукупністю певних підрозділів соціальної інфраструктури підприємства, до складу яких входять: їдальні, кафе, буфети; лікарні, поліклініки, медпункти; власні житлові будинки, заклади побутового обслуговування; школи, професійно-технічні училища, інститути (факультети, курси) підвищення кваліфікації;

дитячі ясла та садки, бібліотеки, клуби; будинки та бази відпочинку, літні табори школярів, спортивні комплекси тощо.

Управління діяльністю підрозділів соціальної інфраструктури здійснює заступник директора підприємства з кадрових та соціальних питань. Йому підпорядковані відділи: кадрів, технічного навчання, адміністративно-господарський та житлово-комунальний, які вже безпосередньо керують діяльністю установ соціальної інфраструктури підприємства.

Рішення питань соціального розвитку колективу підприємства є одним з найважливіших факторів підвищення ефективності виробництва. Сучасні умови господарювання пред'являють високі вимоги до робітників, до рівня їх загальної освіти, професійної підготовки, творчої активності. Подальший розвиток здібностей людини є необхідною передумовою її успішної праці, пов'язаною не тільки з використанням сучасних машин і механізмів, але і з удосконаленням техніки і технології, використанням наукових досягнень у виробництві. З метою задоволення соціальних потреб працівників на підприємстві складається план соціального розвитку.

Цей план являє собою обгрунтовану та матеріально забезпечену систему заходів, спрямованих на удосконалення соціальної структури кадрів підприємства, покращення умов праці та побуту робітників, їх соціально-культурного обслуговування, підвищення трудової активності.

Передумовою ефективного управління персоналом пі иємства є прогнозування змін у соціальній структурі тиву робітників. Так, встановлення необхідних дношень різних груп робітників за статтю і віком -лідує мету своєчасного забезпечення потреб у кадрах аючого виробництва. Характер та зміст праці, що оються під впливом досягнень науки і техніки, пають на професійну та кваліфікаційну структуру лсктиву. У цьому ж розділі плану соціальною розвитку значне місце відводиться заходам щодо підвищення рівня яагальної та спеціальної освіти робітників, зменшення плинності кадрів.

В плані соціального розвитку, як" правило, передбачаються заходи, спрямовані на удосконалення санітарно-гігієнічних умов праці (зниження рівня шуму, вібрації, запиленості та загазованості і т.ін.). Не менш важливою є розробка заходів щодо збереження працездатності протягом тривалого часу та попередження стомлюваності. Все це має за мету усунути фізичні та нервово-психологічні навантаження, що залежать від режиму праці та відпочинку, організації робочого місця, стану знарядь праці, ритму та темпів роботи, стану промислової естетики і т. ін. Особлива увага при цьому надається заходам, що підвищують безпечні умови праці, Усувають виробничий травматизм, що спрямовані на профілактику і зниження професійної та загальної захворюваності.

До складу плану соціального розвитку включають також заходи, що пов'язані з покращенням житлових та побутових умов робітників підприємства, їх соціально-культурним обслуговуванням (будівництво житла, дитячих закладів, зміцнення матеріально-технічної бази установ громадського харчування, побутового обслуговування, охорони здоров'я, закладів культури, спорту, відпочинку і т. ін.)

В плані соціального розвитку передбачають також заходи, що сприяють розвитку трудової та творчої активності і відбиваються, зокрема, у розвитку раціоналізаторського руху і науково-технічної творчості робітників.

План соціального розвитку підприємства має бути узгодженим з місцевими територіальними планами і в цьому його особливість. Це пов'язано з тим, що багато соціальних проблем за своїм значенням і можливостями вирішення виходять за межі окремого підприємства.

Капітальне будівництво.

Формування виробничої і соц:?-.»ьн"ї інфраструктури підприємства здійснюється в процесі капітального будівництва.

Капітальне будівництво — це процес стяоретя нових, реконструкції, розширення та технічного переозброєння діючих об'єктів виробничої і соціальної інфраструктури. Для цього процесу характерні довготривалість виробничого циклу, значна різноманітність об'єктів будівництва (реконструкції, розширення), здійснення виробничого процесу на місці майбугьього функціонування основних фондів. До сфери капітальною будівництва відносяться:

- спорудження будівель та об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- монтаж устаткування;

- проектно-пошукові, бурові та інші роботи, що пов'язані зі спорудженням відповідних об'єктів;

- капітальний ремонт будівель і споруд.

Планування капітального будівництва. Основу планування капітального будівництва складають розрахунки введення в дію виробничих потужностей, основних

фондів і кошторисної вартості будівництва (реконструкції, розширення) об'єктів. Головна мета і кінцевий результат капітального будівництва — введення в дію виробничих потужностей. Планування його обсягів на підприємстві здійснюється в такій послідовності.

1. Уточнюються розрахунки балансу виробничих потужностей підприємства за відповідною номенклатурою продукції. З цією метою перевіряються: наявність виробничих потужностей на початок планового періоду;

розрахунки їх використання; терміни освоєння проектних потужностей раніше введених об'єктів.

2. Оцінюються можливості приросту діючих виробничих потужностей за рахунок проведення організаційно-технічних заходів, технічного переозброєння та реконструкції.

3. Визначаються необхідні обсяги введення в дію нових виробничих потужностей за рахунок розширення діючих об'єктів та нового будівництва. Вони розраховуються як різниця між запланованим збільшенням обсягів виробництва відповідної продукції та максимально можливим приростом потужностей на діючих об'єктах за рахунок їх технічного озброєння та реконструкції.

В процесі планування капітального будівництва важливо визначити не тільки обсяги введення в дію виробничих потужностей, але і витрати, що з цим пов'язані. Це необхідно для того, щоб обгрунтувати економічну доцільність будівництва (розширення, реконструкції), вибрати оптимальний варіант здійснення капітальних вкладень, вести розрахунки за виконані будівельно-монтажні роботи, придбання устаткування тощо. З цією метою розраховується кошторисна вартість робіт, яка слугує ціною на спорудження певного об'єкту.

Кошторисна вартість будівництва — це виражені у грошовій формі нормативні (проектні) витрати на будівельно-монтажні роботи, на придбання устаткування, інструментів, інвентаря, на проведення проектно-пошукових робіт, а також на покриття інших витрат, що пов'язані з будівництвом. При цьому всі витрати, що передбачаються у кошторисах вартості будівельно-монтажних робіт, поділяються на:

• прямі витрати (основна заробітна плата робітників, вартість будівельних матеріалів, деталей, конструкції, витрати на експлуатацію будівельних машин і механізмів);

• накладні витрати (витрати на обслуговування та управління будівництвом);

• планові накопичення (нормативний прибуток будівельних організацій, що встановлюється у процентах до суми прямих і накладних витрат).

Розрахунки кошторисної вартості здійснюються за допомогою існуючих норм та нормативів витрат трудових і матеріальних ресурсів на виконання будівельних робіт.

Завдання введення в дію основних фондів визначаються як різниця між кошторисною вартістю будівництва об'єктів, що будуть введені в дію у плановому періоді, та витратами, що не утворюють вартості основних фондів.

Конкретизація завдань плану капітального будівництва і доведення їх до виконавців здійснюється за допомогою титульних списків будівель (об'єктів). Титульний список — це плановий документ, в якому встановлені терміни початку та закінчення будівництва (розширення, реконструкції) об'єктів, їх потужність, загальні витрати на спорудження, будівельно-монтажні роботи, щорічні розміри зведення в дію основних фондів, а також зазначені підрядні та проектні організації, що виконують відповідні роботи, організації та підприємства-постачальники устаткування.

Проектування виробничих об’єктів Початковим етапом капітального будівництва є його проектування. Проект як кінцевий результат процесу проектування являє собою комплекс документів, в яких

обґрунтовується технічна можливість та економічна доцільність будівництва певного об'єкту. Процес проектування здійснюється, як правило, спеціалізованими територіальними проектними і пошуковими організаціями і охоплює два послідовних етапи робіт: 1) збір та підготовка необхідних матеріалів для проектування; 2) безпосереднє опрацювання проектів та розрахунки кошторисів (рис.3).

Рис.3. Етапи і стадії проектування виробничих об'єктів підприємства.

На першому етапі розробляється техніко-економічне обгрунтування (ТЕО) необхідності та доцільності будівництва (розширення, реконструкції) відповідного виробничого об'єкту. Зокрема ТЕО містить:

• обгрунтування потреб у продукції об'єкту, що передбачається будувати;

• характеристику проектної потужності, структури та , спеціалізації об'єкту;

• обгрунтування джерел забезпечення сировиною, матеріалами, напівфабрикатами, паливом, енергією, водою, робочою силою;

• вибір територіального розміщення об'єкту (за умови будівництва нового);

• орієнтовні розрахунки обсягів капітальних вкладень та їх економічної ефективності;

• найважливіші проектні техніко-економічні показники діяльності об'єкту.

На базі затвердження ТЕО замовник разом з проектною організацією складає завдання на розробку технічного Проекту, в якому наведена вся необхідна інформація для проектування. Завдання, зокрема, містить показники ефективності виробництва та капітальних вкладень, вимоги щодо використання досягнень науково-технічного прогресу тощо.

Другий етап — етап проектуванню, в залежності від розмірів і складності об'єкта, що проектується, може здійснюватися в одну або дві стадії. Для великих та складних об'єктів процес проектування розбивається на дві стадії: розробка технічного проекту та опрацювання робочих креслень.

До складу технічного проекту входять декілька розділів, найважливішими з яких є: економічна частина, генеральний план та транспорт, технологічна частина, будівельна частина, організація будівництва, кошторисна документація. Технічний проект разом із зведеними кошторисно-фінансовими розрахунками (після його затвердження керівництвом замовника) є основою для фінансування будівництва, замовлення устаткування та опрацювання робочих креслень. За виготовленими робочими кресленнями безпосередньо здійснюються будівельно-монтажні роботи.

Для об'єктів, будівництво яких ведеться за типовими проектами, або для невеликих і технічно не складних об'єктів, проектування здійснюється в одну стадію — шляхом розробки техно-робочого проекту, тобто технічного проекту з опрацюванням робочих креслень.

Спосіб ведення будівельно-монтажних-робіт. Капітальне будівництво може здійснюватися двома способами: підрядним та господарським.

Підрядний спосіб будівництва — це метод ведення робіт постійно діючими підрядними монтажними та будівельними організаціями (підрядники), які виконують роботи для різних замовників за договорами підряду. Згідно з підрядним договором підрядник приймає на себе обов'язки виконати своїми силами та засобами будівництво об'єкту у відповідності до проекту та вимог діючих будівельних норм та правил. Замовник зобов'язаний надати підряднику будівельний майданчик, затверджену проектно-кошторисну документацію та забезпечити своєчасне фінансування будівництва, постачання технологічного устаткування, прийняти збудовані об'єкти та своєчасно сплатити їх.

Для виконання окремих комплексів робіт підрядник має право залучати інші спеціалізовані підрядні організації, підписавши з ними договори субпідряду. При цьому відповідальність перед замовником за виконання всіх робіт несе основний (генеральний) підрядник.

Господарський спосіб будівництва — це метод ведення робіт безпосередньо самим забудовником (підприємством чи організацією) власними силами та засобами. Підприємство-забудовник у цьому випадку одночасно виконує ролі керівника будівництва та виконавця будівельних робіт. З цією метою воно створює на період (будівництва необхідний апарат управління та виробничу базу, здійснює на тимчасовій основі набір робітників та залучення будівельної техніки.