Загальна характеристика священної книги ісламу – Корану

Міністерство освіти і науки України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Кафедра філософії та релігієзнавства

Реферат з курсу «Релігієзнавство-1»

Тема: «Загальна характеристика священної книги ісламу – Корану»

Виконала: Годзула Олеся Вікторівна

(ФСНСТ-1, соціальна робота)

Київ-2008

Зміст

Вступ

1. Написання Корану

1.1 Історично-політична версія

1.2 На захист Мухаммеда

2. Зміст Корану

2.1 Загальна структура та стилістика книги

2.2 Коран про створення світу

2.3 Есхатологія

2.4 Політичні, правові, суспільні, моральні настанови

Висновок

Бібліографія

Вступ

У багатьох релігій світу є книги, що шануються віруючими як священні. Зазвичай вони містять сказання про бога або богів, їх вісниках, посланцях та пророках, розповіді про загробне царство, ангелів та чортів, рай та пекло, про те, хто створив світ, людей, встановив обряди та звичаї, визначив поведінку віруючих тощо. Таким чином ці книги стають для віруючих свого роду посібником з правильного способу життя, поведінки, правильного ставлення до того чи іншого. Отже, вони мають велике значення і заслуговують на те, щоб їх досліджували.

Коран є одною з таких книг. Це головна священна книга однієї з найбільш розповсюджених та відносно молодих релігій – ісламу. Шанування Корану є одним з догматів цієї релігії. У даній роботі поставлено завдання визначити характеристики, основні риси Корану, умови його виникнення, зміст та його значення загалом.

1. Написання Корану

1.1 Історично-політична версія

У п’ятнадцятому столітті через Аравію пролягали важливі торгові шляхи в Південну Азію, на Далекий Схід. А намагання сусідніх країн прибрати до рук ці шляхи свідчать про складну тогочасну політичну обстановку. Роздрібненість, економічна відсталість арабських племен, перехід до класового суспільства з сильною централізованою державною владою – все це зумовило потребу в суспільній силі, яка б могла вирішити це історичне завдання. Необхідно було об’єднати всі арабські племена для захисту від сусідів. Перешкодою у цьому процесі були давні племінні культи, які корінням сягали у традиції первісного ладу. Наприкінці 15го століття серед арабів зароджується ханіфський реформаторський рух (араб. Ханіф – пророк), який охопив усю територію Аравії. Найбільшими центрами релігійної реформації були Ємен на чолі з Мусаліомом – на півдні Аравії та Хіджаз – на північному заході, вождем якого був Мухаммед. Після тривалої боротьби прихильники Мухаммеда перемогли. Мухаммед ліквідував місцевих релігійних божків, а замість давніх племінних культів запровадив культ єдиного бога – Аллаха. [4, 308 c.]

Основні ідеї та принципи віровчення Мухаммеда зафіксовані в Корані. Згідно із загальноприйнятою в ісламі традицією, текст Корану повідав пророкові сам Аллах через посередництво Джебраіла (біблійного архангела Гавриїла, що служив посередником між богом і людьми). Аллах не раз передавав свої священні заповіді через різноманітних пророків – Мойсея, Ісуса, нарешті Мухаммеда. Цим ісламське богослов’я пояснює і численні збіги текстів Корану та Біблії: переданий через більш ранніх пророків священний текст був змінений іудеями та християнами, які багато чого в ньому не зрозуміли, тому лише в своїй останній версії, що була авторизована великим пророком Мухаммедом, викладена вища й беззаперечна божествена істина.

Наука трактує цю схожість дещо інакше. Ставши пророком, Мухаммед через посередників ознайомлювався зі змістом іудео-християнських текстів, в яких мовилося про того єдиного всесильного бога, якого під іменем Аллаха почав шанувати Мухаммед. Перероблюючи їх у своїй свідомості та уміло поєднуючи з арабською національно-культурною традицією, Мухаммед саме на цій основі створив свої перші проповіді. [1, 116 c.]

Отже, Мухаммед у своєму вченні поєднав уявлення про світ давньоарабської міфології із старозавітніми переказами Біблії та «одкровеннями» християнських Євангелій. За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам’ять, записували на різних предметах (пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін.) [4, 309 c.]Поки пророк був живий, просто не було потреби в Корані як сумі божествених заповідей – відповіді на всі питання давав сам Мухаммед. Після його смерті ісламу, що енергійно еволюціонував та стрімко розповсюджувався, став потрібним чітко фіксований писаний закон, авторизований великим іменем пророка. Халіфи Абу-Бекр і Омар доручили колишньому секретарю пророка Зейду ібн-Сабіту зібрати усі записи та зробити їх перше зібрання – перший варіант Корану. Паралельно з ним аналогічною роботою займалися і інші, тож невдовзі з’явилося ще чотири збірки заповідей Аллаха та повчань пророка. Халіф Омар доручив Зейду звести усі версії до єдиної редакції. Коли це було зроблено, першопочаткові версії за наказом халіфа були спалені, а зведений текст Зейда був офіційно канонізований. [1, 118 c.]

Отже, створення Корану мало політичні мотиви. Це також підтверджується його змістом: він стверджує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Але насправді зміст книги був значно ширшим та мав велике значення і для формування світорозуміння арабів, і для регулювання суспільного й сімейного життя.

1.2 На захист Мухаммеда

Коран відрізняється від усіх попередніх та пізніших творів арабської словесності тим, що крізь усю книгу його стиль зберігає усі специфічні ознаки екстатичної мови. Мухаммед цілком міг бути щирим у своїх переживаннях, він вірив і знав, що тексти Корана приходять до нього «ззовні». Його сучасники також добре розрізняли мову, яка іде «звище», та власні слова Мухаммеда.

Оповіді про життя Мухаммеда розповідають про різні епізоди-підтвердження його надзвичайних здібностей. Наприклад, Мухаммед розповів мекканцям про події, що відбулися в каравані, який був ще в дорозі до Мекки. Коли караван прибув, його розповідь підтвердилася.

Екстатичний досвід Мухаммеда, відчуття спілкування з божеством не є власне чимось незвичайним для духовної історії людства, подібні фігури різного масштабу з’являлися в ній не раз. Типологічно пророцтво Мухаммеда споріднене з шаманськими трансами, але воно знаходиться на вищій сходинці еволюції духовного життя. Тому Мухаммед-пророк водночас чимось близький до аравійських шаманів-кахінів і до біблійних пророків-віровчителів.

Пророчий досвід Мухаммеда добре може бути представлений за текстом Корану та за мусульманськими легендами. Одкровення приходили до нього іноді несподівано, іноді сповіщували про свій прихід звуками, схожими на звук дзвіночків. Пророк міг чекати одкровення і тим самим начебто «питати» його. Транси бували уві сні і наяву, вони супроводжувались почуттям важкості, винурювали пророка. Часом його била лихоманка, що примушувала Мухаммеда загортатись у плащ. [3, 164 c.]

Пророцтво, тобто явище, коли божество говорить вустами людини, було розповсюдженим елементом близькосхідної та середземноморської культур в давнину. Одначе ніхто з менших чи більших пророків не став єдиним і настільки особистісно яскравим засновником особливої світової релігії, яким став Мухаммед.

2. Зміст Корану

2.1 Загальна структура та стилістика книги

Коран написаний римованою прозою класичною арабською мовою і поділений на 114 сур - глав, або одкровень (араб. сура – шеренга, ряд), які складаються з айатів, тобто віршів (араб. айа – знамення). До речі, в інших книгах, в тому числі арабською мовою, для позначення глави або частини книги слово «сура», як правило, не використовується. Цим, як і багатьма іншими рисами, протягом століть підкреслюється унікальність Корану та його побудови, його неповторність [2, 5 c.].

Між сурами відсутній логічний зв’язок, що пояснюється їх розташуванням: найдовші сури розміщені на початку (окрім «Фатіха», або «Прологу» - молитви, що відкриває Коран і має для мусульман значення на зразок християнської молитви «Отче наш»), найкоротші – в кінці. Кожна сура зазвичай присвячена кільком темам водночас, хоча в межах окремої глави відчувається прагнення зберегти єдність теми та сюжету. Уважне зіставлення контекстів кожної сури та аналіз близьких за сюжетом контекстів показав, що всередині глав різні сюжети насправді взаємопов’язані за допомогою змістових аллюзій, котрі часом дуже складні або незрозумілі для сучасної людини. Уважне ставлення мусульман до хронологічної послідовності айатів призвело до того, що у більшості випадків в сури об’єднані айати, що були вимовлені в один і той самий період. Виключення окремо оговорюються в коранічних коментарях. [3, 22 c.]

Для Корану характерна особлива своєрідна стилістика. Це проповідь, де сюжети та мотиви перебивають одне одного, змінюються пряма мова та оповідь від третьої особи. Ритмованість тексту, римованість більшості айатів створюють складно організовану ораторську прозу схожу на заклинання. Римована проза такого типу називається у арабів садж.

Постійне повторення фраз та часом і сюжетів – принципово важлива риса Корану. Він складається з багатьох «паралельних місць», які мають схожість за сюжетом і виразами з іншими місцями Корану. Так створюється кілька вимірів коранічного тексту. У Корані також багато суперечливих між собою айатів; проте ці суперечливості часто діалектичні та доповнюють одне одного, описуючи складний образ світу та бога. Ті ж із них, що стосуються права та ритуалу, трактуються згідно з указаннями, які містяться в самому Корані (айат, що був створений пізніше, скасовує попередній).

Залежно від часу та місця їх виголошення сури поділяються на «мекканські» (610-622 рр., Мекка, 90 сур) і «мединські» (622-632 рр., Медина, 24 сури) [5, 175 c.]Деяку різницю в стилі та будові глав Корану мекканської та мединської груп пояснюють певною еволюцією самого Мухаммеда, його поглядів, знань, переконань та позицій. Мекканський період поділяють на три менші періоди. Найбільш ранній з них представлений короткими сурами, особливо схожими на заклинання. В них – стисле викладення догматів єдинобожжя, мальовничі картини Судного дня, пекельних мук грішників. Мова цих сур лаконічна, фрази короткі, рими різкі. У багатьох випадках слова підібрані скоріше за своєю звуковою виразністю, ніж за змістом, а іноді явно підказані римою та ритмом. З художньої сторони, ці сури - найяскравіші частини Корану.

Другий період зазвичай називають «рахманським». В цей час особливо часто використовується для позначення Аллаха термін Рахман (Милостивий), суворість Аллаха порівняно з попереднім періодом дещо пом’якшується. Ті самі ствердження, заклинання, прокляття, застереження стають більш змістовними, думки виражаються докладніше; з’являються перші сказання. Потім починається «пророчий період», на який припадає більша частина сказань. Доводячи історичну закономірність своєї діяльності, Мухаммед розповідає та переповідає історії давніх пророків. Тут з’являється більша послідовність ідей та подій, викладення стає більш зв’язним, з великими шматками тексту, що складають композиційно одне ціле.

В Медині змінюється весь спосіб життя общини мусульман. Змінились зміст та стиль Корану; проповідь стала довшою та монотонною, більше місця в ній займали правила та закони, сповнені земних побутових деталей. Мединські айати складніші і довші за мекканські. Але і тут є цікаві сказання, які одночасно є привабливими художньо та загостреними ідейно. [3, 24 c.]

Текст Корану обривчастий та нерідко суперечливий. Мухаммед сам відчував цю нелогічність і пояснював протиріччя тим, що Аллах у черговому своєму посланні сам смінив свої початкові судження з даного питання, відповідно тепер треба керуватися його останнім словом. [1, 118 c.]

Більша частина Корану – діалогічна полеміка між Богом, противниками ісламу й тими, хто вагається. Його зміст становлять проповіді Мухаммеда, уславлення Бога, закони, легенди, полеміка з євреями і християнами. У ньому можна виділити 4 основних пласти:

· релігійні погляди на світ, догматичне та культове вчення ісламу;

· правові та моральні норми, обряди й традиції арабських племен, покладені згодом в основу правової та моральної системи ісламу;

· давньосемітські, давньоарабські, іудейсько-християнські та інші міфи, легенди про пророків та їх діяння;

· фрагменти фолькльору доісламської епохи, відомості історичного, етнографічного, географічного характеру. [4, 310 c.]

2.2 Коран про створення світу

Натурфілософія ісламу небагата і в основному запозичена з Біблії. Згідно з Кораном, світ був створений Аллахом за шість днів. Були створені небеса (їх вважається сім), небесні світила та земля, розстелена килимом – на ній для міцності були встановлені гірські твердині. Земля поєднується з небесами невидимою драбиною, якою спускаються й підіймаються лише ангели. Ангелів, як і земних створінь, також створив Аллах в один із днів творення. Останнього, шостого дня була створена перша людина – Адам, а з його ребра створена Єва. Сьомий день – це день відпочинку, ним у ісламі вважається не християнська неділя і не іудейська субота, а п’ятниця.

Тварини, за Кораном, були створені з води, людина – з глини, з праху (або з води та згустків крові – в різних місцях Корану є різні версії). Відображені в Корані і ідея першого гріха, і багато інших сказань біблійних легенд про створення світу й людини, при чому деякі з них обрамовані специфічними деталями. Так, в Корані розповідається про непокірність одного з помічників Аллаха, що потім став дияволом (Іблісом). Коли була створена перша людина, Аллах велів усім створеним трохи раніше ангелам поклонитися йому, що всі й зробили, за виключенням одного. Це був Ібліс, який через надмірну пиху не захотів схилитися перед «створеним з праху». За таку непокору Аллах прокляв його і пообіцяв, що на страшному суді Ібліс буде скинутий разом з усіма демонами. Поки ж, до страшного суду, Ібліс (шайтан) є головою усіх демонів та джиннів.

Втілюючи ідею добра та божественої волі, світ ангелів, очолюваний чотирма найголовнішими з них (це все ті ж іудео-християнські архангели Гавриїл-Джебраіл, Михаїл-Микаїл, Серафим-Ісрафіл та Азраїл), протистоїть світові демонів та джиннів, очолюваних Іблісом. Серед ангелів, як і серед демонів, існує своєрідний розподіл праці: в ісламі є ангели-охоронці (їх двоє у кожного, і вони несуть цілодобову варту змінюючи одне одного на посту під час ранкової та вечірньої зорі), ангели, що охороняють могили, ангели-посланці Аллаха та навіть ангели-адміністратори, що очолюють рай та пекло (вони мають власні імена – Рідван та Малік).

Як і Біблія, Коран вчить, що золота доба на землі минула з гріхопадінням вигнаних з раю Адама та Єви. Правда, самій ідеї гріха, страждання та спокути іслам не приділяє стільки уваги, як християнство, для якого ця ідея стала центральною. Одначе й в ісламі існує добре розроблена концепція раю та пекла, тобто відповідальність людини після смерті за скоєні діяння. Кожен правовірний буде насолоджуватися в раю життям у прохолодних гаях, серед дзюркотіння води та вишуканої їжі, буде мати розкішний одяг та безліч інших благ, включаючи любовні утіхи. Грішник в пеклі засуджений на вічні тортури і страждання серед диму, піщаної бурі і інших ненависних арабам речей. [1, 122 c.]

2.3 Есхатологія

Іслам багато уваги приділяє опису картини кінця світу та страшного суду. За Кораном, незадовго до кінця світу наступить епоха страшного безчестя та невірря. Усі цінності ісламу будуть зраджені і люди загрузнуть у гріху. Тоді і наступить царство антихриста, даджжаля, яке продовжуватиметься 40 днів. На зміну йому прийде царство Ісуса, чиє друге пришестя (цього разу в якості ісламського Мадхи, месії) покладе кінець царству гріха. Антихрист буде знищений, і на 40 років встановиться ідилія: вовк ляже поруч з ягням і тому подібне. Потім протрубить в свою трубу архангел Ісрафіл і наступить час страшного суду. Сам Аллах особисто буже допитувати кожного з живих та мертвих, при чому усі вони голі і з одною лише книгою з записом своїх діянь у руках будуть у страху очікувати його рішення. Після цього рішення грішники потраплять у пекло, а праведники – у рай. Дорога в рай лежить через міст товщиною з волосину та з гостротою леза меча. Сама людина пройти через цей міст не в змозі – її повинен перевезти той самий віслюк, баран, верблюд, бик або кінь, якого вона за життя устигла хоч раз принести в жертву Аллахові.

Як бачимо, ця есхатологія майже цілком взята з Біблії, але доповнення є суттєвими. Так, правовірні впевнені в тому, що в момент страшного суду велику роль відіграє їхній пророк Мухаммед, чиє заступництво зможе не лише пом’якшити долю грішника, але й умовити Аллаха пробачити йому гріхи та направити його в рай. Ця віра також сприяла популярності культу пророка серед багатьох поколінь мусульман. [1, 124 c.]

2.4 Політичні, правові, суспільні, моральні настанови

Коран з’явився в епоху, коли правові і моральні норми ще не розрізняли, що помітно з його змісту. Він стверджує теократичну форму правління, непокору владі трактує як непокору Аллаху. Карні злочини розглядає як діяння, за які неминучі покарання, і як гріх, за який людина потрапляє в пекло. Перелюбство, крадіжки, вживання спиртних напоїв, відступництво від ісламу, богохульство – злочин проти Аллаха. За прелюбодіяння призначалося 100 ударів нагайкою, пізніше – забивання камінням до смерті; за крадіжку – відсікання руки; за відступництво від ісламу, богохульство – смертна кара. Є в ньому правила успадкування, заповіту, розподілу майна, укладення договорів, організації торгівлі та фінансових відносин; схвалюючи торговий прибуток, Коран забороняє лихварський відсоток. Багато в ньому етико-моральних настанов: допомагати іншим, бути правдивим; не грішити; пробачати іншим; не вбивати людей; не знущатися над іншими, не лаяти їх; не обмовляти людей і не порушувати своєї клятви.

У цивільно-правових та моральних настановах Корану помітне місце відведено питанням сім’ї та шлюбу. У ньому наголошується на підлеглому становищі жінки, її економічній залежності від чоловіка, якому дозволено мати одночасно до чотирьох дружин. За непокірність дружини своєму чоловікові їй загрожує побиття, а за невірність та зраду – смерть. Заборонено одружуватися з жінками іншої віри. Узаконено затвірництво жінки, вимогу носити паранджу, не показувати своє лице та прикраси чоловікам. Це спочатку стосувалося дружин Мухаммеда, а згодом стало вимогою для всіх мусульманок. Але Коран заборонив звичай закопувати живими новонароджених дівчат, скасував звичай, за яким жінка має після смерті чоловіка вийти заміж за його батька чи брата. [4, 310 c.]

Іслам не спонукає своїх послідовників до активної соціальної перебудови. Навпаки, він проповідує смиренність та слухняність. Раби повинні слухатися хазяїв, але й хазяї повинні м’яко, по-батьківськи ставитися до рабів. Приватна власність священна. Хоч перед Аллахом усі рівні, усі його раби, в реальному житті такої рівності немає, і віруючі повинні сумлінно дотримуватись тієї ієрархії соціальної структури, яка існує, і не дивитися заздрісними очима на ті блага, якими Аллах наділив деяких обраних.

Як і Біблія, Коран наставляє людину до праці – цим в першу чергу вона забезпечить собі царство небесне. Людина повинна бути скромною та терплячою, мужньо зносити усі негаразди цього світу та сподіватися на порятунок у загробному житті. Життя земне – це примарна втіха, забава та гра, вона лише оманливе користування, тому правильніше вповати на життя небесне. [1, 125 c.]

Основою «морального кодексу» Корану становлять заповіді: «Поважай Аллаха, не забувай про день суду, будь богобоязливим. Зломи гординю, будь лагідним, корись владі і сильним світу цього, бо вони – від Бога». Згідно з Кораном, за одні, навіть найлегші, гріхи Аллах карає суворо, а інші, тяжчі вчинки, прощає. Він мстить синові за батька, онукові – за діда. Божественна кара (будь-яка невдача, горе, нещастя) спіткає людину несподівано, і ніхто не може знати справжньої причини гніву Аллаха. [4, 312 c.]

Висновок

Коран є важливою історичною пам’яткою та культурним здобутком. Справді, в ньому відбилася історія арабів та їхні звичаї. Хоча створення книги мало політичні причини, але у мусульман все ж є підстави вірити в те, що в ньому написано, і слідувати тим настановам, які він проповідує. І слідують вони цим настановам до цих пір, деякі мусульманські країни і зараз мають законодавство, де основні положення запозичені з Корану. Звичайно ж, серед них є дуже специфічні норми, але найголовніші принципи – це загальнолюдські етичні й моральні норми, які притаманні чи не усім світовим релігіям.

Коран все ж був створений в ті часи, з яких давно вже багато чого змінилося в суспільному житті. Але значення його для віруючих арабів не слід недооцінювати - як літературний шедевр, як енциклопедія давніх звичаїв арабів. Як регулятор суспільного життя він багато в чому може здатися негуманним і взагалі застарілим, хоча з іншої сторони хто сказав що наш нинішній стиль життя є правильнішим?

Бібліографія

1. Васильев Л. С., История религий Востока (религиозные культурные традиции и общество). Учеб. пособие для вузов по спец. «История». – М.: Высш. шк., 1983. – 368 с.

2. Климович Л. И., Книга о Коране, его происхождении и мифологии. – М.: Полииздат, 1986. – 270 с.

3. Пиотровский М. Б., Коранические сказания. – М.: «Наука», 1991.

4. Релігієзнавство: підручник / За ред. В. І. Лубського, В. І. Теремка. – К.: Видавничий центр «Академія», 2000. – 408 с.

5. Черній А. М., Релігієзнавство: Навчальний посібник. – К.: «Академвидав», 2005. – 352 с.