Економічна діагностика

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АВТОМАБІЛЬНО – ДОРОЖНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни: „Економічна діагностика”

Виконала студентка 6 курсу групи 63ЕПз

Спеціальність: „Економіка підприємства”

_________ Коновал А. А.

Оцінка __________

Викладач ______ _______________

^{( підпис) (прізвище)}

Харків 2007

ЗМІСТ

1.Економічна діагностика як самостійна економічна дисципліна. Визначення проблем фірми, її слабкі та сильні сторони, місце фірми на ринку та серед конкурентів

2. Економічні методи управління персоналом. Техніко – економічний аналіз та планування, встановлення економічних норм та нормативів, економічні методи управління виробництвом

Перелік літератури

1. Економічна діагностика як самостійна економічна дисципліна.

Визначення проблем фірми, її слабкі та сильні сторони, місце фірми на ринку та серед конкурентів, кількісна та якісна характеристика фірми.

Економічна діагностика – оцінка економічних показників роботи підприємства на основі вивчення окремих результатів, неповної інформації з метою виявлення можливих перспектив його розвитку і наслідків ухвалення поточних управлінських рішень. Підсумком діагностики на основі оцінки господарського стану і його ефективності є ґрунтовні висновки, необхідні для прийняття термінових, але важливих рішень, наприклад, про цільове кредитування, про купівлю чи продаж підприємства, про його закриття, реорганізацію.

Предмет діагностики - дослідний, пошуковий чи пізнавальний процеси.

Об’єкт діагностики – високоорганізована система чи елемент системи.

Мета діагностики – установити стан об’єкта за допомогою реалізації комплексу дослідницьких аналітичних процедур.

Завдання діагностики – обґрунтування заходів, управлінських рішень, спрямованих на налагодження діяльності всіх складових елементів системи і способів їх реалізації, а також зменшення впливу небажаних відхилень критеріальних значень.

При діагностиці організації використовуються такі методи:

· Спостереження;

· Опитування виконавців;

· Вивчення документів, наданих в розпорядження;

· Анкетування;

Економічне діагностування має чіткі ознаки дослідницького, творчого процесу. Разом із тим, дотримуватись певного загального порядку у його проведенні все ж важливо. Спочатку встановлюється комплекс екзогенних та ендогенних чинників, що визначають ситуацію з об’єктом дослідження. Далі формулюється система показників та параметрів для оцінки стану об’єкта, збирається й обробляється інформація, що має бути релевантною. Діагностична процедура ґрунтується на зіставленні стану об’єкта за встановленим колом характеристик із нормою, еталоном. Кожне з відхилень ідентифікується за певною шкалою. Це стосується передусім стандартних ознак. Якщо для визначення стану об’єкта потрібна певна ідентифікація, сукупність ознак упорядковується, систематизується. Оцінка стану об’єкта також може відбуватись через уявлення його як унікального поєднання ознак.

Проблеми, що виникають у ході спостереження за зовнішнім оточенням, мають різне забезпечення достовірною, повною і своєчасною інформацією. Одні з них настільки очевидні і конкретні, що фірма може одразу оцінити їх значущість і вжити відповідні заходи. Такі проблеми називаються проблемами з сильними сигналами. Про інші проблеми стає відомо лише за слабкими сигналами – ранніми і неточними ознаками виникнення важливих для фірми подій. З часом слабкі сигнали міцніють і перетворюються в сильні. Як відомо, коли рівень нестабільності перебуває в межах 3,5 – 4 бали, то фірма може зачекати сильного сигналу, але коли рівень нестабільності знаходиться в межах 4 – 5 балів і ситуація змінюється досить швидко, то фірма, очікуючи сильного сигналу, може запізнитися з рішенням або опинитися в ситуації, коли приймати рішення буде пізно. Тому при високих рівнях нестабільності з’являється потреба в підготовці рішень, коли з зовнішнього оточення надходять слабкі сигнали.

Для того, щоб фірма отримувала інформацію (слабкі сигнали), необхідно мати чутливу систему спостереження за зовнішнім оточенням. Загальне управління повинно бути чутливим і здатним до змін, а отже, до прийняття рішень, що вже базуються на новому досвіді.

Сильні і слабкі сторони фірми полягають у вимогах до капіталу, можливостей менеджерів, рентабельності, потужності, завантаження, вертикальної інтеграції, продуктивності, технічної компетентності, нововведень, позиції на ринку.

Вивчення внутрішнього середовища повинно спрямовуватися та те, щоб відкрити можливості та загрози, що криються в них. Сильні сторони виступають базою, на яку організація опирається в конкурентній боротьбі і яку намагається розширити ти зміцнити. Слабкі сторони повинні стати предметом уваги керівництва, яке має прийняти рішення щодо усунення слабких сторін своєї діяльності.

Аналіз сильних та слабких сторін характеризує дослідження внутрішнього середовища організації. Внутрішнє середовище має небагато складових, кожна з яких включає набір ключових процесів і елементів організації, стан яких у сукупності визначають потенціал і можливості, які має організація.

Внутрішнє середовище включає маркетингову, фінансову, виробничу і кадрово-організаційну складові, кожна з яких має свою структуру.

Маркетинг:

· Репутація підприємства;

· Ринкова частка;

· Якість продуктів;

· Рівень сервісу;

· Виробничі витрати;

· Витрати на розподіл;

· Ефективність товароруху;

· Ефективність збуту.

Фінанси:

· Рівень прибутковості;

· Фінансова стабільність;

· Рентабельність капіталу;

· Ціна акцій.

Виробництво:

· Можливості своєчасних постачань;

· Стан основних фондів;

· Резерви виробничих потужностей;

· Використання сучасних технологій.

Організація і кадри:

· Підприємницька орієнтація;

· Кваліфікація керівництва;

· Кваліфікація персоналу;

· Раціональність розподілу прав і відповідальності.

Основною метою будь-якої фірми в умовах ринкової економіки є збереження й розширення своїх позицій на ринку, ріст або, стабільне одержання прибутку. Це можливо тільки при орієнтації на максимізацію прибутку, головним засобом досягнення якої виступає забезпечення високої конкурентоспроможності. У результаті конкурентної боротьби між фірмами , що випускають однакову продукцію або однакові послуги, стосовно до території, у межах якої ці фірми функціонують виявляється конкурентна перевага тієї або іншої фірми.

Конкурентна перевага - це те, що виграшно відрізняє дане підприємство від його конкурентів і забезпечує його перевагу на ринку.

Воно базується на конкурентоспроможності й зазвичай зв'язане або з більш високими, чим у конкурентів, якістю товарів, або з більш низькими витратами їхнього виробництва. Розрізняють два основних види ринкової стратегії фірми. Для того щоб успішно здійснювати свою діяльність в умовах ринкової конкуренції, фірми повинні або випускати на ринок порівнянні товари з меншими, чим у конкурентів, витратами й діставати більший прибуток як різницю приблизно однакових цін і більше низьких витрат(стратегія менших витрат), або створювати для покупця більшу цінність у вигляді нової якості товару, особливих споживчих властивостей, високого рівня сервісу, що виражається в більш високій ціні й при порівнянних з конкурентами витратах відповідно у більш високому прибутку(стратегія диференціації).

Керівництво фірми повинно серйозно проаналізувати наявні конкурентні переваги й вибрати одну із двох стратегій поводження на ринку. Як будь-який економічний вибір, необхідність чіткої орієнтації у своїй стратегії пов'язана з обмеженістю економічних(виробничих) ресурсів. Спроби сполучити елементи різних стратегій ведуть до падіння ефективності. Однак, не значить, що фірма яка зробила ставку на більш низькі витрати, не повинна піклуватися про прийнятну для споживачів якість своїх товарів і послуг. У свою чергу, підприємство, що вибрало стратегію диференціації, не повинно нерозмірно завищувати ціни в порівнянні з конкурентами.

Вибираючи оптимальну для своєї фірми стратегію, її керівництво також повинно вирішити, у якій сфері конкуренції буде реалізовуватися конкурентна перевага. Мова йде або про конкуренцію у всіх секторах економіки одночасно, або про націленості на якийсь вузький його сегмент. Причому, обравши вузький цільовий сегмент і працюючи точно відповідно до його специфічних потреб, фірма може мати виграш із погляду більш низьких витрат або більш високої диференціації в порівнянні з конкурентами, що працюють на більш широкий ринок.

Наскільки ж конкурентоспроможні малі фірми? Чи можуть вони протистояти великим фірмам? На думку ряду закордонних економістів, заснованому на практичному досвіді, малим фірмам властиво багато позитивних якостей, якими не володіють великі фірми.

Які ж недоліки характерні для великих фірм? Насамперед, вони не в змозі встежити за всіма своїми товарами й ринками й дивляться на будь-які зміни як на ризик. Великі фірми не в змозі ладити з людьми одержимими, які не рідко є ініціаторами нових ідей. Такій фірмі дуже важко ухвалити рішення щодо фінансування проекту, що, можливо, почне давати прибуток лише через сім-десять років. Вони очікують швидку віддачу. Нарешті, на великих фірмах не прийнято винагороджувати за ризик. Тут керуючі фірмою схвалюють і затверджують плани, а не товари.

На противагу великим фірмам малі фірми діють за принципом орієнтації на потреби. Їм життєво необхідно пропонувати ринку щось нове, реально діюче. У дрібних фірмах ініціатором усього нового виступає, як правило, одна людина, що володіє знаннями й енергією. Слід зазначити, що переважна більшість нових товарів народжується на дрібних фірмах. Малі фірми здатні мислити перспективно. У них відносно невисокі витрати виробництва на початковому етапі інноваційного процесу, оскільки, як правило, тривалість цього етапу може вплинути на підставу й випуск нової продукції.

Загальновідома гнучкість, властивим малим фірмам. При невдачі в одній сфері діяльності вони можуть, швидко перемкнутися на іншу, більш ефективну. Крім того, малі фірми, як правило, працюють над декількома ідеями відразу, тобто здійснюють множинний конкурентний підхід.

Дрібні фірми «терпимі до хаосу», що зовсім або майже неможливо для традиційної великої фірми. Разом з тим треба мати на увазі, що інновації - це в основному процес неорганізований, минаючий, як правило, то нагору, то в різні сторони. Якщо великі корпорації розробляють спеціальні міри для запобігання такого положення, то дрібні фірми приймають таке положення зовсім природно.

Нарешті, малі фірми вміють працювати із вкладниками капіталу в ризиковані підприємства. Тут вкладник знає, що один успіх може відразу окупити багато невдач, а на великій фірмі одна невдача може серйозно підірвати все її благополуччя.

Таким чином, переваги малих фірм підтверджуються: вони можуть успішно вести конкурентну боротьбу.

2. Економічні методи управління персоналом. Техніко – економічний аналіз та планування, встановлення економічних норм та нормативів, економічні методи управління виробництвом

Економічні методи управління персоналом - Це система прийомів і способів впливу на виконавців за допомогою конкретного порівняння витрат і результатів (матеріальне стимулювання й санкції, фінансування й кредитування, заробітна плата, собівартість, прибуток, ціна). При цьому варто врахувати, що крім сугубо особистих учасник процесу переслідує і суспільні, і групові цілі.

В якості основних методів управління тут виступає система заробітної плати й преміювання, яка повинна бути максимально пов'язана з результатами діяльності виконавця. Оплату праці менеджера доцільно зв'язати з результатами його діяльності в сфері відповідальності або з результатами діяльності всієї фірми.

Планування - це визначення цілей і завдань підприємства на певну перспективу, аналіз способів їхньої реалізації й ресурсного забезпечення.

Основні принципи планування:

· Принцип обґрунтованості цілей і завдань підприємства. При цьому виділяють такі цілі:

· господарсько-економічні, що забезпечують ефективність виробництва;

· виробничо-технологічне, визначальне функціональне призначення підприємства;

· науково-технічні, що забезпечують науково-технічний прогрес;

· соціальні, що забезпечують задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства;

· екологічні, що забезпечують виготовлення екологічно чистої продукції без негативного впливу на навколишнє середовище.

2) Принцип системності. Він означає, що планування представляє повну систему планів і охоплює всі сфери діяльності підприємства;

3) Принцип науковості. Вимагає обліку перспектив науково-технічного прогресу й застосування науково обґрунтованих прогресивних норм використання всіх видів ресурсів;

4) Принцип безперервності. Означає паралельне сполучення поточного й перспективного планування;

5) Принцип збалансованості плану. Указує на кількісну відповідність між взаємозалежними розділами й показниками плану, між потребами в ресурсах і їхній наявності;

6) Принцип директивності. Відповідно до його план набуває чинності закону для всіх підрозділів підприємства після затвердження його керівником підприємства.

Найважливішими цілями, які переслідуються в плануванні на підприємстві, як правило, є: обсяг продажів товарної маси, прибуток і частка на ринку.

Види планування.

Залежно від тривалості планового періоду виділяють перспективне (довгострокове й середньострокове) і поточне (короткострокове) планування.

Довгострокове планування звичайно охоплює трирічний або п'ятирічний періоди й визначає загальну стратегію підприємства в рамках, "продукт-ринок". При складанні плану вивчаються варіанти розширення виробництва й зниження витрат. Прогнозуються зміни в номенклатурі продукції й уточнюється політика у функціональних сферах. Результатом цього плану є формулювання довгострокових цілей, складання довгострокових проектів і прийняття довгострокової політики в основних областях.

Середньострокове планування (від 2 до 3-х років) ураховує можливості всіх підрозділів на основі їхньої власної оцінки. Розробляється план підприємства по маркетингу, план виробництва, план по праці й фінансовий план.

Поточне планування звичайно розраховане на рік, півроку, квартал, місяць і включає обсяг виробництва, план по праці й заробітній платі, планування матеріально-технічного забезпечення, собівартості, прибутку, рентабельності й т.д.

У плануванні використаються наступні основні методи:

· нормативний - на основі прогресивних норм використання ресурсів;

· балансовий - цілеспрямоване узгодження напрямків використання ресурсів із джерелами їхнього утворення (надходження) по всій системі взаємозалежних матеріальних, фінансових і трудових балансів;

· екстраполяції - виявлені в минулому тенденції розвитку підприємства поширюються на майбутній період;

· інтерполяції - підприємство встановлює мета в майбутньому й, виходячи з її, визначає проміжні планові показники;

· факторний - на основі розрахунків впливу найважливіших факторів на зміну планових показників;

· матричний - шляхом побудови моделей взаємозв'язків між виробничими підрозділами й показниками;

· економіко-математичного моделювання із застосуванням ЕОМ і інші.

Невід'ємною частиною планування на підприємстві є норми й нормативи. Під нормою розуміється науково обґрунтована міра витрат живої або суспільної праці на виготовлення одиниці продукції або виконання заданого обсягу робіт. Норматив характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру продукції або роботи (на одиницю площі, ваги й т.д.).

Розрізняють норми (нормативи):

· витрат живої праці;

· витрати предметів праці (сировини, матеріалів, палива й т.д.);

· використання знарядь праці (машин, устаткування й т.д.);

· руху (організації) виробництва (тривалості виробничого циклу, часу випередження й т.д.);

· витрат виробництва

· соціально-економічні.

Сукупність норм і нормативів представляє собою основу для поточного й перспективного внутрішньо фірмового планування. На базі цих норм формуються баланси споживання матеріальних ресурсів, енергобаланси й т.д. По ступені деталізації розрізняють норми специфіковані й зведені. По методу розробки:

· розрахунково-аналітичні;

· досвідчені;

· дослідно-статистичні.

Вся сукупність норм і нормативів утворить нормативне господарство фірми, що вводиться в АСУ й використається для оперативного планування й управління виробництвом, планування всіх видів діяльності підприємства й організації підготовки виробництва.

Наприклад, при плануванні МТС використовують питомі витрати матеріалів на одиницю готової продукції.

Норма витрат матеріалу включає:

· корисна витрата матеріалу;

· додаткові витрати, викликані технологічним процесом;

· витрати, не пов'язані з технологічним процесом (наприклад, через некратність довжини при розкрої, бою, витоку й т.д.).

Важливим показником є коефіцієнт використання матеріалу (відношення чистої маси виробу до норми витрат).

Норма запасу матеріалів служить для встановлення потребного завезення на планований період з урахуванням порядку їхнього надходження від постачальників, розміри складських приміщень, припустимих витрат оборотних коштів для створення матеріальних запасів.

Установлюються також норми поточного, страхового запасу і їхньої суми (складського запасу).

Управління виробництвом являє собою централізований вплив на колектив людей з метою організації й координації їхньої діяльності в процесі виробництва. Необхідність управління пов'язана із процесами поділу праці на підприємстві.

Головним завданням управління є забезпечення росту ефективності виробництва на основі постійного вдосконалювання технічного рівня, форм і методів управління, підвищення продуктивності праці як найважливіших умов одержання й нарощування доходів підприємства.

В основі управління підприємством лежать принципи, під якими прийнято розуміти управлінські напрямки й правила, покладені в основу рішення завдань, пов'язаних з управлінням. У принципах проявляються найбільш стійкі риси об'єктивних закономірностей управління.

Найважливішими принципами організації управління виробництвом є:

1) Принцип цільової сумісності й зосередження. Полягає в створенні цілеспрямованої системи керування, орієнтованої на рішення загального завдання - організації виробництва тієї продукції, у якій тепер бідує споживач;

2) Принцип безперервності й надійності. Означає створення таких умов виробництва, при яких досягається стабільність і безперервність заданого режиму виробничого процесу;

3) Принцип планомірності, пропорційності й динамізму. Націлює систему управління на рішення не тільки поточних, але й довгострокових завдань розвитку підприємства за допомогою довгострокового, поточного й оперативного планування;

4) Демократичний принцип розподілу функцій управління. Заснований на методах і правилах суспільного поділу праці, згідно з яким за кожним функціональним підрозділом підприємства закріплюється певна частина управлінської роботи. При цьому обов'язково дотримання наступних вимог: підготовка управлінського рішення й відповідальність за його реалізацію покладає на ту службу, що найкраще інформована про стан справ на відповідному об'єкті й найбільше зацікавлена в реалізації й високій ефективності ухваленого рішення;

5) Принцип наукової обґрунтованості управління. Виходить із того, що засоби й методи управління повинні бути науково обґрунтовані й вивірені на практиці. Його дотримання можливо тільки на основі безперервного збору, переробки й аналізу різної інформації: науково-технічної, економічної, правової та ін. з використанням новітньої техніки й математичних методів;

6) Принцип ефективності управління. Припускає раціональне й ефективне використання ресурсів виробництва, випуск конкурентоспроможної продукції;

7) Принцип сумісності особистих, колективних і державних інтересів. Визначається суспільним характером виробництва;

8) Принцип контролю й перевірки виконання ухвалених рішень. Припускає розробку конкретних заходів щодо розкриття недоліків, що заважають виконанню виробничих завдань.

Перелік літератури:

1. Гетьман О.О., Шаповал В.М. Економічна діагностика: навч. пос. Для студентів вищих навчальних закладів. – Київ, центр навчальної літератури, 2007. – 307 с.

2. Виноградський М. Д., Виноградська А. М., Шканова О. М. Менеджмент в організації. Навч. посіб. для студ. екон. спец. вузів. – К. «Кондор» - 2002. – 654 с.

3. Шегда А. В., Економіка підприємства: Навч. посіб. – К. знання, 2005. – 431 с.

4. Мізюк Б. М., Стратегічне управління: Підручник. – друге видання. Львів. Магнолія плюс, 2006. – 392 с.