Проблема человека в философии А. Камю

Київський університет ім. тараса шевченка

Кафедра філософії гуманітарних наук

Р е ф е р а т

на тему: "Проблема людини

у філософії А. Камю"

пошукувача

юридичного факультету

Вінярської Олени Романівни

Київ, 2000 р.

Зміст

Вступ

Однією з провідних течій суспільної думки ХХ століття є екзистенціальна філософія. Це філософія існування, що звертається до людини, її проблематики і на перший план висуває ідею унікальності людського буття. Еекзистенціальна філософія зосередилась навколо проблем людини та її місця в світі, а також наколо проблеми духовної витримки людини, що потрапила в потік подій і втратила контроль.

Екзистенціалізм виник напередодні першої світової війни в Росії (Л. Шестов, М. О. Бердяєв), після першої світової війни в Німеччині (М. Хайдеггер, К. Ясперс, М. Бубур), під час другої світової війни екзистенціалізм перейшов у Францію (Ж.-П. Сартр, А. Камю та Г. Марсель).

В екзистенціальній філософії в залежності від відношення до “трансцендентного” розрізняють два основних напрямки екзистенціалізму: релігійний (Г. Марсель, К. Ясперс) та атеїстичний (Ж.-П. Сартр, А. Камю).

Представники релігійного напрямку визначають екзистенціалізм як філософію буття людини, яка виходить за межі людини. З точки зору представників атеїстичного напрямку трансценденція є “ніщо”, яке виступає як найглибша таємниця екзистенції.[1]

В даній роботі ми розглянемо проблему людини у філософії Альбера Камю.

Глава 1. Життя та творчість Альбера Камю

Альбер Камю народився 7 листопада 1913 року в містечку Мандові, в колонії Франції – Алжирі – в сім’ї людей, що давно покинули батьківщину. Він був другим сином Люс’єна Камю, нащадка бордоських селян, які в середені ХІХ ст. заселили північ Алжиру. Батько Камю працював на виноградниках Мондові, мати була прибиральницею в багатих сім’ях. Через рік після народження сина батько помер: його було поранено під час битви на Марні (1914 р.). Після цього мати з двома синами переїздить до своєї матері в Алжир та поселяється в його бідняцькому районі Белькурі.

Освіту Камю пощастило здобути завдяки тому, що один з вчителів ліцею, побачивши в ньому обдаровану дитину, виклопотав для нього стипендію. В 1933 році Камю стає студентом Алжирського університету і присвячує себе заняттям філософією. Середземноморська природа і французька філософія й література стали підвалинами світогляду молодого Камю.

Під час навчання йому довелося працювати для самоутримання, що призвело до виснаження організму – Камю захворів на сухоти. Таким чином, бідність не була для Камю абстрактним поняттям. Не дивлячись на складнощі життя, Камю за свідченнями друзів був життєрадісною, енергійною людиною. Він писав: “Бідність робить людину самотньою. Але самотність всьому придає ціну”[2]. такому світосприйняттю він завдячував народженням “десь на півдорозі між злиднями й сонцем. Злидні, –

писав в передмові до “Зворотньої й лицевої сторони” Камю, – не
дозволяли мені повірити нібито все гаразд в історії і під сонцем; сонце навчило мене, що історія – це ще не все. Змінити життя – так, але тільки не світ, що його я обожнював.”[3]

Дотримуючись лівих суспільно-політичних поглядів в 1934 році Камю вступає до лав комуністичної партії і веде пропагандистську роботу серед мусульман. Але з часом для Камю стає очевидною необхідність дистанції від будь-яких режимів і в 1937 році він виходить з компартії.

В 1937 році він закінчує університет та збирається продовжувати заняття філософією, але за станом здоров’я Камю не допускають до іспитів на здобуття наукового ступеня з філософії. Академічна кар’єра стає неможливою і Камю починає свою письменницьку діяльність. Протягом 1936-1938 років він працює над романом “Щаслива смерть”, який так і не був опублікований автором (вийшов посмертно в 1971 році завдяки вдові Камю Франсін). В 1937 і 1938 роках виходять збірки лірично-публіцистичних есе “Зворотна й лицева сторона” та “Шлюби”.

Навесні 1940 року Камю приїздить до Франції, де стає свідком розгрому Франції та її окупації німецько-фашистськоми військами. В Парижі він закінчує роман “Сторонній” і вирушає назад до Алжиру. Деякий час Камю вчителює в Орані, де закінчує “Міф про Сізіфа” і починає писати роман “Чума”.

Восени 1941 року Камю повертається до Франції, де приєднується до руху Опору і співпрацює в газеті “Комба” (з 1944 року очолює цю газету). В 1942 році видавництво Галімар друкує “Міф про Сізіфа”. Ця праця виявилась співзвучною умонастроям, які у той час ширилися серед французької інтелігенції. Протягом 1943-1944 років він публікує в нелегальній пресі “Листи німецькому другові”, в яких засуджує спроби виправдання людиноненависницької ідеології фашизму. В останні роки війни та перші повоєнні роки спостерігається період творчої активності, звичайно, письменника окрилювало і те, що його твори знаходили широкий відгук у Франції та за її межами. В 1947 році виходить в світ роман “Чума”. Одна за одною з’являються його драми “Непорозуміння” (1944р.), “Стан облоги” (1948 р.) і “Праведні” (1949 р.), які з успіхом йдуть на сценах паризьких театрів.

З 1950 по 1956 роки виходять в світ перші дві книги “Злободенних нотаток”, “Бунтівна людина”, книга ліричних есе “Літо”. В 1957 році Камю стає лауреатом Нобелівської премії за досягнення в літературі. В 1958 році виходять третя книга “Злободенних нотаток”.

4 січня 1960 року Альбер Камю гине в автомобільній катастрофі разом з сином паризького видавця Гастона Галімара. В дорожній сумці було знайдено рукопис роману “Перша людина”, який після підготовки до публікації дочкою Камю Катрін вийшов в 1994 році.

Глава 2. Проблема людини у філософії А. Камю

Проблема людини у філософії Альбера Камю пов’язана з поняттям Абсурду та народженням Абсурдного героя. Філософське коло Абсурду з’явилось в 1937 році, коли Камю захистив диплом присвячений філософії Плотіна. В 1938-1939 роках з’являється ідея Бунту як позитивного вираження ідеї Абсурду. Не випадково, що коло Абсурду набуває свого кінцевого і повного відображення в “Міфі про Сізіфа”. Але сучасність та реальна історія вимагали більш досконалого розуміння Бунту, і воно було запропоновано в “Бунтівній людині”. У вступі до цієї роботи Камю писав, що “сьогодні будь-який вчинок прокладає шлях до прямого або побічного вбивства, ми не можемо діяти не з’ясувавши, чи повинні ми приректи людей на смерть, а якщо повинні, то заради чого.

Для нас важливо не стільки дійти до суті речей, скільки з’ясувати, як поводити себе в світі – такому, яким він є. За часів заперечення корисно визначити своє відношення до проблеми самогубства. За часів ідеологій необхідно розібратись, яке наше ставлення до вбивства.”[4]

Таким чином, працю “Бунтівна людина” він присвячує питанню вбивства та його виправданню, що стосується проблеми самогубства, то її Камю вирішив раніше в праці “Міф про Сізіфа”.

1. Основне питання філософії за А. Камю

Вже на першій сторінці “Міфу про Сізіфа” Камю зазначає, що “є лише одне дійсно серйозне філософське питання – питання про самогубство. Вирішити, чи варте життя того, щоб бути прожитим, чи воно цього не варте, це означає відповісти на основне питання філософії. Всі інші питання – чи має світ три виміри, існує дев’ять чи дванадцять категорій розсудку – слідують потім. Всі вони лише гра; спочатку необхідно відповісти на вихідне питання.”[5]

Складність відповіді на це питання полягає в багатьох причинах. Насамперед це те, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Ніщо не захоплює людину більше, ніж вона сама, особливо те, чим вона могла би бути.”[6]

Другою причиною можна назвати проблему співвідношення усвідомлення плинності часу та “досвіду смерті”, про це автор пише так: “… ніколи не виходить в достатній мірі здивуватись тому, що всі живуть так, як ніби вони про смерть не знали. Ніхто, дійсно, не має досвіду смерті. Оскільки досвід у власному значенні є те, що особисто відчуто та усвідомлено. У випадку зі смертю можливо говорити хіба що про досвід когось іншого.”[7] Але, на мою думку, і про досвід когось іншого ми говорити не маємо права, оскільи той інший невзмозі ним поділитись з тими, що залишилися жити.

Наступна проблема, з якою стикається людина – це проблема світорозуміння: “зрозуміти – це, перш за все, вдатися до єдиного мірила… Зрозуміти світ, означає для людини звести його до людського, відмітити його своєю печаттю… Розум, що намагається осягнути дійсність, здатен відчути задоволення лише тоді, коли він зведе її до власних понять.”[8] Зрозуміти світ намагались всі попередні покоління, але очевидним залишається те, що він так і залишився незрозумілим. Хоча люди з найдавніших часів і до сьогодення зробили значні наукові відкриття в різних галузях, це не допомогло їм відповісти на питання: в чому полягає сенс людського буття. Налідком усвідомлення того, що світ є “нерозумним” і незрозумілим стає невтішний висновок: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо.”[9] І далі у людини є декілька варіантів поведінки:

1) Вірити, що наше життя передує чомусь іншому, що має сенс (наприклад: ідея загробного життя в християнстві та ідея реінкарнації душі в індуїзмі). Це означає вдатися до віри, щоб життя мало сенс заради майбутнього, яке починається зі смертю людини.

2) Прийняти Абсурд цього світу і людського існування взагалі (адже в кінці кінців на нас чекає смерть), зробити висновок про те, що різниці в тому, що чи піде людина з життя зараз чи пізніше нема, і тому добровільно і свідомо людина наближає логічне завершення свого існування, пішовши з життя.

3) Або, кинути виклик долі і продовжувати жити. Таке вирішення питання Камю вважає найбільш гідним людини: “наша доля перед нами, і їй ми кидаємо виклик. Не стільки через гордощі, скільки через усвідомлення безплідності нашого талану. Часом ми також відчуваємо жаль до самих себе. Це єдиний вид співчуття, що здається нам прийнятним, – відчуття, яке ви навряд зрозумієте, – пише Камю, – і яке буде здаватись вам не зовсім мужнім. Однак, воно відоме лише самим мужнім з нас.”[10]

Одже, ми стикаємось з наступною проблемою – проблемою вибору, оскільки саме людині належить обирати один з трьох варіантів при чому в другому випадку мова йде про те, щоб з’ясувати – як покінчити з життям, в третьому – чому його продовжувати.

Таким чином, виходить, що “або у цього світу є сенс, що переважає повсякденні хвилювання, або нема нічого істиного, крім цих хвилювань. Необхідно жити в часі і в ньому помирати, або вилучити себе з нього заради життя, що височіє над ним. Я знаю, – пише Камю, – що можливо укласти з ним угоду, жити в своєму часі та вірити у вічне. Це називається змиритись з положенням речей. Але мені цей вихід огидний, я хочу мати все або ніщо. Якщо я обираю діяльність, не подумайте що мені невідоме стороннє спостереження. Але воно не може дати всього, і будучи позбавленим вічного, я бажаю вступити в союз з часом. Я не хочу обтяжувати себе ані тугою по вічності, ані гіркотою – я лише хочу дивитись на все ясно.”[11] Таким чином, Камю відхилив образ людини як раба божого, що слугує з надій на майбутню винагороду (райське життя після смерті) або через страх майбутнього покарання (у вигляді пекельних мук за гріхи в земному житті).

Своїм світоглядом Камю захищав екзистенціалізм “абсурдного” – вчення про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти, життя.

Саме тому, його працю “Міф про Сізіфа” часто називають гуманістичним маніфестом. Проте, гуманізм Камю полягає не в тому, щоб зробити людину щасливою, а в тому, щоб зробити її свідомою. Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідності людини, а Сізіф є символом життя.

2. Бунтівна людина.

Визнаючи дійсність очевидно абсурдною Камю, поряд з тим проголошував: “Людина для себе є самоціллю… Кожна людина в певні моменти свого життя відчуває себе богорівною. В усякому разі так прийнято говорити. Але це трапляється тому, що одного разу в певному просвітленні вона відчула дивну велич людського духу.”[12] Тому мисляча людина кидає виклик Абсурдові, трагічно свідома того, що остаточно подолати його вона ніколи не зможе. І в цьому її велич та краса.

Викликом Абсурдові є Бунт. І коли людина перестає бути звичайною людиною, кидаючи такий виклик, вона стає Бунтівною Людиною.

В своїй праці “Бунтівна людина” Камю в притаманному йому стилі мислення наводить широкі історичні аналогії, порівнюючі різні види вбивств (поодинокі та масові знищення людей). Він приходить до наступних висновків, що: “… якщо ми хочемо прийняти концепцію абсурду, ми повинні бути готові вбивати, скоряючись логіці, а не совісті, яка буде уявлятись чимось ілюзорним … Але логіці нема місця в концепції, що

чергово подає вбивство припустимим та неприпустимим. Оскільки, признавши вбивство етично нейтральним, аналіз абсурду призводить в кінці кінців до його осуду, і це самий важливий висновок. … Поза людського існування парі абсурду немислиме: в цьому випадку відсутня одна з двох необхідних для спору сторін. Заявити, що життя абсурдне, може лише жива людина, що має свідомість. … Признавши, що життя будучи благом для тебе, є таким і для інших. Неможливо виправдати вбивство, якщо відмовляєшся виправдати самогубство. Розум, що засвоїв ідею абсурду, безоговірно допускає фатальне вбивство, але не сприймає вбивства розсудливого.”[13]

В історичних аналогіях, наведених в “Бунтівній людині” Камю приходить до висновку, що революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.

Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили, які піднімають її проти зла, спрамовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини: “Будь-яка мораль базується на думці, що вчинок має свої наслідки, які його виправдовують чи перекреслюють. Дух, що проникнений

абсурдом, обмежується думкою, що про ці наслідки необхідно судити спокійно. Він готовий за все розплачуватись. Іншими словами для нього винних винуватих, є лише ті, що несуть відповідальність. Саме найбільше, на що він згоден, це використовувати минулий досвід при обгрунтуванні майбутніх вчинків. Час викликає до життя час, життя слугує життю.”[14]

Бунт – це протест людини проти її перетворення на річ, проти її низведення до історії. Бунт – це ствердження загальної для всіх людей природи, що спрямована проти забуття і прагне до “безмежності в часі”. Природа людини непідвладна світу сили: “Можливо поработити живу людину, низвести її до історичного рівня речі. Але, віддаючи перевагу смерті замість рабства, вона стверджує свою людську природу, що непідвладна царству речей.”[15]

Світ сили, про який йде мова сповнений злом, яке невід’ємне від самої людини та її існування, і таким злом є вбивство, оскільки: “Якщо цей світ позбавлений вищого сенсу, якщо людина може знайти відгук лише в душі іншої людини, то достатньо одному вигнати іншого з світу живих, щоб самому опинитись поза ним.”[16]

Розглядаючи різні історичні ситуації, Камю викладає їх з точки зору висловлювання: “Ціль виправдовує засоби”. Він наводить приклади революцій, які призвели до масових знищень людей, і жахається тому, як люди, що були творцями історії і

прагнули для людей щастя та свободи перетворили свої країни на країни терору. І, розгорнувши перед нами картини насильства, яке породжує ще більше насильство, Камю переконує нас в тому, що ціль не виправдовує засоби: “Говорять, ніби ціль виправдовує засоби. Можливо. Але, що виправдовує саму ціль? На це питання, яке історична думка залишає без відповіді, бунт відповідає: засоби.”[17] Таким чином, Бунтівна людина, залишаючись послідовною і вимагаючи певної свободи ніколи не посягне на життя та свободу іншої.

Порівнюючи Сізіфа з сучасністю можна сказати, що в ХХ столітті боги позбавили Сізіфа каменя і зробили його “галерним рабом”. Але для оволодіння мистецтвом “галерного раба” вмінь у Сізіфа виявилось недостатньо, оскільки він був позбавлений моралі через те, що мораль починається там де існують двоє. А Сізіф був один перед глухими богами.

Бунтівна Людина виправляє людину розумну в її доброчинності, піддавши сумніву можливість досягти справедливості. І знову ми повертаємось до думки, що людина – єдина жива істота, яка не бажає бути тим, чим вона є: “Нам недостатньо жити; нам потрібно, не чекаючи на смерть, здобути долю. Таким чином, ми вправі сказати, що людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе. Але “кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини,

буде воно релігією чи злочином, в кінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[18]

Знову повертаючись до порівняння бунту з революцією наведем ще одну цитату Камю з цього приводу: “… бунт доводить, що він – рух самого життя і що його не можна заперечувати, не зрікаючись від життя. Його поклик всяк раз підіймає з колін нову істоту. Отже, він – або втілення любові та щедрості, або ніщо. А безчесна, обачлива революція, віддаючи перевагу не абстрактній людині, а людині з плоті та крові, заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, та підміняє любов злопам’ятністю.”[19]

Згадана злопам’ятність в даному випадку є втіленням принципу “око за око”, саме тому революція протиставляється Бунту, адже Бунт обумовлений самим життям, а життя повинне бути доброзичливим, щоб бути щасливим.

Людину “вражає думка, що далі вона йти не може. Як людина приречена на смерть: все, що для неї існує при ній. Але так само як і людина, що знає – завтрішній день схожий на попередній і всі інші дні теж.”[20] Але при всьому цьому життя надто коротке, і гріх втрачати час, тому єдиним виходом для людини залишається Бунт.

Таким чином, з викладеного в даній частині роботи видно, що:

1) Людина є самоціллю для самої себе, оскільки час від часу в постійній боротьбі з Абсурдом вона – Людина – відчула себе богорівною;

2) Позитивним вираження невпинної боротьби людини з Абсурдом є Бунт, який в свою чергу є протестом людини проти “її перетворення на річ” та усвідомлення того, що вищій сенс людського буття людині невідомий.

3) Бунт не тотожній революції, оскільки остання заперечує живу істоту стільки разів, скільки їй це необхідно, а таке заперечення призводить до того, що сучасна людина називає “Злочинами проти людства” і вищім злом, яке може чинити людина є свідоме вбивство.

4) Розглянувши різні історичні ситуації, які наводить Альбер Камю у своїй праці “Бунтівна людина” можна дійти висновку, що висловлювання: “Ціль виправдовує засоби” є невірним, оскільки невідомо, що виправдовує саму ціль? Камю стверджує, що бунт дає відповідь на це питання і вона така: засоби виправдовують саму ціль.

5) Сучасну історію не можна задовольнити міфом, тому на зміну Сізіфові приходить Бунтівна Людина. Але без Сізіфа її поява в історії була би неможливою. Сізіфа покарали боги за несвідомість, тому він і по сьогоднішній день терпить муки. Сучасній людині дається змога стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповнює її життя сенсом.

Висновки

Розглянувши проблематику людини у філософії одного з яскравіших предсттавників екзистенціальної течії у філософії – Альбера Камю – слід відмітити наступн моменти. По-переше, Камю як представник атеїстичного екзистенціалізму глибоко переконаний, шо: “В кінці, не дивлячись ні на що, на нас чекає смерть. Ми це знаємо. І ми також знаємо, що з нею все закінчується.”[21] Це переконання робить своєрідним світостпийняття Камю-філософом, яке полягає в наступному:

1) Багаторазові спроби людини пошуків сенсу людського буття в різні історичні епохи не дали людині відповіді: в чому полягає його сенс. Тому Камю стверджує, що Абсурд людського існування повинен бути прийнятий без пояснень. Але таке прийняття Абсурдності світу не означає скорення, навпаки воно змушує людину вдаватись до Бунту.

2) Визнати те, що життя абсурдне може лише “жива людина, що має свідомість”, оскільки зі смертю припиняється “парі” Абсурду з людиною. Таким чином Камю відкидає можливість як вбивства, так і самогубства.

3) Своїм світоглядом Камю вчення про чужинність людини в світі і вбачав своє гуманістичне завдання в тому, щоб допомогти людині, яка перебуває у відчаї зберегти життя.

Відсутність сенсу людського існування не можуть бути доведена і тому має прийматись як належне: в цьому і полягає відчуття гідності людини.

4) В історичних аналогіях народжується висновок про те, революція неминуче перероджується у тиранію, а колишні борці проти гноблення в іще жорстокіших гнобителів – це вираження фатального закону історії: одне насильство породжує інше. Єдиним засобом протистояти насильству є постійне бунтарство.

5) Бунт у Камю є позитивним вираженням Абсурду, саме тому Бунту нема, якщо нема відчуття правоти і автор постійно шукає в людині ті сили, які підіймають її проти зла, спрямовуючи на безкомпромісну боротьбу з ним Він знаходить такі сили у моральній природі людини.

6) Бунт дає відповідь на питання чи виправдовує ціль засоби і відповідь – ні, оскільки самі ж засоби виправдовують ціль.

7) Без Сізіфа поява Бунтівної Людини в історії була б неможливою. Сучасна людина має змогу стати Бунтівною, тому її праця не є Сізіфовою – вона кинула виклик Абсурду і це наповвнює її життя сенсом. Принаймні на відміну від Сізіфа вона має вибір.

По-друге, Камю переконаний в тому, що “людина має поняття про світ кращий, ніж той в якому вона живе. Але “кращий” в даному випадку не означає “інший”, а лише більш цінний. …Будь-яке зусилля людини, чи буде воно релігією або злочином, в кінцевому рахунку підкоряється цьому безглуздому бажанню, що полягає в тому, щоб надати життю форми, яка в ньому відсутня.”[22]

І, по-трете, все, що може пізнати людина пізнається в порівнянні: “Нема сонячного світла без темряви, і ніч треба відвідати”[23]

ЛІТЕРАТУРА:

1. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Изнанка и лицо. – М., Харьков, 1998. – С. 25-72.

2. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Миф о Сизифе. – М., Харьков, 1998. – С.107-214.

3. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Человек бунтующий. – М., Харьков, 1998. – С. 239-532.

4. Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. Письма о бунте. – М., Харьков, 1998. – С. 533-576.

5. Краткая философская энциклопедия. – М., Издательская группа «Прогресс» – «Энциклопедия», 1994. – С. 196, 532

6. Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник/ Бичко І. В., Табачковський В. Г., Горак Г. І. Та ін. – К.: Либідь, 1993. – 576 с.

7. Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – 584 с.

[1] Філософія: Навчальний посібник/ І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко, І. В. Бойченко, В. П. Розумний, та ін.; За ред. І. Ф. Надольного. – К.: Вікар, 1997. – С. 134.

[2] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 47.

[3] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – Харьков, 1998. – С. 28.

[4] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 242.

[5] Там само. – С. 110.

[6] Там само. – С. 169.

[7] Там само. – С. 119.

[8] Там само. – С. 121.

[9] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.

[10] Там само. – С. 178.

[11] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 175.

[12] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 176.

[13] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 244.

[14] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 160.

[15] Там само. – С. 466.

[16] Там само. – С. 508.

[17] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 519.

[18] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.

[19] Там само. – С. 530.

[20] Там само. – С. 83.

[21] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 177.

[22] Камю А. Изнанка и лицо: Сочинения. – М., Харьков, 1998. – С. 489.

[23] [23] Там само. – С. 203.